– «Справа балерини». Або «Справа зниклоi балерини».
Мiра опустила очi.
– Розумiете, «Справа балерини» звучить так, нiби злочинницею е сама балерина.
– Можливо, – погодився Тарас Адамович.
– Якщо ж говорити про «зниклу балерину», то мене бентежить слово «зникла». Вiра не розчинилась у повiтрi. Я знаю, хтось посприяв тому, аби вона…
Тарас Адамович вирiшив не сперечатися. Врештi, остаточну назву вони зможуть придумати тiльки тодi, коли дiзнаються правду про Вiру Томашевич.
– Добре, залишимо «викрадену», доки не пiдтвердимо чи спростуемо цю гiпотезу.
Мiра вдячно усмiхнулась i поклала теку в шафу.
Згадуючи ii усмiшку, Тарас Адамович гортав папери далi, читав свiдчення. Ось воно:
Корчинський. Вiн сказав, що зустрiв Вiру за лаштунками i провiв до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що вiн дуже гарний.
Прiзвище художника, з яким варто було б поговорити, йому вiдоме. Тарас Адамович вийшов з текою на веранду й одразу згадав про каву, яка вже охолола, й газету. Зручнiше вмостився в крiслi, й, аби вiдволiктися вiд сотень думок, що не давали йому спокою, й зробивши перший ковток, вже збирався перегорнути першу сторiнку, яку «Киянин» незмiнно присвячував оголошенням. Аж раптом спiткнувся поглядом на заголовку «Інтимний театр». Уважно прочитав:
Интимный театръ. Сегодня, 8 сентября, новая программа. Н. В. Дулькевичъ – цыганские романсы. Арт. Имп. балета – М. Д. Конецкая, О. А. Васильевъ – tanse polskie Oberete, Krakoviak. М. М. Фатеева – рассказы 1) Люси – инсценировка мелодекламацiи, текст Альфреда де-Мюссе, муз. Годара. 2) О, повтори! – стилизацiя дуэта, муз. Бадiа, 3) Пастораль (vert et blank), муз. Г. А. Березовскаго, танцы З. Т. Ламге, 4) Влюбленный парикмахеръ (жестокiй романсъ) – режиссеръ Г. П. Гаевскiй, дирижер – Г. А. Березовскiй. Уполномоч. А. Я. Лугарскiй. Начало 1-го спектакля – 7 час, 2–8 ?, и 3-го – 10 часов вечера. Места нумерованныя. В непродолжительн. времени начнутся гастроли Е. Э. Крюгеръ.
Замислився. Вiдклав газету. Повернувся на кухню, зняв стос газет з буфету. Останнi номери «Киянина» вiн зберiгав протягом кiлькох тижнiв. Давнiшi – розстеляв на горищi для сушки яблук. Ще коли працював у вiддiлi розшуку, не лiнувався збирати вирiзки з рiзних видань. Щоденнi газети вибовкували слiдчим потрiбну iнформацiю не гiрше плiткарок у театрi.
У стосi знайшов потрiбний номер – 30 серпня 1916-го, вечiр зникнення Вiри Томашевич. На першiй сторiнцi – оголошення Інтимного театру. Пробiгся очима по тексту, знайшов вже знайомi прiзвища: Арт. Имп. балета – М. Д. Конецкая, О. А. Васильевъ, а поруч було «В. Ф. Томашевичъ». Отже, про виступ Вiри Томашевич у той вечiр в Інтимному театрi могли знати не тiльки найближчi друзi.
Вiдклав газету, подивився на джезву, що сяяла надраеними боками, одним ковтком допив каву. Мимоволi знов опустив погляд на свiжу газету, торкнув пальцями сторiнки, що ще пахла друкарською фарбою. Завдяки рамкам та великому шрифту в око впали вiдразу два оголошення – про панахиду за покiйним Петром Олександровичем Головачовим у Троiцькiй церквi та про те, що Maison Кругликовъ отримав моделi та хутро за адресою Хрещатик, 10.
Цирк запрошував на двi святковi вистави. Оперета оголошувала про вiдкриття зимового сезону. Мiський театр кликав на «Демона» та «Травiату». Музична школа вiльного художника Н. А. Тутковського запрошувала учнiв на навчання. Оголошення вiд державного банку та казенноi палати вiн пропустив, натомiсть зупинив погляд на колонцi огляду военних дiй.
Перше речення було багатообiцяльним: «Наступленiе нашихъ союзниковъ на западномъ фронте протекает съ выдающимся успехомъ». У газетi повiдомлялось, що про успiхи французiв уже писали в попереднiх номерах, а щодо британцiв, то станом на 1 вересня вони провели атаку на своiй частинi фронту i взяли пiд контроль низку важливих об’ектiв: Флер, Курселетт i Мартинпюиш. За 5 днiв боiв британцi захопили бiльш нiж 5 тисяч полонених, 19 гармат та понад 50 кулеметiв. Французи протягом 2–5 вересня закрiпились на правому березi Сомми. Аби полегшити свое становище, нiмцi кiлька разiв контратакували в Шампанi (деякi атаки вiдбулись на росiйськiй частинi фронту) однак були вiдкинутi силами союзникiв i зазнали великих втрат.
Певно, гера Бое зараз не дуже радують подiбнi колонки в нiмецьких газетах. Мосье Лефевр навпаки, мабуть, читае вголос, майже декламуе абзаци про перемоги французiв. І кричить iз заквiтчаного балкона своеi квартири C’est magnifique!. Сергiй Назимов п’е вино в ресторанi «Прага», адже е, що святкувати – на росiйськiй частинi фронту вiдбили атаку нiмцiв.
Ковзнув поглядом по нижньому краю газети, завмер. Зовсiм маленьке оголошення, нiяких рамок чи особливих шрифтiв. Акуратне, вiн мiг би його навiть не помiтити. Врештi, вiн не шукав його, але щойно побачив – i раптовий спогад пронизав свiдомiсть. П’ять рокiв тому такi самi поодинокi оголошення з’являлись у киiвських газетах. В оголошеннi повiдомлялось:
Отдел садоводства Киевского общества сельского хозяйства (Лютеранская, № 11) симъ доводит до сведенья г.г. членовъ общества, что, имея въ своемъ распоряжении спецiалиста-садовника, даетъ всякаго рода советы и указанiя по устройству садовъ и производству сезонныхъ работъ. Условия выезда сообщаются по запросу. Требованiя исполняются по очереди.
Вiдклав газету, заплющив очi. Тодi, в 1910-му Вiддiл садiвництва Киiвського товариства сiльського господарства писав про те, що продае всiм охочим гiацинти – в горщиках та жмутиках. Три жмутики гiацинтiв в однi руки – зi знижкою.
Тарас Адамович неквапом повернувся до будинку i за двадцять хвилин вийшов на веранду вже в зовсiм iншому виглядi – свiтлий костюм, хвацький капелюх, валiзка. Цього разу вирiшив iхати не на трамваi, хоч дiйшов до зупинки. Помахом руки зупинив фаетон, легко пiднявся схiдцями.
– На Кузнечну, – сказав вiзнику, й додав: – Менi потрiбен будинок на розi Кузнечноi й Караваевськоi.
Вiзник кивнув, хвицнув коня, фаетон рушив. Тарас Адамович знав адресу, бо працюючи на своiй посадi неодноразово бував вiзитером редакцii газети «Киянин», чи не единоi газети регiону, яку, за чутками, регулярно читав iмператор Микола ІІ.
Минулого разу вони запiзнились. Але цього разу вiн натрапив на одне з перших оголошень, у ньому поки не було згадки про гiацинти, отож тi, хто його замовив, тiльки розгортали дiяльнiсть. Є шанс встигнути. Вiн мусить встигнути.
План дiй вимальовувався швидко – редакцiя газети, розшукова частина, далi – на Лютеранську, 11, хоч вiн i був певен, що нiчого там не знайдуть, але перевiрити не завадить. Якщо зробить усе швидко, можна встигнути на вечiрню програму в Інтимному. Три жмутики гiацинтiв в однi руки – оголошення з таким текстом можуть з’явитися пiзнiше, якщо вiн не встигне. Минулого разу не встиг. Цього разу… Цього разу все могло скластися iнакше. Все мусить скластися iнакше.
Хто збирае гiацинти за лаштунками театрiв?
VII. Імператорський зв’язаний чай
Вiн читав цю газету давно й регулярно – з 1913-го, коли на ii сторiнках почали з’являтись публiкацii з розслiдування «справи Бейлiса». Миколу Красовського, головного слiдчого розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii, звiльнили з посади саме тому, що вiн не погодився з версiею про ритуальний характер убивства хлопчика Андрiя Ющинського евреем Менделем Бейлiсом. Версiя розвалювалась на очах, Красовський запевняв прокурора, що Бейлiс – не вбивця, однак у справу втрутилась влада, а газети, щедро оплачуванi чорносотенцями та ультраправими органiзацiями, спалахнули звинуваченнями. Роздмухувалась iдея «кривавого завiту», за якою евреям для ритуалiв потрiбна була християнська кров.
Кращi киiвськi адвокати стали на захист несправедливо обвинувачуваного прикажчика цегляного заводу. Красовський був упевнений, що до вбивства причетна киiвська бандитка Вiра Чеберяк. Розслiдування Красовського опублiкував «Киянин». Вiдтодi Тарас Адамович почав прихильнiше сприймати газету, яку ранiше вважав рупором монархii. Врештi Бейлiса виправдали, хоч покарання невiдомо за що не уникнув – просидiв увесь час поки тривало розслiдування – майже два роки – у в’язницi.
Микола Красовський, якого Тарас Адамович нерiдко запрошував на наливку власного приготування, салютуючи чаркою господарю будинку, казав:
– Справа Бейлiса – це Цусима для полiцii. Пiсля такого повернути довiру людей неможливо.
– Ми вже не полiцiянти, – ковтнувши гiрко-солодкий вишневий напiй, вiдповiдав йому Тарас Адамович.
– Хтозна, – вiв далi Красовський, – можливо, тiльки ми – полiцiянти.
Красовський пiдiслав агентiв до зведеного брата Вiри Чеберяк, який зiзнався в убивствi: виявилось хлопчик знав, що Вiра була скупницею краденого, бо часто бував у неi вдома – товаришував iз сином бандитки. Хтозна – через дитячу сварку чи жарт – Андрiй сказав, що видасть Вiру Чеберяк полiцii. Цi слова стали для нього фатальними. На судi переказ приватноi розмови агента Красовського не прийняли як доказ, а брат Чеберяк вiд своiх слiв вiдмовився. Здаеться, Вiру Чеберяк так i не засудили.
Теж Вiра. Ох, цi Вiри…
Фаетон нiс його вулицями ранкового мiста. Час до полудня Тарас Адамович звик проводити вдома. Киiв, що поволi скидав серпанок ранкового сну, вiн бачив зрiдка, тому, забувши про клопоти, милувався доладною забудовою, величчю храмiв, зеленими островами садiв та паркiв.
Редакцiя розмiщувалася в одноповерховому особняку. На цьому ж дворищi – друкарня i триповерховий прибутковий будинок. Слiдчому потрiбен був саме цей дiм – на розi Кузнечноi та Караваевськоi, якщо, звiсно, в редакцii нiчого не змiнилось з часу його останнього вiзиту. Метушня в коридорi та мiж кабiнетами нагадала Тарасовi Адамовичу про його минулi вiдвiдини – вони теж розшукували тих, хто давав оголошення в газетi. Тодi в редакцii вiдреагували на iхне прохання надати данi знехотя.
Тож нинi, зупинившись поглядом на напiвсоннiй рожевощокiй панянцi за столом з купою паперiв, вiн подумки закотив очi. Пiдiйшов ближче, привiтався. Ранiше засобом впливу на таких панночок, якi не надто охоче копирсалися в паперах, був полiцiйний жетон. А зараз? Тiльки безапеляцiйний тон i трохи блефу. Науку блефувати йому викладав Красовський, який помiж шахами i картами обирав не шахи.
– Розумiете, Тарасе Адамовичу, – казав головний слiдчий розшуковоi частини, – шахи трохи нагадують менi преферанс, а я його не люблю. Розклали фiгури, зробили кiлька ходiв i обидва гравцi уже повнiстю розумiють ситуацiю – хто виграв, а хто готовий погодитися на нiчию.
– Бувае по-рiзному, – заперечував шахiст.
– Але зазвичай саме так. Який сенс догравати партiю, коли немае несподiванок. У преферансi теж так само, принаймнi, може бути так. Питання в однiй-двох картах, якщо вони розiгранi, – доля партii вирiшена. А бувають розклади, коли взагалi немае сенсу грати.
– А який для вас сенс у грi?
– Ризик. Блеф. Трохи удачi. Усе мае значення, нiколи не знаеш, як скiнчиться партiя, поки не дограеш ii до кiнця.
Тарас Адамович усмiхнувся.
– Ви азартний гравець, – сказав вiн, пiдливаючи гостю наливки.
– Ви теж. Просто ховаетесь за маскою нудного преферансиста.
– Хтозна, може маска – не така вже нудна, – знизував плечима господар дому.
Блефувати в шахах вкрай важко, особливо, коли партнери грають нарiвнi. Тарас Адамович чухав скроню, усмiхався.
– У шахах ми бачимо повну картину. Коли граемо в карти – картина неповна. Тому в картах блеф виглядае ефектно й елегантно, а в шахах можна скотитися до жалюгiдного вiдчаю.
