– Тобто?
– Блеф мае сенс тiльки за поганоi гри.
– Так, – погодився Красовський.
– Але в шахах твiй суперник бачить ситуацiю на дошцi. Вiн розумiе, чия позицiя сильнiша. Можна пожертвувати фiгурою, зробити несподiваний хiд, плекаючи мрiю, що вiн зiб’е з пантелику суперника й той наробить помилок, але це рiдко спрацьовуе.
Красовський примружився:
– Ви нiколи не блефували в шахах?
– Блефував, – спокiйно сказав Тарас Адамович. І додав: – Кiлька разiв. Однак тiльки одного разу виграв завдяки блефу. Вдалося переконати суперника, що захищаюся, i водночас готувався до атаки.
Красовський схвально хитнув головою:
– Ви так розповiдаете про шахи, що я майже готовий повiрити, що це справдi захоплива гра.
Тарас Адамович усмiхнувся, однак промовчав.
Красовський умiв блефувати. Минулого разу в редакцii «Киянина» вдалося вивудити чимало iнформацii саме завдяки цьому його вмiнню. Нинi колишнього головного слiдчого Киiвськоi мiськоi полiцii поруч не було, отож говорити з рожевощокою працiвницею редакцii доведеться самотужки. Блефувати теж.
Тарас Адамович картинно зняв капелюха й сiв у крiсло навпроти. Уважно подивився на панянку, змусивши знiтитись пiд його поглядом, поклав газету на стiл перед нею.
– Чие це оголошення? – запитав грiзно.
Панянка заклiпала очима.
– Я не розумiю, – почала белькотiти вона. – Хто ви? Що… що сталося?
– Хто я? – перепитав Тарас Адамович. – Ви краще скажiть менi, хто ви? За кого ви себе маете?! Я запитаю тiльки один раз – хто дозволив вмiщувати у вашому дешевенькому оголошеннi мою домашню адресу?
Дiвчина, певно, почала усвiдомлювати, що сталася помилка. Заметушилась, схопилась з мiсця, пообiцявши повернутися за хвилину. Вона й справдi швидко повернулась разом з худорлявим юнаком.
– Менi повторити запитання? Чи вiдразу пiти в полiцiю?
Худорлявий зблiд, рожевощока знову заклiпала очима.
– Що сталося, пане…
– Ось! – Тарас Адамович тицьнув пальцем в оголошення вiддiлу садiвництва. – Тут моя адреса! З самого ранку до мене приходять невiдомi люди в пошуках якогось садiвника!
– О-о-о-о, – простогнав худорлявий.
– О-о-о-о, – повторила за ним рожевощока. – Можливо, вкралась помилка.
– Ви неймовiрно розумнi! – саркастично заявив iй Тарас Адамович. – Я навiть не тягтиму вас до полiцii, – багатообiцяльно мовив вiн i зробив загрозливу павзу, – якщо ви назвете менi того паскудника, який дав вам мою адресу.
– Але, – майже пошепки сказала дiвчина, – але… ми його не знаемо.
– Розумiете, оголошення приносять рiзнi люди. Ми не можемо запам’ятати всiх.
– Але ж ви маете журнал звiтностi?
– Так, але в ньому фiксуеться лише те, що за оголошення заплачено.
Тарас Адамович ще раз грiзно подивився на юнака.
– Що ж, тодi менi, певно, таки доведеться завiтати до вiддiлку.
Дiвчина благально подивилась на нього, юнак спромiгся на реплiку:
– Пане! Сталась помилка, нам дуже шкода… Ми…. Якби ми могли ii виправити…
– То спробуйте, – спокiйно запропонував Тарас Адамович.
Вiн ще раз уважно подивився на юнака.
– Ви приймаете оголошення?
– Так.
– І ви не пам’ятаете, хто принiс це?
– Здаеться, то була дiвчина…
– Здаеться?
– Я певен.
Тарас Адамович ще уважнiше подивився на спiврозмовника.
– Бiльше ви нiчого не запам’ятали?
– Я… вона була елегантна. Я ще подумав: якось дивно, що вона мае якесь вiдношення до…Вiддiлу садiвництва…
Тарас Адамович вийшов з редакцii з усмiшкою на вустах. Хтозна, чи худорлявий звертатиме увагу на того, хто принесе наступне оголошення, але якщо вiн справдi зможе допомогти в розслiдуваннi – отримае винагороду. Принаймнi так вiн йому пообiцяв. На слова про грошi вiн вiдреагував дуже позитивно, отож е надiя, що наступного разу вiн пильнiше придивлятиметься до будь-кого з Вiддiлу садiвництва Киiвського товариства сiльського господарства.
До полудня Тарас Адамович також встиг купити квиток у касi Інтимного театру на вечiрню програму й повернутися додому. Лишалось визначитися з тим, кого варто взяти з собою. Мiра акуратно занотувала б його роздуми, зате Щербак… Щербак упiймав би кiлькох можливих свiдкiв, поговорив би з колегами-художниками. Де вiн там живе, поцiновувач балету? Тарас Адамович витягнув записника й знайшов потрiбну адресу.
Цього разу рушив на трамвайну зупинку – 13-й маршрут проходив поблизу Гоголiвськоi. Подумалось: «Зручно. Отже, вибiр на користь художника. З курсисткою можна поговорити пiзнiше». На столi, що стояв на верандi, лишив записку для Мiри на випадок, якщо не встигне повернутися до ii приходу. Хтозна, чи надовго його затримае розмова з художником. Чи погодиться Олег Щербак, нещасливий залицяльник, допомагати слiдчому шукати Вiру Томашевич?
Будинок на Гоголiвськiй, четвертий поверх. Невiдомо, чи застане вiн вдома художника, але сподiвався на це. Пiдiймався сходами, прислухаючись до звукiв. Ось чиiсь кроки, гавкiт собаки. Високий чоловiк у формi швидко спускався вниз, зачепивши рукавом валiзку Тараса Адамовича. Колишнiй слiдчий зупинився перед напiвпрочиненими дверима. Здивовано роззирнувся, злегка постукав.
– Олеже Іраклiйовичу! – погукав господаря. З надр квартири почув якесь мугикання, потiм у шпаринi, що ii лишили напiвпрочиненi дверi, з’явилась невдоволена половина обличчя художника.
– Що ще? – стражденним тоном протягнув вiн. Завваживши Тараса Адамовича, здивовано заклiпав. Половина обличчя з невдоволеноi перетворилась на майже радiсну.
– Щасливий бачити вас! – художник широко прочинив дверi, демонструючи на собi розцяцькований квiточками довгий халат. Друга половина обличчя, яку тепер гiсть мiг роздивитись, виглядала не так радiсно, як перша – художник тримався за око.
