Але ж не тепер – пiсля прохання Володимира Михайловича! Справдi, щось Леонiд засидiвся у товариствi людей, якi не люблять його всього лише через несхожiсть iз ними самими. Отож перевчитися таки варто! До речi, рейсiв на «Іл-76» передбачаеться менше, зате грошей пропонують бiльше…
Подумки борттехнiк спробував пригадати свою поведiнку на роботi в усiх подробицях. Здаеться, вiн нiколи не спiзнювався, нiкого не обговорював, нi про кого не плiткував поза очi, пiд час польоту не пив. Отож треба буде переконати Володимира Михайловича дати йому нормальну характеристику, якоi вiн, безумовно, гiдний.
Гайдамака наблизився до чану з гарячою водою, вперше зробив собi розчинну каву в невеликому пластиковому стаканчику, iз задоволенням випив, закусив невеликою плиткою шоколаду i повернувся в кабiну зовсiм iншою людиною – спокiйною i веселою. Усi напружено очiкували наближення скандалу, проте Леонiд не бажав скандалити. У мрiях вiн уже працював на «Іл-76», а це просто останнiй рейс… вважай, на попередньому мiсцi роботи. За цiлих вiсiм мiсяцiв вони так i не спрацювалися – i слава богу!..
– «Была без радости любовь, разлука будет без печали…» – спiвуче процитував уголос борттехнiк.
– Чого-чого?.. Що?.. Як-як?.. – запитали всi одночасно.
– Втомився я. Додому хочу. Скiльки ще летiти? – миролюбно посмiхнувся Гайдамака.
– Хвилин тридцять, – зiтхнув Марат i додав тихо: – Навiть поскандалити не можеш як слiд! І що ти за людина така дивна?.. Не розумiю.
Прилетiли пiзно ввечерi. Леонiд невимушено попрощався з усiма. У бiк Володимира Михайловича кинув коротко:
– Завтра вранцi у начальства.
Командир ледь помiтно кивнув, i борттехнiк швидким кроком попрямував до парковки. Лише сiдаючи в автiвку, помiтив, що за ним ув’язався Марат:
– Льоню, агов! Пiдкинь до тещi, будь такий люб’язний…
Але Гайдамака навiть не озирнувся на крик, а просто захряснув дверцята автiвки й поiхав геть, залишивши Марата бiля аеропорту.
Наступного дня, коли Леонiд зайшов до приймальнi, щоб написати заяву, секретарка раптом захоплено зашепотiла:
– А ви, Леонiде Семеновичу, виявляеться, герой!..
– З чого б це раптом? – сторопiв вiн.
– Кажуть, ви вiдмовилися вiд сумнiвного рейсу до Єйська, при цьому не побоялися навiть гнiву вашого командира Шевчука. Ну, зате тепер Володимира Михайловича зняли з посади…
– Що сталося, Снiжано?!
– А ото й сталося, що лiтак впав, жертви е! Ось…
Секретарка простягнула Гайдамацi якiсь папери. Це був нашвидкуруч написаний технiчний висновок про аварiю лiтака.
Борт ВПС «Ан-12», № ХХХ (Ростов-на-Дону). Лiтак тривалий час не експлуатувався. Першим рейсом пiсля перерви став короткий перелiт з метою повернення до Єйська пiсля урочистих партiйних зборiв групи льотчикiв-iнструкторiв. Заразом перевозилося й обладнання.
У польотi борттехнiк увiмкнув подачу палива вiд пiдлогових бакiв, якi були заправленi дуже давно i не використовувалися. Гас у цих баках вiдстоявся i мiстив воду. Вже при заходi на посадку, всього лише за 3–4 км вiд аеродрому призначення, всi чотири мотори лiтака по черзi зупинилися. Екiпаж спробував здiйснити вимушену посадку на мiлководдi азовського лиману. При цьому стiйками випущених шасi «Ан-12» зачепив воду i клюнув носом. При ударi фюзеляж розколовся й частково занурився у воду. Бiльшiсть пасажирiв перебувала у вантажному вiдсiку, який швидко заповнився водою, перемiшаною з гасом. Це був лiтак-лабораторiя, не пристосований для перевезення пасажирiв. Обладнання всерединi салону в момент удару зiрвало, що стало головною причиною загибелi людей.
* * *
Не минуло i трьох мiсяцiв, як Леонiд уже лiтав на «Іл-76» як бортiнженер. Курсували з Киева в Москву, Мурманськ, Тюмень i Ташкент. Тепер це був не зiпсований алкоголем екiпаж Шевчука. Тут у Гайдамаки навiть послiдовники з’явилися: у години вiдпочинку вони пили не горiлку, а ароматний зелений чай № 125 i вели тривалi бесiди про життя-буття…
Один iз флiгелiв на подвiр’i будинку по вул. Хорива, № 2-В, Киiв, серпень 1977 року
Коли у дверi подзвонили, Венiамiн Матвiйович сидiв в улюбленому глибокому крiслi бiля ретельно затягнутого марлею (вiд комарiв i мух) вiкна i гортав-читав газету. Доки вiн вибрався з глибокого, мiсцями продавленого аж до пружин крiсла, доки вдягнув капцi й дочалапав до дверей, його взяли сумнiви: а раптом почулося?! Може, то у вухах задзвенiло – адже за дверима було надто тихо…
Та варто було почалапати назад, як з-за дверей пролунало приглушене:
– Венiамiне Матвiйовичу, вiдкрийте, будь ласка. Це я, Спартак.
Мугикнувши пiд нiс щось нерозбiрливе, вiн вiдчинив дверi. Коли сусiдський пiдлiток увiйшов до квартири, спитав лише одне:
– Ти знав, що я вдома, чи просто так сказав?
– Знав, звiсно.
– А звiдки?
– Та ще надворi перебуваючи, побачив крiзь марлю краечок газети над пiдвiконням. Отож зрозумiв, що ви сидите в улюбленому крiслi бiля вiкна й читаете газету.
– А може, я заснув?
– Нi-нi, тодi б газета не стирчала вертикально i я б нiчого не побачив. Просто треба було дочекатися, поки ви до дверей пiдiйдете, ото й усе.
Венiамiн Матвiйович замислено пожував губами й iронiчно мовив:
– Ач який спостережливий… То чого ж тобi треба, Спарику?
Вiн прекрасно знав, що хлопчина терпiти не може, коли його отак називають, проте утриматися вiд глузування не мiг. Спартак завжди був не за вiком розумним, надмiрно логiчним i занадто спостережливим. Дiти в його вiцi такими не бувають… просто не повиннi бути! Тому Венiамiну Матвiйовичу завжди хотiлося дражнити, так чи iнакше пiд’юджувати маленького розумаку, намагатися вивести його з рiвноваги i показати iстинну, притаманну його дитячому вiку мармизку. Ось i зараз…
– Менi потрiбно, щоб тiтка Дора чи тiтка Брушка позичили мiдний тазик для варення. Мама Гатя дуже просить.
Ну так, звiсно: вiд «Спарика» у малого помiтно тiпнулися губи, проте в iншому вiн залишився незворушним. От же ж удавальник!..
– На жаль, моя Дора поiхала до Охтирки до знайомих. А мама на базар пiшла, ii також немае вдома.
– А хоча б Рина е?
– Рини також нема.
– А хiба ви не можете позичити менi тазик? Це ж лише позичити…
Про те, що у сiмейства Рiзбергiв е старовинний мiдний тазик, в якому дуже зручно варити варення, знали всi сусiди з iхнього двору. Знали аж з повоенних часiв, коли мати Венiамiна Матвiйовича – тiтка Брушка – варила в ньому на продаж iриски та козинаки, а ii чоловiк – одноногий iнвалiд вiйни Матвiй Янкелевич – збував саморобнi цукерки через iнвалiдську артiль «Солодке життя». Давно це було, ох i давно ж!..
Тепер же тiтка Брушка мирно доживае свiй вiк, Венiамiн Матвiйович працюе на заводi Ломоносова[3 - Киiвський фармацевтичний завод iм. М. В. Ломоносова, заснований у 1925 роцi. Нинi – ПАТ «Фармак».], його дружина тiтка Дора – на меблевiй фабрицi, iхня старша дочка вже замiжня, молодша Рина навчаеться у Киiвському художньому технiкумi[4 - Нинi – Мистецький коледж художнього моделювання та дизайну.]. Однак про знаменитий мiдний тазик Рiзбергiв i досi пам’ятае весь двiр. Особливо у «плодово-ягiдний сезон»…
– Звiсно, можу, – мовив Венiамiн Матвiйович, – однак менi хочеться дiзнатись, яке варення твоя мама збираеться варити?
– Знаете, у мене немае часу на те, щоб…
– Спарику, i чого це ти такий занудний?! От поясни, чого?! – власник заповiтного тазика щосили вдавав серйознiсть.
– Бо мамi Гатi треба варення варити, а нема в чому. На нашiй великiй мисцi на днi емаль вiдкололася, там сироп пригорить, якщо…
– Ну, то скажи менi по секрету, що у вас буде за варення?! І що почому мама купувала? Ну, Спа-а-арику-у-у, ну скажи-и-и!..
