Листи до Фелiцii (1912)
Franz Kafka
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Знаменитий австрiйський письменник Франц Кафка (1883–1924), бiльшiсть творiв якого були опублiкованi вже пiсля смертi автора, е визнаним новатором у прозi ХХ столiття. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Замок», «Процес», «Америка», а також «Листи до Мiлени. Лист батьковi». «Листи до Фелiцii» адресованi Фелiцii Бауер – берлiнськiй знайомiй, а потiм нареченiй Кафки, з якою вiн двiчi був заручений, проте подружжям вони так i не стали. Листування з Фелiцiею тривало понад п’ять рокiв – з 1912-го по 1917-й. Воно вiдображало всю складнiсть стосункiв мiж адресатами. На жаль, листування односторонне, оскiльки листи самоi Фелiцii письменник спалив пiсля остаточного iхнього розриву. В листах розкриваеться особистий свiт Кафки, особливостi його життя й оточення, як це вiдчував, усвiдомлював i переживав сам письменник. До видання увiйшли листи Ф. Кафки до Фелiцii, написанi у 1912 роцi, в яких вiн постае невпевненою у собi людиною, котра здатна i на палке кохання, i на глибокий аналiз своiх почуттiв…
Франц Кафка
Листи до Фелiцii (1912)
Franz Kafka
Briefe an felice
© І. В. Андрущенко, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Вересень. 20.09.1912
Вельмишановна панно!
На той – легко припустимий – випадок, якщо Ви про мене нiчогiсiнько не згадаете, ще раз рекомендуюся: звуть мене Франц Кафка, я – той самий чоловiк, який уперше привiтався з Вами в Празi у будинку пана директора Брода i який потiм цiлий вечiр простягав Вам через стiл одну по однiй свiтлини талiйськоi подорожi, а врештi-решт ось цiею ж рукою, яка зараз клацае по клавiшах, стискав Вашу долоню, стиснувши яку Ви скрiпили свiй намiр i навiть обiцянку на той рiк зробити вдвох з ним мандрiвку в Палестину.
Якщо бажання зробити цю поiздку у Вас iще не пропало – Ви ж самi сказали, що непостiйнiстю не вирiзняетеся, та i я нiчого схожого у Вас не зауважив, – тодi нам не тiльки варто було б, але навiть просто необхiдно спробувати про цю подорож як слiд домовитися. Бо короткий, для подорожi Палестиною закороткий термiн нашоi вiдпустки нам доведеться вичерпати до самого денця, а досягти цього можна, тiльки найкращим чином пiдготувавшись i заздалегiдь дiйшовши щодо всiх приготувань повноi взаемноi згоди.
В одному тiльки я мушу зiзнатись, як не кепсько це звучить i як не погано в’яжеться з усiм попереднiм: я вельми неакуратний у листуваннi. Втiм, справа стояла б iще гiрше, якби я не мав друкарськоi машинки, бо навiть коли у мене зовсiм немае настрою на лист, кiнчики пальцiв завжди тут як тут. Утiм, в нагороду за це я нiколи не чекаю i пунктуальних вiдповiдей вiд адресата; навiть чекаючи на вiдповiдний лист день у день з дедалi бiльшим нетерпiнням, я зовсiм не сумую, коли листа немае, коли ж вiн нарештi приходить, я, бувае, навiть лякаюся. Зараз, закладаючи в машинку новий лист, я помiчаю, що, мабуть, передав кутi меду, малюючи власний важкий характер. Що ж, якщо я i справдi припустився такоi похибки, по заслузi менi, не треба було братися за це послання на шостiй годинi робочого дня, та ще й писати його на машинцi, до якоi я ще не зовсiм принатурився.
А проте, а проте – до речi, единий недолiк писання на машинцi якраз у тому, що часом отак заборсаешся, – навiть якщо у Вас виникають сумнiви щодо того, щоб узяти мене з собою в подорож у якiй завгодно ролi – товариша у дорозi, проводаря, баласту, тирана, – так само як i сумнiви щодо мене як кореспондента (поки сама знаеш, у нас мова лише про це), – не варто поспiшати з негативними рiшеннями, може, краще все ж спробувати мене в однiй iз цих iпостасей?
Щиро Ваш
Д-р Франц Кафка
Prag, Poric 7
28.09.1912, субота
Шановна панi!
Даруйте, що пишу Вам не на машинцi, але менi так неймовiрно багато треба Вам розповiсти, машинка ж стоiть у коридорi, до того ж лист видаеться менi настiльки невiдкладним, а у нас в Чехii сьогоднi свято[1 - Мова про День Святого Вацлава, покровителя краiни (тут i далi примiтки перекладача).] (що, втiм, з найвищим пробаченням пов’язано не так уже мiцно), до того ж машинка пише, як на мене, недостатньо швидко, погода сьогоднi чудова, вiкно у мене вiдчинене (але я завжди живу з вiдкритими вiкнами), в контору я, чого давно вже не траплялося, прийшов наспiвуючи, i якби на мене не чекав тут Ваш лист, я б i уявити не мiг, з якоi неволi менi у святковий день йти на роботу.
Як я дiстав Вашу адресу? Ви ж не про це питаете, коли питаете про це. Що ж, Вашу адресу я просто виканючив. Спершу менi назвали тiльки якесь акцiонерне товариство, але воно менi не сподобалося. Потiм я дiзнався Вашу домашню адресу, щоправда, без номера квартири, а вже потiм i сам номер. Отримавши адресу, я заспокоiвся i тим бiльше не писав: володiти адресою, на мою думку, це вже було щось, а крiм того, я боявся, що адреса неправильна, бо, справдi, хто такий цей Іммануiл Кiрх? А немае нiчого сумнiшого, нiж лист, надiсланий не на ту адресу, це вже й не лист зовсiм, а радше зiтхання. І тiльки довiдавшись, що на Вашiй вулицi стоiть кiрха Св. Іммануiла, i розшифрувавши таким чином скорочення Іммануiл Кiрхштрассе, я знову заспокоiвся. Щоправда, тепер менi до Вашоi адреси бракувало вказiвки на сторону свiту, в Берлiнi це ж майже неодмiнна ознака будь-якоi адреси. По моiй головi, я поселив би Вас де-небудь у пiвнiчнiй частинi мiста, нехай навiть це i бiднi мiсця, як менi чомусь здаеться.
Але i крiм клопоту з адресою (тут, у Празi, нiхто до пуття не знае, який у вас номер будинку – 20 або 30) – чого тiльки не довелося витерпiти цьому моему сердешному листовi, перш нiж вiн був написаний. Тепер, коли дверi мiж нами починають вiдкриватись або принаймнi коли ми взялися за клямки з двох бокiв, я можу, а мабуть що, i зобов’язаний у цьому зiзнатись. Якi тiльки комизи не нападають на мене, панi! Нервовi дивацтва падають на мене безперервним дощем. То я хочу одного, то за секунду геть iншого. Уже зiп’явшись сходами, я все ще не знаю, в якому станi увiйду до себе в квартиру. Доводиться нагромаджувати в собi рiзнi нерiшучостi, поки вони не переростуть в якусь маленьку рiшучiсть або ось у лист. Як же часто – без перебiльшення, вечорiв десять – я перед сном складав той свiй перший лист до Вас. Але це одна з моiх бiд: нiчого з того, що я ретельно продумав заздалегiдь, я згодом не в змозi записати разом, як стiй. У мене дуже слабка пам’ять, але навiть найпрекраснiша пам’ять не допомогла б менi точно вiдтворити нехай навiть найменший, заздалегiдь придуманий або просто намiчений пасаж, бо всерединi кожного речення е зв’язки i переходи, що залишаються наче пiдвiшеними. Зберусь я записати фразу – передi мною самi уламки, вони нагромаджуються i заступають цiле, я не бачу просвiту нi помiж них, нi за ними, так що якби на те воля моеi млявоi натури, хоч бери й кидай перо. Проте я i далi розважав над тим листом, я ж iще не зважився його написати, а подiбнi роздуми – найкращий спосiб утримати мене вiд рiшення. Одного разу, пам’ятаю, я навiть серед ночi схопився з лiжка, поклавши собi негайно записати дещо щойно для Вас придумане. Але зараз же лiг назад, адже – i це друга моя бiда – подiбний поспiх здався менi жахливою дурiстю, я картав себе i запевняв, що такi яснi думки легко зможу записати i завтра вранцi. Ближче до пiвночi завше переймаешся таким самообманом.
Утiм, на цьому шляху я нiколи не доберуся до кiнця. Патякаю про свiй попереднiй лист, замiсть писати Вам про купу всього того, що я хочу написати. Зауважте собi, чому цей лист набув для мене такоi ваги. Вiн набув ваги, бо Ви менi на нього вiдповiли, i цей Ваш лист у вiдповiдь лежить зараз поруч i даруе менi веселу втiху, коли я кладу на нього руку, щоб упевнитися, що я його i справдi посiдаю. Так що мерщiй напишiть менi ще один. Надто не пнiться – за листом вiдразу видно, скiльки в нього вкладено працi; ви просто ведiть для мене маленький щоденник, це даеться не так важко, зате адресату дае дуже багато. Зрозумiло, для мене Ви записуватимете дещо бiльше, нiж Ви писали б тiльки для себе, бо ж я Вас зовсiм не знаю. Так що для початку Вам доведеться менi повiдомити, коли Ви приходите на службу, що iли на снiданок, куди дивляться вiкна Вашоi контори i яка у Вас там робота, як звуть Ваших друзiв i подруг, хто це робить Вам подарунки, намагаючись порушити Ваше здоров’я шоколадними цукерками, а також тисячу iнших речей, про iснування i саму можливiсть iснування менi й невтямки. – До речi, як щодо подорожi до Палестини? Якщо не в найближчому, то в недалекому майбутньому, навеснi на той рiк або восени неодмiнно. Макс закинув поки що свою оперету, зараз вiн в Італii, але незабаром мае намiр приголомшити Вашу Нiмеччину неймовiрним лiтературним щорiчником. Моя книга – книжечка, зошит – зустрiла у нього дуже привiтний прийом. Але не надто вже вона й добра, треба писати набагато краще. На цьому запевненнi i прощаюся!
Ваш Франц Кафка
Жовтень. 13.10.1912
Ласкава панi!
Два тижнi тому о десятiй ранку я отримав вiд Вас першого листа i через якiсь хвилини вже сидiв за вiдповiддю, написавши Вам чотири сторiнки неймовiрного формату. Про що i зараз анiтрохи не шкодую, бо годi було збавити той час з бiльшою втiхою, шкодувати ж доводиться тiльки про те, що написане тодi так i залишилося крихiтним початком, написати хотiлося набагато бiльше, тож притлумлена в собi частина листа iще довго, цiлими днями розпирала мене i не давала спокою, поки занепокоення це не поступилося мiсцем очiкуванню Вашоi вiдповiдi й дедалi слабшiй надii цю вiдповiдь отримати.
То чому ж Ви менi не написали? – Можливо, а з урахуванням сквапливостi того мого листа навiть цiлком ймовiрно, що Ви натрапили там на якусь дурiсть, яка могла Вас збентежити, але ж щирiсть i доброта намiрiв, якi вiдчувалися в кожному моему словi, не могли вiд Вас вислизнути. – Або, може, котрийсь iз листiв загубився? Але мiй вiдправлено з такою ретельнiстю, а Вашого чекають з таким завзяттям, що втратити iх просто не могли… Та й чи губляться взагалi листи – навiть тi, яких чекають вже майже без надii, через саму лише нез’ясовну впертiсть? – Або, може, Вам не передали мого листа через непростиму згадку про мандрiвку до Палестини? Але чи можливо таке в сiм’i, а тим паче щодо Вас? Але ж лист мiй, за моiми розрахунками, мав дiйти до Вас iще в недiлю вранцi. – У такому разi залишаеться тiльки одне сумне припущення – що Ви занедужали. Але i в це я вiрити не хочу, Ви напевно здоровi i радiете життю. – Все iнше мiй розум просто вiдмовляеться розумiти, i я пишу цей лист не так у надii на вiдповiдь, як чинячи обов’язок перед самим собою.
Якби я був листоношею, що розносить листи по Вашiй Іммануiл Кiрхштрассе, я б iз цим листом у руках, минаючи одного за iншим всiх здивованих членiв Вашоi родини, через усi кiмнати пройшов би просто у Вашу i вклав би конверт Вам прямо в руку; а ще краще – сам опинився б пiд дверима Вашого будинку i довго, нескiнченно довго тиснув на кнопку дзвiнка, iз захопленням i захватом смакуючи довгоочiкувану зустрiч, яка знiмае будь-яке напруження.
Ваш Франц К.
23.10.1912, середа
Ласкава панi!
Навiть якби всi три заступники директора стояли зараз над моiм столом, заглядаючи менi через плече, я все одно вiдповiв би Вам негайно, бо Ваш лист упав на мене як дар небес, на якi я вже три тижнi в марному сподiваннi позираю. (До речi, припущення щодо начальницького нагляду негайно пiдтвердилося, щоправда, тiльки в особi мого безпосереднього начальника.) Якби менi довелося вiдповiдати на присланий Вами опис Вашого нинiшнього життя тiею ж монетою, менi довелося б сказати, що життя мое щонайменше наполовину складалося з очiкування вашого листа, до чого я зарахував би ще три маленьких послання, якi я написав Вам за цi три тижнi (мене тим часом розпитують про страхування ув’язнених, Матiр Божа!) i з яких два тепер так-сяк ще можна Вам вiдiслати, тодi як третiй, хоча насправдi вiн е першим, не випадае вiдсилати. Так, значить, лист Ваш загубився (тiльки-но менi довелося заявити, що про мiнiстерську скаргу якогось Йозефа Вагнера з Катарiнаберга я нi сном нi духом не знаю), i вiдповiдей на своi нещодавнi питання менi вже не бачити, при тому що провини моеi у цiй втратi немае жодноi.
А я з приводу цiеi втрати все нiяк не заспокоюся, не можу зосередитися, готовий увесь свiт засипати скаргами, хоча сьогоднi життя вже зовсiм не те, що вчора, але що накопичилося, те як i ранiше не вiдпускае, ще й пильнуе вихлюпнути у кращу добу.
Виходить, те, що я Вам сьогоднi пишу, це не вiдповiдь на Ваш лист, вiдповiддю, можливо, стане лист завтрашнiй, ба навiть – позавтрашнiй. І манера писати у мене не сама по собi така безглузда, вона безглузда рiвно настiльки, наскiльки вiдбивае мiй нинiшнiй спосiб життя, який я Вам теж коли-небудь зможу змалювати.
А Вас тим часом, як i ранiше, задаровують! І всi цi книги, цукерки та квiти нагромаджуються просто на письмовому столi у Вас на роботi? У мене на столi тiльки звичайний канцелярський нелад, а Вашу квiтку, за яку цiлую Вам руку, я мерщiй сховав у гаманець, де, попри тепер уже непоправну втрату одного листа, зберiгаються два iнших Ваших послання, одне, щоправда, адресоване Максу, але я його у нього вижебрав, нехай це й смiшно трохи, але Ви, сподiваюся, за це на мене не ображаетеся.
Напевно, навiть добре, що в листуваннi нашому з самого початку вийшла така затримка, я тепер знаю, що зможу писати Вам, навiть коли вiдповiдi Вашi не доходять. Але бiльше листи губитися не повиннi. – Усякого вам добра, i не забудьте про маленький щоденник.
Ваш Франц К.
[На верхнiх берегах першоi сторiнки]
Я так нервую через можливу втрату листiв, i мою адресу Ви пишете не зовсiм правильно, тому писати ii треба так: Poric 7 з двома гачками над «r» i «c», а для надiйностi незле було б згадати про Товариство страхування працiвникiв вiд нещасних випадкiв.
Дату народження панi Софi я напишу завтра.
24.10.1912, четвер
Ласкава панi!
Ах, яка сьогоднi була трудова безсонна нiч, – тiльки пiд кiнець ii, скрутившись калачиком, я мало не силомiць змусив себе до двох годин натужноi, майже штучноi дрiмоти, коли i сон не в сон, i сни не сни. А зранку в пiд’iздi на мене ще налетiв якийсь рiзничук з ношаком, дерев’яний рiг якого я i зараз iще цiлком болiсно вiдчуваю у себе пiд лiвим оком.
Зрозумiло, такий початок дня не кращим чином допомагае долати труднощi, з якими пов’язане для мене писання листiв Вам, труднощi, якi i цiеi ночi у найрiзноманiтнiших формах проходили перед моiм внутрiшнiм зором. Труднощi цi зовсiм не вiд мого невмiння висловити те, про що я хочу написати, бо хочу я написати про найпростiшi речi, але речей цих стiльки, що менi не до снаги розмiстити iх у часi й просторi. Інодi, усвiдомлюючи це свое безсилля, – правда, таке бувае тiльки вночi, – я ладен усе кинути i нiколи бiльше не писати, бо краще вже померти вiд ненаписаного, нiж вiд писанини.
Ви пишете, що часто ходите в театри, мене це цiкавить дуже, бо ж, по-перше, Ви там, у Берлiнi, перебуваете в самому центрi театральних подiй, по-друге, Ви з великим смаком вибираете театри для вiдвiдувань (за винятком «Метрополя», в якому i менi траплялося побувати, я там позiхав так, що боявся проковтнути сцену), по-трете, сам я з погляду театру цiлковитий профан. Але, знову-таки, чи багато зиску читати про Вашi театральнi походи, якщо я не знаю всього, що iм передувало, i все, що було пiсля, не знаю, у що Ви були одягненi, який був день тижня i яка того дня стояла погода, коли Ви вечеряли – до театру або пiсля, де Ви сидiли, в якому були настроi i чому саме в такому, а не iншому, i так далi, й так до нескiнченностi. Зрозумiло, абсолютно неможливо, щоб Ви написали менi про все це, але точно так само неможливо i все iнше.
День народження панi Софi – щоб написати щось цiлком i повнiстю зрозумiле – лише 18 березня, i коли Ваш, якщо питати прямо?
Не те щоб хвилювання, що ним охоплене бюро, пiдганяло мене писати, тож я запитую про дещо iнше: я мимохiдь заховав у пам’ятi все, що Ви сказали того вечора в Празi, наскiльки можна бути впевненим у таких переконаннях, тiльки одне менi залишилося не зовсiм ясне, наскiльки пам’ятаю, коли я читав Вашого листа, i Ви повиннi це доповнити. Коли ми вийшли з помешкання з паном директором Бродом до готелю, я, щиро кажучи, був схвильований, неуважний i нудний, хоча причиною цьому, принаймнi, як на мiй розум, почасти була присутнiсть пана Брода. Навпаки, я був досить задоволений тим, що почувався самотнiм. Йшлося i про те також, що Ви уникаете вечiрнього стовпища у центрi мiста, навiть коли буваете в театрi, i що, повернувшись, умисно спадаете на увагу матерi з провулка, по-особливому плеснувши в долонi, i вона вiдкривае Вам вхiднi дверi. Невже це так дивно? І чи тодi, коли Ви ходили в Метрополiтен, iдея прихопити ключа не виникла винятково через те, що довелося вертати надто пiзно? Чи не смiшнi це, бува, питання? Мое обличчя досить серйозне, i якщо Ви смiетеся, смiйтеся, будь ласка, щиро i дайте точну вiдповiдь.
Найпiзнiше навеснi у видавництвi «Ровольт» у Ляйпцигу повинен вийти «Щорiчний альманах красного письменства», який видае Макс. Там буде надрукована i моя маленька розповiдь «Вирок», з присвятою «Мадемуазель Фелiцii Б.».
