Листи до Феліції (1912)

29.10.1912, вівторок

Ласкава пані!

Щось дуже важливе, хоча і в страшенному поспіху. (Пишу ці рядки не у себе в конторі, де все канцелярське буття бунтує проти листування з Вами, так вадить мені від цієї моєї служби, така чужа вона всім моїм запитам і сподіванням.) Ви не повинні думати, що нескінченними листами на кшталт учорашнього, за який я і так уже себе лаю, я крім дозвілля на читання намірився позбавити Вас ще й часу на відпочинок і сон і чекаю розлогих і точних відповідей на свої листи: було б ганебно і неприпустимо на додачу до тягаря Ваших напружених робочих днів стати Вам за кару вечорами. Так ось, не цього, зовсім не цього прагнуть мої листи, хоча, зрозуміло, і така мета була б цілком природна, і нічого дивного не було б у тому, якби Ви саме так, а не інакше її потрактували. Вам зовсім не слід – і це найважливіше – це і є важливе (таке важливе, що я в поспіху мимоволі переходжу на літанію[17]) – не слід затримуватися вечорами і писати мені навіть тоді, коли Вам, можливо, хочеться писати просто так, що завгодно, нехай навіть без жодного зв’язку з моїми листами. Якими б пречудовими не видавалися мені умови у Вас на роботі, – Ви, до речі, одна в кімнаті? – не хочу краятися підозрою, що тримаю Вас на службі до вечора. Рядків п’ять, не більше, іноді після роботи, так, можете мені писнути, хоча, говорячи це, я нізащо не можу придушити в собі хамське допущення, що п’ять рядків можна ж писати і частіше, ніж довгі листи. Але сам тільки вигляд Вашого листа у половинках дверей – приходять вони тепер над південь – здатен змусити мене забути про будь-яку розважливість, хоча один тільки погляд на вказаний у листі час або просто думка, що цією ось відповіддю на чергового свого листа я, можливо, позбавив вас прогулянки, знову-таки теж нестерпні. Яке, власне, я маю право набридати Вам порадами не зловживати пірамідоном, якщо сам почасти завинив Вам головні болі? Коли, до речі, Ви взагалі гуляєте? Двічі на тиждень гімнастика, тричі на тиждень викладач – очевидно, в тому зниклому листі саме про нього Ви мені писали, – то чи залишається у Вас взагалі гулящий час? А по неділях ще й рукоділля, це ще навіщо? Невже Вашу маму може тішити Ваше рукоділля, якщо вона знає, що Ви тратите на це заняття дорогоцінний час відпочинку? Тим паче якщо Ваша мама, судячи з Ваших же листів, Ваша найкраща весела подружка? – Ах, якби Ви могли щодо всього цього в п’яти рядках мене заспокоїти, щоб нам обом більше про це не писати і не думати, а тільки спокійно, без марних докорів сумління, бачити і слухати одне одного, Ви – з усією Вашою добротою і чуйністю, а я – вже як вмію.

31.10.1912, четвер

Ласкава пані!

Самі бачите, до чого неможливі речі кояться в нашому листуванні! Ну чи можна з моїх прохань на кшталт останнього – щоб Ви писали мені тільки п’ять рядків, не більше, – стерти огидний наліт позірної шляхетності? Абсолютно неможливо. А до того ж, висловлюючи її, хіба я збочую від правди? Так, звичайно ж, анітрохи не збочую. Але водночас, може, таки збочую? Так, зрозуміло, збочую, і ще як збочую! Коли, після того як двері мого кабінету вже тисячу разів розчинилися, щоб замість швейцара з листом впустити до мене в кімнату безліч різних людей, які з абсолютно незворушними – і тому, з урахуванням обставин мого очікування, геть нестерпними – фізіономіями розташовуються у мене в кімнаті як у себе вдома, як ніби тільки їм тут і місце, коли насправді тут місце тільки швейцара з листом, і нікому більше! – так ось, коли лист приходить, я в перші миті думаю, що нарешті зможу заспокоїтися, що зараз насичуся цим листом і день мине добре. Але ось лист прочитано, я дізнаюся з нього набагато більше, ніж я коли-небудь мав право очікувати і прагнув дізнатися, Ви витратили на цей лист цілий вечір, у Вас, мабуть, зовсім не залишається часу для Вашої звичної прогулянки Ляйпциґською вулицею, я перечитую лист з початку до кінця, відкладаю, потім перечитую знову, беру в руки службовий папір, читаю його, але перед очима як і раніше тільки Ваш лист, стою над машиністом, щоб продиктувати йому вихідний, а рука відчуває Ваш лист, і перед внутрішнім поглядом повільно повзуть Ваші рядки, які я, здається, насилу встиг пробігти, до мене звертаються з питаннями, і я точно знаю, що ось зараз, цієї хвилини, мені про Вашого листа ну ніяк думати не можна, але він – це єдине, що мене цікавить, – і ось уже я голодний, як раніше, і неспокійний, як раніше, а двері вже знову ходять ходором, ніби гонець з листом ще тільки має з’явитися. Десь така на вигляд та, за Вашим словом, «маленька втіха», яку дають мені Ваші листи. Тим-то, гадаю, не залишене без відповіді те Ваше запитання, чи не набридло мені щодня на роботі отримувати Ваші листи. Зрозуміло, якимось чином поєднати отримання листа від Вас з моєю конторською роботою річ майже неможлива, та настільки ж неможливо працювати, чекаючи листа даремно, або працювати, коли тобі на думці вертиться, що, можливо, лист чекає мене вдома. Зусібіч суціль одні неможливості! Але це ще не така вже біда, мені останнім часом на роботі деякі неможливості вдалося подужати, перед маленькими неможливостями взагалі не слід падати ниць, бо тоді не побачиш великі.

А сьогодні мені взагалі гріх скаржитися, Ваші останні два листи прийшли до мене з інтервалом всього в якихось дві години, через що я так само люто проклинаю недбалість поштовиків учорашнього дня, як славлю їхню старанність сьогоднішного.

Однак я нічого не відповідаю Вам і сам ні про що не питаю, все тільки тому, що втіха писати Вам, так що я не здаю собі з цього справу, налаштовує всі мої листи на нескінченність, а в нескінченних листах, зрозуміло, і не випадає повідомляти на першій же сторінці щось істотне. Але почекайте, ось завтра у мене, сподіваюся (сподіваюся для себе, але не для своєї служби), буде на роботі досить часу, щоб одним махом відповісти на всі Ваші питання і стільки Вам їх поставити, що душа моя бодай ненадовго буде чиста.

А сьогодні повідомлю тільки, що, читаючи те місце Вашого листа, де йдеться про капелюшок, я просто прикусив язика. То це виворіт у капелюха був чорний? І де ж були мої очі? Е ні, це спостереження для мене зовсім не дрібниця. Тоді, значить, він згори весь був білий, і мене це збило, я ж дивився на Вас з вершка свого зросту. До того ж Ви трішки нахилили голову, коли капелюх одягали. Коротше, виправдання, звичайно, знайдуться завжди, але коли не пам’ятаєш точно, значить, годі й писати.

Прийміть щирий привіт і, якщо дозволите, поцілунок руки.

Листопад. 1.11.1912

Дорога мадемуазель Феліціє!

Сподіваюся, Ви не заперечуватимете хоча б цього разу на подібне звернення, бо ж якщо вже мені, як Ви неодноразово того вимагали, належить описати Вам свій спосіб життя, то, значить, доведеться повідомити про себе і деякі неприємні, невтішні для мене речі, розповісти про які «ласкавій пані» я, вочевидь, навряд чи б зважився. Втім, нічого поганого в цьому новому зверненні нема, інакше я не обмірковував би його з такою величезною, все ще нескінченною втіхою.

По суті, все моє життя здавна складалося й складається зі спроб письменства, здебільшого невдалих. Але якби не ці спроби, я б давно занепав і став сміттям, гідним лише того, щоб його викинули геть. Біда в тому, що сили мої для цих намірів із самого початку були замалі, і так уже само собою вийшло, хоч я довго цього не усвідомлював, що в ім’я справи, яка видавалася мені головною метою життя, мені довелося відмовляти собі і берегти себе мало не в усьому іншому. Там же, де я з власної волі себе не беріг і собі не відмовляв (Боже мій, у цій конторі, де я сьогодні чергую при журналі прийому, навіть у вихідний день ані секунди спокою, відвідувач за відвідувачем, просто пекло якесь!), а, навпаки, намагався себе пересилити, мене відкидало назад, з ганьбою, синцями і ґулями, з непоправною втратою сил, але саме ці, як мені тоді здавалося, знегоди мало-помалу допомогли мені знайти довіру до долі, і я почав сподіватися, що десь, нехай і ледь вловима, все-таки і для мене світить добра зірка, під якою можна буде жити далі. Якось раз я навіть склав опис[18] всього того, чим пожертвував заради письменства і навіщо його позбувся, або, точніше, список втрат, перенести які можна тільки ціною такого їх пояснення.

І справді, наскільки я худий – а я найхудіший чоловік з усіх, кого знаю (що, повірте, про щось говорить, бо в санаторіях я всього набачився), – настільки ж і в усьому іншому в мені немає нічого зайвого, що заважало б письменництву, зокрема й тому, що можна було б назвати зайвим у хорошому сенсі слова. Тож якщо є якась вища сила, яка хоче використати мене або вже використовує, то, значить, я принаймні лежу в її долоні вже досить старим, стертим інструментом; якщо ж такої сили немає – значить, я взагалі ніщо й опиняюся сам у страхітливій порожнечі.

Тепер же я розширив своє життя думками про Вас, адже поки я не сплю, не проходить і чверті години, щоб я про Вас не подумав, і багато чвертей години, коли я ні про що інше думати не годен. Але навіть і це пов’язано тепер з моїм письменством, тільки припливи і відливи письменства владні наді мною і все в мені визначають, і в пору недужого, млявого письменства я, допевне, ніколи не набрався б духу до Вас звернутися. Це така ж правда, як і те, що по тому вечору мене не полишає відчуття, ніби в грудях моїх глибочіє проломина, через яку зі свистом і проти моєї волі щось входить в мене і виходить, поки одного разу вночі, вже в ліжку, спогад про один біблійний сюжет не довів мені й необхідність самого цього почуття, і, отже, істинність тієї біблійної історії. Тепер же, як я недавно з подивом виявив, Ви і з письменством моїм споріднилися, хоча раніше я був переконаний, що саме під час писання анітрохи про Вас не думаю. У невеликому абзаці, мною написаному, виявилися, inter alia[19], такі ниточки до Вас і Ваших листів[20]: хтось отримує в подарунок плитку шоколаду. Взагалі йдеться про маленькі радощі під час служби. Потім згадується телефонний дзвінок. І нарешті, одна людина вмовляє іншу йти спати і навіть загрожує, якщо та не послухає, мало не силою відвести її в кімнату, що, поза сумнівом, пов’язане зі спогадом про натруску, що її Ви дістали від Вашої матері, коли допізна засиділися на роботі. – Мені подібні місця надто дорогі, я утримую Вас в них без дозволу, а Ви навіть цього не відчуваєте і тому не пручаєтеся. Втім, якщо Ви коли-небудь щось таке прочитаєте, подібні дрібниці від Вас просто вислизнуть. Одному тільки прошу повірити: ніде у світі у Вас не буде безтурботнішого полону, ніж у цих рядках.

Життя моє цілком підпорядковане письменництву і як-що і зазнає якихось змін, то лише для того, щоб іще більше до письменництва пристосуватися, бо часу в мене обмаль, сил мало, робота моя – жах, а вдома бучно, от і доводиться викручуватися шляхом усіляких вивертів, якщо вже доброго і прямого життя все одно не склалося. Однак утіха від цих хитрощів, коли за рахунок розпорядку дня вдається щось вигадати, мізерна порівняно з непозбутньою гіркотою, коли бачиш, що вічна твоя втома проступає в написаному куди ясніше і чіткіше, ніж те, що ти, власне, мав намір написати. Ось уже півтора місяця мій розпорядок дня – якщо не брати до уваги кількох його порушень, викликаних нападами неймовірної слабкості в останні дні, – такий. З восьмої до другої або до пів на третю контора, з третьої до пів на четверту обід, по обіді сон, по-справжньому, в розстеленому ліжку (вірніше, здебільшого лише спроби заснути, якщо не сниться якесь жахіття, – одного разу, наприклад, тиждень поспіль, з неприродною, до головного болю, виразністю у кожній деталі їх примхливого національного вбрання мені ввижалися уві сні чорногорці) – до пів на восьму, потім хвилин десять гімнастики, голяка, біля відкритого вікна, потім годинна прогулянка або на самоті, або з Максом або ще одним другом, потім вечеря в колі сім’ї (у мене три сестри[21], одна з них заміжня, друга заручена і третя, найулюбленіша, хоча і без шкоди для любові до двох інших), після чого, близько пів на одинадцяту (але іноді й о пів на дванадцяту), я сідаю за стіл і пишу, скільки вистачає сил, бажання і щастя, до першої, до другої-третьої ночі, а одного разу навіть до шостої ранку. Потім знову гімнастика, як уже описано вище, тільки тепер без серйозних навантажень, після чого обмивання і – здебільшого з легкими болями в серці і тремтячими черевними м’язами – в ліжко. Далі – всілякі хитрощі, щоб заснути, чи то пак досягти неможливого, бо неможливо спати (а Господь до того ж вимагає спати без сновидінь) і водночас думати про свою роботу, намагаючись, на додачу до всього, з упевненістю вирішити питання, свідомо з певністю не вирішувані, себто вгадати, чи прийде навзавтра лист від Вас і, якщо прийде, то коли. Ніч моя, таким чином, складається з двох частин, спочатку з неспання, потім з безсоння, і якби мені схотілося про все це докладно розповісти, а Вам – мене вислухати, цей лист не скінчився б ніколи. Зрозуміло, по всьому цьому не випадає дивуватися, що зранку у себе в конторі я стаю до роботи, коли сили мої практично наскінчу. Деякий час тому в нас у коридорі, по якому я проходжу, прямуючи в машинописне бюро, стояли ноші для перенесення папок зі справами і пачок усілякої іншої документації, так ось, проходячи повз них, я щоразу думав, що вони призначені виключно для мене і на одного мене чекають.

Для повноти картини можна не згадати, що я не тільки чиновник, але ще і фабрикант. Річ у тім, що моєму шваґрові[22] належить азбестова фабрика, компаньйоном якої я є (хіба що вкладені туди гроші мого батька) і за такого офіційно вважаюся. З цією фабрикою я вже сьорбнув досить горя і турбот, про які зараз не хочу розповідати, у кожнім разі я давно намагаюся по змозі від неї відкараскатися (себто всіляко уникаю своєї – явно марної – участі в її справах), але міра можливості, знову-таки, і не вельми велика.

Ну ось, знову я розповів так мало і ні про що ще не запитав, а вже час закінчувати. Але жодної відповіді – а жодного питання і поготів – нам не можна загубити. Є, щоправда, один чарівний засіб, за допомогою якого двоє людей, які, не зустрічаючись і навіть не балакаючи одне з одним, здатні, втім, дізнатись принаймні майже все про минуле одне одного, буквально в одну мить, без довгого взаємного листування, але засіб цей, звичайно, майже зі царини вищої магії (нехай і не показує так уже магічно), і який тим, хто удається до нього, хоча і не видається винагородженим, але тим вірніше не залишається і безкарним. Тому я Вам його не називаю, хіба що Ви самі його розгадаєте. Воно звучить жахливо коротко, як і всі заклинання.

Бувайте здорові і дозвольте скріпити це побажання довгим поцілунком Вашої руки.

Прага, 2.11.1912, субота

Ласкава пані!

Як так? Невже і Ви теж втомилися? Мені майже моторошно уявляти, як Ви, втомлена, сама досі сидите ввечері на роботі. Як, до речі, Ви туди вбираєтесь? І в чому полягають основні Ваші обов’язки? Ви більше пишете або диктуєте? У Вас, мабуть, досить висока посада[23], коли Ви зі стількома людьми розмовляєте, бо ж дрібний службовець здебільшого сидить за столом мовчки. Про те, що контора Ваша при фабриці, я вже і так здогадався, але сама фабрика хоч що виробляє? Самі диктографи? Та хіба їх хтось купує? Я щасливий буваю (коли як виняток не друкую сам на машинці) диктувати живій людині (це основна моя робота), яка час від часу, варто мені задуматися, покунює або, навпаки, закурює люльку, даруючи мені можливість тим часом спокійно дивитись у вікно. Або як та, що її сьогодні, коли я вичитував їй за повільну роботу, у відповідь, намагаючись мене задобрити, нагадала мені про отриманий мною лист. Хіба знайдеться диктограф, який усе це вміє? Пам’ятається мені, якийсь час тому нам демонстрували так званий диктофон (я тоді ще був вільний від упереджень, які відчуваю нині до виробів Ваших конкурентів), але працювати з ним страшенно довго, незручно й непрактично. Коротше, подумки я не можу сяк-так виразно відтворити хід справ на Вашій фірмі, але хотів би сподіватися, що там усе організовано так само ажурно й невимушено, як я це собі уявляю, і що Вам, відповідно, в таких умовах живеться весело й безтурботно. До речі, я і празьку філію Вашої фірми не можу відшукати, яка, коли я правильно запам’ятав Ваше зауваження, має міститися чи то на Фердінандштрассе[24], чи то на Обстґассе. А я вже не раз її шукав, бо, глянувши на табличку з назвою Вашої фірми, допевне, мав відчути якийсь знак або подих від Вас.

Опис моєї канцелярської роботи не надто мене тішить. Вона не варта того, щоб Ви про неї дізнавалися, не варта й того, щоб я Вам про неї розповідав, бо не залишає мені ні часу, ні спокою писати Вам, доводячи мене, як ось зараз, до тупого і розсіяного заціпеніння, за що я, на відплату зі свого боку, думками про Вас її так скаламучую, що просто дуже любо дивитися.

Зоставайтесь здорові! Завтра, сподіваюся, випаде спокійна неділя, і я напишу Вам цілу купу всього. І Ви не працюватимете до кривавого поту! Не засмучуйте мене цим! – І все це я пишу того дня, коли Ви отримаєте або вже отримали мого плаксивого листа. До чого ж ми, люди, слабкі!

3.11.1912, неділя

Дорога мадемуазель Феліціє!

Отже, мій небіж[25] за стінкою рюмсає, моя мати безперервно намагається його вгамувати, ласкаво називаючи по-чеськи то «ти мій розумничку», то «ти мій малюче», тим часом уже шоста вечора, ні, вже пів на сьому, як запевняє годинник, я по обіді засидівся у Макса, який прочитав мені два розділи зі своєї нової повісті «На курсах крою та шиття»[26], як на мене, надзвичайно вдалої і повної чудових дівочих почуттів, а проте вона подекуди вже геть вилетіла мені з голови, таке велике було моє нетерпіння мерщій сісти за цей лист, до якого мене, якщо підрахувати точно, тягне вже з другої години ночі, тобто з тієї секунди, коли я скінчив з іншим своїм писанням. А виявляється, що вже пізно, тиранічний мій розпорядок взагалі-то наказує мені цієї ж миті лягти і годинку поспати, тим більше що у помешканні наразі спливають останні хвилини відносної тиші, яка знову запанує тільки вночі, на додачу до всього переді мною коректура[27], яка ось уже кілька днів, нечитана, валяється на столі і яку завтра відсилати, а це значить ще кілька годин вечірнього та нічного часу, просто так відірваних від роботи; з усіх цих, здебільшого безглуздих причин ґрунтовного, систематичного листа, який я хотів написати і який пасував би неділі, сьогодні не вийде. З тих-таки причин, включаючи останню, я досадую й нудьгую, і крихітне, ще геть маленьке кошеня жалібним нявканням з кухні найкраще вторує тузі мого серця. На додачу до всього, як я і очікував, лист від Вас не прийшов, адже Ваші листи приходять зазвичай тільки з другою поштою, а її у неділю не розносять, отож у кращому разі я отримаю його лише завтра на ранок, по довгій ночі. – Чи здатен хто-небудь у таких умовах заборонити мені як по слабку компенсацію звернутися до Вас так, як я наважився це зробити в перших рядках? І чи не підходить це звернення, зокрема і взагалі, якнайкраще, щоб, одного разу його вживши, від нього більше не відвикати?

Дорога мадемуазель Феліціє, як же провели Ви цей чудовий, але такий короткий недільний день? Якщо люди і справді здатні відчувати, коли про них думають, то сьогодні серед ночі Ви повинні були не один раз прокинутись, а напередодні ввечері, читаючи в ліжку, потроху губити очима рядки, за сніданком же кілька разів відривати замислений погляд від какао, булочок і навіть від Вашої матінки. Орхідеї, коли Ви несли їх у нову квартиру, раптом на мить застигли у Вас в руках, і тільки тепер, далебі над «Втечею Шилінґа»[28], Ви дістали певний спокій, адже я вже не думаю про Вас, я зараз просто з Вами. Але ні, я не з Вами: щойно поставивши крапку в попередньому реченні, я почув у сусідній кімнаті голос батька, який щойно повернувся додому з вкрай несприятливими діловими новинами, тож мені довелося туди вийти і якийсь час постояти разом з батьками, розділивши їхнє журне мовчання.

В останні дні мені згадалися два доповнення до нашого спільного вечора, одне я випадково виявив у Ваших листах, на інше натрапив у своєму власному.

Ви ж і справді вже тоді розповідали, і я не знаю, як міг про це забути, що Вам неприємно жити самій у готелі. Тоді-то, напевно, я і зауважив Вам на це, що сам я, навпаки, в готельному номері почуваюся як у Бога за пазухою. Що ж, так і є, я надто добре зрозумів це торік, коли посеред зими у службових справах довгенько колесив містами й селами Північної Чехії. Мати у своєму, тільки у своєму власному розпорядженні замкнутий простір готельного номера з його доступними для огляду чотирма стінами, пам’ятати все своє, складене з небагатьох предметів дорожнє майно, неухильно розподілене по полицях, скриньках і гачках шафи, столу й вішалки, – все це щоразу заново передає мені бодай хвилинну подобу нового, ще незужиткованого існування, призначеного для чогось кращого й тугого, як натягнута струна, хоча, втім, насправді це почуття, можливо, не що інше, як викинутий із самих глибин душі відчай, якому в захололому склепі готельного номера якраз саме місце. Хай там як, але почувався я в тій поїздці завжди дуже добре, і про кожен готельний номер, де мені випадало зупинятись, я, по суті, можу сказати тільки хороше. Взагалі ж ми обоє, напевно, не так вже й багато подорожуємо. Але як бути з тим, що Вам уночі самій навіть сходами Вашого будинку зійти лячно? Ви, до речі, судячи з усього, живете геть невисоко, інакше як можна почути з вулиці чиєсь плескання в долоні (я, втім, все одно не розумію, як через зачинені вікна його взагалі можна почути)? І такими короткими сходами Ви боїтеся зійти сама? Ви, від кого виходить стільки надійності і спокою? Ні, того, що Ви мені написали про Ваш під’їзд і про те, як він відмикається, мені явно недостатньо.

А ще того вечора йшлося про єврейський народний театр. Ви хоч і бачили одного разу таку виставу, але назви п’єси пригадати не змогли. Так ось, якщо не помиляюся, саме зараз у Берліні одна така трупа якраз грає, а в ній мій добрий приятель, такий собі І. Льові[29]. Це, до речі, саме він, хоча і мимоволі, що анітрохи не зменшило мою йому вдячність, послав мені від Вас звісточку в пору довгого очікування між першим і другим листами. Він узагалі мені пише частенько, а крім того, надсилає всякі картинки, афіші, газетні вирізки та інше. Ось і тут послав раптом афішу ляйпціґських гастролей їхньої трупи. А я, переглянувши, залишив її у складеному вигляді у себе на столі. І ось, як це з письмовими столами взагалі водиться, коли проти твоєї волі найнепотрібніше з самого низу раптом опиняється геть нагорі, однієї чудової днини саме ця афіша (саме ця, а не якась інша) опинилася раптом у мене перед очима, ще до того ж і розгорнута. Цю випадковість потім посилила інша – а саме та, що я чомусь вирішив вивчити афішу досконально, виявивши в ній цікаві речі (актриса, заміжня і вже літня дама, яку, втім, я обожнюю, зветься там «примадонною», а сам Льові представлений і зовсім як «артист-драматист»), але внизу, в самому куточку, на превеликий мій переляк, дрібним шрифтом вказувалася адреса, Іммануїл Кірхштрассе, Берлін Норд, де, як з’ясувалося, афішу й надрукували. І ось зараз, коли мені, на щастя, вже не доводиться задовольнятися від Вас такими вісточками, я з однієї тільки вдячності подумую, чи не захочете Ви раптом поглянути на цих акторів, про яких, до речі, я міг би розповідати Вам без кінця-краю. Стверджувати з усією визначеністю, що вони зараз у Берліні, я, звичайно, не можу, але коли судити з листівки від того ж таки Льові, яка десь у мене на столі валяється, схильний так припускати. Упевнений, ця людина хоча б упродовж першої чверті години дуже Вам сподобається. Може, перед виставою або після неї Ви б попросили його до Вас вийти, пославшись на мене, Вам неважко буде запобігти в нього ласки, і Ви зможете бодай хвильку його послухати. Та й весь цей народний театр добрий, я торік бував на їхніх виставах разів двадцять, а в німецьких театрах, як на мене, взагалі жодного разу. – Однак усе вищевикладене аж ніяк не означає прохання туди сходити, ні, чесне слово, ні. У Вас в Берліні театри набагато кращі, й, можливо, – а швидше за все так воно і буде, – сама тільки мізерія театральної зали, де все це відбувається, не дозволить Вам туди навіть увійти. Так що мені тепер усе, що я тут написав, випадало б порвати, і принаймні з цього мого бажання прошу зробити висновок, що радити Вам туди сходити я не збирався.