Листи до Феліції (1912)

Прага, 4.11.1912, понеділок

Зараз понеділок, 10.30 ранку. З 10.30 ранку суботи я чекаю від Вас листа, а мені знову нічого не прийшло. Я писав щодня (це не докір, бо писати Вам було для мене щастям), але невже я і справді не заслужив ні слова у відповідь? Жодного слова? Нехай навіть Ви б відповіли тільки: «Чути більше про Вас не бажаю». При цьому я сподівався, що сьогоднішній Ваш лист міститиме в собі якесь маленьке рішення, а тепер, виходить, відсутність листа якраз, напевно, це і є рішення. Якби лист прийшов, я б відповів негайно і змушений був би почати свою відповідь скаргою на нескінченність двох цих довгих днів. Тепер же Ви залишаєте мене у повній зневірі за цим похмурим письмовим столом!

Прага, 5.11.1912, вівторок

Дорога мадемуазель Феліціє!

Якщо Ви справді хочете, щоб я писав Вам все як є, то легко подаруєте мені вчорашнього мерзенного, жахливого листа, бо як там, на цьому жалюгідному клаптику паперу написано, так воно, слово в слово, все й було. Сьогодні, зрозуміло, прийшли обидва Ваших листи, один зранку, другий о десятій, у мене немає ні найменшого права ні на що нарікати, я навіть удостоєний обіцянки щодня отримувати по листу (серце, ти чуєш, кожен день лист!) і можу тільки радіти, якщо Ви мене пробачите. І все-таки заклинаю Вас, якщо лист для мене вже написано, не змушуйте мене страждати через те, що у Вас не знайшлося марки, – без вагань, рішуче кидайте його в скриньку без будь-якої марки!

Біда в тому, що я, якщо не неділя, можу писати Вам майже завжди тільки в найтупіший свій час дня, з третьої до четвертої. На роботі це вдається вкрай рідко – я там і так щосили стримуюся, отримавши і прочитавши лист від Вас, – але якщо я не напишу Вам зараз, значить, не зможу заснути від незадоволеності, та й лист назавтра до Вас уже не дійде, а ввечері розпорядок моїх занять вкрай стискає час.

До речі, з Вашого листа я усвідомив, що й у свята, виявляється, пишу нерозумно багато. Серце у мене, вважаю, у відносно повному здоров’ї, але витримувати зневіру, коли пишеться погано, і щастя, коли пишеться добре, для людського серця взагалі нелегко. А в санаторії я був усього лише через шлунок, загальну слабкість і, про що ні в якому разі не слід забувати, самозакохану іпохондрію. Про все це я коли-небудь обов’язково напишу Вам детальніше. Ні, медичним світилам я не вірю; я взагалі вірю лікарям, тільки коли вони зізнаються, що не тямлять ні бе ні ме, а крім того, я їх просто ненавиджу (сподіваюся, Ви ні в кого з них не закохані). Зрозуміло, я б охоче дозволив прописати собі Берлін для спокійного, вільного життя, тільки де знайти такого всемогутнього лікаря? Причому надто в пригоді людям, які страждають від перевтоми, має бути Іммануїл Кірхштрассе. Можу Вам її описати. Ось послухайте: «Від площі Александерплац тягнеться довга, не вельми жвава вулиця, Пренцлауерштрассе, чи то пак Пренцлауераллее, в якої купа провулочків. Один із них якраз і є Іммануїл Кірхштрассе. Тихенька така вуличка, на відшибі, далеко від вічно галасливого берлінського центру. Починається провулочок зі звичайнісінької церкви[30]. А якраз візаві стоїть будинок номер 37, вузенький такий і височенний. Та й сам провулок теж вузький. Коли я там буваю, навколо завжди святий спокій, і я раз у раз питаю себе: «Та невже я ще в Берліні?» Ось як описав мені Ваш провулок актор Льові в листі, що його я отримав учора. Останнє питання, вважаю, суто поетичне, а в цілому, вважаю, все описано дуже зворушливо й сумлінно. Я деякий час назад, не вказуючи причин, його про це попросив, і ось він мені відповів, теж ні про що не питаючи. Щоправда, я хотів від нього почути про будинок номер тридцять (а Ви тепер до того ж і зовсім живете в номері 29-му, якщо не помиляюся) і гадки не маю, чому він вишукав для мене номер 37-й. Втім, тільки тепер мені спало на думку, що там, можливо, міститься та сама друкарня, де друкували афішу. Судячи із цього вчорашнього листа, трупа свою останню берлінську виставу дала в неділю, але, скільки можна з того ж листа зрозуміти, не виключено, що наступної неділі вони гратимуть знову. Пишу це тільки заради уточнення моїх попередніх Вам повідомлень з урахуванням усіх тоді ж зроблених застережень щодо рекомендації цей театр відвідати.

Чарівне слово випадково закралося у Ваш передостанній лист і саме про це не знає. Воно загубилося там серед багатьох інших і, боюся, ніколи не підніметься в нашому листуванні до того рангу, який йому личить, бо я-то ні в якому разі першим його не вимовлю, проте і Ви, зрозуміло, навіть якщо його вгадаєте, теж першою його не вимовите. Може, воно й на краще, бо з урахуванням впливу, якого може набути це слово, Ви виявите в мені таке, чого не зможете винести, і як мені тоді, постає питання, бути?

Першим же ділом Ви зовсім інакше подивіться на моє письменство і на моє ставлення до письменства і вже не радите «знати міру». Людська слабкість сама достатньою мірою визначає «міру» нашим зусиллям. І хіба на крихітному клапті, на якому мені випало стояти, не повинен я докласти всіх зусиль, які тільки в мене є? Та я був би дурнем дуренним, якби цього не робив! Можливо, письменство моє – пустий звук, але тоді вже з усією визначеністю безсумнівно, що і сам я нікчема повний й остаточний. Отож якщо я себе ще й у цьому щадитиму, то правильніше буде сказати, що я себе не шкодую, а по суті вбиваю. Скільки, до речі, на вашу думку, мені років? Не пам’ятаю, щоб того нашого вечора ми про це говорили, а може, Ви просто не надавали цьому значення.

Прощавайте, постарайтеся і далі не думати про мене погано, втім, просто спокійно відкладіть писання листів пані Софі. Мені дуже подобається пані Ф.[31], але не аж так, щоб кортіло писати їй листи. Ні, ми не листуємось. Я написав їй лише три листи: перший являв собою плач за нею, другий – хвилювання через неї, третій – вдячність їй. Прощавайте!..

6.11.1912, середа

Дорога мадемуазель Феліціє!

Та Вас просто рвуть на частини у мене на очах! Чи не занадто багатьом людям Ви приділяєте увагу, чи не занадто багатьом? У цьому взагалі не було б нічого поганого, якби у Вас було більше часу. Чи не забагато у Вас робіт і візитів, чи не зловживаєте Ви розвагами, які нічого, окрім внутрішнього неспокою, Вам не дають? Можливо, я вставляю клепку, не знаючи суті, але останній Ваш лист такий нервовий, що хочеться зараз же взяти Вашу руку і на мить затримати у своїй. Я не маю нічого проти кожної речі окремо, ні проти невинних спокус у професора, хоч я і витріщив очі з приводу «води і газу», ні проти благодійного свята, тим більше що на таких святах люди частенько знімаються на групових світлинах, які потім так легко дарувати, начебто і не даруючи при цьому свою власну фотокартку. Але при бажанні даючи тим самим іншим стороннім величезну втіху.

Щодо народного театру я говорив без жодної іронії, можливо, з усмішкою, але це люблячи. Пам’ятаю, я – як мені зараз видається, перед силою-силенною народу – перед якоюсь виставою говорив навіть коротке вступне слово, після чого Льові грав, співав і щось декламував[32]. На жаль, грошви від цієї сили-силенної народу набралася аж ніяк не сила. Про берлінські гастролі мені відомо не більше того, що я написав учора, бо в іншому останньому листі Льові повно лише скарг і нарікань. Зокрема і як би скарга мимохідь на те, що в Берліні по буднях нічого не заробиш, – докір, який я не маю права приховувати від берлінки. Взагалі ж Льові, якщо дати йому розвернутися, людина воістину нестримно захоплена, «полум’яний єврей», як кажуть на сході. Зараз, правда, він, з різних причин, розповідати про які занадто довго, хоча аж ніяк не нудно, над усяку міру нещасливий, а найгірше – я не знаю, як і чим можна йому допомогти.

Мої недільні очікування Вашого листа легко пояснити, адже я сходив на службу подивитися пошту, але тоді я ще не був засмучений і перебирав конверти не в очікуванні, а радше в задумі. Моя домашня адреса – Нікласштрассе, 36[33]. Але яка, дозвольте запитати, адреса у Вас? На звороті Ваших конвертів я вичитав уже три різні адреси, значить, правильна таки № 29? Вам не надто тяжко отримувати рекомендовані листи? Я шлю Вам їх не просто через нервовість, хоча поміж іншого і з цієї причини, а тому, що мені здається, ніби такий лист потрапляє до Вас у руки певніше, без недбалих затримок сумно мандрованих звичайних листів, і перед очима у мене при цьому витягнута рука хвацького берлінського листоноші, який впиратиме вам листа навіть силою, коли Ви раптом надумаєте чинити опір. Але коли сам залежний, жодних помічників не вистачить… – Бувайте здорові! Гордий тим, що в цьому листі жодної скарги, як не солодко Вам поплакатися.

7.11.1912, четвер

Найдорожча мадемуазель Феліціє!

Вчора я уявив, що турбуватимуся про Вас, і з усієї сили намагався Вас умовити. Але сам-то що я роблю? Хіба я Вас не мордую? Зрозуміло, без наміру, бо таке взагалі неможливо, і навіть якби я мав такий намір, він зник би від Вашого останнього листа, як нечиста сила перед сяйвом добра, але своїм існуванням, самим тільки існуванням своїм я Вас мордую! У глибині ж я не змінився на краще, як і раніше кружляю у своїй орбіті, тільки набув нового нездійсненного сподівання на додачу до колишніх, теж нездійсненних, і отримав в дар небувале, найсильніше на моєму віку відчуття людської впевненості поверх звичайної своєї неприкаяності. Зате Ви тепер розтривожені, Вам неспокійно, Ви плачете уві сні, що набагато гірше, ніж всю ніч без сну витріщатися в стелю, Ви зовсім не та, якою були того вечора, коли погляд Ваш так спокійно перебігав з предмета на предмет, тепер же ви не знаєте, за що хапатися, в одному листі згадуєте чоловік двадцять, в іншому взагалі нікого, коротше, вигоди і витрати поділені між нами несправедливо, найвищою мірою несправедливо. (Ну з якого дива ти, чоловіче, саме зараз, у цій тихій кімнаті, яка, втім, належить тобі, проти мене всідаєшся!)

Повторюю: не я у цьому винен, – бо хто я такий? – але тільки те, на що одне зроду був спрямований мій дух, єдине устремління якого і до цього дня залишається незмінним, намагаючись і Вас повести за собою, щоб не втратити. Що ж це за сумне насильство, яке я над Вами приречений зчиняти!

Після довгої перерви. (Якби я мав час, якби у мене був час! Я б зміг заспокоїтися і правильніше поглянути на навколишнє. Я зумів би писати Вам дбайливіше. Я ніколи не образив би Вас хапливістю, як ображаю зараз, хоча нічого на світі так не хотів би уникнути. Я б заспокоївся і покинув, як кілька хвилин тому нагорі, у своєму кабінеті, в думках про Вас тремтіти від нетерпіння над діловими паперами, а тепер, у хвилинній тиші цієї кімнати, тупо сидіти за столом і витріщатись у вікно поміж запнутих ґардин. І навіть якщо ми писатимемо одне одному щодня, байдуже, чи будуть дні інші, ніж нинішній, і інше покликання, ніж до виконання нездійсненного, прагнення щосили розлетітися різно і з тією ж таки силою утриматися разом?)

Знову на своє виправдання доводиться посилатися на перерву, більше нема на що, день знову поповз за полудень, причому далеко. Зараз, перечитуючи Ваш лист, раптом з подивом зрозумів, що зовсім нічого не знаю про Ваше колишнє життя, думкою встиг тільки вихопити із заростей плюща Ваше личко маленької дівчинки, що задумливо дивиться на поля довкола. І майже немає іншого засобу дізнатися більше, ніж можливо дізнатися з написаного. Не вірте нічому іншому! Ви вважаєте мене нестерпним, якби я надумав до Вас приїхати. Пам’ятайте, яким я був по дорозі в готель, – ось такий я і є. Мій триб життя, за допомогою якого, втім, мені вдалося вилікувати шлунок, здався б Вам безглуздим і нестерпним. Подекуди під час моїх вечірніх трапез батькові доводилося ховати обличчя за газетою, перш ніж він зумів до них звикнути[34]. Та й одягаюся я ось уже кілька років нехарно. Один і той же костюм вірою і правдою служить мені на роботі й на вулиці, вдома за письмовим столом і навіть взимку і влітку. Від холодів я загартувався чи не краще за дерев’яний оцупок, але навіть це, напевно, ще не привід, щоб одягатись, як я, тобто, наприклад, ходити аж до листопада без плаща або пальта, являючи у своєму літньому костюмі та літньому ж капелюсі видовище майже блазнівське серед закутаних перехожих, принципово не надягати жилетку (я винахідник безжилеткової моди), не кажучи вже про деякі інші дивні особливості моєї спідньої одежі, що її я тут поминаю. Уявляю, як би Ви злякалися, спіткавши біля церкви, яку я так добре собі уявляю на початку Вашої вулиці, такого чолов’ягу! Моєму трибові життя є кілька (окрім того, що я, відколи його проваджу, став незрівнянно здоровішим, ніж раніше) пояснень, але жодне з них Ви не вважаєте переконливим, надто тому, що все, що в ньому може бути здорового (а я, звичайно ж, ще й не курю, не п’ю ні алкоголю, ні кави, ні чаю, та й шоколад – зізнаюся, викриваючи минулою датою своє легкодухе замовчування, загалом теж не їм), я з лишком перекриваю браком сну. Однак, найдорожча мадемуазель Феліціє, це не привід, щоб остаточно махнути на мене рукою, так само як і намагатися мене в цих речах виправити, – краще просто по-дружньому мене терпіти, але на великій відстані. Бо, бачте, вчора ввечері, прийшовши додому з вогкого холоду в звичайному своєму вбранні і взявшись за свою, майже день у день незмінну вечірню трапезу, я слухав розповіді свого зятя і того, кому ще тільки належить таким стати, а потім, поки всі прощалися у передпокої, залишившись один у кімнаті (ввечері я їм тепер між пів на десяту і десятою), раптом відчув напад такого гострого потягу до Вас, що до речі було б тицьнутися лицем у стіл, аби себе стримати.

Ви вважаєте, що я виглядаю молодшим, ніж маю років, і мені майже кортить приховати свій вік, бо непомірно висока ця цифра надає всьому, чим я Вам досаждаю, відтінок ще більшої курйозності. А я тим часом майже на рік старший за Макса, 3 липня мені виповнюється 30 років. Утім, на вигляд я майже юнак, і, залежно від проникливості необізнаного спостерігача, мені дають зазвичай від 18 до 25.

У тому, що я вчора сказав про професора, на Ваш слух, можливо, могла прозвучати зарозумілість, але ні, це тільки ревнощі, та й годі. І лише сьогодні, та й то подумки, я дещо маю проти нього – це те, що він порекомендував Вам Біндінґа[35], якого я, правда, читав дуже мало, але не зустрів при цьому жодного рядка, який би не являв собою фальшиві й пихаті теревені. І ось все це професор насилає на Ваші сни і мрії! – А тепер, хутко, ще ось що: навіщо Ви зістрибуєте на ходу з трамвая? Коли надумаєте стрибати наступного разу, нехай спливе перед Вами моє перелякане обличчя! А що окуліст? А Ваші головні болі? Не читатиму Вашого наступного листа, якщо він не міститиме відповіді на ці питання.

8.11.1912, п’ятниця

Дорога мадемуазель Феліціє!

Ваш передостанній лист (а не Ваші «останні листи», як Ви пишете) збив мене з пантелику, це правда, але я не думав, що справа стоїть так кепсько, як я мушу виснувати з Вашого останнього листа. Невже я й справді такий невпевнений у собі? А саме приховане моє нетерпіння і невиліковне невдоволення собою невже так і вчуваються у кожній виведеній мною літері? І невже, щоб дізнатися, що я насправді думаю, мені спершу треба писати про це в листах? Зле ж стоять мої справи, але ж саме в них я щосили намагаюся Вас втягнути!

Не знаю, чи правильно Ви уявляєте собі моє життя й, у зв’язку з цим, мою надмірну сприйнятливість, вічно сторожку нервозність, яка, однак, раптом вирвавшись назовні, самого мене змушує кам’яніти. Листа Вашого я прочитав, напевно, вже раз 20: щойно отримавши, кілька разів, потім перед друкарською машинкою іще кілька; в кабінеті, де переді мною сидів відвідувач, а я читав Ваш лист, ніби він прийшов тільки що; на вулиці дорогою додому і ось тепер удома. Не знаю, як можна мені допомогти, хіба що почуваюся немічно. Коли б ми були зараз удвох, я б мовчав, але оскільки ми так далеко одне від одного, доводиться писати, коли ж ні, я просто помру від горя. Хтозна, чи не потрібна мені опора тієї руки навіть більше, ніж Вам, – не тієї руки, що заспокоює, але тієї, що дарує сили. Від втоми мені вчора стало настільки зле, смертельно погано, що я після довгих коливань все ж учора вночі заборонив собі писати. Увечері дві години тинявся вулицями і повернувся додому, аж коли руки в кишенях майже геть задубіли від холоду. Після чого проспав шість годин майже без прокиду, зберігши лише смутний спогад про сновидіння, в якому були Ви, – пам’ятаю тільки, що сон був нещасливий. Це вперше Ви мені снитесь, і я про це пам’ятаю. Тільки тепер, до речі, розумію, що саме цей сон єдиний раз за всю ніч мене і розбудив, щоправда, ненадовго. Вранці, втім, я прокинувся раніше, ніж звичайно, бо наша няня[36] увірвалася в квартиру з криком, який мені спросоння здався мало не материнським, принісши звістку про те, що моя сестра незабаром запівніч привела дівчинку[37]. Я ще трохи поніжився в ліжку – безпосередньо будити мене в будинку не наважуються, навіть коли треба, хіба що шум у всіх сусідніх кімнатах змушує прокидатися, – і не міг зрозуміти такої радісної участі нашої няні в цих родинах, адже сам я, брат і дядько, не відчував щодо цього приводу анінайменшої радості, лише заздрість, одну тільки люту заздрість до сестри, а ще точніше – до свого зятя, бо у мене дітей зроду не буде, це ще вірніше, ніж… (не хочу без потреби згадувати ще гірше нещастя).

Бачите, який я життєрадісний сьогодні, після аж ніяк не безсонної ночі і так безславно – з дурної обережності – змарнованого вечора. Дорогá!

8.11.1912

Дорога мадемуазель Феліція!

Зараз, о пів на першу ночі, не можу дістати поштовий папір, він у сусідній кімнаті, але там спить моя сестра, у квартирі певний безлад, оскільки до нас, через народження сестрички, терміново переселився наш онук і племінник. Ось чому пишу Вам на цій бібулці, тим самим одночасно посилаючи Вам і сторінку верстки з моєї книжечки.

А тепер послухайте, дорога мадемуазель, бо чомусь мені здається, що в нічній тиші слова мої звучатимуть ясніше. Давайте спробуємо моє сьогоднішнє, після обіду написане послання як лист забути, а як застереження запам’ятати. Застереження, зрозуміло, тільки в доброму і найкращому розумінні цього слова. Сьогоднішнє, після листа, закінчення дня назавжди запам’ятається мені своїм жахом, але ж і я писав листа теж аж ніяк не в добрий час. Ось який я буваю, коли випадає щось написати для себе (хоча не одне тільки це було всьому причиною). Коли я живу лише для себе і для байдужих, або звичних, або просто присутніх людей, які байдужістю своєю, звичністю або просто живою силою своєї наявності заповнюють мої вади, тоді і для мене самого все це проходить непомітніше. Але тільки-но я захочу до когось наблизитися, потурбуватися за когось – ось тут-то біди і підступають з усією невідворотністю. Виявляється, що я нікчемний, а власній нікчемності як зарадиш? Зізнаюся навіть, що Ваш лист уранці прийшовся мені якнайбільше до речі (по обіді все вже було інакше), саме такі слова й були мені потрібні.

Але, відчуваю, я досі не відійшов, пишу недостатньо ясно, тож Ваш сьогоднішній докір і щодо цього листа зберігає свою справедливість. Краще вже здамося на сон і добрих богів.

Як Вам подобається друк (папір, зрозуміло, буде інший)? Шрифт, звичайно, трохи надто красивий і куди краще пасував би до Мойсеєвих скрижалів, аніж до моїх дрібних карлючок. Але тепер уже так і надрукують[39].

Бувайте здорові! Мені потрібно більше душевного тепла, ніж я заслуговую.

9.11.1912, субота

Найдорожча пані! Не пишіть мені більше, і я теж Вам не писатиму. Моє письменство принесе Вам одні нещастя, а самому мені вже нічим не допомогти. Щоб зрозуміти це, зовсім не потрібно перераховувати всі удари годинника, як я це робив сьогодні вночі, я із самого першого листа дуже ясно все знав, а коли вже, попри все, намагався до Вас прив’язатися, то заслуговую за це тільки, щоб мене прокляли, якщо не прокляли вже. – Якщо Ви бажаєте отримати свої листи, я, зрозуміло, Вам їх відішлю, як би не хотілося мені зберегти їх у себе. Якщо Ви все ж наполягаєте на поверненні листів, пошліть мені як умовний знак порожню листівку. Навпаки, мої листи я просив би Вас, наскільки це мені взагалі дозволено, зберегти. – Постарайтеся ж якнайшвидше забути привид, яким я є, і жити щасливіше і спокійніше, ніж раніше.

11.11.1912, понеділок

Найдорожча пані!

І я теж кажу – слава Богу! Якби Ви знали, як я провів п’ятницю і суботу, а надто вже ніч з п’ятниці на суботу! Воістину не було жодного удару годинника, жодної чверті години, які б я забарився порахувати. Свого передостаннього листа я написав пополудні у стані крайнього, але необхідного самокатування, потім виконав свою прогулянку і відносно пізно ліг. Можливо – точно вже не пам’ятаю, – від непозбутнього свого горя я навіть заснув. Увечері написав для себе три або чотири сторінки, причому не з гірших, і марно запитував себе, і де ж в мені ті спокійні межі, звідки все це випливає, коли самому мені спокій недоступний.

Згодом я вирішив, що вже знову цілком людина, і написав той самий лист на бібулці, який просто у мене під руками раптом обернувся злом і на який я довго витріщався, ніби не написав його тільки що сам, а, навпаки, отримав. Потім ліг і разюче швидко, хоча і якось поверхово, неглибоко, заснув. Але вже за чверть години знову прокинувся, у півсні мені здавалося, ніби стукає… (Зараз я залагоджу одну термінову, огидну, хтозна-колишню справу, що вже цілий тиждень висить наді мною, – не дозволяючи собі ні єдиної думки про Вас, тож допоможіть же мені в цьому, може, потім, у нагороду, я знайду мить спокою і свободи для цього листа, близького мені, як биття серця, листа, який заповнює собою всі мої думки, немов я не в якомусь закладі сиджу, якому продав половину, а то й більше, мало не кожного свого дня і який безперервно виставляє мені свої претензії, на вигляд навіть правомірні, – ще добре, що менш важливі роботи від мого заспаного погляду делікатно ховаються, але тепер годі, кінчаю писати, починаю працювати…)

Винагорода так і не прийшла, робота жене мене то туди, то сюди, і думки про Вас теж, тільки щоразу в інший бік. Сьогодні я майже разом отримав три останніх Ваших листи. Ваша доброта нескінченна. Я ж наразі відправляю цього листа як є і сьогодні, мабуть, ще кілька разів Вам писатиму. І точно поясню Вам, чому не написав вчора. А цей лист кидаю в скриньку як є, бо страждаю від згадки, що жоден лист від мене навіть не рухається зараз у Ваш бік.

Так що на все Вам добре – і прощавайте на кілька годин.

11.11.1912, понеділок

Найдорожча пані!

Значить, я все-таки не втратив Вас. А я, по правді кажучи, вже був переконаний в цьому. Той лист, в якому Ви один із моїх листів оголошуєте зовсім чужим, нажахав мене. Я побачив у ньому ненавмисне, але, значить, тим рішучіше підтвердження прокляття, з-під влади якого, принаймні останнім часом, як гадав, здебільшого вислизнув і яке раптом, зате вже безпомилковим і останнім ударом на мене спало. Я не знав, як отямитися, не знав, що Вам написати, два листи в суботу вийшли натужними і фальшивими від початку і до кінця, істинним було тільки моє переконання, що тепер уже точно всьому кінець. – Чи має яке-небудь значення, що саме на цих словах до мене входить моя мати, вся в сльозах (вона йде в крамницю, вона з ранку до вечора в крамниці, і так уже тридцять років щодня), береться гладити мене, хоче знати, що мені не так, чому я за обідом слова не скажу (але я давно вже мовчу за сімейним столом, саме тому, що мені не можна відволікатися) і багато ще всього в тому ж дусі. Бідолашна матуся! Але я вельми розважливо її втішив, поцілував і врешті-решт навіть змусив посміхнутися, більше того, домігся, що вона, вже з майже сухими очима, взялася вельми енергійно докоряти мені за мою (до речі, вже роками практиковану) неучасть у сімейних полуденках. До того ж я знаю (вона не знає, що я це знаю, вірніше, теж дізнався, тільки після неї), звідки ця показна турбота про мене. Але про це іншим разом.