9.11.1912, субота
Найдорожча панi! Не пишiть менi бiльше, i я теж Вам не писатиму. Мое письменство принесе Вам однi нещастя, а самому менi вже нiчим не допомогти. Щоб зрозумiти це, зовсiм не потрiбно перераховувати всi удари годинника, як я це робив сьогоднi вночi, я iз самого першого листа дуже ясно все знав, а коли вже, попри все, намагався до Вас прив’язатися, то заслуговую за це тiльки, щоб мене прокляли, якщо не прокляли вже. – Якщо Ви бажаете отримати своi листи, я, зрозумiло, Вам iх вiдiшлю, як би не хотiлося менi зберегти iх у себе. Якщо Ви все ж наполягаете на поверненнi листiв, пошлiть менi як умовний знак порожню листiвку. Навпаки, моi листи я просив би Вас, наскiльки це менi взагалi дозволено, зберегти. – Постарайтеся ж якнайшвидше забути привид, яким я е, i жити щасливiше i спокiйнiше, нiж ранiше.
11.11.1912, понедiлок
Найдорожча панi!
І я теж кажу – слава Богу! Якби Ви знали, як я провiв п’ятницю i суботу, а надто вже нiч з п’ятницi на суботу! Воiстину не було жодного удару годинника, жодноi чвертi години, якi б я забарився порахувати. Свого передостаннього листа я написав пополуднi у станi крайнього, але необхiдного самокатування, потiм виконав свою прогулянку i вiдносно пiзно лiг. Можливо – точно вже не пам’ятаю, – вiд непозбутнього свого горя я навiть заснув. Увечерi написав для себе три або чотири сторiнки, причому не з гiрших, i марно запитував себе, i де ж в менi тi спокiйнi межi, звiдки все це випливае, коли самому менi спокiй недоступний.
Згодом я вирiшив, що вже знову цiлком людина, i написав той самий лист на бiбулцi, який просто у мене пiд руками раптом обернувся злом i на який я довго витрiщався, нiби не написав його тiльки що сам, а, навпаки, отримав. Потiм лiг i разюче швидко, хоча i якось поверхово, неглибоко, заснув. Але вже за чверть години знову прокинувся, у пiвснi менi здавалося, нiби стукае… (Зараз я залагоджу одну термiнову, огидну, хтозна-колишню справу, що вже цiлий тиждень висить надi мною, – не дозволяючи собi нi единоi думки про Вас, тож допоможiть же менi в цьому, може, потiм, у нагороду, я знайду мить спокою i свободи для цього листа, близького менi, як биття серця, листа, який заповнюе собою всi моi думки, немов я не в якомусь закладi сиджу, якому продав половину, а то й бiльше, мало не кожного свого дня i який безперервно виставляе менi своi претензii, на вигляд навiть правомiрнi, – ще добре, що менш важливi роботи вiд мого заспаного погляду делiкатно ховаються, але тепер годi, кiнчаю писати, починаю працювати…)
Винагорода так i не прийшла, робота жене мене то туди, то сюди, i думки про Вас теж, тiльки щоразу в iнший бiк. Сьогоднi я майже разом отримав три останнiх Ваших листи. Ваша доброта нескiнченна. Я ж наразi вiдправляю цього листа як е i сьогоднi, мабуть, ще кiлька разiв Вам писатиму. І точно поясню Вам, чому не написав вчора. А цей лист кидаю в скриньку як е, бо страждаю вiд згадки, що жоден лист вiд мене навiть не рухаеться зараз у Ваш бiк.
Так що на все Вам добре – i прощавайте на кiлька годин.
Ваш Франц К.
11.11.1912, понедiлок
Найдорожча панi!
Значить, я все-таки не втратив Вас. А я, по правдi кажучи, вже був переконаний в цьому. Той лист, в якому Ви один iз моiх листiв оголошуете зовсiм чужим, нажахав мене. Я побачив у ньому ненавмисне, але, значить, тим рiшучiше пiдтвердження прокляття, з-пiд влади якого, принаймнi останнiм часом, як гадав, здебiльшого вислизнув i яке раптом, зате вже безпомилковим i останнiм ударом на мене спало. Я не знав, як отямитися, не знав, що Вам написати, два листи в суботу вийшли натужними i фальшивими вiд початку i до кiнця, iстинним було тiльки мое переконання, що тепер уже точно всьому кiнець. – Чи мае яке-небудь значення, що саме на цих словах до мене входить моя мати, вся в сльозах (вона йде в крамницю, вона з ранку до вечора в крамницi, i так уже тридцять рокiв щодня), береться гладити мене, хоче знати, що менi не так, чому я за обiдом слова не скажу (але я давно вже мовчу за сiмейним столом, саме тому, що менi не можна вiдволiкатися) i багато ще всього в тому ж дусi. Бiдолашна матуся! Але я вельми розважливо ii втiшив, поцiлував i врештi-решт навiть змусив посмiхнутися, бiльше того, домiгся, що вона, вже з майже сухими очима, взялася вельми енергiйно докоряти менi за мою (до речi, вже роками практиковану) неучасть у сiмейних полуденках. До того ж я знаю (вона не знае, що я це знаю, вiрнiше, теж дiзнався, тiльки пiсля неi), звiдки ця показна турбота про мене. Але про це iншим разом.
Бо знову вiд повноти всього, що менi хочеться сказати Вам, я не знаю, з чого почати. І тим не менш я вважаю цi три останнiх днi провiсниками фатального безталання, що знай чигае на мене, i нiколи бiльше в суетi робочого дня не писатиму Вам розлогi листи. Вам слiд без образ i докорiв пiдтримати мене в цьому намiрi. Бо, бачте, я зараз у такому настроi, що готовий, хочете Ви того чи нi, впасти перед Вами ниць i вiддатися Вам цiлком, так, щоб у менi й тiнi думки, i частки спогаду не залишилося про когось чи щось iнше, але, дарма, винен чи нi, я не хочу ще бодай раз у життi прочитати зауваження на кшталт того, що було у Вашому листi. Однак не тiльки тому я писатиму Вам вiдтепер лише короткi листи (зате по недiлях завжди пожадливо нескiнченнi, жахливо величезнi листи), а ще тому, що хочу зараз усього себе до останнього подиху вiддавати своему романовi, який теж належить Вам, або, вiрнiше сказати, мае дати Вам уявлення про все хороше в менi, чiткiше, нiж це в змозi зробити просто вказiвнi слова всiх найдовших листiв за найдовше життя. Історiя, яку я зараз пишу i яка, до речi, дедалi бiльше намагаеться розтягнутися до нескiнченностi, називаеться – просто щоб Ви в загальних рисах знали, про що йдеться, – «Зниклий безвiсти»[40 - «Зниклий»: фрагмент роману був опублiкований 1927 року Максом Бродом пiд назвою «Америка». У всьому листуваннi з Фелiцiею Бауер Франц Кафка мае на увазi цей твiр, коли говорить про свiй роман.]
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
