Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX столiття
Collective work
Микола Романович Литвин
Справжня iсторiя
Книгу нарисiв львiвських етнологiв та iсторикiв написано не стiльки для галичан, скiльки для всiх спiввiтчизникiв в Украiнi та за кордоном, якi хочуть (i повиннi) краще запiзнати Галичину – пiвденно-захiдну частину сучасноi Украiни, що сягае пiвнiчних схилiв Карпат, басейнiв верхнього i середнього Днiстра, верхньоi течii Захiдного Бугу, верхнього Сяну. В етнокультурному аспектi сучасна Галичина (Львiвська, Івано-Франкiвська, Тернопiльська областi) територii Захiдного Подiлля, Опiлля, Надсяння i Покуття, частини територiй Гуцульщини, Бойкiвщини, Лемкiвщини та Волинi. Так, пiсля першого подiлу Речi Посполитоi 1772 року до Галичини приеднано частину iсторико-етнографiчноi Волинi (пiвчнiчнi терени сучасноi Львiвськоi областi), яка поступово була «огаличанина».
Запрошуемо до читання та пiзнання самобутнього етнокультурного простору захiдного регiону Украiни у так звану «австрiйську» добу.
В формате PDF A4 сохранен издательский макет.
Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX столiття
© Колектив авторiв, 2020
© М. Литвин, упорядкування, 2020
© М. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
«Духовна фабрика, де виковуеться украiнська культура…». Передне слово упорядника. Микола Литвин
Дорогий читачу! Насамперед нагадаемо, що етимологiю топонiмiв «Галичина», «Галич» iсторики i фiлологи тлумачать неоднозначно. Частина дослiдникiв виводять iх вiд слова «галка» i конструкту «гал» – чорний. Іншi – вiд польськоi лексеми «hala» – високогiрне пасовище та украiнськоi лiсовоi «прогалини» – свiтлого мiсця в лiсовому масивi, дехто вiд готськоi «hallus» – гора чи латинськоi «hals» – сiль[1 - Див.: Голик Р. Культурна пам’ять i Схiдна Європа: писемна культура та формування суспiльних уявлень в Галичинi. Львiв, 2015. С. 274–275; The Wyth of Calicia / International Cultural Centre Wien Museum; idea for the exhibition J. Purchla, E. Brix. Krakоw, 2014. P. 87–119.]. Остання версiя е, мабуть, найпопулярнiшою. Зрештою, дiюча донинi солеварня (мiсцевi казали «жупа») у Дрогобичi ще в добу Русi, Галицько-Волинськоi держави виварювала кам’яну сiль, яку розвозили возами або кораблями, зокрема з Галича по Днiстру, до Чорного i Середземного морiв, по всiй Європi. За давньою технологiею виготовляють прикарпатську сiль i у ХХІ столiттi. У гербi мiста вiддавна були або дiжки солi, або бiлi топки солi.
Зауважимо i те, що Галицька Русь, Королiвство Галичини i Володимерii (коронний край у складi монархii Габсбургiв), у новiтню добу – Галичина i Схiдна Галичина – не менш знанi, нiж захiдноевропейська Галiсiя, мiфологiзована iспанськими авторами нарiвнi з Францiею, Італiею чи Грецiею. Найвiдомiший вiтчизняний iсторик, голова Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi, творець Украiнськоi Народноi Республiки Михайло Грушевський 1906 року справедливо назвав Галичину «духовним i культурним центром украiнськоi землi та духовною фабрикою, де виковуеться украiнська культура для цiлоi соборноi Украiни»[2 - Грушевський М. Галичина i Украiна // Нацiоналiзм. Антологiя. Киiв, 2000. С. 180–187.].
Пiсля переiзду з Киева до Львова уже згаданий Михайло Грушевський неодноразово вiдвiдував павiльйони мiжнародноi Галицькоi крайовоi виставки, вiдкритоi 1894 року неподалiк його помешкання у Стрийському парку до 100-рiччя повстання пiд проводом Тадеуша Костюшки. На нiй було розгорнуто 129 павiльйонiв, якi репрезентували досягнення регiону в галузi науки, штуки (тобто мистецтва), рiльництва, лiсництва, промислу i етнографii. За першi чотири мiсяцi (здебiльшого дощовi) ii вiдвiдало понад мiльйон осiб, а серед них – iмператор Франц Йосиф І. З великою цiкавiстю львiв’яни i гостi мiста каталися на електричному трамваi, новiй пiдвiснiй 170-метровiй канатнiй дорозi, вiдпочивали бiля свiтломузичного фонтана iз 50-метровим струменем, оглядали дiючу нафтову бурову (пробила свердловину глибиною 501 метр), муровану водонапiрну башту у виглядi середньовiчноi споруди, елегантнi продуктовi експозицii, вiдпочивали в оригiнальних кав’ярнях i цукернях. При входi до етнографiчного вiддiлу виставки вiдвiдувачiв вiтав граючий лiрник, а бiля експозицii – досвiдченi гуцульськi майстри. Гостей Львова приваблював Великий мiський (оперний) театр, у вiдкриттi якого 1900 року взяли участь украiнський тенор Олександр Мишуга, композитор Ігнацiй Падеревський, письменник Генрик Сенкевич, делегацii европейських театрiв.
Як свiдчать публiкацii европейськоi преси, для правителiв i пiдприемцiв Європи цей Прикарпатський край видавався новим Ельдорадо, Ельзасом i Лотарiнгiею, де iз тисяч свердловин-шахт великi свiтовi iнвестори видобували 4–5 % свiтовоi нафти. Десятки мiсцевих рафiнерiй продукували основнi та супутнi товари – якiсний бензин, гас, газолiн, мастила, асфальт, природний бiтум, парафiн, озокерит, свiчки i навiть мило. Започатковано також цукроварiння, виготовлення тютюнових виробiв. Розходилася Європою, як уже згадувалося, дрогобицька сiль. Полюбляли европейцi продукцiю сотень галицьких броварень i гуралень. На базi численних мiнеральних вод (вуглекислих, карбонових, сiрчаних i сiрководневих) формувалися курортнi зони Трускавця, Моршина, Буркута, Яремчi.
Наприкiнцi ХІХ столiття край був насичений новими залiзничними шляхами, якi ставали важливими транзитними шляхами краiн Центрально-Схiдноi Європи. Навiть розроблено у Вiднi план з’еднання каналами Днiстра та Пiвнiчного Бугу i створення у Львовi морського порту. У Львовi та iнших галицьких мiстах регулярно проходили торгово-промисловi та етнографiчнi виставки.
До Першоi свiтовоi вiйни у галицькiй столицi було споруджено декiлька футбольних стадiонiв iз дерев’яними трибунами, стрiльбищ, тенiсних кортiв i пливалень, навiть критий льодовий палац спорту. Все це створювало привабливiсть регiону для сусiднiх, i не тiльки, держав. Однак пiдгрунтям для промислового i сiльськогосподарського розвитку була все-таки земля, за яку постiйно тривала боротьба мiж народами i державами, землевласниками i зубожiлими селянами[3 - Проект «Украiна». Австрiйська Галичина / автор-упорядник М. Р. Литвин. Харкiв, 2016. С. 318–361.].
Вiдзначимо i те, що на рубежi столiть також змiнювався побутовий простiр мешканцiв краю, насамперед мiст i мiстечок. У мiських квартирах, якi все ще були захаращенi важкими меблями i люстрами, дзеркалами iз шухлядами, масивними фiранками при дверях, картинами iз широкими рамами, почали з’являтися лазнички (ваннi кiмнати) з постiйним водопостачанням та електричним освiтленням. Якщо ранiше для купелi львiвських мiщан використовувалися здебiльшого вiдкритi замiськi стави, то наприкiнцi ХІХ ст. у галицьких мiстах вiдкрилися першi «купелевi заведення». Зростала мережа перукарень. На змiну поодиноким закиптiлим газовим вуличним свiтильникам почали з’являтися елегантнi електричнi. Популярними у мiстах стають кiнопокази. Багатi пiдприемцi Львова, Борислава, Дрогобича, Перемишля пересiдають iз бричок в автомобiлi. Над Львовом усе частiше з’являються аероплани.
На початку ХХ ст. у Львовi та iнших мiстах започатковано будiвництво учнiвських i студентських бурс (гуртожиткiв). Малозаможнi мiщани вiдпочивали в селянських хатах у пiдмiських селах, заможнi iздили на курорти, зокрема солянi води i сiрчанi купелi в Любенi, Моршинi, Трускавцi, Пустомитах, Сасовi, Римановi та iн. Украiнська iнтелiгенцiя полюбляла вiдпочивати на Гуцульщинi, зокрема в «Украiнських Афiнах» – Криворiвнi над Чорним Черемошем, де неодноразово бували Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Украiнка, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Іван Крип’якевич, письменники з Надднiпрянщини. На вулицях мiст, окрiм торговиць (базарiв), лунали здебiльшого польська мова або т. зв. «балак»[4 - Історiя Львова: у трьох томах / редкол.: Я. Ісаевич, М. Литвин, Ф. Стеблiй. Львiв, 2007. С. 326–332.]. Щоправда, Велика вiйна, фронтове протистояння австрiйських, нiмецьких, турецьких i росiйських армiй на чотири роки перервали усталене життя i побут мешканцiв краю.
Напередоднi та в час Першоi свiтовоi вiйни актуалiзувалася росiйська (москвофiльська) вiзiя Схiдноi Галичини (Пiдкарпатськоi Русi, Червоноi Русi, Карпато-Росii), що мала iнтегруватися в етнiчну Росiю. Окремi росiйськi автори подавали окуповану 1914 року царською армiею Галичину як «природне i етнографiчне продовження нашого Пiвденно-Захiдного краю (Волинськоi i Кам’янець-Подiльськоi губернiй)», руським морем (складеним з горян i подолян, гуцулiв i бойкiв), серед якого «тонуть острiвцi польського, еврейського та караiмського населення»[5 - Уланов В. Галiция в ея прошлом и настоящем. Москва, 1917. С. 2–8.]. Були й такi, якi вважали, що цей «старий росiйський край» скинув «австрiйське ярмо». Водночас зазначали, що мiсцевi «руськi» люди добре знають польську мову, перебувають пiд нiмецьким впливом, а лише високоосвiченi iнтелiгенти читають «свою» росiйську лiтературу[6 - Лагов В. Галичина. Ея история, природа, населенiе, багатства и достопримечательства. Петроград, 1915. С. 41–56.]. Натомiсть украiнський географ Степан Рудницький тогочасну Схiдну Галичину, де проживало 62 % украiнцiв, 25 % полякiв, 12 % евреiв, уважав частиною Украiни – i на рiвнi фiзичноi географii, i антропологiчному вимiрi. При цьому наголошував, що в той военний час пiдавстрiйська Галичина може i повинна стати нацiональним П’емонтом для всiх украiнцiв[7 - Rudnickyj S. Ukraina, Land, und Volk. Eine gemieffssliche Landeskunde. Wien, 1916. S. 27–206.].
Водночас Галичина у першiй чвертi ХХ ст. вважалася П’емонтом не лише украiнських нацiонально-державних сил, а й польського i еврейського визвольних рухiв. Чи не тому украiнськi полiтики i вченi нерiдко трактували ii ядром украiнськоi нацii, а польська агресiя проти Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки в листопадi 1918 – липнi 1919 рокiв означала набагато бiльше, нiж утрату провiнцii, – знищення пiдвалин, на яких пiсля Першоi свiтовоi вiйни могла будуватися Украiнська самостiйна соборна держава. Натомiсть iдеологи i полiтики польського ендецького напряму (Станiслав Грабський, Роман Дмовський та iн.), вибудовуючи на початку ХХ столiття плани щодо вiдродження нацiональноi держави, прагнули реалiзувати полiтику iнкорпорацii, полонiзацii та колонiзацii захоплених украiнських земель. Щоправда, дiячi лiвого табору (Юзеф Пiлсудський, який неодноразово бував у Львовi; Тадеуш Голувко, Леон Василевський) не вiдкидали можливостi асимiляцii украiнцiв, хоча не заперечували iх залучення до спiвпрацi з вiдродженою Польською державою шляхом надання певних прав у рамках автономii у Схiднiй Галичинi й ширшого самоврядування на Волинi[8 - Детальнiше див.: Красiвський О. Галичина в першiй чвертi ХХ ст. Проблема украiнсько-польських стосункiв. Львiв, 2000. 416 с.; Лисенко В. Галичина в концепцii польськоi месiанськоi вiзii. Емiнак. 2017. № 3. С. 19–24; Його ж. Галичина в месiанськiй вiзii Ю. Пiлсудського. Гранi. 2017. Т. 20. № 7. С. 34–39.].
Проти польськоi окупацii краю виступала бiльшовицька Росiя, яка в ходi «визвольного» червонокозачого походу влiтку 1920 року експортувала iз Харкова до Тернополя Галревком, який оголосив схiдногалицькi повiти Галицькою соцiалiстичною радянською республiкою, що мала стати альтернативою ЗУНР, частиною свiтовоi революцii. Бiльшовицька влада розпочала тиск на духовенство i пiдприемцiв, започаткувала нову русифiкацiю, провела масовi експропрiацii коштовностей у еврейських родинах, ув’язнила неугодних украiнських i польських громадсько-полiтичних дiячiв. Чимало галичан, стрiльцiв i старшин Галицькоi армii запроторено до Кожухiвського концтабору пiд Москвою, вiдправлено на Соловки, багатьох розстрiляно без досудового слiдства.
У мiжвоенну добу провiдники вiдродженоi Польщi iнкорпоровану Схiдну Галичину перетворили у схiднi воеводства – Львiвське, Станiславiвське, Тернопiльське; Захiдна Галичина стала Кракiвським воеводством. Схiдну Галичину оголошено Схiдною Малопольщею, схiдними кресами, Червенською землею. Нацiональну iдентичнiсть мiсцевих галичан, як i волинян, лемкiв i холмщакiв, офiцiйна Варшава зображала мiшаною, здебiльшого неукраiнською. Заборонено слово «украiнець».
Трагiчне i радiсне повсякдення галичан – украiнцiв, полякiв, евреiв, нiмцiв, вiрмен тiеi доби вiдображено в багатьох художнiх творах i спогадах. Особливо колоритно мозаiчний генетичний код регiону, насамперед Гуцульщини, розшифрував польський письменник i фiлософ Станiслав Вiнценз, який до 1939 року мешкав бiля Жаб’е (нинi смт Верховина Івано-Франкiвськоi обл.), а останнi роки життя провiв у Францii та Швейцарii. Наведемо невеликий фрагмент його iсторико-публiцистичноi книги «На високiй полонинi», який розкривае давне Рiздвяне дiйство в Карпатах: «На Святий Вечiр, коли час завертае, вiдправляеться у лiсах i пустках карпатських тайна вечеря, невидима i загальна бесiда… Коли закiнчуеться тайна розмова, починаеться коляда. Коляда весела, вiдкрита, безжурна, i тому ii називають християнською. Бо гiрськi люди вважають, що смуток – це поганство або навiть диявольська спокуса… Вiд початку свята ходять пастухи-колядники… Старi люди вiтали коляду зi сльозами на очах. Коли пiд вiкнами заграли скрипки i трембiти, коли задзвенiв дзвiночок керiвника коляди, якого називають березою, коли молодi голоси заспiвали “Чи спиш, чи не спиш, господарику”, а з хати голосно вiдповiдали “Просимо, просим, пани-колядники”. Колядники рядом ставали пiд вiкнами, пiднiмаючи величезнi сокири, як воiни старовiку. А в хатi перестрашенi дiти радiсно пхалися до вiкна, надiючись, що, можливо, десь у натовпi колядникiв сховалися ангели, а за трембiтарями крокуе сам святий Миколай… Кожен колядник був озброений пiстолетами, i пiсля трембiти лунали пострiли, аж густий дим огортав колядникiв, мов гiрський туман… Потiм кудлатi бiловолосi старцi танцювали з топiрцями, присiдали i викручувалися буйно, як у колишнi роки. Молодi танцювали пiсля старцiв. Усi щасливi, нiби свiт знову опинився в руках Божих, нiби знову народився. Накiнець колядники заповнювали хату, входили до неi гурмою i сiдали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто»[9 - Вiнценз С. На високiй полонинi. Івано-Франкiвськ, 2011. С. 123–128.]. Колоритними були й iншi звичаi та обряди.
У радянську добу, зрозумiло, народнi звичаi та церковно-релiгiйнi традицii тоталiтарна влада зневажала i навiть забороняла. На Святвечiр функцiонери нерiдко вимикали свiтло, а бiля поодиноких незакритих церков органiзовувалися чергування мiлiцiонерiв, вчителiв, комсомольських активiстiв; трансформувалися й слова давнiх обрядових пiсень.
Насамкiнець зауважимо, що вказану книгу нарисiв львiвських етнологiв та iсторикiв написано не стiльки для галичан, скiльки для всiх спiввiтчизникiв в Украiнi та дiаспорi, мешканцiв нашоi полiетнiчноi та багатоконфесiйноi держави, якi хочуть (i повиннi) краще запiзнати Галичину – пiвденно-захiдну частину сучасноi Украiни, що сягае пiвнiчних схилiв Карпат, басейнiв верхнього i середнього Днiстра, верхньоi течii Захiдного Бугу, верхнього Сяну. В етнокультурному аспектi сучасна Галичина (Львiвська, Івано-Франкiвська, Тернопiльська областi) охоплюе частину територii Захiдного Подiлля, Пiвденноi Волинi, Гуцульщини, Бойкiвщини, Лемкiвщини, а також Надсяння, Опiлля i Покуття. Окремi дослiдники вважають, що власне пiсля подiлiв Речi Посполитоi 1772 року до Галичини приеднано частину етнографiчноi Волинi (район Сокаля, Кам’янки Струмиловоi, Рави, Радехова, Бродiв та iн.), яка поступово була «огаличанина»[10 - Див.: Галичина: Етнiчна iсторiя / вiдп. ред. С. Макарчук. Львiв, 2008. С. 131–132; Його ж. Історико-полiтичне та етнографiчне районування Украiни: питання спiввiднесеностi. Народознавчi зошити. 2001. № 3. С. 389–394; Ястремська Т. Дiалектний простiр Галичини: говiрки украiнськоi мови. Украiнська мова в Галичинi: iсторичний вимiр. Львiв, 2011. С. 55–106.].
Адмiнiстративний подiл Королiвства Галичини та Володимирii у 1777–1782 роках
Отже, шановний читачу! Запрошуемо до читання нарисiв книги та пiзнання самобутнього етнокультурного простору захiдного регiону Украiни у так звану «австрiйську» добу.
Традицiйне житло Галичини. Роман Радович
Етнографiчна карта Галичини вирiзняеться надзвичайною строкатiстю. Зокрема, Украiнськi Карпати заселяють етнографiчнi групи бойкiв, лемкiв i гуцулiв, на основнiй територii Тернопiльщини лежить галицька частина Подiлля, яке в захiдному напрямку переходить в Опiлля. На пiвнiчному сходi вiд Гуцульщини (до р. Днiстер) мiститься iсторико-етнографiчний район Покуття. Знову ж на пiвнiч вiд бойкiв проживае локальна група пiдгiр’ян, а на заходi Львiвщини етнологи видiляють етнографiчний район Надсяння (власне його схiдну частину в межах Львiвськоi обл.). Знову ж територiю, обмежену Надсянням, Опiллям i пiвденно-схiдними окраiнами Волинi, замешкуе надзвичайно своерiдна в культурно-побутовому планi локальна група батюкiв.
Характеристику народного будiвництва доцiльно розпочати з Гуцульщини – найбiльш мальовничоi частини Карпатського краю, де затримались архаiчнi зразки народного зодчества, його релiктовi форми. У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулiв побутувало два типи дворiв: вiльноi забудови (iз незблокованими чи частково зблокованими будiвлями) i замкнутий двiр, у якому всi споруди блокувалися помiж собою у формi прямокутника i перекривалися спiльним дахом («гражда», «хата з граждою», «дiм граждою»)[11 - Могитич І. Р. Типи та розвиток будiвель селянського двору. Народна архi- тектура Украiнських Карпат ХV – ХХ ст. Киiв: Наукова думка, 1987. С. 29.].
Наявнiсть значних хвойних лiсових масивiв сприяла тому, що основним будiвельним матерiалом тут вiддавна була смерекова деревина. Для будiвництва використовували дерево вiком не менше нiж 70–80 рокiв зi щiльними рiчними кiльцями («густе дерево», «густотiла смерека»), яке заготовляли в зимовi мiсяцi. З такого дерева виконували практично всi елементи будiвель: починаючи вiд кiлкiв («тиблiв») i завершуючи покрiвельним матерiалом («драниця»). Стiни жител споруджували у зрубнiй технiцi («в вугли», «в зруб», «в сруб») з пiвколод («протеси»), колод («вiбле дерево», «круглек»), рiдше – з тесаних брусiв («брусо
ване дерево»). Пiд нижнiй вiнець зрубу («пiдвалини») по кутах укладали великi каменi («пiдлiжки
», «пiдклади», «цоклi»), а простiр мiж ними заповнював стрiчковий фундамент iз камiння, укладеного «на сухо» («пiдмурок», «пiдмурiвок»), висота якого регулювалась перепадом рельефу. Вiнцi зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використаннi колод i брусiв зазвичай використовували простi одно- (з верхньою чашкою: «полонинський замок», «вугол вiкотом») чи двостороннi («в облап») кутовi врубки, натомiсть для «протесiв» повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обiймицi», «у пiмицi», «в нiмецький замок»). Для запобiгання перекосiв сумiжнi деревини укладали верхiвками у протилежних напрямках i щiльно припасовували (iнколи за допомогою поздовжнього паза). Їх також попарно з’еднували кiлками («брали на тиблi»). Щiлини мiж вiнцями конопатили мохом (iнколи зверху ще обмащували глиною). Траплялось (хата 1906 року в с. Вербiвець Косiвського району), що для запобiгання задуванню вiтру в сумiжних горизонтальних площинах вибирали неширокi (4–5 см) рiвчаки, у якi вкладали поздовжню планку-лиштву («лайску») – технiка «на фуг». Вивершували стiни «платви» («обру
бини»), якi зазвичай були винесенi поза обрiз стiн. Для забезпечення мiцностi конструкцii «стельмахи» виготовляли платви iз сирого дерева, зарубуючи в них сухi крокви[12 - Андрiевська Т. Традицiйне народне житло в с. Космач. Науковi записки. Музей народноi архiтектури та побуту у Львовi. Львiв, 1998. Вип. І. С.39.]. Платви, поступово всихаючись, надiйно защемлювали крокви.
Гуцульська хата. Музей народноi архiтектури i побуту у Львовi
Стелю («стелину») виготовляли з гибльованих дощок, якi укладали встик, припасовували за посередництва зуба чи лиштви. На Гуцульщинi ii зазвичай пiдтримувала комбiнацiя з одного поздовжнього «сволока» i кiлькох (переважно трьох) поперечних сволочкiв, укладених на нього. Нижню частину поперечного сволока густо заповнювали площиннию рiзьбою у виглядi розет, хрестiв тощо («писаний сволок»: с. Космач Косiвського району)
У гуцулiв (на вiдмiну вiд населення сусiднiх етнографiчних груп) у житловому примiшеннi вiддавна була дерев’яна пiдлога – «помiст», «пидлога» (хоча траплялась й глинобитна долiвка – «земле»)[13 - Могитич Р. І, Кiщук Т. П. Садиба житло iнтер’ер. Гуцульщина: iсторико-етнографiчне дослiдження. Киiв: Наукова думка, 1987. С. 175.]. У с. Космач перед укладанням дощок пiдлоги, усередину примiщення засипали глину, втовкали ii, вiдтак у кiлькох мiсцях запалювали вогнища (щоб вбита глина добре просохла). І лише пiсля цього вкладали «лiга
ри», по яких настеляли дошки.
Вкривав хати так званий «гуцульський дах» (вiдомий у науковiй лiтературi як «причiлковий дах») на кроквах («козлах») – чотирисхилий, з невеликими вертикальними щитами уверху причiлкiв, якi декорували шалюванням i обладнували отворами для вiдведення диму. Як покрiвельний матерiал використовували смерекову деревину: «драницю» – тонкi коленi смерековi дощечки (завдовжки 0,8–1 м), дошки завдовжки 1,5–2,5 м i товщиною до 1,5 см («посiжня
к», «двометро
вi цалiвки
», «шестип’едевi дошки») тощо.
Найпримiтивнiшими планувальними типами стацiонарного житла гуцулiв були невеличкi курнi однокамернi «бу
хнi» та двокамернi («хата» + «хороми») «бурде
i», у яких ще у кiнцi ХІХ ст. проживали найбiднiшi верстви населення. Зверху такi хати прикривали дуже низьким («плюски
м») двосхилим дахом з вiдкритими причiлками (архаiчноi конструкцii), дошки покриття якого зверху «привалювали каменем». Цiлком iмовiрно, що ще у ХVІІІ – на поч. ХІХ ст. такi дахи були розповсюдженi в цьому краi, оскiльки, подорожуючи 1839 року по Гуцульщинi, Якiв Головацький зауважував, що, зважаючи на сильнi вiтровii, «селяни кладуть на своi хати плоскi стрiхи, пошивають iх дерном та ще обкладають камiнням»[14 - Шухевич В. Гуцульщина / Передне слово Д. Ватаманюка; вступна стаття П. Арсенича. Верховина: [б. в.], 1997. Ч. 1–2. С. 138; Головацький Я. Подорож по Галицькiй та Угорськiй Русi, описана в листах до приятеля у Л. Подорожi в Украiнськi Карпати. Львiв: Каменяр, 1993. С. 50.].
Проте у другiй пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. у гуцулiв найбiльш поширеним типом жила була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рiдше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими примiщеннями, розташованими обабiч дверей. Траплялось, що в останньому варiантi комору прибудовували до одного з причiлкiв («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»). В оселях кiн. ХІХ – поч. ХХ ст. комора («клiть») iнколи розташовувалась при тильнiй стiнi однiеi («хата» + «хороми» + «хата»/«клiть»: с. Замагура Верховинського району) чи двох («хата»/«клiть» + «хороми» + «хата»/«клiть»: смт Верховина) мешкальних камер. У житлових примiщеннях зазвичай було по два вiкна, якi розташовувались у довгiй фасаднiй стiнi. При цiй стiнi здебiльшого влаштовували простiшоi чи складнiшоi конструкцii галерею («ганьчик», «галерия», «пiдсiне», «лавицi»). При iнших стiнах (однiй, двох чи усiх трьох) прибудовували вузькi примiщення господарського призначення («дахи», «хлiви»). «Хороми» зазвичай мали досить великi розмiри, у них вело двое вхiдних дверей: однi з головного фасаду, крiзь другi можна було потрапити у «заднi дахи». У Верховинському р-нi, у хатах, розташованих на пагорбах, траплялись високi пiдмурки, пiднятi по рельефу, зашальованi (вертикально дошками) до пiдвалин чи частково або повнiстю закритим кам’яним «пiдмурком», який використовувався для господарських потреб.
Основним опалювальним пристроем у житлах гуцулiв, як i скрiзь в Украiнi, була пiч, яку розташовували при входi в кутi мiж тильною i пороговою стiнами. Давнiше пiч споруджували з глини та камiння i встановлювали на дерев’яному опiчку («опецок»). До середини ХІХ ст. гуцули практично перейшли до пiвкурноi системи опалення: над челюстями печi споруджували комин вивiд («горн», «комин»), який багатшi обкладали декоративними кахлями; дим, що попадав у «горн» крiзь комин-димоволок («каглу»), виводився у сiни. Щоправда, ще в першiй половинi ХХ ст. iнколи траплялись курнi хати, проте це в основному торкаеться «бухонь» i «бурдеiв», у яких проживала бiднота. У «бурдеях», за свiдченням Я. Головацького, дим «…иходить з запаленоi печи на всю хату, й стоiт густою хмарою пiд чорною стелею, виходячи геть через чотирикутний отвiр в стелi. Поки не випалять у печi, дверi i вiкна вiдкритi»[15 - Головацкiй Я. Ф. Объясненiе этнографической карты Галичины, С?веро-восточной Угрiи и Буковины. Народныя п?сни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацкимъ. Москва: Изд. Имп. О-ва Истории и Древностей Рос. при Моск. Ун-те, 1878. Ч. 1. С. 693.].
