Дводiльнi та тридiльнi оселi у класичному варiантi в Надсяннi траплялися доволi спорадично. Натомiсть переважали дворядовi житла, у склад яких конструктивним i компонуючим елементом входив зруб-п’ятистiнок («хата» / «ванькир», «хата» / «комора»). Широко побутували домiвства, у яких в одному блоцi з хатою розташовували стайню, а в сiнях видiляли пекарню (у дворядових житлах остання, зазвичай, займала мiсце ванькира). Здебiльшого переважали планувальнi схеми: «хата» / «ванькир» + «сiни» / «пекарня»; «хата» / «ванькир» + «сiни» / «стайня»; «хата» / «ванькир» + «сiни» / «пекарня» + «стайня» та iн.
Панiвною технiкою будiвництва на основнiй територii Надсяння була каркасно-дильована. Стовпи каркаса («стопи») зарубували в пiдвалини («пiдлоги») або встановлювали на каменi. У верхнiй (часто i в нижнiй) частинi стовпи до горизонтальних елементiв каркаса (пiдвалин, платв) додатково закрiплювали бантинами (навскiсними брусами). Слiд зазначити, що тут (особливо в пiвденнiй частинi) каркас вiдзначався специфiчними рисами. Зокрема, масивнi горизонтальнi риглi мiж стовпами встановлювали не посерединi стiн, а ближче до верху (на вiдстанi 30–70 см вiд платв). Причому, здебiльшого, при влаштуваннi стелi риглi вiдiгравали суттеву в конструктивному сенсi роль – на них опиралися сволоки чи стеля. Стiни каркасно-дильованих будiвель вкривали клинцями чи навскiсною дранкою i виправляли грубим шаром глиносоломи. Зрiдка на теренах Надсяння траплялись каркасно-валькованi чи городженi хворостом житла, а в окремих варiантах – i глинобитнi (безкаркаснi). У селах Старосамбiрського району траплялися житла iз зрубними стiнами специфiчноi конструкцii – так звана «хата на пристiнних стовпах»[25 - Суть такоi конструкцii полягае в тому, що будiвля складаеться з двох незалежних у конструктивному планi одна вiд одноi частин: зрубу хати, перекритого стелею, i даху, який пiдтримуеться каркасною системою, встановленою бiля стiн. У такiй будiвлi, за потреби, стiни хати можна повнiстю розiбрати, не порушуючи даху i конструкцii, котра його пiдтримуе.]. Подiбно, як i на Опiллi, пiч споруджували в житловому примiщеннi у традицiйному мiсцi, а пiчний отвiр iз припiчком повертали в бiк пекарнi.
Стелю робили iз «гибльованих» дощок, вкладених упритик. Їi могли пiдтримувати поздовжнi, поперечнi сволоки чи комбiнацii з одного поздовжнього «грагара» i кiлькох поперечних «белькiв». Дахи робили чотирисхилими на кроквах. Їх вкривали солом’яними снiпками колоссям вниз.
У пiвнiчно-захiдному локальному етнографiчному районi, який замешкували батюки, у другiй половинi ХІХ – на початку XX ст. сформувався своерiдний комплекс народноi будiвельноi культури[26 - Радович Р. Етнографiчне районування народного житла пiвнiчно-захiдноi Галичини та пiвденного заходу Волинi. Етнiчна iсторiя народiв Європи: зб. наук. пр. Киiв, 2008. Вип. 25. С. 138–143.]. Незважаючи на досить значну вiддаленiсть вiд Бойкiвщини i вiдсутнiсть безпосереднiх контактних зон, будiвельна культура батюкiв мiстила багато рис, характерних для бойкiвського будiвництва. Тут, як i скрiзь, переважали вiдкритi зверху двори вiльноi забудови. Поряд iз ними траплялися замкнутi («околисте обiйсте»), а iнколи – зiмкнутi двори.
На всiй територii переважали однорядовi житла, у яких мешкальне примiщення, зазвичай, розташовували мiж сiньми i коморою («сiни» + «хата» + «комора»). Часто пiд одним дахом iз хатою блокували i «стайню». Здебiльшого, при бокових стiнах будiвлi влаштовували «прибоки». Траплялось, що вузька прибудова («затилки») мiстилась й уздовж тильноi стiни. На головному фасадi кожного житлового примiщення було по два вiкна (на причiлку вiкна немае).
У розглядуваний перiод стiни жител зводили у зрубнiй (спорадично у зрубно-каркасно-дильованiй i каркасно-дильованiй) технiцi. Зруби складали iз соснових пластин «на чотири цалi» (товщиною приблизно 10 см). Застосування цього матерiалу i визначило основну кутову врубку, якою тут був замок iз прихованим зубом. Пiдвалини виготовляли з дуба. Їх встановлювали на обрiзки дубових колод, вкопаних у землю. Ззовнi по дереву бiлили тiльки стiни житловоi частини. Дерев’яну стелю пiдтримували один чи декiлька поздовжнiх «драгарiв». Долiвка завжди була глинобитною. Дахи чотирисхилi, пiд соломою. Особливiсть пошиття даху: нижня частина схiдчаста, верхня – гладка.
Пiдбиваючи загальнi пiдсумки, варто зазначити, що народне житло Галичина вирiзняеться значною полiварiантнiстю просторово-планувальних, архiтектурно-конструктивних вирiшень, застосуванням рiзноманiтних технiк i технологiй тощо. Основнi типологiчнi ознаки житлово-господарського будiвництва украiнцiв дослiдженоi територii свiдчать про його етнокультурну еднiсть iз загальноукраiнським будiвництвом. Водночас пiд впливом певних факторiв (мiсцевих традицiй, природно-географiчних, полiтичних чинникiв, нерiвномiрного соцiально-економiчного розвитку районiв, виникнення мiсцевих промислiв, поширення торгiвлi тощо) станом на другу половину ХІХ – початок XX ст. у регiонi сформувалася низка локальних рис рiзного таксономiчного рiвня, притаманних для окремих частин галицького масиву.
Інтер’ер галицького народного житла. Василь Сивак
Інтер’ер народного житла Галичини кiнця ХІХ – першоi половини ХХ ст. формувався протягом столiть i зберiгав характернi риси, притаманнi для всiеi етнiчноi територii Украiни. У працi «Студii з украiнськоi етнографii та антропологii» Ф. Вовк слушно зауважив: «Коли, як ми бачимо, внутрiшнiй план украiнськоi хати в усiх мiсцевостях та в усiх вiдмiнах ii, в сутi своiй той самий, то ще в бiльшiй мiрi вражае в нiй одноманiтнiсть внутрiшнього розпологу. До якоi б украiнськоi хати – починаючи з захiдних частин Курщини та Воронiжчини i кiнчаючи захiдними схилами Карпатiв – ми б не заглянули, геть чисто скрiзь знайдемо в нiй те ж саме». Варто також зауважити, що географiчне положення цих районiв е неоднорiдним, особливо це стосуеться Украiнських Карпат, – гориста мiсцевiсть, лiси, бурхливi рiки, суцiльне бездорiжжя столiттями робили важкодоступним сполучення до сiл, а певна iзоляцiя стримувала iхнiй соцiально-економiчний розвиток. Але водночас цi чинники стали фактором якнайдовшого збереження i консервацii релiктiв матерiальноi культури в цих районах, тодi як в iнших вони практично вийшли з ужитку або збереглися фрагментарно[27 - Сивак В. П. Народнi меблi у селянському житлi Украiнських Карпат та Середнього Полiсся кiн. ХІХ – ХХ ст.: Тесана нерухома лава. Народознавчi зошити. 2015. № 5. С. 1087.]. На облаштування та обладнання iнтер’еру Галичини мали «неминучi впливи рiзноетнiчнi сусiди у зонах контактування, вiдсутнiсть тривалий час власноi державностi як етноконсолiдуючого чинника та, вiдповiдно, приналежнiсть у рiзнi iсторичнi перiоди до рiзних державних утворень (Польського Королiвства, Великого Литовського Князiвства, Речi Посполитоi, Росiйськоi iмперii, Молдавського князiвства, Австро-Угорськоi монархii тощо)»[28 - Сiлецький Р. Традицiйне селянське житло украiнцiв Галичини ХІХ – початку ХХ ст. Галичина: Етнiчна iсторiя. Львiв. 2008. С. 82.].
Облаштування та обладнання iнтер’еру в зазначений перiод задовольняло естетичнi та практичнi потреби його мешканцiв. Наявнi в ньому предмети вiддзеркалювали загальний спосiб життя, матерiальний i соцiальний стан власника оселi, народнi традицii, звичаi, вiрування, свiтосприйняття навколишнього свiту тощо.
Розмiри житловоi частини хати в усiх етнографiчних районах Галичини становили в середньому 25–30 м
, за висоти стiн 2,5–3 м. Їi можна подiлити на умовнi зони з певним функцiональним призначенням кожноi з них – кухонну, робочу, вiдпочинкову, для прийняття iжi, святкову, для господарських потреб i зону використання верхнього простору. Такий розподiл незначного житлового простору на зони був характерний наприкiнцi ХІХ – у першiй половинi ХХ ст. не тiльки для житла Галичини, а й для усiх iсторико-етнографiчних регiонiв Украiни.
До кухонноi зони належали: пiч, частина «передньоi» нерухомоi лави, ложечник, розташований на сiнешнiй стiнi бiля печi, полицi («мисник» чи «подишир»), пiчний iнвентар, сiльничка, ослiн при вхiдних дверях (на ньому стояло вiдро з водою). Робочу зону становили «передня» нерухома лава, розташована вздовж фасадноi стiни, вiльний простiр мiж пiччю i лавою. До зони вiдпочинку належали пiч, лави, пiл («нари», «постiль», «прiча») i дитяча пiдвiсна або стояча колиска. Стiл, стiл-скриня, лави, стiльцi («лавка», «ослiн», «ослон», «столець») були зоною прийняття iжi. До репрезентативноi зони належала причiлкова стiна («застiльна», «головна»), на якiй в один ряд навiшували iкони, а знизу тарiлки (Лемкiвщина, Бойкiвщина). Зона господарських потреб займала мiсце в кутi мiж сiнешною i фасадною стiнами, де в суворi зими утримували маленьких телят, ягнят, а пiд пiччю – курей. Часто пiд пiччю або пiд постiллю викопували яму, в якiй зберiгали картоплю. До зони верхнього простору слiд вiднести жердку («вiшало»), конструктивно в’еднанi у стiни хати, «грядки», на яких сушили дрова, ставили взуття, та розмаiтi одинарнi полицi та мисник. Святковий одяг зберiгали в коморi або скринi[29 - Сивак В. П. Меблi у традицiйному iнтер’ерi народного житла Лемкiвщини (кiнець ХІХ – поч. ХХ ст.). Народознавчi зошити. 1995. № 4. С. 230–234.].
Варто зауважити, що в кiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. на Бойкiвщинi, Гуцульщинi, Лемкiвщинi спорадично на iнших теренах Галичини функцiонували хати, у яких печi були рiзнi: а) без комину, дим вiльно розходився по примiщенню («курна пiч», «курний п’ец»); б) дим виводився в сiни чи на горище через спецiально примурований пристрiй; в) пiч iз вимуруваним на горищi комином, у зв’язку з чим дим виводився поза межi даху. Вiдповiдно такi хати називали трояко: курне, напiвкурне, «чиста хата» чи «бiла хата». Курнi хати лемки називали двояко: «димнянка», «курна хижа», бойки – по-рiзному «курная хата», «димна хата». «димна хижа», «курнiца», «курнiк», гуцули – «курна», «бурдей».
Пiд час спорудження курна або з опаленням «по-бiлому» пiч розташовували в житловому помешканнi злiва або справа вiд вхiдних дверей. Вона займала переважно 1/3 – 1/4 частини житловоi площi хати. «Мiсце печi, обумовлене вiковими традицiями, пов’язане з практикою побутового укладу i побутового обладнання. В кухонному кутi найзручнiше було виконувати господарську роботу, звiдси був прямий i найкоротший шлях в сiни i комору по воду i дрова, а дим вiд печi найкоротшим шляхом виходив у дверi»[30 - Кiщук Т. П. Інтерер. Народна архiтектура Украiнських Карпат. Киiв, 1987. С. 113.].
Наведемо опис облаштування хати, iмовiрно курноi, з Гуцульщини (околиця Кутiв Кос. ІФ), наявний у «Gazety Lwowskiej» за 1854 рiк: «Чотири кути обложенi пам’ятками щироi простоти; вдалi – лава, вгорi – полички на дерев’яних пiдставках, якi стирчать зi стiни, а на них начиння i речi теж дерев’янi. І дерев’яне тут все – вiд головних вхiдних дверей аж до кiлка, на якому колишеться образ, вiд дерев’яноi ложки до дубовоi таблицi, на якiй вуглиною написано номер будинку»[31 - Мовна У. В. Традицiйне житло, господарськi та промисловi будiвлi украiнцiв Галичини у свiтлi львiвськоi преси. Народознавчi зошити. 1999. № 3. С. 403.].
Вiдомий дослiдник Гуцульщини Володимир Шухевич в однойменнiй працi так описуе курну хату: «Коли при печi нема комина, тодi виходить дим просто на хату, а звiдси через дверi у хороми або вiкнами на двiр. Така хата називае ся курна або бурдей. Пiд час того, як у такiй хатi горит ватра, сидять люде на низьких стiльчиках або кайлаках-утижках (коротко утятих ковбках), аби дим, що збирае ся пiд стелиною, не вигризав очей. У такiй хатi стелина i горiшнi части стiн темно-вишневi вiд диму. Вiд диму, що в усiх хатах iде з хоромiв на пiд, прикурюють ся хороми i цiлий побiй зi споду; обрубина i пiддаше стають вугляно-чорнi, висша часть побою темно-вишнева, а у споду пристелинi яснiща».
Далеко не привабливiшою була ситуацiя у вирiшеннi внутрiшнього житлового простору бойкiвськоi курноi хати. Дослiджуючи 1904 року Бойкiвщину, І. Франко описав курну хату бойкiв: «Кiмната, хоча й доволi простора, влаштована дуже негiгiенiчно, мае здебiльшого низьку стелю, малi нерухомi вiконця (ще в ХVІІІ столiттi всi вони були без скляних шибок, а тiльки обтягнутi тваринними мiхурами), i пiч без комина, тож дим iде просто на кiмнату, наповнюе ii всю пiд час кожного палення, особливо верхню частину, приблизно врiвень з ростом людини (мiряючи знизу). Внаслiдок цього стiни, починаючи з цiеi висоти, зовсiм чорнi та вкритi сажею; нижня частина iх також не тинькована, лише дерево обшкрябують склом або рiчковими черепашками i миють гарячою водою»[32 - Франко І. Етнографiчна експедицiя на Бойкiвщину. Зiбрання творiв: у 50 т. Киiв, 1982. Т. 36. С. 84–85.].
Внутрiшне облаштування курного житла селянина середньоi заможностi з передгiр’я Карпат у колишньому Старосамбiрському повiтi описала польська дослiдниця С. Стретельська-Гринбергова. Курна пiч займала кут мiж пороговою i тильними стiнами. У стелi («повалi») був отвiр («димник»), через який виходив дим. Бiля печi був закритий отвiр до «ями з бульбою». При вхiдних дверях висiла «шафа» (мисник для начиння). Лiжко («постiль») для спання розташовувалось уздовж тильноi стiни хати. Мiж лiжком i боковою частинами печi була вмонтована загорожа для молодих телят. Зверху висiла колиска, до якоi прив’язана крайка, за допомогою якоi старшi, лежачи на лiжку, колисали дитину. Скриня стояла мiж мисником i лавою, стiл – на кутi з’еднання двох нерухомих лав. У зимову пору до хати заводили не тiльки ягнят, а й корову[33 - Strzetelska-Grunbergowa Z. Staromiejskie: ziemia I ludnosc. Lwоw, 1899. S. 431.].
Яскравим прикладом у вирiшеннi iнтер’еру селянськоi хати на Лемкiвщинi е опис, зроблений вiдомим дослiдником цього знедоленого украiнського краю Ю. Тарновичем (псевдонiм – Ю. Бескид): «За порогом з лiвого боку стоiть пiд стiною пiч. Ця курна пiч до печення хлiба, варення страв, а взимi на печi тепло лежати, сушити перемоклу одежу, пряжу, збiжжя, грушки влiтi, гриби тощо. Бiля печi, недалеко порога, е лава, вмурована з пiччю; це т. зв. покутник… З другого боку напроти печi стоiть прича, широке дерев’яне лiжко з соломою або сiнником. На ньому заголовки, перини. Надлiжком – “лiжник’’, вiшак на сокиру, сверлик, вiник тощо. Пiд стелею над дверима е двi банти, грядки. Вiд голови лiжка до протилежного кута кiмнати пiд стiною довга лавка на двох дерев’яних кобицях-стовпцях, пiд вiкнами аж до намiсних образiв. Це груба смерекова (ялова) дошка з дiрками для прядок. На Лемкiвщинi е звичай [як i повсюдно на Украiнi – В. С.] сходитися взимку до однiеi хати прясти лен i коноплi, чесати вовну й пiснi спiвати при працi. Пiд намiсними образами (це образи-iкони Бога Творця, Пречистоi Дiви, св. Миколая, св. Онуфрiя, про створення свiту, Покрови Пречистоi Дiви Богородицi, св. Арханг. Михаiла; в найновiших часах знiмки вiд батькiв i рiднi з емiграцii, вiйська тощо) стоiть стiл-лада. Це висока як стiл скриня, в якiй жiнки переховують свою святкову одежу, вишивки, коралi, ленти, стяжки, з окремим перескринком на грошi, годинник, податковi, асекурацiйнi книжки на рiзнi судовi й господарськi квити-записки, посвiдки, контракти. Лада завжди накрита обруском, бiлим полотенцем (льняним домашнього виробу), в якому завинений хлiб. Цим обруском не годиться зганяти мухи зi стола або вiкна, бо дiти будуть мати лишаi (струпи) на лицi, а старим людям тяжка буде смерть (народне повiр’я на Лемкiвщинi, зокрема бiля Дуклi та глибоко в горах бiля Романова, над джерелами рiки Вислока). Бiля лади стоiть ще одне лiжко для матерi з малими дiтьми. У головах цього лiжка висить на стiнi або стоiть на лавi шафка-мисник. В нiй гарненько поскладанi горшки, миски, баняки, тарелi тощо. Бiля мисника висить на стiнi або на бiчнiй стiнi мисника дерев’яний лижник (поличка на ложки), дуже майстерно зроблений з букового дерева, в якому держаками вдолину висять дерев’янi або бляшанi ложки, вареха до борщу, ситко до вареникiв та ситко до молока. Окремо сiльниця… Для маленьких дiтей призначена колиска у формi коритця, що висить на ланцюгах над постiллю бiля дверей або над материною постiллю, щоб вигiдно було колисати дитину. Дехто мае дерев’яну колиску на гойдаках, совгах, в якiй дитина колишеться на землi. Образи святих висять на стiнi над столом чи ладою; вони займають усю довжину стiни. Лава вiд печi до мисника i стiлець теж мають дiрки для прядок… Курнi хати мають у дасi отвiр для диму, який виходить iз хати крiзь отвiр у стелi, т. зв. вузничка, й отворами в затилку, т. зв. воронка. Вузничка в кiмнатi закрита кочергою (коцюбою), яку за дерев’яну ручку пересувають з боку на бiк, щоб дим мiг свобiдно виходити назовнi»[34 - Бескид Ю. Матерiяльна культура Лемкiвщини. Торонто, 1972. С. 59–64.].
Ось так виглядав iнтер’ер курноi хати за описами дослiдникiв вiд середини ХІХ – до початку ХХ ст. Пiд час польових етнографiчних експедицiй в Украiнськi Карпати i на Покуття нам вдалося зафiксувати курнi хати, в яких облаштування та обладнання були виготовленi водночас iз iхнiм спорудженням. Наприклад, на Старосамбiрщинi у с. Днiстрик зафiксовано курну хату початку ХХ ст. з опаленням «по-чорному». Внутрiшня частина хати зберiгала всi ознаки курного житла. Курна пiч розташовувалась з лiвого боку вiд вхiдних дверей. Темними були прокiпченi вiд диму стеля («повала»), викладена дошками, сволок («грагар»), зруб стiни до верхньоi частини вiкон i по периметру хати. Дим виходив у сiни крiзь вiдчиненi дверi, а далi – на горище («пiд»). У верхнiй причiлковiй частинi горища був зроблений трикутноподiбний отвiр, крiзь який дим виходив з горища назовнi. У хатi глинобитна, добре утрамбована долiвка. Спальне мiсце («пiл») складене з п’яти дощок, укладених вподовж тильноi стiни хати на висотi вiд долiвки 60 см. Дошки влягали поверх двох поперечних брусiв, якi крiпилися до чотирьох, квадратних у поперечному розрiзi, вiдрiзкiв стовбура дерева. Вздовж фасадноi («чiльноi») i причiлковоi («щитовоi») стiн хати розташовувались нерухомi лави. У кутi iх з’еднання стояв масивний стiл-скриня, спереду якого був ослiн («ослон»). Мiж столом-скринею i спальним мiсцем («полом») стояла скриня з опуклим вiком, бiля неi – невелика скринька («куферок») з опуклим вiком. Мисник iз чотирма вiдкритими полицями навiшений з правого боку на сiнешнiй стiнi вiд дверей. На причiлковiй стiнi вподовж висiли пiдряд рiзного розмiру шiсть кольорових репродукцiй iкон («образи») у засклених рамах, якi знизу пiдтримувала поличка («рейка»). На фасаднiй стiнi вмонтованi два маленькi вiконця.
Інтер'ер гуцульського житла
Оригiнальною була гуцульська курна хата iз с. Снiдавка (Косiвщина), побудована 1807 року. Наприкiнцi ХІХ ст. вона належала Тинкалюку Лукiяновi Миколайовичу (1868 р. н.). Про дату забудови свiдчила дата, вирiзана у верхнiй частинi одвiрку вхiдних дверей з боку помешкання. При входi до хати з лiвого боку розташована курна глинобитна пiч, а вподовж тильноi стiни – спальне мiсце пiл («постiль»), збитий iз грубих тесаних дощок, з невеликою опалубкою завдовжки 170 см, завширшки 110 см, заввишки 70 см. У середнiй частинi опалубки вподовж були настеленi дошки, якi лежали на двох поперечних брусах. Масивнi нерухомi «передня» i «задня» лави розташованi уподовж фронтальноi i чiльноi стiн. Два вiконця у фронтальнiй стiнi розмiрами 40 ? 30 см. Двi грядки розташованi над полом i бiля тильного боку хати конструктивно в’еднувались у причiлкову i сiнешну стiни. Жердка, закрiплена до сволока i тильноi стiни хати, нависала над «постiллю». До неi зачiплена колиска. На сволоку вирiзано дату будiвництва хати: «Ставлено мая дня 26 року 1807 бодоване тей дом». Нижня частина сволока вiд дверей i до причiлковоi стiни повнiстю рiзьблена технiкою плоскоi рiзьби, а саме розетки, хрести, стилiзованi гiллячки смереки. Понад вiкнами вподовж фасадноi стiни вмонтована ще одна жердка. У центральнiй частинi тильноi причiлковоi та фасадноi стiн вирiзанi мальтiйськi хрести з криптограмами. З правого боку вiд вхiдних дверей розташована масивна полиця – мисник. Рiзьблений стiл-скриня стояв ближче до центральноi частини помешкання.
Виявлена на Лемкiвщини курна хата була iз с. Ростоцька Пастiль на Великоберезнянщинi. У хатi («хижi») ранiше проживали три сiм’i, а були лише сiни i житлове помешкання. Пiч стояла з лiвого боку вiд дверей, а «челюстями» була повернена до причiлковоi стiни, до образiв. Таке розташування челюстей печi характерне для всiеi Лемкiвщини. Спорадично траплялося й на Бойкiвщинi. Бiля печi вмонтований «пiл» («постiль»). Спали i на лавках, а влiтку i на сiнi в стайнi. Мiж двома сволоками («герендами») прибита жердка («дручок»). Великий поздовжнiй сволок називали «гредкою», а три, розташованi упоперек, – «герендами». На «гредцi» вирiзано хрест. Бiля печi навiшений «ложник» для ложок, поряд – сiльничка. Над полом на стiнi прибита одинарна полиця, яка утримувалася на вбитих дерев’яних гаках. На кутi з’еднання двох лав стояв масивний стiл-скриня («стул»), фасадна частина якого була рясно рiзьблена.
Якiв Головацький, мандруючи зi Львова 1933 року по Галичинi, зупинився на нiч у м. Миколаевi, що входить до меж Опiлля, у хатi мiщанина, житлову частину якоi описав так: «Мiй господар був одним з багатших мiщан; дiм дерев’яний, кладений з ялового дерева, зовнi вибiлений, а всерединi у свiтлицi тесанi стiни. На стiнi вiд iкони Розп’яття, Матерi Божоi i св. Миколи, мальованi тутешнiми народними художниками. Над дверима й над лавою полицi з полив’яними мисками й циновими тарiлками; в кутi за пiччю, на лiжку, сiнник з соломою, накритий бiлим простирадлом, i сiм подушок. Перини нема, бо галицькi украiнцi вважають це непотрiбною розкiшшю: перини не знайдеш навiть у найбагатшого мiщанина чи селянина. Зате евреi та шваби (нiмцi-колонiсти), навiть найбiднiшi, не можуть обiйтися без перини… По другому боцi сiней – так звана курна хата, у якiй дим з печi не виходить комином до сiней, а валить прямо до кiмнати, де висить над головою, як хмара, i крiзь малий отвiр у стелi виходить на горище. Цей незручний спосiб усе-таки потрiбний, а на думку тутешнiх людей, необхiдний при сушiннi льону та конопель, якi розстеляють на обтесаних балках, так званих грядах, та при вудженнi ковбас, сала, цибулi й т. д.»[35 - Головацький Я. Подорож по Галицькiй та Угорськiй Русi. Подорожi в Украiнськi Карпати. Львiв, 1993. С. 26.].
Найважливiше мiсце в курнiй, напiвкурнiй та з опаленням «по-бiлому» («по-чистому») хатi на всiй територii Галичини посiдала застiльна, тобто причiлкова стiна хати, на якiй уздовж навiшували iкони. Перед iконами висiла лампадка або маленька поличка зi свiчкою Це було найбiльш шановане мiсце, свого роду хатнiй iконостас, який задовольняв духовнi потреби в повсякденному життi мешканцiв. Кожну iкону, за винятком курних хат, у яких пiд час палення в печi дим розходився по хатi i вився попiд стелею на висотi вiкон, старалися завiшувати вишиваними рушниками. Мiж iкони закладали освячене зiлля, головки маку, колоски жита, гiлочки калини, а на Гуцульщинi – ще й писанки, топiрцi, тобiвки, весiльнi калачi.
У розташуваннi репрезентативноi стiни з iконами до сходу-пiвдня, печi – захiд-пiвнiч пов’язаний в уявленнях мешканцiв хати iз будовою Всесвiту. Мiсце стола в цiй святковiй зонi було дуже почесним. На ньому завжди мав лежати хлiб, прикритий рушником. За стiл завжди першим сiдав господар хати, поряд нього по старшинству – iншi члени сiм’i. Пiд час весiлля молодих садили на лаву за столом попiд iкони. Стiл першим заносили в новозбудовану хату. Якщо сiм’я з певних причин залишала хату, то стiл залишали на мiсцi, примовляючи: «То господар хати, не можна рухати». Пiд час похорону стiл правив за вiвтар.
Одним iз символiв украiнськоi хати була скриня, що характерно i для галицького краю. Оспiвана в пiснях, казках, переказах, вона вiрно служила домочадцям. Із скринею, крiм суто практичного ii використання, пов’язанi матерiальнi статки i духовне життя мешканцiв, особливо дiвчат, якi готувалися вийти замiж. Повсюдно в Украiнi, попри те, що мальована, рiзьблена чи кована скриня коштувала дорого, батьки все ж купували ii дочцi як частину весiльного посагу. На Бойкiвщинi майбутня дружина вивозила скриню з рiдноi хати «як минуле дiвоцтво свое, як частину могутнього родового вогню, звичаевих устоiв, духовних i моральних засад». Та скриня якоюсь мiрою стане ii символiчною хатою, i коморою серця, i фундаментом новоi сiм’i, новоi родини. У нiй, зокрема, вона зберiгатиме й пахуче зiлля («бразолець»), i йорданське камiння у нiй складатиме, i пупчики своiх майбутнiх дiтей, щоб як виростуть, самi iх порозв’язували (при цьому промовляеться: «розв’яжи розум»).
Одночасно з будiвництвом курноi чи напiвкурноi хати виготовляли облаштування та обладнання iнтер’еру, яке складалось iз вбудованих i напiввбудованих меблiв: лав, постелi (пiл), стола, скринi, жердки, мисника, ослонiв, гряд тощо. Наприклад, у курнiй хатi монтували лави – передню, вздовж фасадноi стiни, i бокову, вздовж причiлковоi. Часто основа лави спиралася на пiдставки, вимуруванi з глини, камiння i глини, круглякiв iз вiдрiзка стовбура дуба, смереки, граба або колених iз стовбура i тесаних сокирою прямокутних «ковбанiв», якi з’еднували iз зрубом хати або вкопували в долiвку. На такiй лавi спали члени великоi сiм’i, на нiй займалися рiзноманiтними господарськими справами. Частiше за все на лавi газда ремонтував взуття, жiнка шила, вишивала i пряла. На передню лаву iнколи ставили бокову дошку мисника, вiдро з водою. Мiсце на лавi навпроти стола вважалося почесним. У недiлю i релiгiйнi свята лаву застеляли домотканим полотном чи «дорiжками».
Своерiднiстю внутрiшнього вигляду iнтер’еру Галичини визначаеться також вирiшенням таких елементiв хати, як стiни. Наприклад, стiни хати на Гуцульщинi найчастiше вiдкритi з обох бокiв i тiльки в серединi житлового примiщення, зведеного iз колод, стiни мастили глиною або тинькували. Стiни, зведенi у зруб iз протесаноi деревини, у помешканнi гемблювали. Таку хату гуцули називали двояко: «мита хата», «гиблена хата», Стiни й стелю хати кожна господиня мила два-три рази на рiк. Спершу промивали гарячою водою, потiм – розсолом iз квашеноi капусти (вбивае шашiль i комах-паразитiв) i ще раз холодною водою. Стiни з протесаноi деревини мастили бiлою глиною, а у серединi ХХ ст. бiлим вапном. Стiни з колод усерединi хати тинькували («мащена хата»), мазанi стiни бiлили також вапном i бiлою глиною. На стiнах розвiшували рiзноманiтнi прикраси.
У тих бойкiвських хатах, де стiни були заввишки 3 м, iм надавали нахил усередину. Їх не бiлили, а тiльки мили, т. зв. «мита хата».
Пiч у хатi, с. Мшанець, Старосамбiрський р-н (Бойкiвщина).
Варто зауважити, що в зазначений перiод найдовше курне i напiвкурне житло функцiонувало на Бойкiвщинi та Лемкiвщинi i спорадично траплялося на Гуцульщинi, Покуттi, Опiллi, Надсяннi та пiдгiрськiй частинi Украiнських Карпат. Наприклад, хата, побудована наприкiнцi ХІХ ст. у с. Велике (Старосамбiрщина) Надсяння, первинно була курною. Переобладнана у курну в 30-х рр. минулого столiття, у якiй демонтували курну пiч i побудували нову, з комином, дим iз якоi виходив у сiни. Розташування облаштування та обладнання було характерним, як i на всiй територii Галичини. Характерною ознакою були локальнi назви предметiв та iхнiх складових. Скринi в основному були на дерев’яних колесах, розписнi; зрiдка траплялися рiзьбленi, якi закуповували в майстрiв iз Бойкiвщини. Колиски первинно були пiдвiсними, iх плели з лози або збивали з дощечок, а в 40-х роках ставили на землю.
Такi змiни в опаленнi вплинули на облаштування, обладнання та оздоблення хати. Замiсть нерухомих лав виготовляють пересувнi, без опертя або з опертям i пiдлокiтниками – так звану лаву-канапу, лаву-«шафарню», лаву-«бамбетль».
З виведенням диму поза межi житловоi кiмнати жердки декорують навiшуванням на них рiзнокольорових тканин, вишиваних рушникiв, лiжникiв, верет, килимiв, святкового одягу або просто все це тримають у скринi, яку занесли з комори до хати.
У такий перехiдний перiод вiдбувалися змiни в облаштуваннi. Нерухомi «поли» («постелi») витiсняють переноснi, доволi простi за формою, розмiрами та з’еднаннями дерев’янi лiжка. Дитячу колиску встановлюють на землi, з’еднуючи ii з додатковими стацiонарними пристосуваннями. Змiнюються розмiри, форма, функцii мисника. Часто замiсть скринi використовують шафу. Хату освiтлювали гасовою лампою зi склом замiсть примiтивного каганця. Як гас, так i лампи зi склом коштували дорого. Але iз збiльшенням iхнього промислового виробництва у 20–30-х рр. ХХ ст. вони поступово стали набутком у кожнiй хатi. Але навiть i напiвкурне житло галичанина справляло недвозначне враження. Ось як описуе хату 1826 року iз с. Суходiл на Перемишлянщинi (яке етнографiчно в зонi Опiлля) письменник Іван Керницький, який вимушений був емiгрувати до США у 40-х рр. ХХ ст.: «Мiсто комина стоiть чубате бузькове гнiздо. Дим з-пiд бовдура мандруе собi на пекарню, звiдтам до сiней, з сiней на вишку, а з вишки шпарами тiкае на вольний свiт. Димом перепоений тут кожний кiлок, кожна стеблинка. Димом пахне цiла хата. На вишцi всi крокви i банти густо присипанi сажею. Як стукнете дверима, та сажа паде вам на голову. Дверi важкi, скрипливi, з деревляним засувом. За дверима, на кiлочку, висять торiшнi посвяченi вiнки. Пiд стрiхою позатиканi “Божi листи’’ i старi, цiсарськi корони. Якщо хочете ввiйти в свiтлицю, то напевно стукнетеся лобом до низенького одвiрка. Вашi очi, що привикли на дворi до ясного свiтла, зразу не побачать тут нiчогiсiнько. Крiзь малi вiконця, прислоненi черешневим вiттям, лиш вряди-годи закрадаються до хати цiкавi, соняшнi зайчики. Аж пiзнiше ви запримiтите зараз бiля дверей здоровенну пiч, що з усякими грубками, а припiчками, а запiчками розсiлася як печериця на пiв хати. Коло печi звисае вiд стелi довга жердка, а на нiй всi хатнi достатки. І дiдова полотнянка, i бабин кожух, i Орисинi черевики “на корках’’, i Михасевi жовтi мешти… Широка постiль застелена бiлим рядном, а копиця з подушок сягае аж до самоi стелi. На цiй постелi прийшло на свiт багато крепких Маланюкiв. А на тiй дубовiй лавi клалися на вiчний сон iхнi батьки… Но отсiй скринi, залiзом кованiй, свiтилися за iх душi восковi свiчки, а дяки читали псальми… Сiру, задимлену стелю пiддержують три сосновi трами. Помiж щiлинами, що поробилися в трамах, переховуе Сенько Маланюк найцiннiшi своi документи: податкову книжку, кобилячу легiтимацiю i позови зi суду. На середущiм трамi видовбаний Хрест i Боже Провидiння, а збоку такий напис: “Благослови Господи дом сей i живущi в нем раби Божiя Йоана Маланюка i жену його Катарину. Дня 15. апрiля 1826 года’’. Попiд стелю рядочком навколо свiтлицi поприбиванi образи. Усi в порохнявих рамах, вкритi порохом i павутинням. Сновигаються по них павуки та влiзливi мухи. Святим угодникам вiд старости почорнiли свiтлi обличчя й померкли очi. Кожний образ пообтиканий з усiх бокiв ще малими образочками, так, що всiх святих, менших i бiльших, можна тут начислити до двiста. Мiж св. Варварою а преподобним чудотворцем Миколаем висить одна, дуже сумна картина. Намальований тут небiщик Франц-Йосиф…»[36 - Керницький І. Стара хата. Новела. Локальна iсторiя. 2018. № 1. С. 86–88.].
Облаштування бойкiвськоi напiвкурноi хати на початковiй стадii ii реорганiзацii ще мало чим вiдрiзнялося вiд курноi. Адже змiни вiдбувалися поступово, що залежало передовсiм вiд матерiального становища мешканцiв хати. Наприклад, ось як виглядало облаштування та обладнання напiвкурноi хати, збудованоi в серединi ХІХ ст. (ранiше курноi) у с. Семечiв (Долинщина). Ранiше в хатi була долiвка («натiк»), реконструюючи житло намостили пiдлогу. Напiвкурна пiч розташовувалась з лiвого боку вiд вхiдних дверей. Дим виходив у сiни. Бiля печi, у тильнiй стiнi, прорубане маленьке вiконце («запiчне») 30 ? 40 см, яке слугувало для огляду городу, саду. «Пiл» замiнили на дерев’яне лiжко («постiль»). Жердки i грядки зняли. Уподовж фасадноi та тильноi стiн на своему традицiйному мiсцi стояли нерухомi лави. Стола, який стояв у кутi мiж лавами, перенесли до мисника-шафи («шамбарок»), який замiнили на шафу-«креденс». Уздовж причiлковоi стiни набили поличку-рейку, на якiй виставили кольоровi iкони на паперi та в рамах, пiд кутом. На Івана Купала за iкони запихали свячене («тучне») зiлля – по двi стеблинки за кожну. Потiм це зiлля вкидали у воду, коли перший раз купали дитину, щоб «тучне» (здорове) було. Або давали його худобi, щоб лiпше виглядала та молока багато давала.
На Гуцульщинi в с. Соколiвка (Косiвщина) до печi, з виведенням диму в сiни, у 30-х рр. ХХ ст. почали примуровувати вiдкриту плиту. Тодi ж монтували подвiйнi вiкна. Пiдлоги настеляли скрiзь. Уподовж тильноi i фасадноi стiн звисали жердки: «верпеч» – над пiччю, «вервiкон» – понад вiкнами. Замiсть полу ставили дерев’яне лiжко на високих нiжках. У будень його застеляли веретами, лiжниками. Подушки були лише в заможних селян, а бiднiшi пiдкладали пiд голову кептар або лiжник. На свята стiл застеляли «взiрцевою» скатертиною з вишивкою, у будень – простою без вишивки. За Австрii iкони («образи») вiшали похило, наставляли на рейку i на шнурочок до цвяшка у стелi, а за Польщi – рiвно до стiни. По стiнах навiшували розмальованi тарелi i горнята. На центральний сволок клали хлiб, на Рiздво i Великдень – калачi. Переобладнуючи стару дерев’яну курну хату, ii зсередини оббивали лiщиною («лiскою»), тонкою дранкою та поверх мастили рудою глиною, змiшаною з пiском, кiзяком та дрiбно нарiзаною соломою. Стiл робив сiльський столяр, який уже виточував нiжки, хоча iнколи це робив на чотири гранi. Спереду в царговiй частинi стола робили двi шухляди. Якщо стiл був завдовжки 2 м, то його називали «гостинним». У стола-скринi, який ще залишився iз курноi хати, нiжки («лаби») не рiзьбленi, а тiльки передня частина. Бiля вхiдних дверей замiсть мисника навiшано мисник-шафу, а понад дверима утримувалася полиця «з хвостом», подiлена на п’ять вiконець, у якi вставленi розмальованi фаянсовi тарелi. Пiдвiсну колиску замiнили на стоячу. Свiтили гасовою лампою, рiдко – каганцем.
Продовжуючи аналiз iнтер’еру гуцульського народного житла кiнця ХІХ – першоi половини ХХ ст., яскравим прикладом стане опис швейцарського мандрiвника Ганса Цбiндена «Мандрiвка по гуцульських горах», здiйснений 1933 року, стосуеться напiвкурного житла: «Низенькими, заледве пiвтораметровими дверима, начеб призначеними для карликiв, входимо до хоромiв, звiдки веде вхiд до двох кiмнат iз одноi та другоi сторiн. Бiльшiсть гуцульських хат складаються з цих трьох примiщень. Побiлена глиняна пiч – висунена далеко на середину; посеред неi отверта челюсть, що служить за вогнище, а над нею стоiть широкий, дивноi породи виступ. Двое чепурненьких та гарних дiтей виглядае цiкаво з-за печi, де в них своя лежанка та свiй потайний куток; там панують казковi настроi та живе жахливий свiт примар. Вздовж стiни стоять широкi лавицi, що служать рiвночасно за лiжка. Справжнiх лiжок майже нема. Цi лави застелюють газдинi товстими вовняними лiжниками, iз прекрасними фiялковими, темно-зеленими та чорними взорами, що iх самi тчуть на своiх таки верстатах. Тут висять образи святих, деякi мальованi на склi. На полицях, вздовж стiн, понакладанi миски i жбанки, прикрашенi рiзними фiгурними й орнаментальними взорами, а деякi iз зображенням церков iз численними банями, що скупчуються, наче якiсь орiентально-фантастичнi небеснi мiста. Прекрасно виглядае чистенька дерев’яна стiна iз золотим вiдблиском. Верхнi круглi бруси, перепилованi наздовж пнi, творять внутрi гладку, мов гембльовану, щiльно збиту поверхню; нiхто й не пiзнав би, що це проста сокирняцька робота. Бiля вiкна стоiть коливорот, а на лавицi куделя та веретено. Тчуть i прядуть самi гуцулки, давнiше вони ще й забарвлювали вовну рослинними та земними фарбами».
Господиня – Параска Павлюк у своiй хатi бiля печi. Косiвський р-н, Івано-Франкiвська обл. 27 вересня 2005 р. Фото Михайла Матiйчука
Як уже зазначалося, напiвкурнi хати на Захiдному Подiллi наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. не були рiдкiстю, хоч у зазначений перiод тут переважали житла з опаленням «по-бiлому». Яскравим прикладом iхнього побутування е матерiали, викладенi в дослiдженнi Івана Мартинюка «Мое рiдне село Ценев у Бережанщинi», що вийшло друком 1976 року в Нью-Йорку. Дослiдник досить детально описуе внутрiшне облаштування та обладнання помешкання. Наведемо окремi фрагменти з цiеi працi, якi так яскраво iлюструють iнтер’ер селянськоi хати того часу: «У поздовжнiй стiнi було два вiкна, зверненi до пiвдня, а в причiльних стiнах по одному меншому вiконцю. Дверi вiдчинялись i зачинялись на дерев’яних чопах i мали дерев’яну засувку-воронку. У хатi у вздовжньому напрямi виднiв iнколи вирiзьблений сволок, на йому лежали сволочки. За сволок часто-густо застромляли кужелi, мотовила, Йорданське кропило тощо. В новiших хатах на сволоках були вирiзьбленi кирилично-слов’янським письмом написи, яка родина й котрого року довершувала цю будiвлю. Бiля хатнiх дверей при стiнi стояла глиняна пiч, що складалася з таких частин: бапки, бовдура, верхницi, припiчка та грубка, у якiй держали вугiлля й попiл, так зв. каглою, до сiней i вiдтак на горище, “вишку’’, отже в хатi не бракувало густого диму. Не без причини такi хати звали “курними’’. В старих хатах взимку огрiвали так зв. грубою, що мала невеличкий отвiр у сiнях; палили в нiй солом’яними скрутлями. Коли ще не було сiрникiв, добували вогонь з помiччю кресала iз твердого кременя i губки. Із кременя iскра падала на суху губку, вiдтак ii роздували i здобували вогонь. Вдавнинi селяни розпалене деревне вугiлля завивали у шматинку, клали до горщика i так переносили з хати до хати… Новий стиль сiльськоi хати не вiдбiгав далеко вiд старого: усунено стару грубу, передiлено сiни на двi половини, так зв. сiни й сiнки, тобто кухонку, в хатi поставлено огрiвальну пiч iз залiзною плитою, на якiй варили страви. Проте в самiй хатi залишалася та сама простота: звичайний стiл, скриня, де зберiгали святковий одяг, полотна й жiночi нашийники, медальйони i коралi, при стiнах лави, при столi – ослiн; в кутку причiльноi стiни стояло лiжко – прiча, на йому спали батьки, а решта родини спала до долiвцi. Постiль накривали бiлою, iнодi мережаною веретою власного виробу. Зверху лежали горою подушки, приоздобленi гарною вишивкою. Над постiллю на жердину вiшали одяг. У тому часi не було в Ценевi нi одноi хати, що мала б дерев’яну пiдлогу; долiвку вимазували жовтою глиною, пiдмiтали березовою мiтлою. Хатне смiття виносили лише перед заходом сонця. Скринi здебiльша фарбували вишневою, iнодi темнозеленою барвою. Ключi вiд них держали господинi. В кутку бiля дверей стояв мисник, в якому переховували ложки, миски та молошники, а поруч мисника – цебрик, в якому мили посуд. В кутку стояли мiтли, коцюби i лопати, взимi були ще прислицi, кожiлки, мотовила, на якi господинi мотали прядиво. Причiльна стiна була заповнена образами, перед якими вранцi i ввечерi молились. Понад дверями висiла полиця з дереворитним передком, на якiй завжди лежав хлiб. У молодих людей була ще в хатi колиска, в якiй виколисували селяни своiх дiтей».
Інтер’ер житла Захiдного Подiлля (с. Заздрiсть, Теребовлянський р-н)
Розташування предметiв облаштування та обладнання в iнтер’ерi народного житла Покуття характерне для всiеi територii Галичини. Вiдмiнностi спостерiгаемо в декоративному вирiшеннi: рiзьба на деревi, тканинах, керамiчних виробах, архiтектонiцi опалювальних пристроiв, у формах предметiв облаштування та обладнання, iх кiлькостi тощо. Слiд наголосити, що предметне заповнення, форми меблiв – як, наприклад, скринь, – iхнiх форм рiзьблених деталей дитячих колисок, жердок, сволокiв, тканин тощо, особливо низинноi частини лiсостеповоi Косiвщини, а також Коломийщини i Снятинщини, е характерним iз вирiшенням iнтер’еру народного житла Гуцульщини.
На Покуттi, у селах Росохач, Вiльхiвцi (Городенкiвщина), якщо хата складалася з двох житлових помешкань, то в тiй, що жили, означували «стара хата», а у якiй не жили, залишали чистою – «нова хата», або «перша хата» – «друга хата», «вища хата» – «нижча хата», «хатчина» – «хата». Дим з печi виводився через каглу в сiни, а звiдти пiдiймався на горище i через отвiр у солом’яному даху, який не зашивали снiпками, званий «димник», виходив назовнi, розповiдала респондент Павлюк Катерина, 1921 р. н. Невелике вiконце, вмонтоване бiля печi, на тильнiй стiнi називали «затильне», на причiлковiй – «причiлкове», на фасаднiй – «передне», «основне». Ікони розвiшували вподовж причiлковоi стiни. За них на Трiйцю затикали квiти («ружi»), за сволок – квiти-«паничi», а на землю настеляли листя з явора. Пiч i припiчок у буднiй день застеляли бiлою веретою, а «писаною», або ще звали «павучкою», на якiй поеднували кольори, чорне з бiлим, коричневе з червоним. Лави в будень не застеляли, а у свята на них стелили «налавники». Постiль застеляли «павучковими» веретами. Зверху наставляли 4–5 подушок, «пiшви» яких ткали на верстатi чорними i бiлими нитками Їх наставляли лише на свята, а в буднi тiльки бiлi були. У «хатчинi» була лише кухня, а в «хатi» пiч i кухня. Молодi спали в «хатчинi», а старшi в «хатi». Взимку спали всi у хатi, «тому що тато мали пiв-морга лiсу i шкода було нищити на дрова. Тодi на печi спали старшi, дiти на припiчку по двое. На постелi спали до п’яти осiб – батько, мати i трое дiтей. Стеля ранiше була кладена з дощок. Їi називали «мита стеля». Перед Рiздвом, Великоднем, коли бiлили, то тодi i мили. Брали шмату i в щось воду. Товкли цеглу молотком або сокирою на мiлко дуже. Мийку вмокали у воду, потiм в цеглу i так терли. Це робили тiльки жiнки. Пiч ранiше мама мастила щосуботи, i тiльки бiля комина, де дим виходив, i там де спали. Я на коминi ранiше виробляла квiти з «мандебурки» (картоплi). На нiй ножиком вирiзувала якусь квiтку. У жидiв купували фарбу рiзних кольорiв, яка розводилася на водi. То розводила у мищинках. Потiм «мандебурку» вмокала у якусь i притуляла до комина. Комин мiг бути бiлим або рожевим, а по ньому квiти. А сам виступ на печi («опецок») малювала зеленою. І до низу також зеленою. А дверi, лаву, стiл, вiкна мили водою. Коли донька виходила замiж, батько «винував» ii новим куфром. Їх ранiше робили на колiщатках, але вони не рухалися, а були i без колiщат. Їх не малювали, фарба дорого коштувала. У хатi колись стояв «царок» (мисник) з «шафою» знизу. А зараз кажуть креденць. Колиски ранiше не плели, а колисали дитину в коритi, що для тiста на хлiб була. А вже по вiйнi то плетенi привозили до нас гуцули i торгували за зерно. В колиску настеляли солому або сiно, а зверху кептарик. А бiльше то були колиски з дощинок i побiчниць. Їх зачiплювали пiд сволоком або до жердки над постiллю, щоб зручно було колисати вночi. Хату освiтлювали каганчиками, у якi заливали нафту. Свiтили i «скипками», якi робили iз грубих стебел коноплi. Стебла мочили у водi, витягали, сушили, обдирали шкiрочку i палили. Їх називали «коловатницi». Тато тримали ту «коловатницю» бiля мами, коли вона щось робила в хатi, коли було темно.
Отже, наведений матерiал з усiх теренiв Галичини дае пiдстави стверджувати, що традицiйний iнтер’ер народного житла украiнцiв цих етнографiчних районiв мае спiльнi риси у плануваннi внутрiшнього житлового простору – розташуваннi печi, облаштуваннi та обладнаннi, що е характерним для загальноукраiнського простору. Водночас кожний етнографiчний район мае своi локальнi особливостi, якi виокремлюють iнтер’ер народного житла з-помiж iнших. Це залежало насамперед вiд природно-географiчного середовища, соцiально-економiчного розвитку, етнокультурних контактiв з iншими етносами краю.
Традицii трудовоi взаемодопомоги. Роман Тарнавський
Висвiтлення питань, пов’язаних iз традицiйним громадським побутом етносiв, завжди було одним iз прiоритетних завдань для з’ясування iхньоi культурно-побутовоi самобутностi. Особливого значення при цьому народознавцi надавали дослiдженню таких звичаiв, як толока (скликання гурту односельцiв для виконання термiнових трудомiстких робiт) i супряга (тимчасова кооперацiя господарiв, найчастiше двох сусiдiв, якi не мають достатньоi кiлькостi робочоi худоби або реманенту, через що об’еднуються для почергового виконання певних робiт), якi грунтуються на добровiльних засадах вiдробiтку.
Локальнi особливостi звичаiв трудовоi взаемодопомоги можна чiтко простежити за матерiалами з рiзних етнографiчних районiв чи пiдрайонiв, якi рiзняться, зокрема, природно-географiчними умовами (адже вони впливали на специфiку традицiйно-побутовоi культури). У цьому контекстi важливим е дослiдження вказаних звичаiв на територii Галичини, яка, з iсторико-етнографiчного погляду, включае галицькi частини Лемкiвщини, Бойкiвщини i Гуцульщини, Покуття, Опiлля, Надсяння, галицьку частину Волинi та Захiдне Подiлля.
Толока i супряга були найважливiшими формами трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги на теренах Галичини у другiй половинi ХІХ – першiй половинi ХХ ст. Вказанi звичаi мали багато рiзновидiв, якi систематизуемо за виконуваною роботою на двi великi групи: взаемодопомогу пiд час будiвництва i взаемодопомогу пiд час сiльськогосподарських робiт. Останню з них, – на основi народного господарського календаря украiнських селян, – можна подiлити на веснянi, лiтньо-осiннi та зимовi роботи. Своею чергою, усi толочнi роботи можна систематизувати також за статево-вiковим критерiем iхнiх учасникiв: переважно чоловiчi, жiночi, молодiжнi та мiшанi. Поширенiсть i специфiка тих чи тих рiзновидiв трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги на рiзних теренах була спричинена природно-географiчними умовами, мiсцевими традицiями.
На основi аналiзу джерел, у тому числi польових етнографiчних матерiалiв, можемо твердити: на територii Галичини термiн «толока» (на Покуттi та Захiдному Подiллi вiдома й така його форма, як «клака») у значеннi трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги поширений нерiвномiрно, i передусiм на теренах, де переважало каркасне будiвництво – «з дерева, глини та соломи» (виготовлення глиняного замiсу та глиняно-солом’яних валькiв, зведення споруди з iх використанням). Натомiсть на територii переважання зрубного будiвництва слово «толока» у значеннi трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги вживали рiдко (найчастiше для позначення допомоги пiд час валькування глиною стелi): замiсть нього вживали слово «помiч» (наприклад, на Бойкiвщинi) або словосполучення «на охоту» (на бiльшiй частинi Надсяння). На означання трудовоi сусiдськоi взаемодопомоги пiд час бiльшостi сiльськогосподарських робiт у Галичинi використовували рiзнi локальнi назви, наприклад «комашня», «чистилi», «сiкалi», «боболущики», «пiродрахи» тощо. Виняток становили жнива. Проте слово «толока» вживали для окреслення жнив у фiльварках, тому таке явище е, скорiш за все, пiзнього походження.
