Слов’янський вулик на 4 бджолосiм’i. Пасiка св. Миколая у с. Кобаки Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. 2013 р. Фото автора
Украiнськi лежаки – горизонтальнi вулики з вузько-високою рамкою (435 х 300 мм) були ухваленi на I з’iздi пасiчникiв Украiни, що вiдбувся 1918 року в Киевi. На територiю Галичини украiнськi лежаки, якi в народi називали «сторцаками», оскiльки iхньою особливiстю була наявнiсть вузько-високоi стандартноi рамки, повернутоi на 90°, масово проникли у 20–30-х рр. XX ст. (с. Задубрiвцi Снятинського р-ну, села Копачинцi, Торговиця, Вiкно, Серафинцi i Незвисько Городенкiвського р-ну, с. Петрiв Тлумацького р-ну, с. Мислiв Калуського р-ну Івано-Франкiвськоi областi). Цi вулики на одну чи двi бджолосiм’i мали переважно 12 рамок. Пасiчники вiдгукувались про них як про зручних для роботи, з хорошим доступом до гнiзда комах, до яких дивилися зверху. Украiнський лежак виготовляли з дощок товщиною 25 мм i додатково обшивали зi всiх бокiв товстими солом’яними матами.
Одночасно з украiнським лежаком на I з’iздi пасiчникiв Украiни було прийнято стандарт вертикального однокорпусного вулика Дадана з низько-широкою рамкою (300 х 435 мм). У вулику вмiщалося 20 рамок, були чотири заставнi дошки, засувка для вiчка i поличка для бджiл. Доступ до гнiзда бджiл був зручний, оскiльки вхiд був зверху. У Галичинi (Покуття i Гуцульщина) даданiвськi вулики, якi в народi ще називали «американи» (iх сконструював американський бджоляр Шарль Дадан), поширилися у 20–30-х рр. XX ст. У с. Джурiв Снятинського р-ну Івано-Франкiвськоi областi ми зафiксували функцiонування наприкiнцi 90-х рр. XX ст. солом’яних Даданiв. Цi вулики виготовляли iз житньоi соломи, прошпареноi над вогнем i плетеноi на спецiальному верстатi, яку зшивали шпагатом. Зверху оббивали 20-мiлiметровими дощечками. Вулики стояли на пiдставцi; льоток робили у днi, засувку виготовляли з дiркованоi бляхи. Усередину йшли широкi даданiвськi рамки.
В украiнцiв Галичини столiттями виробився багатий виробничий досвiд плекання бджiл. Найбiльш поширеною була порода середньоевропейськоi сiроi бджоли, з неi особливо видiлялася карпатська бджола, яка наприкiнцi XIX ст. займала домiнуюче становище. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. у пасiках гуцулiв (смт Верховина, села Зелена i Криворiвня Верховинського р-ну, с. Брустури Косiвського р-ну) з’явилися iталiйськi бджоли («iталiенки», «волоськi», «желтобрушки»).
Турбота про бджiл розпочиналася з розташування пасiки на присадибi – у садках чи городах поблизу хат i господарських будiвель, у сусiдствi сiножатей, левад iз рiчками. Наявнiсть дерев була одним з найважливiших чинникiв при виборi мiсця для пасiки. Разом з тим потрiбно було обрати пiд пасiку помiрно сонячне мiсце, аби до вуликiв проникало свiтло i тепло; тому iх переважно ставили на пiвденному схилi, льотками до пiвдня чи сходу. Пасiку намагалися розташувати в тихому спокiйному, зручному для бджiл, затишному вiд вiтру мiсцi, далеко вiд дороги чи iншого джерела шуму, з водою поблизу. Вулики розставляли в один або кiлька рядiв чи без дотримання певного порядку. У першому варiантi вiдстань мiж рядами становила не менше нiж 3 м, а мiж вуликами – не менше нiж 1 м. Інший спосiб розмiщення пасiки – вулики ставили в ряд i накривали спiльним дашком або встановлювали як «прибiк» до стiни хати чи господарського примiщення.
Поряд iз розмiщенням вуликiв на вiдкритому повiтрi, на Гуцульщинi, Бойкiвщинi та Опiллi побутували i закритi пасiки, в яких стацiонували вулики. Для кiнця XIX ст. були характернi «пасiки», якi зводили iз семи-восьми стiн. Зверху споруду накривали дахом, а всерединi був «прозiр» – некрите мiсце, «яким мухи на пашу ходе». Така пасiка iз с. Замагорiв Верховинського р-ну експонуеться в Музеi народноi архiтектури та побуту у Львовi. Це невелика будiвля, шириною 3, висотою 1,5 i довжиною 8 м, зрубно-каркасноi конструкцii. Стiни зведенi зi смерекових плениць. Оригiнальною конструкцiею вiдрiзняеться двосхилий дах пiд дранкою – на висотi 1 м вiд стiн влаштовано вирiз, призначений для вильоту бджiл. Усерединi пiд стiнами, накритими дашком, установленi вулики. Мiж iхнiми рядами утворюеться простiр (1,5 х 6 м), який забезпечуе зручний вилiт комахам i роботi пасiчника. Майже подiбний тип пасiки зафiксовано в с. Криворiвня Верховинського р-ну. Близькою до описаноi будiвлi, що нагадувала замкнутi двори (гражди), е бойкiвська пасiка з с. Кузьминець Рожнятiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi (1920 р.). Тепер вона Львiвському скан- сенi. Закритi пасiки зрубноi конструкцii (чотири- i шестикутнi у планi) у 1930-х рр. побутували i на Опiллi (села Мала Горожанка, Красiв Миколаiвського р-ну Львiвськоi областi).
Робота на пасiцi вимагала використання необхiдного пасiчницького приладдя. До складу iнвентарю, потрiбного при доглядi за бджолами, належали засоби захисту пасiчника (сiтки, димарi) пристосування для збирання роiв (помпи, пера, рiйницi). Засоби захисту пасiчника пiд час проведення ним потрiбних манiпуляцiй на пасiцi (при розборi бджолиного гнiзда з метою перегляду чи вибирання меду) подiляються на пристроi для охорони вiдкритих дiлянок тiла вiд укусiв бджiл i пiдкурювання iх димом. Здавна ефективним засобом захисту вiд бджолиного жала вважалася сiтка, яка захищала обличчя. Найпростiша лицева сiтка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мiшковиною, яке одягали на голову; ii в Галичинi використовували повсюдно. Побутували дротянi сiтки й iншоi форми. Так, у с. Яворiв Косiвського р-ну ми виявили опуклу овальну сiтку (35 х 26 см), що нитками пришита до полотнища з густоi мiшковини, довжиною 56 см. У поодиноких випадках вдалося зафiксувати використання волосяних (плетених iз кiнського волосся), квадратноi форми саморобних сiток, якi затягалися пiд шиею шнурком, iз пришитим ззаду капюшоном з бiлого полотна – архаiчнiших, нiж дротянi (с. Джурiв Снятинського р-ну, с. Передiвання Городенкiвського р-ну). Лише на Бойкiвщинi побутували сiтки з полотна, якi натягали на каркас з луба (здертоi кори молодих дерев) смереки (с. Тухля Сколiвського р-ну, села Розлуч i Яблунiв Туркiвського р-ну Львiвськоi областi). На початку XX ст. великого розповсюдження набув iнший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом’яний (полотняний) капелюх-сiтка, на який спереду надягали дротяну або полотняну сiтку. Наприкiнцi 1930-х рокiв у пасiчникiв дослiджуваного терену з’явився капелюх-сiтка фабричного виробництва.
Вулик у виглядi хати роботи В. Петричука з с. Бабин Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. Нинi перебувае на пасiцi св. Миколая у с. Кобаки. 2013 р. Фото автора
У засобах для пiдкурювання бджiл основна роль вiдводилася диму, який вiдганяе бджiл у глибину вулика, зменшуючи iхню агресивнiсть. Практикувалося два способи отримання диму: шляхом вiдкритого горiння i горiння матерiалу в закритому просторi. Суть першого полягала в тому, що запалювали в руцi туго скручену тканину або шматок порохна («порохня», «головенька») чи губки (висушене плодове тiло гриба-трутовика) з дерева, якi добре займалися i давали не полум’я, а лише дим. Подекуди (с. Яворiв Косiвського р-ну, села Задубрiвцi i Стецева Снятинського р-ну) пiдкурювали бджiл запаленою губкою i порохном на глинянiй пiдставцi, яку пiдставляли до вулика i дмухали ротом. Цей дуже архаiчний i примiтивний спосiб пiдкурювання бджiл гуцули використовували у 20–30-х рр., а в селах Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну i Микуличин Яремчанськоi мiськради ще навiть у 40-х рр. XX столiття.
До засобiв для отримання диму, в яких горiння вiдбувалося у закритому просторi, належали димарi, якi отримали рiзнi назви («димар», «димач», «димник», «дмухало», «коменок», «курж», «кадило», «пiдкурач»). Так, на Покуттi (с. Передiвання Городенкiвського р-ну, села Перлiвцi i Козина Галицького р-ну), Лемкiвщинi (Сяноцький повiт) та Опiллi (Львiвщина) зафiксовано побутування традицiйних керамiчних пiдкурювачiв у виглядi горшкiв i дзбанкiв з отворами для виходу диму. З кiнця XIX ст. у Галичинi вiдомi димарi з механiчним роздмухуванням вогню, що вiдзначалися бiльшою ефективнiстю дii. У селянських пасiках обстежуваного терену димарi почали з’являтися i поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобнi пристроi у виглядi гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мiдноi гiльзи чи переробленого протигазу часiв Першоi свiтовоi вiйни, з мiхом зi шкiри на дерев’яних дощечках. У 1920–1930-х рр. набули розповсюдження фабричнi димарi, що складалися з цилiндричного корпусу з вiдкидним верхом i шкiряного мiху, за допомогою якого пiдтримували горiння палива i спрямовували струмiнь диму в потрiбне мiсце.
Невiд’емним компонентом пасiчницького приладдя була помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привитi на деревах i втiкаючi роi. На територii Галичини використовувались помпи домашнього виробництва пасiчникiв – рiзних розмiрiв, з конструктивно незначними вiдмiнностями, дiя яких грунтувалася на принципi поршня. За матерiалом виробництва iх класифiкуемо на дерев’янi, бляшанi i комбiнованi. Так, на Коломийщинi наприкiнцi XIX – на початку XX ст. поширення набули великих розмiрiв дерев’янi «сикавки», уявлення про якi дае екземпляр, що зберiгаеться у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини i Покуття iм. Й. Кобринського. Це пристрiй, довжиною 104 см, який складаеться з двох частин – круглого полiрованого цилiндричного корпусу (довжиною 85 см) iз наскрiзним продовгастим отвором (дiаметром 7 см) i поршня з ручкою (довжиною 19 см) на одному кiнцi i полотняним ущiльнювачем на другому. Дерев’янi помпи виготовляли переважно з бузини («бзини») (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На територii сучасних Снятинського, Городенкiвського, Тлумацького, Калуського, Галицького, Тисменицького i Надвiрнянського районiв Івано-Франкiвськоi областi зафiксовано побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристроi завдовжки 50–140 см. Денце залiзноi трубки закривали пробкою з отвором; в останнiй вставляли бляшаний поршень iз дiркою, на одному кiнцi якого навивали клоччя. Спорадично використовували i бляшанi помпи фабричного виробництва, а також комбiнованi, що складались iз залiзноi трубки з денцем i дерев’яного поршня з гумою, яким набирали воду.
Необхiдним атрибутом пасiки було пристосування для знiмання бджолиноi сiм’i з мiсця привою в перiод роiння i перенесення ii на мiсце стацiонарного перебування (у вулик), вiдоме як рiйниця. Пасiчники Галичини для збирання роiв використовували як спецiально виготовленi з цiею метою рiйницi, так i рiзноманiтне полiфункцiональне приладдя (кошики, вiдра, «коновки»). Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. на територii дослiдження побутували рiзнi види саморобних рiйниць, якi виготовляли iз соломи, лубу, дерева. Одним iз поширених типiв на Гуцульщинi, Лемкiвщинi, Покуттi, Бойкiвщинi, Надсяннi була солом’яна рiйниця («кошиль», «кош», «опалка»), плетена спiральною технiкою. Із соломи виготовляли довгий спiральний валок (кiску), для скрiплення спiраль обплiтали пасмами лика чи лозою. Спiральна технiка плетiння обумовлювала округлу форму рiйницi, яка нагадувала перекинутий зрiзаний широкий конус, тобто вiдро, емнiстю до 15 л. За свiдченням iнформаторiв, покутськi та бойкiвськi бджолярi здавна користувалися рiйницями з лубу (переважно липи, рiдше горiха) – «коробами», «коробками», «лубом» (села Бортники, Братишiв, Петрiв i Живачiв Тлумацького р-ну, с. Завiй Калуського р-ну, с. Павлiвка Тисменицького р-ну, села Козина i Тенетники Галицького р-ну Івано-Франкiвськоi областi, смт Добромиль Старосамбiрського р-ну, с. Тухля Сколiвського р-ну, с. Нижне Висоцьке Туркiвського р-ну Львiвськоi областi). Це були круглi коробки з дощаним дном i накривкою, якi збоку обшивали ликовою стрiчкою. Вони мали рiзний вмiст – вiд 7 до 12 л. Зафiксований зразок iз с. Петрiв мав довжину 31 см, ширину 25 см, висоту 35 см, а по зовнiшньому контуру охоплював 96 см. З розповсюдженням рамкових вуликiв пасiчницький iнвентар для знiмання роiв поповнився рiйницями чотиригранноi форми з дощок, фанери або товстого паперу, в якi вставляли рамки з медом, щоб привабити рiй. Це були скриньки з бiчною стiнкою на засувцi, в якiй зроблено льоток. Останнiй закривала тонка дротяна сiтка. По обох боках рiйницi були отвори для вентиляцii. До скриньки прикрiплявся шнурок, за допомогою якого ii чiпляли на дерево. Побутування описаних рiйниць зафiксовано в усiй Галичинi (Покуття, Гуцульщина, Лемкiвщина, Бойкiвщина, Опiлля).
Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасiчницькi ножi та медогонки. Данi етнографiчних обстежень дозволяють видiлити на територii Галичини два типи пасiчницьких ножiв залежно вiд системи вулика, в якому вони застосовувались. Хронологiчно давнiшим е довгий нiж, один кiнець якого загнутий пiд прямим кутом, а другий – долотоподiбно загострений. Серед пасiчникiв вiн вiдомий як «правий нiж», «нiж на патичку» (с. Трiйця Снятинського р-ну, с. Яворiв Косiвського р-ну). Цим ножем користувалися в нерозбiрних вуликах; зачепивши зiгнутим кiнцем щiльники, iх пiднiмали догори, потiм повертали нiж на 90° i пiдрубували за потреби. Протилежним кiнцем ножа вiдрiзали соти вiд стiнок вулика. «Кривий» нiж (на вiдмiну вiд «правого») – продукт бiльш пiзнього перiоду, що набув поширення наприкiнцi XIX – на початку XX ст. Вiн мав довжину до 30 см, загострене з обох бокiв лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двiчi загнуте пiд прямим кутом (на зразок мулярськоi кельнi), що полегшувало розпечатування щiльникiв i зрiзування трутовоi черви в рамкових вуликах, оскiльки рiвним ножем це зробити неможливо.
До складу пасiчницького iнвентарю належить також медогонка – пристрiй для здобуття меду зi щiльникiв, не руйнуючи iх. Принцип дii медогонки грунтуеться на використаннi вiдцентровоi сили. Основнi складовi пристрою – центрифуга (коловорот) iз хрестовиною для рамок на рухомiй основi та корпус, у якому вона розмiщуеться. У середовищi сiльських пасiчникiв Галичини медогонка, винайдена в Чехii ще 1865 року, освоюеться лише з настанням XX ст. У практицi ведення пасiчницького господарства переважно застосовувались медогонки власноi конструкцii та виробництва. У ходi наукових експедицiй з’ясовано, що конструктивно цiкавi та оригiнальнi медокачки, що походять iз першоi половини минулого столiття (виготовленi представниками старшоi генерацii бджолярiв власноручно або ще iхнiми предками), збереглися практично до наших днiв.
Зiбраний польовий етнографiчний матерiал дае змогу видiлити на територii Галичини побутування трьох типiв медогонок, якi подiляють на кiлька локальних варiантiв. Перший тип був найпростiшим – вiсь крутили рукою. До нього належав рiзновид, що набув поширення на Гуцульщинi (села Бабин, Брустури, Пiстинь i Старi Кути Косiвського р-ну, с. Зарiччя Надвiрнянського р-ну) – медогонка бондарноi роботи. Усередину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вiсь», «веретено»), який приводився в рух рукою, i хрестовини для рамок. Щоб у процесi обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сiткою чи основували нитками. У стiнцi бочки на самому днi був влаштований отвiр, через який отриманий мед переливали до пiдставленого начиння. Покутський варiант медогонки на одну рамку (с. Рожнiв Косiвського р-ну, с. Передiвання Городенкiвського р-ну, села Бортники, Братишiв i Петрiв Тлумацького р-ну, села Перлiвцi i Бринь Галицького р-ну) мав вигляд дерев’яного стержня («палка», «вiсь») з металевими насадками, нижнiй кiнець якого закрiплювали в землi, а верхнiй зусиллям руки обертався довкола осi. До стержня за допомогою завiс прикрiплювали напiвопуклий дерев’яний або бляшаний корпус («скриньку») з дротяною сiткою, всерединi якого помiщалася рамка. Мед збирався внизу корпусу у спецiальнiй заглибинi («жолобцi»). Оригiнальнiстю вiдзначалася медогонка з с. Довпотiв Калуського р-ну, у якiй замiсть металевоi скриньки з рамкою, прикрiплена тканина до бляшаного жолобка, куди стiкав мед.
У другому типi видiлимо два пiдтипи: коловорот обертають за допомогою шнурка, що закручуеться на осi, – дерев’яний «слупок» з прикрiпленим на завiсах дерев’яним корпусом (с. Городниця Городенкiвського р-ну) i дерев’яна чи бляшана бочка (с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну, Городенкiвський i Тлумацький р-ни Івано-Франкiвськоi областi, Сколiвський, Туркiвський i Старосамбiрський р-ни Львiвськоi областi); коловорот обертають ручкою, насадженою на вiсь, – «коритце», прикрiплене на дерев’яному стержнi (с. Джурiв Снятинського р-ну, с. Яворiв Косiвського р-ну).
Технiчно досконалiшими (тип 3) та ефективнiшими були медогонки, встановленi в дерев’яному чи бляшаному корпусi, у яких вiсь оберталася ручкою за допомогою приводiв (трансмiсiя). Привiд утворювали два – менше («трибок») i бiльше («точило») гладкi колiщатка, з’еднанi мiж собою шкiряним пасом або зубцями токарноi роботи (шестернi); на «точило» насаджувалася ручка, з допомогою якоi пристрiй приводився в рух.
Залежно вiд клiматичних умов i сили бджолиноi сiм’i в конкретному роцi медозбiр вiдбувався вiд одного до трьох разiв, починаючи з травня (коли вибирали травневий мед) i до серпня. Найчастiше мед брали двiчi – у кiнцi травня – на початку червня та в липнi. Дехто вибирав мед лише один раз – в червнi або липнi, згiдно з народним прислiв’ям: «До Івана, то для пана, а по Іванi – вже для панi» (бджоли) та «До Іллi наш мед, а по Іллi – бджолиний». Медозбiр мiг вiдбуватися i в три прийоми – у кiнцi травня-червнi, липнi та останнiй раз у серпнi (на Спаса), погоджуючись з народною приповiдкою: «До Спасiвки бджола робить на пана, а пiсля Спасiвки – на себе».
Поширеною практикою у галицьких бджолярiв було важити перед медозбором солом’янi вулики та дуплянки; окремi з них досягали 50–60 кг. Ознакою, яка вказувала на те, що мед дозрiв i його можна вибирати, було запечатування щiльникiв бджолами. Якщо рамка була запечатана вiд половини до 2/3, то мед вважався вистояним i придатним до споживання. Дозрiлий мед мав включати не бiльше нiж 16–18 % води, решту ж займала глюкоза.
Украiнцi здавна добували бджолиний мед, закурюючи комах. Приступаючи до вибирання меду в дорамкових вуликах i не вмiючи iнакше до нього дiстатися, селяни-пасiчники Галичини у другiй половини XIX ст. переважно закурювали бджiл насмерть. У пам’ятi старшоi генерацii бджолярiв донинi збереглися спогади-вiдголоски про закурювання (видушування) бджiл при вибираннi меду в минулому.
«Окур», або як його ще називали в народi «вогонь проти мух», активно застосовували бойкiвськi пасiчники (с. Ясень Рожнятiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi, с. Тухолька Сколiвського р-ну Львiвськоi областi). Вулик-безденник помiщали над бочкою, куди потрапляли щiльники разом iз бджолою та ii надбанням, пiдрiзанi ножем-сiкачем. На Покуттi, господарюючи в умовах роебiйноi системи, у вiчко вулика пiдставляли розжаренi вуглини (грань) iз шматком сiрки, яка горiла ядучим яскравим полум’ям i знищувала бджiл; так заради меду знищували половину пасiки. Викурювали бджiл iз колод за допомогою сiрки й гуцули – комах викидали у воду, а гнiздо розбирали i помiщали в корито. З порожнього вулика вибирали хрестовину лемки, вощину з медом викроювали «кравачем» – великим ножем у дерев’яному рукiв’i, а бджiл, якi зосталися у нiй, змiтали руками.
Наприкiнцi XIX ст. гуцули вже умiли вибирати мед з дорамкових вуликiв, не знищуючи при цьому бджiл. Використовуваний ними спосiб вiдбору полягав ось у чому: з вулика знiмали вiчко i наверх ставили порожнiй вулик, з вкладеним куснем вощини з медом. Через острiвець пiдкурювали бджiл, аби не жалили, i вони пiдходили вгору до порожнього вулика; тодi закривали його i годували в ньому комах протягом двох днiв. Згодом вiдкривали вулик i випускали бджiл на волю, а з нижнього вибирали мед. Подiбним способом користувалися покутськi пасiчники – переганяли комах з одного кадуба в iнший, знявши накривку; з першого вiдразу вибирали мед – вирiзали ножем кiлька сот, залишаючи потрiбну для зимiвлi комах кiлькiсть меду, зазвичай, по очко.
До винайдення i поширення медогонок у Галичинi iснувало три способи вибирання меду – стискування руками, за допомогою саморобних пресiв i витоплювання щiльникiв; цi способи застосовувались як поодинцi, так i в комбiнацii один з одним. Найпримiтивнiшим i найпоширенiшим методом одержання меду з вощини було ii стискання вручну до пiдставленого начиння. Гуцули пiд час стискування вощини з отриманого меду вiдразу вибирали комах; згодом мед процiджували. Як важчий, вiн опускався донизу, бруд i домiшки – догори, де iх збирали ложкою. Інодi спочатку видавлювали в руках вощину, а тодi клали ii в горня, нагрiвали, унаслiдок чого з неi виходило решту меду. Інколи перед стискуванням вощину з медом нагрiвали в печi. Подекуди мед, який спочатку нагрiли, видавлювали через полотняну хустину («катран», «верiтка», «полотнета») – мед проходив крiзь полотно i стiкав до пiдставленого начиння, а вощина залишалася.
Бiльш ефективний спосiб, при застосуваннi якого отримували бiльше меду, – видавлювання за допомогою найпростiшого механiчного пристрою. На Покуттi зафiксовано побутування двох типiв пристроiв для видушування меду – пресiв. Перший складався з двох колод, скрiплених мiж собою на одному кiнцi залiзним ланцюгом. Нижня колода, яка лежала на двох брусах («пiльгах»), мала отвiр, куди вмiщували спецiально пошитий полотняний мiшечок iз вощиною («мiховина», «рукавець»). Верхня колода була обладнана поршнем-«ковбком», який своею вагою витискав мед iз вощини; його збирали до пiдставленоi посудини. Застосовували тут i дерев’яний стацiонарний прес iз вертикальним гвинтом – «на шрубу», який своею конструкцiею нагадував олiйний прес. На Гуцульщинi для видушування меду з вощини, яку вкладали у велику бочку («путину»), локально використовували «брай» – довгий i товстий буковий кiл, з одного боку гладко обтесаний, а з другого – з чотирма зубцями. На Бойкiвщинi зрiзаний над цебриком мед клали у пiч, де вiн топився; мед, як важчий, падав вниз, а вощина залишалася зверху. У бляхи, в яких пекли хлiб, клали мед iз вощиною на Гуцульщинi. Коли вiск розтопився, усе переливали у великий казан – вiск як легший опинявся нагорi, а важкий мед – внизу. Вiск застигав, його збирали, а мед залишався в посудинi.
Пасiчники зберiгали мед здебiльшого в дерев’яному i глиняному начиннi. У першому варiантi це були насамперед дерев’янi бочки з клепок iз дерев’яними або залiзними обручами, мiсткiстю вiд 20 до 200 л; вони iдеально надавалися для довготривалого зберiгання меду – легкi, мiцнi, дешевi, мед у них не псувався. Матерiалом для виготовлення бочок служила переважно липа, а також iншi породи м’якого дерева – ялиця, ялина, явiр, сосна, смерека, береза, осика, верба. Дехто допускав можливiсть зберiгання меду в ясеневих, букових i дубових бочках, але загальновiдомо, що останнi мають специфiчний запах, який мед легко вбирае, унаслiдок чого чорнiе i псуеться. Зверху бочки закривали накривкою – дерев’яним кружком; це робили пiсля того, як мед «видихався» (з нього випарувалася вода). Мед найдовше зберiгався в дерев’яному начиннi – липових i дубових бочках, «гелеченях» (маленьких бочiвках), «гарчиках», вiдрах («путнi», «коновки»), а також у глиняних глеках. Інодi мед зберiгали у склянiй тарi. Якщо мед мав стояти довгий час, його помiщали лише в сухе прохолодне мiсце, переважно в комору, рiдше – у льох. Тодi мед не псувався кiлька чи кiльканадцять рокiв.
XX столiття ознаменувалося новими прiоритетами й новими пiдходами до органiзацii пасiчницького життя Галичини. Важливими його подiями стали вiдновлення Пасiчницькоi секцii крайового господарського товариства «Сiльський Господар», професiйного часопису «Украiнський пасiчник» та утворення у Львовi першого украiнського пасiчницького кооперативу «Рiй», який започаткував становлення украiнського пасiчницького кооперативного руху.
Соцiальний статус чоловiка в селянськiй громадi Галичини Володимир Конопка
Життя чоловiка в Галичинi вiд народження до старостi супроводжували обряди, звичаi, регламентували писанi й неписанi правила. Вiн був складовою колективу, спочатку дитячого, потiм парубочого i наостанок одружених чоловiкiв. Для кожного чоловiка було важливим здобути та утримувати авторитет серед односельчан, часто внаслiдок цього страждали iнтереси членiв його сiм’i. Соцiальний i сiмейний статус чоловiка вiдрiзнявся, найвищий мав господар, глава сiм’i чи старший чоловiк, дiд, i зовсiм iншим вiн був у парубка чи неодруженого чоловiка, вдiвця. На це все накладалися i народнi уявлення про те, яким мае бути «iдеальний» чоловiк тiеi чи iншоi професii, виконуючи ту чи iншу роль у традицiйному селянському соцiумi.
Слiд пiдкреслити, що у традицiйнiй народнiй культурi рiзниця мiж жiнками i чоловiками була наперед визначеною. До середини ХХ столiття бiльшiсть ознак, такi як зовнiшнiсть, поведiнка, психологiя чи вибiр професii, вважалися незмiнними. Їх пов’язували iз статтю.
Для украiнського суспiльства до початку ХХ ст. притаманнi патрiархальнi установки, що знайшло свое вираження в системi взаемовiдносин усерединi громади. Насамперед це проявилося в таких аспектах, як урядування, взаемодопомога, судiвництво, колективнi об’еднання. Питання, важливi для всiеi громади, вирiшували на сходцi, однак право на остаточне рiшення мали тiльки чоловiки – «добрi господарi».
Хлопчик
Соцiальний статус чоловiка формувався вiд народження. У народних уявленнях надавали вагомого значення моменту зачаття, адже вiрили, що в майбутньому це безпосередньо впливало як на фiзичний розвиток, так i на психологiю (риси характеру) новонародженого. У фольклорних наративах iнформацiя про це здебiльшого стосуеться виняткових моментiв, адже, як дуже часто вiдзначали самi селяни, у пам’ять вкарбовуеться щось особливе, а не стандартне. Така ж ситуацiя iз практиками, пов’язаними iз зачаттям. До дiй спецiального (ритуального) характеру вдавалися тiльки в разi, якщо не було дiтей. Стандартизована вiдповiдь про зачаття: «Як Бог схоче дати, то дасть, а як не схоче, то не дасть», «То як Бог дасть», «Як мае бути, так буде», «Що Бог дае, то й то е»[59 - Конопка В. Формування гендерноi ролi чоловiка: дитинство, пiдлiтковий вiк (на матерiалах Подiлля). Народознавчi зошити. 2016. № 6. С. 1304.].
Формувати особистiсть майбутньоi людини розочинали ще на етапi планування i зачаття дитини. Були певнi правила, заборони щодо часу, мiсця, поз, рухiв тощо. В окремих мiсцевостях, за свiдченнями І. Ігнатенко, навiть були рецепти «роблення» здорових дiтей чи дитини бажаноi статi[60 - Ігнатенко І. Народнi ембрiологiчнi уявлення украiнцiв. Народна культура украiнцiв: життевий цикл людини: iсторико-етнологiчне дослiдження. Киiв, 2008. Т. 1. С. 6.]. Якщо ж потомства довго не було, вдавалися до iнших ритуальних дiй. Зокрема, важливого значення надавали бiнарнiй опозицii «правий / лiвий», яка в народнiй культурi слов’янських народiв тiсно пов’язана зi статтю: праве – чоловiче, лiве – жiноче. Побутувало вiрування, що хлопчикiв можна зачати на правому, а дiвчаток на лiвому боцi (Покуття). Достатньо поширеним було вiрування про те, що потрiбно класти пiд подушку чоловiчий одяг чи певнi iнструменти для того, щоб зачати хлопчика (Бойкiвщина, Гуцульщина, Покуття).
Галичани вiрили, що дитину можна випросити в Бога. Для цього здiйснювали паломництво до Рима, Єрусалима, Киево-Печерськоi чи Почаiвськоi лаври, з цiею ж метою вiдвiдували скит у с. Манява (Богородчанський р-н Івано-Франкiвська обл.).
Долю i майбутнiй соцiальний статус чоловiка, за народними вiруваннями, визначали дii з новонародженим вiдразу пiсля пологiв. Зокрема, сексуальну силу хлопчика, майбутнього чоловiка, визначала вiдстань, на якiй баба-повитуха вiдтинала пуповину. Загальнопоширеною була практика вiдтинання пуповини хлопчиковi на сокирi, щоб вiн у майбутньому був добрим господарем (Украiнськi Карпати). Наприкiнцi ХІХ ст. появився новий варiант, коли вiдтинали на книжцi для того, щоб хлопець був грамотним, добре вчився i в майбутньому здобув авторитет в односельчан не лише як добрий господар, а й людина, до якоi можна звернутися за порадою з багатьох питань. Спорадично, аби забезпечити дитинi «щасливу долю», плаценту хлопчика закопували пiд лавою, столом або пiд покуттю (Захiдне Подiлля, Покуття).
Вiдомими в Галичинi були випадки народження дитини в «сорочцi», – це коли дитина виходила на свiт у плодовiй оболонцi, яка не розiрвалася при народженнi. Коли дитина народжуеться в «сорочцi», то це вважали ознакою того, що в майбутньому вона буде щасливою. Засушену частину з цiеi «сорочки» зашивають в одяг новонародженого, i вона виконувала роль своерiдного оберега, який людина мае мати при собi до самоi смертi (Захiдне Подiлля).
Коли пуповина вiдсихае i вiдлiтае вiд новонародженого, то батьки ii ховають i зберiгають до певного вiку дитини (часто до семи рокiв), а потiм дають самому хлопчиковi розв’язати, адже вiрять, що це сприятиме фiзичному i розумовому розвитковi дитини.
Важливого значення надавали i першiй купелi дитини. Пiдбiр рослин для першоi купелi хлопчика дещо вiдрiзнявся вiд купелi дiвчинки. Хлопчикам до купелi клали iнструменти, щоб вони були вправними господарями, копiйки, щоб були багатими (повсюдно), олiвець, щоб добре вчилися грамоти. Коли дитину перший раз клали до колиски, то могли ставити туди певнi господарськi iнструменти, книгу тощо.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
