На означення супряги як звичаю трудовоi взаемодопомоги в Галичинi побутували iменники «спрягання», «спiлка» тощо, а також iхнi дiеслiвнi форми («спрягатися», «спiлкуватися»).
Будiвництво – одна з найбiльш трудомiстких i витратних робiт у життi селянина, вимагало взаемодопомоги мiж представниками сусiдськоi громади: супряги – пiд час транспортування будiвельного матерiалу, толоки – пiд час зведення жител i господарських споруд. Особливостi взаемодопомоги пiд час будiвництва на рiзних украiнських етнiчних землях залежали вiд його технiки, пов’язаноi, у тому числi, з будiвельним матерiалом.
На Гуцульщинi, Бойкiвщинi та Лемкiвщинi, де переважало зрубне будiвництво з круглякiв, «плениць» чи брусiв iз дерев хвойних порiд, основнi роботи виконували майстри-будiвельники. Сусiди допомагали виконати певнi пiдсобнi роботи. Найпоширенiшою взаемодопомогою пiд час будiвництва на цих теренах було транспортування будiвельного матерiалу.
На Бойкiвщинi газда, який планував будувати нове зрубне житло, просив односельцiв допомоги пiд час перевезення деревини з лiсу на мiсце майбутнього будiвництва. Мешканцi села, якi мали таку можливiсть, iхали «за добре слово» по дерево й звозили його, а газда частував iх, i обов’язково – горiлкою. Допомогти привезти колоди («кльоци») могло прийти до 15 «фiрманiв». Для транспортування будiвельних матерiалiв селяни часто вдавалися до супряги, адже тягти колоди однiй тваринi було важко. Якщо господар купував уже збудовану хату, яку потрiбно було розiбрати на деревину, чи розбирав старе житло, щоб на його мiсцi збудувати нове, родичiв i сусiдiв скликали «валяти хату».
Пiсля звезення будiвельного матерiалу на мiсце будiвництва визначали день закладання пiдвалин («закладщини», «заклащина», «закладини»). Зазвичай, «заклащина» припадала на суботу чи п’ятницю, i в жодному разi не на понедiлок, який вважався важким днем. Це була перша колективна робота пiд час будiвництва – вiдбувалася толокою за участi мешканцiв «кутка» села. Пiсля закладання пiдвалин господар частував майстрiв i iхнiх помiчникiв. Цiкаво, що на Бойкiвщинi в давнину це частування робили на переднiй пiдвалинi, а наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. – на столi, поставленому посерединi дiлянки, призначеноi для майбутньоi будiвлi. Бойки вiрили: що кращою буде ця гостина, то бiльше достатку буде в новiй хатi.
На Покуттi стiни хат зводили з «кругляка» чи «у вугли» (в зруб), або «у замiть» (в стовпи). З обох бокiв iх обмазували товстим шаром глиносолом’яного замiсу. Побутували й «битi хати» – будiвлi з глинобитними стiнами. Для будiвництва з використанням глини покутяни скликали «толоки». На теренах контактноi зони Покуття i Бойкiвщини будiвництво з дерева здiйснювали майстри-спецiалiсти, а «толокою» родичi та сусiди допомагали пiд час валькування глиною стiн i стелi: «Помагают хату будувати. То – «толока». […] Хати з дерева будували. В нас так: стiни обмазанi i знадвору, i зсередини хати. Сусiди приходили помагати глину мiсити. Кiньми мiсили: зроблять таку яму, кiнь там ходить i ногами мiсить. А як не, то люди ходять i ногами глину мiсять» (с. Росiльна Богородчанського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.)[37 - Архiв Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка (далi – Архiв ЛНУ iменi Івана Франка). Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 2.].
На Надсяннi, де у другiй половинi ХІХ – першiй третинi ХХ ст. переважала зрубна технiка будiвництва, а зрубно-каркасно-дильоване будiвництво зi соснових пластин застосовувалося спорадично, селяни йшли «на охоту», скликали «помiч», здебiльшого, для заготiвлi деревини i звезення ii на мiсце будiвництва, а «толоку» влаштовували для виготовлення глиняного замiсу i валькування ним стелi («повали»): «Будувати помагали, то «толока»: зi села хлопи сходилися, iх просили на будову. Повалу глиною мазали. То сусiди приходили глину мiсити. І стiни тинькували глиною. Мазали хату i зверху, i зсередини, як хто хотiв. І то толока була» (c. Ятвяги Мостиського р-ну Львiвськоi обл.)[38 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 368-Е. Арк. 40.].
На теренах сусiднього Опiлля, де переважали каркасно-валькованi будiвлi, були поширенi «толоки» пiд час зведення житла i господарських споруд: «щоб не чiпало землi», на неi насипали полову, на якiй мiсили глину; жiнки «толочили» вальки, перекручуючи солому з глиною на дошцi, а чоловiки заплiтали ними каркас стiни.
На Захiдному Подiллi у другiй половинi ХІХ – першiй третинi ХХ ст. переважало каркасне будiвництво iз глиняно-солом’яних «валькiв» («балабухiв», «галамуцiв»). «Балабухи» й «галамуци» вiдрiзнялися за розмiром i формою: першi були кулястi, дiаметром до 15 см, другi – видовженi й завдовжки до 30 см. Для звезення дерева, камiння та iнших будiвельних матерiалiв, виготовлення глиняно-солом’яних «валькiв» i зведення з них жител i господарських споруд обов’язково скликали «толоку». На глинянi роботи кликали вiд двадцяти до п’ядесяти осiб. Поблизу мiсця будiвництва викопували неглибоку яму, до якоi засипали глину, пшеничну полову чи «трину» (дрiбну солому), заливали воду й заводили коня, який мав перемiшувати iх. Чоловiки подавали готовий замiс жiнкам, якi м’яли у ньому житню або пшеничну солому, формуючи «вальки». Готовi «вальки» чоловiки заплiтали за патики каркаса стiн. Вiдтак, як звели стiни, готували iнший глиняний замiс – з глини, полови, води i висушеного кiнського кiзяка («конякiв»). Цю сумiш мiсили ногами толочани, переважно жiнки. Нею вирiвнювали стiни й чекали, щоб вони добре висохли. Хату «толокою» могли завалькувати за два-три днi.
На галицькiй частинi Волинi найбiльшого поширення традицiйнi толоки набули з розповсюдженням каркасноi технiки будiвництва. У другiй половинi ХІХ – першiй половинi ХХ ст. «толоки» пiд час будiвництва тут подiлялися на «чоловiчi» (зведення дерев’яного каркаса споруди) i «жiночi» (виготовлення глиняно-солом’яних валькiв i заповнення ними каркаса стiн, вирiвнювання стiн глиною, валькування стелi). Замiс для валькування стiн i стелi толочани мiсили ногами або за допомогою коней. У першому варiантi, для зручностi на подвiр’i розстеляли велике домотканне полотно, на якому жiнки й перемiшували ногами глину з водою i половою.
Украiнськi селяни вдавалися до звичаiв взаемодопомоги й пiд час пошиття стрiхи соломою. На Бойкiвщинi господар, якому потрiбно було виконати цю роботу, ходив по сусiдах i «просив околотiв». Односельцi приходили допомогти йому зробити «китицi» чи «снiпки» зi соломи (в’язати iх допомагали й жiнки), пошити стрiху. Взаемодопомоги потребувало й виготовлення глиняного замiсу для формування печi. Односельцiв кликали на допомогу й пiд час копання криницi: серед толочан обов’язково був майстер, якому платили, iншi робiтники працювали тiльки за частування.
Неодмiнним атрибутом толок пiд час будiвництва був обряд «вiхи». Наприклад, у селах пограниччя Бойкiвщини i Покуття, як ставили крокви («кiзли»), до однiеi з них («до сходу сонця») головний майстер крiпив (прибивав або прив’язував) «косицю» – cмерiчку, сосенку, яличку чи ялинку, за якою до лiсу ходив газда. Газдиня чи його донька прикрашали ii квiтами, стрiчками, колосками збiжжя, калиною. Поставити «косицю» мав саме головний майстер, адже вiн розпочинав закладати хату. Якщо майстер ставив «косицю», то примовляв спецiальнi слова, вiдомi йому саме до цiеi подii. Пiсля встановлення «косицi» газда робив толочанам гостину, на яку подавали горiлку i голубцi. Коли стрiху покривали, «косицю» знiмали i спалювали в печi або чiпляли на плодове дерево, але викинути ii не могли.
На Надсяннi селяни вважали: якщо поставлено останню крокву, то закiнчено будiвельнi «дерев’янi роботи», а тому ставили «букет», «вiнець», «май», «квiтку». Майстер-будiвельник прив’язував його до крокви. За це йому затягали на гору горiлки. Пiсля встановлення цiеi «вiхи» господар влаштовував робiтникам частування. Якщо покривали стрiху, то будiвельну «вiху» знiмали й господар спалював ii.
На Захiдному Подiллi будiвельну «вiху» називали «квiткою», або «вiнком». Їi робили iз зiлля та квiтiв, прикрашали колосками. Цю «вiху» ставили не лише пiсля зведення крокв, а й пiсля закладання пiдвалин, валькування стiн. Практика ставити «квiтку» пiсля валькування стiн на Захiдному Подiллi була доволi поширеною. Толочани ставили ii у пiдпертий цеглинами глечик «на вуглови хати, який зi сходу». Натомiсть «квiтку» пiд час зведення дерев’яного каркаса стрiхи ставив майстер, чiпляючи ii до палицi, яку прибивав або прив’язував до крокви. На вiдмiну вiд звичайного годування робiтникiв пiд час роботи, пiсля «квiтки» гостина була урочистою – зi спiвами й танцями.
На тих теренах, де було поширене валькування стiн глиняно-солом’яним замiсом, пiсля завершення роботи («коли кончили мастити») i встановлення на однiй iз стiн (найчастiше причiлковiй) будiвельноi «вiхи», толочани веселилися та жартували, зокрема, обмазували одне одного глиняним замiсом. Респонденти зi Захiдного Подiлля розповiдали: «То були такi жарти i смiхи з глиною. Мазали господарiв глиною i поздоровляли. І глиною обкидали, i водою обливали» (c. Криве Пiдволочиського р-ну Тернопiльськоi обл.)[39 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 28.].
Усi сiльськогосподарськi роботи, що потребували взаемодопомоги, можна систематизувати вiдповiдно до народного господарського календаря украiнських селян.
На рiзних теренах Галичини була вiдома взаемодопомога для внесення у грунт органiчних добрив: допомога тягловою силою, транспортними засобами, пiд час навантажування на останнi гною, його розкиданнi. Найчастiше гнiй вивозили взимку, коли селяни були вiльнi вiд бiльшостi сiльськогосподарських робiт.
Оранка була однiею з найрозповсюдженiших на украiнських етнiчних теренах супряжних робiт. Їi особливостi залежали вiд ландшафтних умов i грунтiв. У другiй половинi ХІХ – першiй третинi ХХ ст. для оранки використовували двох коней i двi людини: одна з осiб йшла за плугом, друга – провадила коней. Респонденти з Бойкiвщини стверджують, що про спрягання кiньми домовлялися в перший понедiлок Великого посту, пiсля проводiв Сирного тижня: «В недiлю гостилися, а в понедiлок обговорювали, що я з тобов ся спрягаю, а ти зi мнов» (с. Головецько Старосамбiрського р-ну Львiвськоi обл.)[40 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 132-Е. Арк. 24.]. Селяни, що спряглися тягловими тваринами, переважно працювали вже разом увесь сiльськогосподарський сезон – починаючи вiд весняноi оранки i сiвби на ярину й закiнчуючи осiнньою оранкою i сiвбою на озимi культури.
Як один iз проявiв турботи сiльськоi громади про своiх членiв, особливо сирiт i вдiв, можна розглядати звичай трудовоi взаемодопомоги «вдовин плуг» («вдовин день»), який за своiм характером близький до толоки i пов’язаний зi супрягою. На Бойкiвщинi зорати вдовам i сиротам допомагали найчастiше на свято весняного Юрiя (6 травня), тобто на четвертий тиждень пiсля Благовiщення. На теренах бойкiвсько-покутського пограниччя «вдовиним днем» було також свято весняного Юрiя: «На Юрiя – то “вдовин день’’». То вдовi орють. А собi, то на Юрiя немае права робити, бо свято. Сиротам могли на Юрiя помогти в роботах, вдовi, а собi на Юрiя не робили» (c. Росiльна Богородчанського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.)[41 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 10.].
З другоi половини ХІХ ст. у громадському побутi украiнцiв поширилася взаемодопомога пiд час садiння картоплi. Вона вiдбувалася за почерговим принципом у межах вулиць села.
Селяни допомагали одне одному пiд час косовицi та жнив. Так, перший опис «толоки» на галицьких теренах (а саме – на Бойкiвщинi), який залишив польський помiщик І. Любич-Червiнський у працi 1811 року «Заднiстрянська околиця мiж Стрием i Лiмницею» («Okolica zadniesterska miedzy Stryjem i Lomnica»), стосуеться саме цих лiтнiх робiт: пани запрошували молодь на жнива чи громадження сiна. Пiсля виконання роботи хлопцiв i дiвчат частували горiлкою, органiзовували для них музик. Молодi люди охоче йшли на такi толоки, адже це була можливiсть повеселитися, потанцювати. І. Любич-Червiнський наголошував, що в околицях села Довпотiв (нинi Калуського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.) горiлку, яку молодь отримувала за участь у «толоцi», вона не вживала, а зливала у спецiально принесенi для цього фляшки й вiдносила додому батькам. Подiбнi вiдомостi з теренiв Захiдного Подiлля наводив i Якiв Головацький.
Толоки пiд час жнив («обжинки», «дожинки», «дограбки») були одними з найяскравiших з обрядово-звичаевого погляду.
На Захiдному Подiллi на «обжинки», якi справляли на пшеницi чи житi, плели або вiнок круглоi форми, або снопик; iнколи – одразу обжинковi снiп i вiнок. Їх прикрашали стрiчками й несли господаревi, у якого працювали: «Коли робили таку толоку на жнива, то женцi в’язали снiп й вiнок на обжинки. Як скiнчили жати, снiп i вiнок разом несли, чи на фiрi iх везли, з поля до господаря додому. То останнiй снiп, який зiжали – вiн, як i вiнок, або з пшеницi, або з жита, смотря на якiм полю скiнчили. Коли приносили iх, то поздоровляли господаря: “Щоб дав Бог на другий рiк ше кращий врожай’’. […] За вiнок господар давав могорич» (c. Ілавче Теребовлянського р-ну Тернопiльськоi обл.)[42 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 12.]. Часто замiсть вiнка для господаря робили «квiтку» зi жменi пшеничних або житнiх колоскiв i квiтiв. Обжинковi вiнки та снiпки, «квiтки» святили в церквi на Спаса або на Успiння Пресвятоi Богородицi, тому «обжинки» мали вiдбутися до цих свят. Потiм обжинковi атрибути могли обмолотити й засiяти отриманим зерном на озимину.
На галицькiй частинi Волинi в останнiй день жнив у господарствах великих землевласникiв дiвчата i жiнки (без участi чоловiкiв) плели житнiй або пшеничний вiнок. Його вкладали на голову однiй iз дiвчат: iнколи тiй, яка найкраще жала, iнколи вибранiй самим паном або з-помiж себе жницями. Крiм вiнка, робили ще два невеликi снопики колоскiв, якi давали до рук двом iншим дiвчатам – «дружкам». Зi спiвами, з поля жницi вирушали до хати господаря. Коли вiн виходив на ганок, то знiмав вiнок з голови дiвчини, брав снопики у «дружок», даруючи iм грошi. Ввечерi для женцiв влаштовували забаву – «толоку»: пiсля напруженоi працi женцi пiд музику танцювали до пiзньоi ночi.
На Надсяннi на «обжинки» у великих землевласникiв женцi плели «вiнок» («вiнець») переважно iз житнiх чи пшеничних колоскiв. Його приносила господарю маленька дiвчинка й одягала йому на голову, вiншуючи: «Щоб ви сi дождали сiяти-орати, а ми обжинати». Господар за «вiнець» давав дiвчинцi грошi. Женцiв чекала урочиста гостина, на яку могли випiкати й спецiальний «коровай». Господар зберiгав обжинковий вiнок, а пiзнiше обмолочував його або згодовував курам. На селянських обжинках вiнок виглядав простiше: селянин-господар обкручував свiй серп житнiми чи пшеничними колосками. Прийшовши додому, вiн встромляв iх до звичайного снопа, який намагався змолотити якнайшвидше: «То насамперед [вiнок] молотили, шоб потiм сiяти. То пiшло в то зерно, шо сi сiяло. І воно пiшло по всiм полi. Знали, шо то жито пiде на насiнне» (с. Оселя Яворiвського р-ну Львiвськоi обл.)[43 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 177-Е. Арк. 57.].
На Покуттi на «дожинки» «вiнець» робили з жита, пшеницi, ячменю чи вiвса: iхнi колоски прикрашали позолотою, завивали червоною стрiчкою, з якоi усерединi «вiнця» робили хрест. Дiвчина, яка несла його на головi («панна-молода», «княгиня»), мала при собi двох «дружок». Принесений толочанами обжинковий вiнок (особливо пшеничний чи житнiй) господар вiшав у сiнях, зберiгаючи його до весни – вимолоченим iз вiнка зерном селянин розпочинав сiвбу.
На пограниччi Покуття i Бойкiвщини, де серед злакових культур переважав овес, «обжинки» вiдбувалися переважно в серпнi. З останнiх зiжатих пучкiв вiвсяного колосся толочани плели «вiнок» («вiнець»), який прикрашали польовими квiтами, стрiчками, а також колосками пшеницi чи жита. Інколи виготовляли одночасно обжинковi «вiнок» i «косицю» – невеликий снiпок вiвсяного колосся, завдовжки 30–40 см, часто прикрашений пшеничними чи житнiми колосками, польовими квiтами. Респонденти з цих теренiв не мали усталеноi думки щодо якостей особи, яка несла газдi обжинковий «вiнець». Це могла робити будь-яка дiвчина; дiвчина чи жiнка, що вмiють «ладкати файно»; жiнка, що керувала роботою; старша жiнка, яка найкраще жала; обов’язково незамiжня дiвчина; маленька дiвчинка або зi сусiдськоi родини чи з родини господаря. Якщо виготовляли одночасно обжинковi «вiнець» i «косицю», то газдi, який скликав толоку, несли iх двi дiвчини: «молода» – «вiнець», «дружка» – «косицю»: «Як дожинали, коли жали дiвчата, то котра молодша, була дружка, котра старша – була молода. Так придивлялися. Косичку плели. Молода мала вiнець i до вiнця треба було косицю. Косиця – це пучок колоскiв. Дивилися, котра старша, повинна нести вiнець, котра молодша – косицю. Бо старша дiвчина не може йти в дружки молодшiй. Завжди молодша мала старшiй в дружки йти. То з тих дiвчат завжди найстарша – “молода”, наймолодша – “дружка”» (с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.)[44 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 22.].
На Бойкiвщинi, де основною зерновою культурою був овес, господар скликав гурт молодi: хлопцi допомагали косити збiжжя, дiвчата – в’язати снопи. Пiсля закiнчення жнив женцi плели «вiниць» iз вiвсяного колосся i несли його господарю, який влаштовував для робiтникiв гостину. Обжинковий «вiниць» приносила спецiально oбрана жницями з-помiж себе дiвчина. «Обжинки» толокою на Бойкiвщинi вiдбувалися урочисто: з музикою й танцями. Натомiсть селянин, який косив овес силами власноi сiм’i, сам плiв «вiниць» i йшов додому, причепивши його до коси. Обжинковий вiнок бойки зберiгали в сiнях чи бiля iкон у хатi. У деяких селах побутував звичай ставити у вiнок страви пiд час Святоi вечерi, а на Йордан згодовувати його коровi.
Лемки на «дограбки» робили вiвсяний обжинковий вiнок. До панськоi господи його на головi несла дiвчина («молода»), поряд з якою була «дружка». За ними йшли чотири «свашки» (жiнки, з яких двi збирали збiжжя, а двi плели i прикрашали калиною вiнок) i парубок у товариствi «дружби», який нiс невеликий снiпок, прикрашений ягодами калини – «крiля» (короля). Дорогою женцi спiвали обжинковi пiснi. Обжинковий вiнок лемки не святили в церквi, лише витеребленi з нього зерна освячували на свято Степана (9 сiчня). На деяких лемкiвських теренах на «обжинки» («дожинки») з останнiх колоскiв жита чи пшеницi робили «хрест», прикрашений квiтами. Газдi, в якого вiдбувалися «обжинки», женцi несли з поля «вiнець» iз добiрних колоскiв цих злакових культур. Інколи газдi приносили не вiнок, а останнiй житнiй чи пшеничний снiп. Газда влаштовував женцям щедре частування i забаву з танцями.
Натомiсть на Гуцульщинi через переважання скотарства у структурi господарськоi дiяльностi жниварська обрядовiсть не набула чiткого вираження. Лiтнi «клаки» тут скликали здебiльшого для громадження сiна.
Взаемодопомога пiд час копання картоплi в Галичинi поширилася лише з ХІХ ст., а в ХХ ст. стала однiею iз найрозповсюдженiших у громадському побутi селян. Наприклад, на галицькiй частинi Волинi, щоб восени зiбрати врожай цiеi культури за один день, заможнiшi господарi скликали великi гурти людей, переважно молодих жiнок. За цю роботу вони влаштовували толочанам обiд i вечерю, а пiсля вечерi – забаву з обов’язковою присутнiстю музик. На Захiдному Подiллi «бараболi» копали у вереснi – жовтнi. Допомогти виконати цю роботу на дiлянку в десять «сотих» приходило до десяти осiб. Якщо ранiше картоплю викопували лопатами, то з другоi половини ХХ ст. поширилася практика виорювати ii з наступним вибиранням коренеплодiв толокою. Зазначимо, що на Надсяннi на толоках пiд час копання картоплi вдалося зафiксувати звичай плести вiнок з картопляноi гички, аналогiчний до обжинкового: «Бульбу як викопають, теж роблять гостину i теж плетуть вiнок: бульба, морква, прикрашають зiлльом. Тi бадилини з прутом зав’язують. І господар гостину робит. […] То зара таке е i колись таке було. То такий великий вiнок плетуть господарю на голову i спiвають пiснi коло того вiнка» (с. Оселя Яворiвського р-ну Львiвськоi обл.)[45 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 177-Е. Арк. 44.].
На Гуцульщинi iснувала взаемодопомога не лише пiд час збору врожаю фруктiв, а й пiд час iхньоi подальшоi обробки. «Толока на мармуляду» – виготовлення рiзновиду варення з яблук i груш, тривала цiлу нiч у хатi одного з толочан. «Мармуляда» готувалася з фруктiв, зiбраних толочанами спiльно, i призначалася для всiх учасникiв процесу – пiсля приготування ii дiлили.
На тих теренах Галичини, де було поширеним вирощування кукурудзи, вiдбувалися молодiжнi толоки пiд час ii чищення. Наприклад, на бойкiвсько-покутському пограниччi iх влаштовували в жовтнi. Робота полягала в чищеннi качанiв вiд «шульки» (кукурудзяного листя), деяку кiлькiсть якого залишали, щоб сплести качани в «коси» (спочатку iх просушували надворi на сонцi, потiм – перевiшували на горище). Вiдбувалися й молодiжнi толоки пiд час чищення бобiв, квасолi та гороху, зокрема, на Бойкiвщинi – «комашнi», «чистильники», у селах на межi Бойкiвщини i Покуття – «боболущики».
Поширеною була взаемодопомога пiд час заготiвлi на зиму капусти. Зазвичай, ii гуртове чищення та кришiння вiдбувалося за почерговим принципом у межах «куткiв» села в жовтнi – листопадi. Особливо яскравим воно було на теренах Бойкiвщини («капусту харити», «капусту рiзати», «чистильник», «комашня»), бойкiвсько-покутського пограниччя («чистилi», «сiкалi»), Надсяння («теребити капусту»). Господарi запрошували до себе на вечiр гурт молодi: дiвчата чистили капусту, а парубки сiкли ii (у минулому не за допомогою шаткiвниць, а використовуючи спецiальнi «сiкачi», тому ця робота була трудомiсткою). На Бойкiвщинi насiчену капусту набивали «головачом» у великi дiжки – «станви». Респонденти розповiдали, що «коли вже мали до кiнця засипати бочку, то вiвкали в неi – хлопець кричав у неi, щоб розсiл був файний, такий моцний, як голос» (с. Рiп’яна Старосамбiрського р-ну Львiвськоi обл.)[46 - Архiв ЛНУ iменi Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 132-Е. Арк. 104–105.]. На Бойкiвщинi пiсля завершення гуртового чищення капусти молодь виготовляла «вiху» (букет iз квiтiв), пiсля чого трудовий характер толоки повнiстю витiсняв розважальний. Газди зазвичай частували толочан голубцями. Хлопцi, жартуючи, робили ляльку з ганчiр’я («хлопця»), яку дарували однiй iз дiвчат, ладкали. На Надсяннi «теребити капусту» запрошували здебiльшого жiнок старшого вiку. Проте сам процес заквашування капусти на цих теренах був таким самим, як i на Бойкiвщинi та бойкiвсько-покутському пограниччi: пiсля того, як капусту насiкли у велику дiжку («кадiб», «бочку»), чоловiки товкли ii спецiальним дерев’яним макогоном («довбушкою», «товкачкою», «товкачом»).
Пiзньою осiнню i взимку вiдбувалися толоки пiд час дертя гусячого чи качиного пiр’я на подушки i перини: жiнки чи дiвчата сiдали навколо столу, кожна брала собi купку пiр’я iз заздалегiдь приготовленого господинею мiшка, i вiдривала пух вiд рогового осердя. На Надсяннi, Бойкiвщинi, бойкiвсько-покутському та опiльсько-волинському пограниччях пiр’я дерли переважно гурти молодi. Цi роботи вiдбувалися зимою, вiд вечора до пiзньоi ночi. У селах контактноi зони Бойкiвщини i Покуття, а також Опiлля й галицькоi частини Волинi iх позначали термiном «пiродрахи». Кiлькiсть толочан на них становила близько двадцяти. Пiсля того, як молодь виконала роботу, господар влаштовував частування. На бойкiвсько-покутському пограниччi пiд час розважального етапу «пiродрах» дiвчата робили «косицi» з пiр’я, прикрашенi стрiчками, i дарували iх хлопцям. «Пiродрахи» вiдбувалися або пiд час Пилипiвського посту, або в М’ясницi. У першому варiантi традицiйну музику й танцi для толочан господарi влаштовували пiзнiше – пiсля закiнчення посту.
На Бойкiвщинi скликали гурти жiнок i пiд час скубання вовни. У селах, де сiяли багато льону та коноплi, жiнки допомагали одна однiй зiбрати цi культури. Пiд час тертя льону, що також вiдбувалося гуртом, спiвали пiснi, дiлилися новинами. Потiм господиня, якiй допомагали, влаштовувала гостину. Терли льон пiзньоi осенi, коли селяни вже виконали бiльшiсть сiльськогосподарських робiт. На Бойкiвщинi для обробки льону iснували спецiальнi прилади: «ламанки», «терлицi», «перетирачки». На лемкiвсько-бойкiвському пограниччi поширеною жiночою гуртовою роботою були «прядки» («вечорнички»): дiвчата сходилися до однiеi хати прясти. Прядiння вiдбувалося пiд спiви, розмови. Господарi хати, в якiй вiдбувалася ця гуртова робота, влаштовували дiвчатам частування.
Отже, як бачимо, звичаi трудовоi взаемодопомоги на теренах Галичини мали як загальноукраiнськi риси, так i локальнi особливостi, якi залежать вiд специфiки етнографiчних районiв чи пiдрайонiв у ii складi. Мiсцева специфiка цих звичаiв найчiткiше виражена в народнiй термiнологii, а також у рiзноманiтних аспектах iхнього трудового та обрядового етапiв.
Народне харчування Галичини. Андрiй Зюбровський
Традицiйна кухня в народознавствi е одним iз найважливiших етнодиференцiальних маркерiв. Тобто кожному народовi чи етнографiчнiй групi цього народу притаманнi певнi унiкальнi страви, особливостi iх приготування. На основi вказаних та iнших культурних особливостей (житло, одяг, дiалект) вiдбуваеться ендо- та екзоiдентифiкацiя етносу чи етнографiчноi групи.
Здавалося б, усе достатньо просто. Виходячи з написаного можна навiть дещо перефразувати давню приказку: «Ми е тi – залежно вiд того, що ми iмо». Однак iз народною кухнею Галичини все значно складнiше. Передовсiм, це пов’язано iз тим, що «Галичина» не е етнонiмом (на вiдмiну вiд, наприклад, Надсяння, Опiлля, Волинi чи Покуття), а, радше, полiтонiмом. Тобто нiколи не iснувало такоi етнографiчноi групи украiнцiв, як «галичани». Бiльше того, лише Схiдна Галичина була заселена украiнцями: на Захiднiй Галичинi домiнував польський етнос.
Так, Схiдна Галичина не е етнографiчно однорiдною. Вона територiально охоплюе такi етнографiчнi райони Украiни, як Опiлля, Надсяння, Бойкiвщина, Лемкiвщина, Гуцульщина, Покуття, Галицька Волинь, невелика частина Подiлля.
Описуючи особливостi народноi кулiнарii Галичини, врахую, передовсiм, що кожен iз перелiчених етнографiчних районiв у ii складi мав певнi культурнi особливостi. Вони були зумовленi рiвною мiрою як особливостями iсторичного розвитку, так i природно-клiматичними умовами. Зрозумiло, що, наприклад, на кам’янистих гiрських грунтах кращу врожайнiсть давали однi культури, а на пiщанистих землях Галицькоi Волинi (так зване Мале Полiсся) – iншi.
Звiсно, це знайшло свое вiдображення в особливостях народного харчування тiеi чи iншоi частини Галичини. Навiть бiльше, можна з успiхом розвiнчувати мiф про iснування «кулiнарii Галичини», адже такоi, як певноi типологiчноi системи, не iснувало.
Тодi, можливо, правильнiше було б писати про те, що «галицька кулiнарiя» е сумою всiх особливостей народного харчування етнографiчних груп украiнцiв, що проживали на територii Галичини? Однак за такого пiдходу виникае питання критерiю типологiзацii. Простiше кажучи: а якi ж страви вважати найбiльш характерними репрезентантами кулiнарii Галичини?
Питання насправдi важливе, адже навiть борщ, який е етно- маркером народного харчування украiнцiв, суттево вiдрiзнявся у бойкiв, покутян i волинян. Хоча в лiтературi можна вiднайти певнi спроби унiфiкувати поняття «галицький борщ». Так, у роботi Ольги Франко «Практична кухня» (1929 р.) умiщено такий рецепт цiеi страви: «Зварити м’ясний бульйон, процiдити його, додати до смаку борщового квасу, посолити i варити на повiльному вогнi. В готовий борщ витиснути сiк з червоного буряка, щоб вiн набув апетитного червоного кольору»[47 - Франко О. Ф. Практична кухня. Лiт. Опрацюв. Сенатович О. П.; Худож. Плесканко І. П. 2-ге вид. Львiв: Каменяр. 1992. С. 34 (238 с.; iл.)].
«Борщовий квас» готували так: червонi буряки нарiзали пластинками, заливали прохолодною водою i заквашували в посудинi, яку розмiщували у прохолодному неосвiтленому мiсцi. Пiсля зброджування буряки i рiдина набирали приемного кислого смаку, а рiдина – темно-червоного забарвлення.
Разом з тим наведений дослiдницею рецепт мае лише опосередкований стосунок до реалiй народного харчування населення Галичини. Адже, передовсiм, зазначу, що м’ясо селяни вживали вкрай рiдко: на календарнi свята, визначнi подii життевого циклу (весiлля, хрестини тощо) чи в перiод виснажливих польових робiт. Крiм того, наявнiсть м’яса у щоденному рацiонi залежала ще й вiд достатку окремо взятого господарства.
До того ж, зауважу, що в кожному етнографiчному районi, який входив до складу Галичини, були своi локальнi рецептури борщу. Показовим стосовно цього е опис приготування цiеi страви в останне десятилiття ХІХ ст. iз територii етнографiчного Покуття, наведений Володимиром Гнатюком: «Борщ буряковий варять трояко: а) Борщ з м’ясом: до борщу кидають кавалок м’яса, додають сирого червоного буряка, гриб i варять; борщ з м’ясом дае ся при всяких “оказиях”: прихниках, хрестинах, весiлю i т. д.; б) Борщ пiсний: заправляе ся пшоном, крупами i закришуе ся цибулею, петрушкою, солодкою капустою; в) Борщ пiсний до кулешi (замiсть молока); борщ закришуе ся петрушкою, цибулею, як що е, то грибами або пiдпеньками, а над то затовкуе ся часником i перчиться; iсь ся з кулешею; звичайно есть вiн дуже квасний»[48 - Гнатюк В. Народня пожива i спосiб ii приправи у схiднiй Галичинi. Материяли до украiнсько-руськоi етнольогii. Львiв: З друкарнi Наукового товариства iм. Шевченка, 1899. Т. І. С. 100 (С. 96–110).].
Подiбна строкатiсть рецептури побутувала й в iнших груп украiнського населення Галичини. Тож видаеться неможливим описати якийсь певний стандартизований варiант «галицького борщу». Щоправда, одну особливiсть цiеi страви в галичан все ж видiлю. Так, на територii дослiдження широкого поширення набувають так званi «питнi борщi» (попередньо описаний варiант «борщ пiсний до кулешi»): його консистенцiю не загущували крупами, капустою чи надлишком квашеного буряка; подавали до iнших страв – кашi, печеного пирога, вареникiв тощо.
Важливим компонентом народноi кулiнарii був хлiб. Вiн основа харчування не лише населення Галичини, а й усього украiнського етносу. Водночас ситуацiя з його видовим i сортовим складом, способом приготування та рецептурою в рiзних етнографiчних груп дослiджуваних теренiв е аналогiчною, як iз борщем. Адже, наприклад, у гiрському регiонi та в передгiр’i домiнувало в народному харчуваннi прiсне хлiбне печиво, а на рiвнинах – вчинений хлiб.
