У рiзних етнографiчних районах територii Галичини побутували такi види i назви прiсного хлiбного печива:
1. Лемкiвщина: «ощипок», «адзимок», «адзимка», «паленя», «щипок», «осух», «пагач» iз вiвсяного, ячмiнного, вiвсяно-ячмiнного чи кукурудзяного борошна.
2. Бойкiвщина: «ощипок» – вiвсяний корж. Інодi, за способом виготовлення та споживання (ламали, «щипали», руками), його називали «паленя», «щипок», «углянка», «палене».
3. Гуцульщина: «корж», «малай» з кукурудзяного борошна (до початку ХІХ ст. «корж» пекли з вiвсяного борошна). Подекуди для випiкання прiсного хлiба гуцули змiшували житне борошно з кукурудзяним.
4. Покуття: ячмiнно-кукурдзяний «малай»; кукурудзяно-картопляний «мандебурченик», «боб’еник» з разового житнього борошна, «коржi» з пшеничного, ячмiнного та житнього борошна.
5. Пiдгiр’я: ячмiннi «коржi».
6. На Галицькiй Волинi пекли «паляницi пшеничнi, печенi на плитi, прiснi», «паляницi пшеничнi, печенi на плитi, на поташi», на теренах такоi частини Волинi, як Холмщина, – житнi «пiдпалки».
Тривале побутування на теренах Украiнських Карпат прiсного хлiба i його вiдносне розмаiття зумовлене природно-клiматичними умовами, через якi потрiбно було висiвати морозостiйкi культури (овес, ячмiнь), адже жито i пшениця, котрi потребували кращих грунтiв i менших точок екстремуму добових коливань температури, у цiй мiсцевостi давали низькi врожаi.
Смаковi та поживнi якостi хлiба горян були дуже низькими. К. Мошинський свого часу дав загальну характеристику таким виробам: «Прiсне печиво, дуже примiтивного виготовлення, коркоподiбне, з великою кiлькiстю води, запечене, з шорсткою поверхнею”[49 - Moszynski K. Kultura ludowa slowian. Krakоw: Polska Akademja Umiejentnosci, 1929. Cz. I: Kultura materjalna. S. 275 (710 s.)]. І. Франко писав, що бойкiвський прiсний хлiб для мешканцiв низин був синонiмом убогоi iжi; народознавець навiв такi характеристики цього печива: «твердий […], збитий як цегла, з виступаючими ячмiнними остями»[50 - Franko I., Roszkiewicz O. Obrzedy i piesni weselne ludu ruskiego we wsi Lolinie pow. Stryjskiego. Zbiоr wiadomosci do antropologii krajowеj. Krakоw, 1886. T. 10. S. 5 (S. 3–54).], «спечений з погано змеленоi муки, переважно твердий, як камiнь»[51 - Франко І. Етнографiчна експедицiя на Бойкiвщину. Зiбрання творiв: у 50-ти т. Киiв: Наукова думка, 1982. Т. 36: Лiтературно-критичнi працi (1905–1906). C. 84 (С. 68–99).]. Зрозумiло, що вживання такого печива негативно впливало на дiяльнiсть шлунково-кишкового тракту його консументiв. Стосовно цього І. Франко зауважував: «Треба, хiба що гострого гiрського повiтря та рухливого способу життя бойкiв, щоб перетравити цей хлiб».
Б. Грiнченко, покликаючись на В. Гнатюка, писав, що вiвсяне «паленя» (вид прiсного печива) могли пекти навiть не з борошна, а з борошноподiбноi сумiшi, виготовленоi у ступi: «У ступi стовче вовес, мiсит паленя i iст»[52 - Грiнченко Б. Д. Словарь украинскаго языка: в 4-х т. / Репринт. вид. за 1907–1909 рр. Киiв: Вид-во АН Украiнськоi РСР, 1959. Т. 3: О – П. С. 89 (506 с.).]. Можна лише уявляти собi якiсть хлiба, його смаковi якостi, якщо вiн був приготовлений iз сумiшi, схожоi на сучаснi вiвсянi пластiвцi, однак значно твердiшоi (позаяк зерно не пропарювалось).
Прiсне печиво, на вiдмiну вiд вчиненого хлiба, не було продуктом ферментованим, а тому органiзм значно гiрше сприймав i засвоював його (для полегшення перетравлення прiснi хлiбнi вироби споживали, зазвичай, iз кисломолочними продуктами. Такий стан ре- чей знайшов вiдображення в паремiях: «Голодному i вiвсяник добрий», «Вiвсяний хлiб, вербовi дрова – готова бiда»[53 - Гонтар Т. О. Харчування. Бойкiвщина: Історико-етнографiчне дослiдження / вiдп. ред. Ю. Г. Гошко. Киiв: Наукова думка, 1983. С. 150 (С. 149–156).]. Щоправда, на переднiвку чи в роки неврожаю горяни надзвичайно позитивно сприймали й такий хлiб. Наприклад, на Бойкiвщинi до 24 лютого (Обретiння) побутувала приказка: «Дiти вiд хлiба, а птахи до гнiзд»[54 - Кирчiв Р. Ф. Народнi вiрування i знання. Бойкiвщина: Історико-етнографiчне дослiдження / вiдп. ред. Г. Ю. Гошко. Киiв: Наукова думка, 1983. С. 219 (С. 207–221).], як узагальнення того факту, що напровеснi закiнчувались запаси хлiба.
Паляниця
Іншою була ситуацiя в районах iз традицiйним вирощуванням жита чи жита i пшеницi. На цих теренах прiснi «коржi» пекли тодi, коли до наступноi випiчки не вистарчало кислого хлiба.
Перехiд вiд кислого до прiсного печива для мешканцiв теренiв iз високими врожаями зернових вважався одним iз критерiiв «голоду», адже змушував пекти хлiб iз непридатних, на iхню думку, злакових. Так, на Волинi ячмiннi прiснi коржики («яшники») були недвозначним символом лихолiття: «Пекли [пiсля вiйни] цii ячники. Да з такими во остюками. З ячменю хлiб пекла. А воно, остюки, в язика позалазить!»[55 - Зюбровський А. Традицiйна основа випiкання хлiба на Рiвненщинi (за матерiалами польових дослiджень Гощанського та Острозького р-нiв Рiвненськоi обл. у липнi 2009 р.). Народознавчi Зошити. 2010. № 5–6. С. 776–783 (С. 480).]. Подiбнi народнi уявлення вiдображенi й у паремiях: «На пшеничний хлiб – масло, а на вiвсяний – голод»[56 - Прислiв’я та приказки: Природа. Господарська дiяльнiсть людини / упоряд. М. М. Пазяк; вiдп. ред. С. В. Мишанич. Киiв: Наукова думка, 1989. С. 312. (480 с.)]. Причому певнi види прiсного печива були синонiмом вiдвертого недоiдання в перiод недороду навiть у районах iз традицiйно домiнантним вживанням прiсного хлiба. М. Зубрицький, описуючи голод 1846 року на Бойкiвщинi, подав опис тих подiй словами одного селянина: «Дома добре наiвся, а пiшов до млина з узликом молоти; скоро змолов мiрку, зараз таки у млинi пiк двi углянки i iв. Тепер би не пiк углянки в млинi, хоть би i цiлий день нiчого не iв»[57 - Зубрицький М. «Тiснi роки». Причинки до iсторii Галичини 1846–1861 рр. Записки НТШ. Львiв, 1898. Т. ХХVI. С. 2. (С. 1–8).].
Практично повсюдно в украiнських горян випiкали прiсний хлiб iз домiшками картоплi. Його позначали вiдповiдним похiдним вiд термiна, яким окреслювали картоплю: «буляник», «бурчiник», «рiпляник», «бульбяник», «груляник», «бандуряник», «мандибурченик».
Як уже було зазначено, на рiвнинних територiях Галичини в народному харчуваннi однозначно домiнував вчинений хлiб. Його технологiя виготовлення була значно складнiшою, анiж прiсного, а поживна цiннiсть – вищою. Та й вiзуально вiн разюче вiдрiзнявся вiд прiсного. Формат розвiдки не дозволяе детально спинитись або хоча б побiжно розглянути методику приготування вчиненого печива. Проте на даний час в украiнському народознавствi е значна кiлькiсть аналiтичних дослiджень, присвячених цьому питанню[58 - Зюбровський А.В. Народнi традицii випiкання хлiба в украiнцiв наприкiнцi ХІХ – на початку ХХІ столiття (За матерiалами Пiвденно-Захiдного iсторико-етнографiчного регiону). Киiв: Наукова думка, 2018. 193 с.; iл.; Конопка В., Зюбровський А. «Вiд зернини до хлiбини»: семантико структурний аналiз хлiборобського побуту украiнцiв (на матерiалах Пiвденно-Захiдного iсторико-етнографiчного регiону). Львiв: Інститут народознавства НАН Украiни. 2018. 600 с.; iл.].
Основна ж моя думка полягае в такому: «хлiб» мешканцiв Карпат Украiни i, наприклад, Галицькоi Волинi вiдрiзнявся достатньо суттево, щоб констатувати неможливiсть встановити типологiчно единий варiант «галицького хлiба».
Те ж можна написати й про ще одну страву, яку стiйко асоцiюють з украiнським етносом, – вареники. На Галичинi вони вирiзнялись хiба що назвою. Тут iх називали «пирогами». В iншому, – нi рецептурно, нi складом начинки, – особливоi вiдмiнностi вiд решти украiнських земель не було. Вареники на дослiджуваних теренах виготовляли з пшеничного (рiдше – житнього) тiста. Начинка залежала вiд пори року i достатку господарства: сир, картопля, пшоняна, гречана, перлова кашi, макуха (терте насiння конопель), квашена капуста, яблука, сливи, грушi, черешнi, вишнi, м’ясо (передовсiм лiвер).
На мою думку, продовжувати перелiк страв та iхнiх рецептiв не мае змiсту. Адже, наприклад, страви, притаманнi населенню вузького ареалу, не асоцiюються з кулiнарiею Галичини. Як приклад, наведу сир бризу чи будз, якi широко вживали горяни. Проте цi страви аж нiяк не репрезентують харчування галичан загалом.
Яворiвський пирiг
Для того, щоб хоча б побiжно описати народну кухню Галичини, на мою думку, слiд застосувати методику «розпiзнання образiв». Не вдаючись у деталi цього пiдходу, зазначу, що основним засновком буде те, що народна кулiнарiя Галичини – це не сума всiх локальних страв та iхнiх рецептiв. Це, на мое глибоке переконання, лише окремi види iжi, при згадцi яких виникае стiйка асоцiацiя з «народним харчуванням Схiдноi Галичини».
Отже, серед таких страв чiльне мiсце займае так званий «яворiвський пирiг». Хоча, передовсiм, зазначу, що саме «яворiвським» його називають iз незрозумiлих причин, адже поширений вiн на значнiй частинi Галичини, а й далеко за межами Яворiвського району Львiвськоi областi.
Найпоширенiший рецепт цiеi страви е таким. У пшеничне вчинене тiсто загорталась начинка (у пропорцii обгортка / начинка приблизно вiд 1/4 до 1/6) i запiкалась у печi чи, згодом, духовцi. Начинкою слугувала сумiш вареноi товченоi картоплi та вiдвареноi гречаноi кашi. Іншi iнгредiенти додавали згiдно з iндивiдуальними смаками господинi та вподобань споживачiв. Серед них – сiль, перець, зелень, часник, морква тощо. Споживали «пирiг» як разом iз борщем чи iншими рiдкими стравами (замiсть хлiба), так i окремо – iз сметаною, грибною юшкою чи пiдливою («мачiнкою»). Інодi перед подачею його рiзали на шматки i дещо пiдсмажували на сковородi. «Пирiг», зазначу, очевидно, iснував як страва також ще до появи картоплi на територii Украiни – основою його начинки тодi могла слугувати рiпа.
Іншою стравою, яка стiйко асоцiюеться з Галичиною, е невеликi округлi пирiжки iз начинкою, якi називаються «пампухи» («пампушки»). Про давнiсть цього печива свiдчить, зокрема, те, що вони були атрибутом значноi кiлькостi обрядодiй свят зимового рiздвяно-новорiчного циклу.
Протягом ХХ столiття вкоренилось уявлення про те, що особливiстю рецептури галицьких «пампухiв» е те, що iх смажили, занурюючи в киплячу олiю. Однак, первiсно, очевидно, iх, як й iншi види хлiбних виробiв, пекли в печi. На доказ цього слугуе те, що олiя подекуди аж до середини ХХ ст. була достатньо вартiсним продуктом, а для смаження пампушок ii необхiдно було витратити достатньо велику кiлькiсть. Проте саме смажений в олii пампух став певним стереотипом рiздвяного стола Галичини (у Львовi та iнших мiстечках Галичини щорiчно взимку навiть вiдбуваються рiзнi Днi чи Свята пампуха).
Рiздвянi пампухи
Ще одним iз маркерiв, що окреслювали народне харчування Галичини, були копченi в диму м’яснi страви. Звiсно, такий спосiб консервацii бiлкових продуктiв тваринного походження був вiдомий на всiй територii Украiни, проте саме на дослiджуваних теренах вiн набрав найбiльшого поширення. Зокрема, на це звертае увагу й Іван Франко в розвiдцi «Моя вiтцiвська хата». Щоправда, слiд також зауважити, що галичани розглядали копчення («вудження») м’яса передовсiм як ефективний спосiб подовжити строк зберiгання дорогоцiнного продукту, а також акумулювання цiнного ресурсу для важливих перiодiв – свят чи важких польових робiт.
Асортимент конкретних виробiв був дуже широким: вiд окремих шматкiв м’яса («шпондер», «шинка»), до ковбас рiзного роду подрiбнення начинки – все залежало вiд достатку господарства. Інодi закопчували усю свинячу ногу iз стегном, однак це робили достатньо багатi господарi.
Наведений матерiал дае змогу зробити певнi висновки.
По-перше, галицька народна кухня е частиною загальноукраiнськоi народноi кулiнарii. Звiсно, вона мiстить певнi локальнi особливостi, проте розглядати ii не слiд як певне iзольоване чи вiдiрване вiд загальноукраiнського етнiчного масиву явище.
По-друге, народна кулiнарiя Галичини не е простою сумою страв, притаманних харчуванню сiльського населення тих чи iнших iсторико-етнографiчних районiв, якi е на ii територii. Говорячи про «галицьку кухню», слiд розумiти, що маеться на увазi радше «образ галицькоi кухнi», тобто певнi страви, iхнi термiнологiя i номiнацiя, якi в силу певних обставин, очевидно, i масмедiа стiйко асоцiюються з дослiджуваними територiями.
По-трете, у розвiдцi йшлося про харчування сiльського населення, позаяк харчування мiщан завжди було пiд впливом рiзних впливiв, перш за все, дифузiйно-асимiлятивних. Населення мiст достатньо легко запозичувало певнi страви в iнших етносiв (щоправда, такий процес був двостороннiм). Харчування мiщан Галичини потребуе окремого дослiдження, оскiльки часто воно було еклектичним поеднанням рiзноетнiчних культурних вкраплень. Крiм усього, мiщанська побутова культура завжди тяжiла до спрощення та унiфiкацii.
Бджiльництво Галичини. Уляна Мовна
Упродовж тисячолiть бджiльництво було важливим i шанованим заняттям украiнцiв Галичини. З початком XIX столiття утверджуеться статус бджiльництва як допомiжного, але досить важливого заняття мешканцiв Галичини, що перебувало у квiтучому станi. Ним займалося селянство i духовенство, деякi з них утримували до 100 вуликiв. Селяни плекали бджiл у колодах i дуплянках. Ще навiть у XIX ст. мед у краi мав важливе товарне значення, його експортували до Австрii, Чехii, Моравii, Польщi, Італii. Лише 1849 року за кордон було продано 16 тисяч центнерiв меду, вартiстю кiлька мiльйонiв гульденiв. Багато меду продавали i на мiсцевих ринках. У Львовi дiяли щоденнi базари, куди селяни з навколишнiх сiл привозили мед. У багатьох мiсцях iснували медоварнi. З метою подальшого вдосконалення цього виду господарськоi дiяльностi 1806 року в мiстi була вiдкрита спецiальна школа при кафедрi природничоi iсторii, практичноi геометрii з основами рiльництва Львiвського унiверситету, у якiй посаду викладача займав Мартiн Куральт i навчався вiдомий украiнський пасiчник, винахiдник дзвоноподiбного вулика Микола Вiтвицький.
Середина XIX столiття позначилася кризою галицького бджiльництва, причинами якоi стало довголiтне iснування бджолиноi десятини, невмiння селян рацiонально плекати бджiл, iхне масове знищення пiд час медозбору, розвиток екстенсивного рiльництва, засилля старих колодних вуликiв, що були гальмом на шляху розвою поступового бджiльництва. Пiсля широкоi суспiльноi дискусii громадська думка почала пошуки шляхiв виходу з кризи, що полягали в популяризацii на сторiнках перiодики конструктивно нових типiв вуликiв (Прокоповича, Вiтвицького, лiнiйного вулика Дзержона, слов’янського вулика Цесельського), поширеннi рацiональних пасiчницьких знань серед широких селянських верств, виданнi популярноi пасiчницькоi лiтератури (1855 року у Львовi вийшла у свiт перша пасiчницька книжка украiнськоi мовою Льва Трещакiвського); 1857-го в Перемишлянах розпочала роботу пасiчницька школа Юлiана Любiнецького – единий такого типу навчальний заклад в Європi, де викладали теоретичнi та практичнi методи працi в пасiцi. За час iснування (1857–1862) вона пiдготувала чимало передових пасiчникiв, якi понесли свiтло пасiчницького знання в широкi народнi маси.
Проведена робота дала вiдчутнi результати. Уже до кiнця XIX столiття рамковi вулики не були рiдкiстю в галицькiй пасiцi. У той час на авансцену пасiчницького життя Галичини вийшла когорта дiячiв, яка залишила помiтний слiд в iсторii галузi, – о. Іван Наумович («Катехизис пчеловодства», 1866), о. Микола Михалевич («Пасiка», 1877); Теофiл Цесельський, редактор часопису «Bartnik postepowy» (1875–1914) («Bartnictwo, czyli hodowla pszczоl dla zysku, oparta na nauce i wielostronnem doswiadczeniu», T. 1: Przyroda pszczоl, 1888; T. 2: Gospodarka w pasiece, 1901; «Miodosytnictwo, czyli sztuka przerabiania miodu i owocоw na napoje», 1890); о. Володимир Пилипчук («Практичний iлюстрований пiдручник пасiчництва», 1913); Іван Марцинкiв [ «Наш улей Галицький (слов’янський) i рацiональна господарка в нiм», 1912].
У Львовi почала виходити профiльна пасiчницька перiодика – «Bartnik Postepowy», сторiнка «Наше пасiчництво» у «Господарськiй Часописi». А 1914 року в Тернополi засновано журнал «Украiнський пасiчник»; 1909-го у Львовi була утворена Пасiчницька секцiя крайового господарського товариства «Сiльський Господар» як професiйне об’еднання пасiчникiв Галичини. Їi завданням було дбати про iнтереси пасiчникiв, допомагати в iхнiй органiзацii шляхом створення пасiчницьких секцiй при гуртках товариства, сприяти накопиченню матерiальних засобiв у веденнi пасiчницькоi працi, слiдкувати за розвитком пасiчництва i скеровувати його у правильне русло, пропагувати пасiчницькi видання, спiвпрацювати з пасiчницькою кооперацiею, допомагати у збутi продуктiв пасiчництва, влаштовувати виставки, конкурси, покази, пасiчницькi курси, реферати, поширювати культуру медодайних рослин.
О. Смiх-Шаткiвський. Батькова пасiка. 1933 р. Олiя
Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. бджiльництво, давно втративши промисловий характер, розглядалося селянами як допомiжне заняття. Як свiдчить перепис 1880 року, у Галичинi нараховувалося 296 тисяч бджолосiмей. Мед виготовлявся переважно на продаж у невеликiй кiлькостi. Так, за даними австрiйського мiнiстерства рiльництва, 1900 року у краi виробили лише 2 540 центнерiв меду. На початку минулого столiття торгiвля продуктами бджiльництва, зокрема медом, була зосереджена в руках евреiв, якi iздили по селах i за безцiнь восени скуповували мед у селян, а навеснi перепродували його вдвiчi-втричi дорожче як на внутрiшньому, так i на зовнiшньому ринках.
У другiй половинi XIX – на початку XX ст. на територii Галичини спiвiснували та змiнювали один одного у хронологiчнiй послiдовностi рiзнi види дорамкових (колода, дуплянка, сапетка) i рамкових (слов’яни, украiнськi лежаки, Дадани) вуликiв, що виробилися пасiчниками у процесi багатовiкового виробничого досвiду. Довбанi вулики виготовляли з колод дубiв, букiв, лип, смерек, ялин, верб, тополь. Їх у народi називали «кадуби», «колоди», «кругляки», «пнi». Такий вулик, установлений вертикально на пiдставцi з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого пiд певним кутом – «лежак». У серединi XIX ст. повсюдно в Галичинi побутували колоди-стояки, висотою 65–155 см, шириною 30–60 см. На початку XX ст. уже переважали колоди вiдносно невеликих розмiрiв – заввишки 60–70 см, завширшки 20–50 см. У колодi прокручували отвiр для вильоту комах («отвiр», «вилiтач», «воронку», «затвiр»). Для крiплення вощини вище вiд вiдльотка встановлювали навхрест щаблi. Внизу над самим дном зроблено отвiр iз засувкою, потрiбний для чищення вулика i вибирання меду. Зверху колоду накривали солом’яним або дерев’яним двосхилим дашком чи кружком, що затикався збоку трьома кiлками. До колод, середину яких творила конусоподiбна порожнина, вкладали кiлька перекладин-планок («бильця», «стiбки», «патички»), до яких бджоли крiпили вощину. Інодi вулик складався з двох частин розколеноi колоди, яку скрiплювали обручами. Традицiйнi колоднi вулики масово проicнували в селянських пасiках Галичини (Гуцульщина, Бойкiвщина, Лемкiвщина, Покуття, Опiлля) до перших десятилiть XX ст. включно.
Дуплянка – примiтивний нерозбiрний вулик, сильно наближений до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Пiд нею можна було робити пiдставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину i переконатись у достатку корму для бджiл. Тому iх iнодi називали «безденками» i встановлювали лише вертикально. У Галичинi побутували дуплянки, видовбанi з порохнявого дуплистого обрубка, найчастiше верби, рiдше липи, висотою 60–100 см, шириною 40–60 см. Льотки («прорiзи») розташовувалися з одного боку – у нижнiй частинi або посерединi, пiд якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладенi у довбаний вулик поперечки давали кома- хам основу для закрiплення вощини. Зверху дуплянку на- кривали солом’яним, дерев’яним дашком або круглою накривкою. Дуплянки були ма- сово поширенi наприкiнцi XIX ст., у деяких мiсцевостях переважали в 1910–1920-х рр.
Вулик-дуплянка з Лемкiвщини. Музей народного будiвництва у Сяноку. 2013 р. Фото автора
Поряд з колодами i дуплянками, для плекання бджiл мешканцi краю використовували солом’янi вулики, званi «кошиками», «солом’яниками» або «сапетками». Уже до сере- дини XIX ст. цi вулики стали до- волi поширеними на теренах Галичини, як на це вказуе вiдомий тогочасний пасiчник i громадський дiяч о. Л. Трещакiвський. Солом’янi кошi добре «прийнялися» в середовищi селян-пасiчникiв, оскiльки були значно дешевшими вiд колод, а також зручнiшими при обслуговуваннi. Кожен селянин мав у власному господарствi сировину для виготовлення «солом’яникiв». Вистачало лише зробити з паличок вiдповiдну форму, виплести довгу косу iз житньоi соломи – i можна було приступати до виробництва коша. Для плетiння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Брали пучок соломи, стискали лiвою рукою, а правою обвивали шпагатом, роблячи спiральний валок. Звивши косу, котра, зiгнута у коло, утворювала круг потрiбного дiаметра, пришивали ii початок до кiнця. З допомогою шила протикали отвiр для шпагату i сильно притягали, щоб один звiй якнайщiльнiше прилягав до другого. Пiсля дворазового обкручування i прошиття краi пiдносилися щораз вище, аж до отримання потрiбноi форми, пiсля чого вели перевесло так, щоб стiнки наростали у виглядi валка. Дно пришивали до стiнок, залишаючи «кошик» знизу. Вилiт для бджiл витинали ножем у днi.
На теренах Гуцульщини, Бойкiвщини i Покуття переважали «солом’яники» круглоi форми, а Лемкiвщини – цилiндричноi. У середньому товщина стiнки становила 5–6 см, висота 70–100 см, ширина 60 см. Побутування кошiв таких розмiрiв зафiксовано нами в селах Задубрiвцi, Стецева, Снятинського р-ну, с. Росохач Городенкiвського р-ну, с. Живачiв Тлумацького р-ну, смт Делятин Надвiрнянського р-ну, селах Яворiв i Брустури Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi.
Кошi-безденки належно виконували своi функцii в перiод екстенсивного ведення бджiльництва. Із запровадженням рацiональних методiв утримання бджiл вони стали гальмом на шляху подальшоi еволюцii вуликiв. Кошi мали кiлька основних вад: iх не можна було розбирати, що утруднювало докладний огляд бджолиного гнiзда; у цих вуликах важко було пiдсадити нову матку в разi ii втрати чи замiни; нелегко було розпiзнати появу хвороб. Мед i вiск вибирали з кошiв, знищуючи комах. Та все ж солом’янi вулики збереглися на селянських пасiках деяких мiсцевостей аж до кiнця 1930-х рокiв.
Вулик Дзержона – перехiдний тип мiж нерозбiрними (колоди, дуплянки, сапетки) i рамковими вуликами, сконструйовано Яном Дзержоном 1859 року в Сiлезii. З його винаходом з’явилася можливiсть розбору й огляду бджолиного гнiзда. У ньому, на вiдмiну вiд пiзнiших рамкових вуликiв, замiсть звичайних рамок мiстилися лише верхнi планки (снози), до яких бджоли прикрiплювали верхню частину щiльника, а iншi краi прикрiплялися ними до стiнок вулика. Оглянути гнiздо вулика i витягнути планку з медом можна було, попередньо вiддiливши щiльники ножем вiд бокових стiнок, що викликало великi незручностi. На теренах Гуцульщини (с. Пiстинь Косiвського р-ну, м. Надвiрна Івано-Франкiвськоi областi), Покуття (с. Печенiжин Коломийського р-ну Івано-Франкiвськоi областi) i Лемкiвщини вулики Дзержона («гержони») поширилися наприкiнцi XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнанi «вiкном», а бiля нього розташовувалась «поличка», по якiй пересувалися бджоли.
Загальнi збори галицького пасiчницько-городничого товариства у Львовi 1875 року ухвалили рiшення про прийняття i поширення серед пасiчникiв рамкового вулика, названого «вуликом товариства», «вуликом Цесельського», а згодом слов’янським, оскiльки вiн отримав визнання в сусiднiх слов’янських народiв. Це був перший у краi прямокутноi форми рамковий вулик-стояк iз довгими вузькими рамками (64 х 24 см), якi служили основою для будiвництва вощини i значно полегшували працю пасiчника. Вiн складався з корпусу i двосхилого даху. Стандартна рамка – 480 х 220 мм. Глибина вулика розрахована на десять рамок.
«Слов’яни» у селянських пасiках Галичини почали з’являтися з кiнця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. То був найрозповсюдженiший тип рамкового вулика в селян-пасiчникiв. Слов’янськi вулики пасiчники переважно виготовляли власноруч з дерева (липи, тополi, осики, верби, ялини, смереки) або соломи. Технiка виробництва солом’яних вуликiв слов’янського типу була такою: дерев’яний каркас обплiтали скрученими iз соломи матами, стискали iх пресом i зшивали дротом або шпагатом. Інодi такий вулик ще обмазували зверху i всерединi глиною, змiшаною з половою. Стiнки солом’яних вуликiв мали до 7–8 см товщини; вони були дуже теплими взимку i прохолодними влiтку. Їхньою вадою була недовговiчнiсть – вулики швидко псували мишi. Окрiм того, у вуликiв-слов’ян iснувала та незручнiсть, що вхiд до них вiв збоку, тому, щоб подивитися до бджiл, пасiчниковi потрiбно було вийняти всi рамки. Кiлькiсть рамок у вуликах, виготовлених пасiчниками власноручно, могла коливатися вiд шести до 20-ти.
Подекуди слов’янськi вулики проiснували в пасiках до 1940–1950-х рр., а iнодi й 1970-х рр. (с. Тухолька Сколiвського р-ну, смт Добромиль Старосамбiрського р-ну Львiвськоi областi, села Пiстинь i Рожнiв Косiвського р-ну, с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну, села Серафинцi i Копачинцi Городенкiвського р-ну, села Бринь i Тенетники Галицького р-ну Івано-Франкiвськоi областi, с. Мала Плавуча Козiвського р-ну, с. Беримiвцi Зборiвського р-ну Тернопiльськоi областi).
Крiм одинарних («поединчих»), у бджолярiв побутували вулики на двi («двояки») та чотири («чвораки») бджолосiм’i зi спiльними двома чи чотирма стiнками, що економило будiвельний матерiал (м. Снятин, села Городниця, Передiвання i Вiльхiвцi Городенкiвського р-ну, с. Жабокруки Тлумацького р-ну, с. Перекоси Калуського р-ну, с. Рiчка Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi). Оригiнальним явищем була пасiка на 120 слов’янських вуликiв Василя Петричука зi с. Бабин Косiвського р-ну у 1930-х рр. Його вулики на вiсiм i 12 бджолосiмей мали висоту 2–3 м i були виконанi у виглядi архiтектурних форм: гуцульськоi хати, багатоповерховоi хати, церков iз заломами даху.
