Казки, легенди, притчі

© Copyright 1930 by Hermann Hesse All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© І. П. Мегела, переклад українською, 2020

© І. П. Мегела, післямова, примітки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

Карлик

Якось увечері, сидячи на березі каналу, старий оповідач історій Чекко так розпочав свою розповідь. «Якщо Вам буде любо, панове, то я розповім вам сьогодні одну дуже стару історію про прекрасну панну, про карлика та любовний напій, про вірність і зраду, про кохання і смерть, про що, власне, й оповідають усі старі й нові пригодницькі твори й історії.

Синьйорина Маргеріта Кадорін, дочка аристократа Батісти Кадоріна, була свого часу найчарівнішою з усіх прегарних дам Венеції. І віршів, і пісень, написаних на її честь, було більше, ніж склепінчастих вікон у палацах на Великому каналі[1] чи гондол, що пропливали весняного вечора між мостом Понте-дель-Він[2] і мисом Догана.

Сотні молодих і старих аристократів від Венеції до Мурано[3] і так само з Падуї не могли ночами стулити очей, щоб не помріяти про неї, а наступного ранку не прокидалися, щоб не тужити за її поглядом. У всьому місті знайшлося б небагато молодих кавалерів, які ніколи не ревнували Маргеріту Кадорін.

Мені не випадає описувати її зовнішність, і я скажу тільки те, що була вона білявою, високою та стрункою, мов той молодий кипарис. Вітер пестив її волосся, а земля ніжила її ступні, і сам Тіціан, якби йому довелося хоча б раз побачити Маргеріту, неодмінно запалився б бажанням цілий рік нікого й нічого не малювати, а тільки цю жінку.

У сукнях, мереживах, візантійській золотій парчі, коштовному камінні й прикрасах красуня не відчувала нестатків, ба більше, її палац був просторий і розкішний: підлога була застелена пухнастими килимами з Малої Азії, шафи ломилися від срібного посуду, столи виблискували вишуканими дамастовими[4] скатертинами й розкішною порцеляною, підлогу в кімнатах прикрашала чудова мозаїка, стіни були завішані почасти парчевими й шовковими гобеленами, почасти чудовими світлими картинами. Не бракувало тут і челяді, гондол і гондольєрів.

Звісно, що всі ці дорогі й коштовні речі можна було побачити і в інших домах Венеції. В місті були більші та багатші палаци, ніж їхній. Та й шафи у цих будинках були набиті повніше, а посуд, килими та прикраси – були ще більш коштовними. В ті часи Венеція була дуже багата. Однак тільки юна Маргеріта мала такий скарб, що сколихував заздрість у багатьох вельможних дам. То був карлик на ймення Філіппо, на зріст не більший як три лікті, з двома горбиками – фантастичний маленький чоловічок.

Філіппо народився на Кіпрі, й коли пан Вітторіо Батіста привіз його до Венеції зі своєї нової подорожі, він володів тільки грецькою і сирійською. А тепер Філіппо так добре розмовляв венеціанською, немовби народився на Ріві[5] чи десь у церковному приході Сан-Джоббе[6].

Наскільки чарівною й стрункою була його пані, настільки відразливим був карлик: як порівняти з його скривленою фігуркою, вона здавалася вдвічі вищою й царственою, немов церковна вежа на якомусь острівку поряд із хатинкою рибалки.

Руки в карлика були зморшкуваті, брунатні й покривлені, його хода – неймовірно кумедна, ніс – надто довгий, широкі ступні – клишоногі. Проте вдягнений був завжди, немов князь: у коштовний шовк і золоту парчу.

Уже одна зовнішність робила карлика справжнім скарбом. Можливо, що не лише у Венеції, а й у всій Італії, в Мілані зокрема, не знайшлося б рідкіснішої та кумеднішої постаті, ніж він, і дехто з їх Величностей і Високостей та Ясновельможностей охоче віддали б за маленького чоловічка стільки золота, скільки заважило б його тіло, якби його продавали.

Однак, якщо в інших дворах чи в багатих містах може й знайшлося б кілька інших карликів, які не поступалися Філіппо маленьким зростом і потворністю, але за своїм розумом і здібностями він полишав усіх далеко позаду себе. І якщо вже зайшлося про розум, то цей карлик міг би засідати в Раді Десятьох[7] або очолювати хоч яку дипломатичну місію.

Він не лише володів трьома мовами, а ще й знав безліч усіляких історій, не менше знався він і на тому, як подати корисну пораду і як їдко пожартувати, був невичерпним на всілякі витівки й вигадки. Варто було йому тільки захотіти, і він міг будь-кого з таким же успіхом розсмішити, як і засмутити.

У сонячні дні, коли донна сиділа на відкритій терасі на пласкому даху свого палацу, щоб там – як тоді було модно – вибілювати на сонці своє розкішне волосся, її щоразу супроводжували дві камердинерки, африканський папуга й карлик Філіппо.

Служниці зволожували й розчісували її довге волосся і розкладали його затим для відбілювання поверх крислатого капелюха. Вони змочували волосся трояндовою росою й грецькими парфумами та розповідали своїй пані про все те, що відбулося за останній час у місті, і що ще має статися: про смерті й торжества, весілля й народження, крадіжки та всілякі кумедні події.

Папуга тріпотів своїми яскравими пістрявими крилами й демонстрував свої три фокуси: насвистував пісеньку, мекав, немов коза, і вигукував «Доброї ночі!». Карлик сидів тихо поруч, скоцюрбившись під сонцем, і читав свої старі книжки й сувої, так само мало привертаючи увагу на дівочі теревені, як і на рої мошок, що кружляли довкола нього.

І тоді щоразу ставалося так, що через якийсь час пістрявий птах схиляв свою голову, позіхав і засинав, а дівчата базікали дедалі лінивіше і нарешті замовкали, мовчки працюючи із сонливими обличчями, адже хіба ще є деінде на білому світі таке місце, де полуденне сонце припікає міцніше, ніж на пласкому даху венеціанського палацу? Аж тут пані ставала все не вдоволенішою і сварилася, якщо дівчата пересушували її волосся чи якось невміло його розчісували. І тоді наставав момент, коли вона кричала: «Заберіть від нього книжку!».

Служниці забирали з колін Філіппо книжку, карлик гнівно підводив догори очі, але тут же переборював себе і ввічливо запитував, чого бажає його пані. І вона наказувала: «Розкажи мені будь-яку історію». На що карлик відповідав: «Мені треба подумати» і поринав у свої думки. Іноді ставалося так, що він зволікав надто довго й пані докірливо покрикувала на нього.

Однак карлик незворушно похитував головою, надто великою для його маленької постави, й спокійно відповідав: «Потерпіть ще трошки: хороші історії схожі на благородну дичину. Часто доводиться подовгу сидіти в лісах у засаді поблизу ущелин, щоб її вистежити. Дайте мені трішки подумати!»

Проте, коли він після тривалих роздумів починав розповідати, то вже не зупинявся, аж доки не закінчить, і його розповідь пливла, мов ріка, що збігала з гір у долину і у якій віддзеркалювалося буквально все – від маленької травинки до блакитного небозводу.

Папуга засинав, клацаючи час від часу вві сні своїм скривленим дзьобом, вода в невеликих каналах стояла незворушно, і так само незворушним було й віддзеркалення будинків на її берегах, немовби це були справжні стіни, сонце нещадно розпікало дах, а служниці відчайдушно боролися із сонливістю.

Але карлик не давався дрімоті. Як тільки він розпочинав свою мистецьку розповідь, то відразу ставав справжнім чародієм і королем. Він змушував забувати про палюче сонце, проводячи свою пані, яка уважно дослухалася до його слів, то чорним зловісним лісом, то блакитними прохолодними морськими безоднями, а то й вулицями невідомих казкових міст, адже карлик навчався мистецтва оповіді на Близькому Сході, де оповідачів цінували дуже високо, і вони були магами, що гралися з людськими душами, мов діти з м’ячем.

Його історії майже ніколи не розпочиналися в чужих країнах, куди душам тих, хто його слухав, важко було перенестися на крилах своєї фантазії. Навпаки, він починав свою оповідь із того, що можна було реально побачити на власні очі: чи то була золота пряжка, чи шовкова хустка. Він завжди починав із близького, що можна побачити, й проводив уяву своєї пані непомітно для неї саме туди, куди він сам цього хотів, починаючи свою оповідь від колишніх власників таких скарбів, від майстрів, що їх виготовляли, або ж від продавців, що їх реалізували. Тож його розповідь, розгортаючись неспішно й природно, переносила слухачку з даху палацу на баржу купця, а з баржі – до гавані, а звідти – на корабель, а вже з нього – в будь-який найвіддаленіший куточок світу.

Той, хто слухав карлика, гадав, що він і сам подумки подорожує, і коли він спокійно сидів у Венеції, його душа весело чи стривожено блукала далекими морями й казковими країнами. Ось у такий спосіб правив свою оповідь Філіппо.

Окрім таких дивовижних, здебільшого східних казок, він розповідав і про справжні пригоди, події як старого, так і нового часу, про мандри й страждання короля Енея[8], про древню державу Кіпр, про короля Іоанна[9], про чародія Вергілія[10], про чудесне плавання Амеріго Веспуччі[11]. Крім того, його власна фантазія спроможна була породжувати й свої найхимерніші історії.

Одного разу його пані, дивлячись на папугу, що куняв, запитала: «Ану, всезнайко, скажи-но, що сниться тепер моїй пташці?» Карлик замислився на якусь хвилину, а затим почав одразу розповідати якийсь довгий сон, буцімто він сам був папугою, а коли закінчив оповідати, папуга прокинувся, замекав, немов коза, й затріпотів крилами.

Або іншим разом пані кинула камінчик через парапет тераси вниз у канал й, зачувши звідти плескіт води, запитувала: «Ну, Філіппо, куди потрапив тепер мій камінець?». І карлик в ту саму мить розпочинав оповідь про те, як цей камінчик потрапив до медуз, до риб, крабів й устриць, до затонулих кораблів і водяних духів, до кобольдів і русалок, життя яких і їхні звички він знав достеменно й міг відтворити у всіх деталях.

Хоча синьйорина Маргеріта, подібно до багатьох інших багатих і чарівних дам, була зарозумілою й жорстокосердною, до карлика вона ставилася з особливою приязню й дбала про те, щоб усі поводилися з ним чемно і з належною повагою. Хоча сама вона не могла собі подеколи відмовити в задоволенні трішки подражнити карлика, адже він був її власністю.

То вона забирала від нього всі його книжки, то зачиняла його в клітці з папугою, то залишала його самого борсатися на слизькому паркеті в залі. Чинила вона все це не зі злого наміру, та й Філіппо ніколи не скаржився, тільки інколи дозволяв собі вставляти у свої притчі й казки дрібні натяки, шпички, слова, що зачіпали марнославство його господині.

Утім, синьйорина ставилася до них доволі спокійно. Однак вона остерігалася надто дражнити його, бо всі знали, що він знається на всіляких таємничих науках і заборонених засобах.

Можна було упевнено стверджувати, що він умів розмовляти з різними звірами їхньою мовою, передбачувати погоду і провіщати наперед вітри й бурі. Однак здебільшого він мовчав, і, якщо хтось чіплявся до нього з подібними запитаннями, карлик знизав похиленими плечима й намагався кивати своєю великою негнучкою головою, і робив він це так, що ті, хто його запитував, одразу забували, про що питали, й вибухали сміхом.

Оскільки кожна людина відчуває потребу в прив’язаності до абиякої живої душі та в любові до абикого, так і наш карлик окрім своїх книжок відчував ще одну особливу прив’язаність, а саме до маленького чорного песика, що належав йому, і який навіть спав біля його ніг. Це був подарунок одного з відкинутих претендентів на руку й серце синьйорини Маргеріти, і вже потім вона передала його карлику за незвичайних обставин.

Першого ж дня на новому місці цуцика спіткало горе: його дуже боляче прибило лядою. Песика хотіли умертвити, бо ляда перебила йому лапку, але карлик випросив його для себе, і вже потім пані віддала йому песика як свій подарунок.

Завдяки тому, що карлик пильно доглядав песика, він одужав і прив’язався всією душею до свого рятівника. Втім, вилікувана лапка так і зосталася кривою, і песик шкутильгав, що ще більше відповідало ході його горбатого господаря. Людське оточення принагідно часто кепкувало над Філіппо.

Можливо, що комусь така прив’язаність карлика до песика й здавалася смішною, але від цього вона не була менш щирою і сердечною, і я вважаю, що мало кого з багатих благородних панів так любили їхні найкращі друзі, як цього кульгавого песика його господар Філіппо.

Той назвав песика Філіппіно, але найчастіше кликав пестливо Фіно й доглядав за ним так дбайливо, мов за малою дитиною: розмовляв із ним, годував його ласими шматочками, дозволяв спати на своєму карликовому ліжку та часто довгенько бавився з ним. Коротко кажучи, він віддавав усю свою любов, що її нагромадив за своє бідне й мандрівне життя, на розумну тваринку, терпляче зносячи за це численні насмішки прислуги та своєї господині. Але невдовзі ви побачите, як мало було у цій відданості смішного, тому що вона принесла велике лихо не лише песику й карлику, а й усьому дому. Тож хай вас не дивує, чому я так довго розповідаю про маленького кульгавого кімнатного песика, адже знерідка трапляється, що через дрібні причини виникають великі й важкі потрясіння в долі людини.

У той час як багато родовитих, багатих і вродливих молодих чоловіків кидали на Маргеріту палкі погляди й носили у своєму серці її образ, сама ж вона була такою гордою та холодною, ніби чоловіків на світі взагалі не існує.

Так трапилося не лише тому, що до самої смерті її матері – доньї Марії з дому Джустініані[12] – дівчину виховували у великій суворості, а й тому, що була вона від природи зарозумілим створінням, яке внутрішньо супротивиться любові, і її справедливо називали найжорстокішою красунею Венеції.

Одного разу якогось молодого аристократа з Падуї вбив у двобої міланський офіцер. Коли Маргеріті передали останні слова того, що помирав, і які були адресовані саме їй, білим чолом красуні не пробігла ані найменша тінь смутку.

Сонети, написані на її честь, викликали в неї тільки насмішку, а коли майже одночасно двоє кавалерів із шанованих родин урочисто, з усією церемонійністю просили руки прекрасної синьйорини, вона, всупереч невдоволенню й умовлянню свого батька наполягла на тому, аби відмовили їм обом, що й призвело до багаторічної ворожнечі між їхніми родинами.

Однак маленький крилатий бог – добрячий пустун – не хотів віддавати свою здобич, тим більше таку прекрасну. В житті чимало прикладів того, як найнеприступніші гордійки несподівано закохуються з такою пристрастю, що мимоволі згадаєш про те, що й після найлютішої зими неодмінно настає благословенна лагідна весна.

Це трапилося на одному зі святкувань у садах Мурано. Саме тоді серцем Маргеріти заволодів один молодий лицар і мореплавець, який щойно повернувся з країн Леванта[13].

Його звали Бальдассаре Морозеки. Він не поступався синьйорині, яка накинула на нього око, ні шляхетністю свого походження, ні статечністю своєї постави.

У ній все було світле й легке, в ньому – темне й сильне. З його зовнішності було видно, що це моряк, який тривалий час перебував у плаванні й набачився різних далеких країн, що це – шукач пригод. Його засмаглим чолом, мов блискавка, пробігали думки, а його темні очі над орлиним носом були гарячими та хижими.

Цілком зрозуміло, що дуже швидко він і сам зауважив Маргеріту, і як тільки довідався її ім’я, відразу ж попросив представити себе їй та її батькові, що було виконано з усією церемонійністю й улесливими компліментами.

До закінчення урочистості, що тривала до опівночі, він, як це дозволяла статечність, увесь час тримався побіля неї, і вона уважно дослухалася до його слів – навіть якщо вони були звернені до когось іншого – з більшою пристрастю, ніж до Євангелія.

Як можна здогадатися, синьйору Бальдассаре доводилося частенько розповідати про свої подорожі й ті небезпеки, які він долав. І робив він це так вишукано й так харизматично, що всі із захопленням слухали його. Насправді ж всі його оповіді були призначені одній-єдиній слухачці, а та уважно слухала його, затамувавши подих.

Він так легко розповідав про найдивовижніші пригоди, ніби кожен слухач сам міг їх пережити. У своїх оповідях він ніколи не висував себе на передній план, як це роблять зазвичай моряки, особливо молоді. Тільки один раз, коли Бальдассаре розповідав про битву з африканськими корсарами, він згадав про своє важке поранення – після цього в нього залишився рубець навскоси через все ліве плече – і Маргеріта слухала, затамувавши подих, із захопленням і з жахом водночас.

У кінці він провів Маргеріту та її батька до їхньої гондоли, а коли попрощався з ними, то ще довго стояв на березі, спостерігаючи за ліхтарями гондоли, що відпливала темною лагуною. І тільки коли гондола зникла з очей, він повернувся до павільйону, до своїх приятелів, де шляхетні молоді люди сиділи в товаристві кількох гарненьких дівчат легкої поведінки за жовтим грецьким вином і солодким червоним алькермесом[14], гайнуючи в такий спосіб решту теплої ночі.

Серед них був і Джамбатіста Джентаріні, один із найбагатших й найжиттєрадісніших юнаків у всій Венеції. Він підвівся назустріч Бальдассаре, подав йому руку і, посміхаючись, промовив:

– Я дуже сподіваюся, що сьогодні, цієї дивовижної ночі, ти розкажеш нам будь-що про свої любовні пригоди з часів своїх мандрів, і гадаю, що цьому не завадить та обставина, що твоїм серцем заволоділа чарівна Кадорін. А чи знаєш ти, що ця прегарна дівчина немов камінь, просто бездушний камінь? Вона – як ті картини Джорджоне[15], красуні на яких бездоганні, але не мають ні плоті, ні крові, вони існують хіба що для того, щоб приваблювати наші погляди. Я серйозно раджу тобі: тримайся якомога далі від неї, чи, може, ти хочеш закінчити на потіху всієї її прислуги так, як третій відкинутий наречений?

Однак Бальдассаре тільки сміявся й не вважав за потрібне виправдовуватися. Він вихилив кілька келихів солодкого маслянистого кіпрського вина і пішов додому раніше за інших. А наступного дня він підібрав вдалий час і розшукав старого синьйора Кадоріна в його невеликому красивому палаццо й спробував усіляко сподобатися йому та завоювати його прихильність.

Увечері в супроводі кількох співаків і музик він дав на честь прекрасної молодої панни серенаду – і, безумовно, з успіхом: красуня стояла наслухаючи біля вікна й навіть на якусь мить з’явилася на балконі.

Звісно, що відразу по тому все місто тільки й гомоніло про заручини: не встиг Морозіні вдягти своє найкраще вбрання, щоб просити в батька Маргеріти руки його дочки, як всі нероби й пліткарки вже тільки те й знали, що базікати про заручини та ймовірний день весілля. Молодий кавалер знехтував заведеним у ті часи звичаєм, згідно з яким свататися належало не самому кавалеру, а через одного або двох друзів, яким доручалося виступати від його імені. Але невдовзі всезнайки-пліткарки могли тішитися: їхнє передбачення збувалося.

Як тільки синьйор Бальдассаре висловив батькові Маргеріти своє бажання стати його зятем, той дуже знітився.

– Дорогий мій, молодий пане, – промовив благально старий синьйор, – бачить бог, я високо ціную честь, яку Ви виявили моєму дому. Проте я хотів би настійливо попросити Вас відмовитися від Вашого наміру – так ми з вами уникнемо непотрібного засмучення й усіляких ускладнень. Оскільки тривалий час Ви мандрували далеко від Венеції, то, можливо, й не уявляєте собі, у які лихі ситуації кинула мене нещасна дівчина, відмовивши без будь-якої на те причини двом достойним кавалерам. Вона взагалі не хоче нічого чути про кохання та чоловіків. Визнаю, що я й сам дещо розпестив її, і я надто слабкий, щоб своєю суворістю перебороти її впертість.

Бальдассаре вічливо вислухав його, але від свого наміру не відмовився, натомість він намагався всіляко розвіяти побоювання старого пана й піднести йому настрій. Врешті-решт ґречний пан пообіцяв поговорити зі своєю дочкою.

Можна здогадатися, якою була відповідь синьйорини. Звісно, вона вигадувала зарозуміло всілякі дрібні відмовки, знову розігруючи перед своїм батьком неприступну панну, але у своєму серці вона сказала «так» ще до того, як її про це попросили.

Одразу після отримання її відповіді Бальдассаре навідався ще раз, тепер уже з вишуканим коштовним подарунком і надів на палець коханої золоту шлюбну обручку, і перший із чоловіків поцілував її у чарівні горді вуста.

Ось тепер венеціанцям було на що дивитися, про що трубити на все місто й чому заздрити. Ніхто не міг пригадати такої розкішної пари. Вони обоє були високі й стрункі, втім, панна була трішки нижчою від свого кавалера. Вона була білявка, а він – брюнет. Вони обоє ходили з високо піднесеною головою й трималися незалежно, адже ніхто з них ні в найменшому не поступався іншому: ні в родовитості, ні в гордовитості.

Тільки одне не подобалося прегарній нареченій: її шляхетний наречений заявив, що найближчим часом він повинен ще раз поїхати на Кіпр, щоб завершити там якісь дуже важливі для нього справи. А відразу після його повернення мало відбутися весілля, якому вже заздалегідь, мов якомусь народному гулянню, раділо все місто. А тим часом наречений і наречена безперешкодно втішалися своїм щастям. Синьйор Бальдассаре виявляв своїй коханій постійні знаки уваги, дарував подарунки, співав серенади під балконом, улаштовував всілякі сюрпризи, і там, де тільки було можливо, завжди був поруч із Маргерітою. Не дотримуючись старих звичаїв, молодята дозволяли собі усамітнюватися й вільно прогулювалися в закритій гондолі.

Якщо Маргеріта була зарозумілою та навіть дещо жорстокою, що для зніженої молодої аристократичної панни взагалі не було чимось дивним, її наречений був пихатим і не звик поважати інших людей. До того ж усе його життя як моряка та успіхи серед жінок аж ніяк не сприяли ушляхетненню його норову.

Чим запопадливіше, як наречений, він вдавав приємну й моральну людину, тим дужче тепер, коли мети вже було досягнуто, віддавався своїй натурі й інстинктам. Коли він ще жив разом із батьками, до того ж як моряк і багатий купець, він звик розкошувати, віддаючись своїм забаганкам й упередженням, не зважаючи на думки інших людей. Було дивним, що від самого початку йому дещо не подобалося в оточенні нареченої, а найбільше папуга, песик Фіно та карлик Філіппо. Коли він їх бачив, то часто злився й робив все, щоб помучити їх або подратувати їхню господиню. І не раз траплялося, що коли він заходив до будинку і його гучний голос лунав на гвинтових сходах, песик, гавкаючи, тікав від нього, а птиця починала кричати й бити себе крилами. Карлик вдовольнявся тим, що кривив губи й уперто мовчав. Задля правдивості мушу сказати, що Маргеріта, якщо не задля тварин, то все ж задля Філіппо, закидала іноді слівце й пробувала заступитися за бідного карлика, але, звісно, вона не наважувалася дратувати свого коханого й не могла, або й не хотіла, ставати проти його жорстокості.

З папугою було покінчено дуже швидко. Коли одного дня пан Морозіні знову дражнив птаха, штрикаючи до нього ціпком, той, розлючений, склював йому руку й розірвав до крові міцним і гострим дзьобом один його палець, після чого пан розсердився й наказав скрутити птахові шию. Птицю викинули в темний вузький канал із заднього двору будинку, і за нею ніхто не поплакав.

Не краще довелося невдовзі після цього й песику Фіно. Як тільки наречений її господині зайшов до будинку, він заховався у темному кутку під сходами, як це він завжди робив, щоб пан його не помітив, коли підходитиме до нього. Однак пан Бальдассаре, можливо, тому, що дещо забув у своїй гондолі, чого не міг довірити своєму слузі, нічого не підозрюючи, хутко збіг сходами донизу. Від несподіванки наляканий Фіно голосно загавкав і вистрибнув так різко й так невдало, що мало не збив пана з ніг. Зашпортавшись, той пройшов із песиком до передпокою, а оскільки тваринка від страху побігла далі до порталу, де кілька широких кам’яних східців вели до каналу, він дав їй під грізні прокльони такого різкого копняка, що песик полетів далеко у воду.

У ту саму мить у порталі з’явився карлик, який почув гавкіт і скавучання Фіно, й постав поруч із Бальдассаре, який сміючись, спостерігав, як напівпаралізований переляканий песик намагається відчайдушно гребти у воді. На цей галас на балконі першого поверху з’явилася Маргеріта.

– Про бога святого, пошліть туди гондолу, – кричав Філіппо до пана, не переводячи подиху. – Пані, звеліть негайно дістати його з води! Він же потоне! О, Фіно, мій Фіно!

Однак пан Бальдассаре тільки сміявся, стримуючи весляра, який вже було збирався відв’язати гондолу, щоб урятувати песика. Філіппо хотів ще раз звернутися до своєї пані й благати її, але Маргеріта, не промовивши жодного слова, в цю мить уже полишила балкон. Тоді карлик став на коліна перед своїм мучителем і почав благати його врятувати життя песика. Пан невблаганно відвернувся й суворо наказав карлику йти додому, а сам зостався на сходах гондоли доти, допоки маленький Фіно, задихаючись, не зник під водою.

Філіппо поплентався на верхню терасу під дахом палацу. Там він сів у куток, підпер руками свою велику голову й втупився поглядом поперед себе. Тут зайшла молода камеристка та покликала його до пані, а затим прийшов прислужник із тим самим проханням, однак карлик не ворухнувся. І коли пізно ввечері він усе ще сидів вгорі, сама пані піднялася до нього, тримаючи ліхтар у руці. Вона зупинилася перед карликом і якусь хвилю дивилася на нього.