Казки, легенди, притчi
Hermann Hesse
«Казки, легенди, притчi» – це найкращий початок для знайомства з творчiстю Гессе. До збiрки ввiйшли такi розповiдi, як «Карлик», «Гра тiней», «Фальдум», «Поет», «Ірис», «Казка про плетений стiлець» й iншi. Кожну розповiдь присвячено однiй або кiльком темам. В казках, легендах, притчах описано основнi фiлософськi категорii: народження, життя, любов, осягнення iстини, вiра, обман, релiгiя, смерть.
Герман Гессе
Казки, легенди, притчi
© Copyright 1930 by Hermann Hesse All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin
© І. П. Мегела, переклад украiнською, 2020
© І. П. Мегела, пiслямова, примiтки, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
Карлик
Якось увечерi, сидячи на березi каналу, старий оповiдач iсторiй Чекко так розпочав свою розповiдь. «Якщо Вам буде любо, панове, то я розповiм вам сьогоднi одну дуже стару iсторiю про прекрасну панну, про карлика та любовний напiй, про вiрнiсть i зраду, про кохання i смерть, про що, власне, й оповiдають усi старi й новi пригодницькi твори й iсторii.
Синьйорина Маргерiта Кадорiн, дочка аристократа Батiсти Кадорiна, була свого часу найчарiвнiшою з усiх прегарних дам Венецii. І вiршiв, i пiсень, написаних на ii честь, було бiльше, нiж склепiнчастих вiкон у палацах на Великому каналi[1 - Великий канал, або Гранд Канал – найвiдомiший канал Венецii, до того ж каналом у строгому розумiннi вiн не е. Це не штучно вирита споруда, а колишня дрiбна протока мiж островами Венецiанськоi лагуни.] чи гондол, що пропливали весняного вечора мiж мостом Понте-дель-Вiн[2 - Мiст Понте-дель-Вiн («винний мiст») – невеликий кам’яний мостик у Венецii. Назва походить вiд того, що поруч зазвичай причалювали барки з вином.] i мисом Догана.
Сотнi молодих i старих аристократiв вiд Венецii до Мурано[3 - У XVI ст. острiв Мурано став вiдомим у багатьох венецiанцiв. Вiн став популярним мiсцем для розваг, тут будувалися вiлли, облаштовувалися сади й парки з чудовими водограями.] i так само з Падуi не могли ночами стулити очей, щоб не помрiяти про неi, а наступного ранку не прокидалися, щоб не тужити за ii поглядом. У всьому мiстi знайшлося б небагато молодих кавалерiв, якi нiколи не ревнували Маргерiту Кадорiн.
Менi не випадае описувати ii зовнiшнiсть, i я скажу тiльки те, що була вона бiлявою, високою та стрункою, мов той молодий кипарис. Вiтер пестив ii волосся, а земля нiжила ii ступнi, i сам Тiцiан, якби йому довелося хоча б раз побачити Маргерiту, неодмiнно запалився б бажанням цiлий рiк нiкого й нiчого не малювати, а тiльки цю жiнку.
У сукнях, мереживах, вiзантiйськiй золотiй парчi, коштовному камiннi й прикрасах красуня не вiдчувала нестаткiв, ба бiльше, ii палац був просторий i розкiшний: пiдлога була застелена пухнастими килимами з Малоi Азii, шафи ломилися вiд срiбного посуду, столи виблискували вишуканими дамастовими[4 - Дамаскова чи камчатна скатертина (полотно), яка виготовлялася жакардовим (iз великим вiзерунковим) переплетенням ниток, iз вiзерунками на правому боцi. Малюнок чи вiзерунок на такiй тканинi мае зазвичай бiльш блискучу поверхню, завдяки чому вирiзняеться на iншому матовому тлi виробу.] скатертинами й розкiшною порцеляною, пiдлогу в кiмнатах прикрашала чудова мозаiка, стiни були завiшанi почасти парчевими й шовковими гобеленами, почасти чудовими свiтлими картинами. Не бракувало тут i челядi, гондол i гондольерiв.
Звiсно, що всi цi дорогi й коштовнi речi можна було побачити i в iнших домах Венецii. В мiстi були бiльшi та багатшi палаци, нiж iхнiй. Та й шафи у цих будинках були набитi повнiше, а посуд, килими та прикраси – були ще бiльш коштовними. В тi часи Венецiя була дуже багата. Однак тiльки юна Маргерiта мала такий скарб, що сколихував заздрiсть у багатьох вельможних дам. То був карлик на ймення Фiлiппо, на зрiст не бiльший як три лiктi, з двома горбиками – фантастичний маленький чоловiчок.
Фiлiппо народився на Кiпрi, й коли пан Вiтторiо Батiста привiз його до Венецii зi своеi новоi подорожi, вiн володiв тiльки грецькою i сирiйською. А тепер Фiлiппо так добре розмовляв венецiанською, немовби народився на Рiвi[5 - Рiва-дель-Ск’явонi – центральна набережна Венецii.] чи десь у церковному приходi Сан-Джоббе[6 - Церква Сан-Джоббе – католицька церква у Венецii, в районi Каннареджо. Церква е одним iз перших зразкiв архiтектури Вiдродження у цьому мiстi.].
Наскiльки чарiвною й стрункою була його панi, настiльки вiдразливим був карлик: як порiвняти з його скривленою фiгуркою, вона здавалася вдвiчi вищою й царственою, немов церковна вежа на якомусь острiвку поряд iз хатинкою рибалки.
Руки в карлика були зморшкуватi, брунатнi й покривленi, його хода – неймовiрно кумедна, нiс – надто довгий, широкi ступнi – клишоногi. Проте вдягнений був завжди, немов князь: у коштовний шовк i золоту парчу.
Уже одна зовнiшнiсть робила карлика справжнiм скарбом. Можливо, що не лише у Венецii, а й у всiй Італii, в Мiланi зокрема, не знайшлося б рiдкiснiшоi та кумеднiшоi постатi, нiж вiн, i дехто з iх Величностей i Високостей та Ясновельможностей охоче вiддали б за маленького чоловiчка стiльки золота, скiльки заважило б його тiло, якби його продавали.
Однак, якщо в iнших дворах чи в багатих мiстах може й знайшлося б кiлька iнших карликiв, якi не поступалися Фiлiппо маленьким зростом i потворнiстю, але за своiм розумом i здiбностями вiн полишав усiх далеко позаду себе. І якщо вже зайшлося про розум, то цей карлик мiг би засiдати в Радi Десятьох[7 - Рада Десятьох – орган Венецiанськоi республiки, заснований 1310 року.] або очолювати хоч яку дипломатичну мiсiю.
Вiн не лише володiв трьома мовами, а ще й знав безлiч усiляких iсторiй, не менше знався вiн i на тому, як подати корисну пораду i як iдко пожартувати, був невичерпним на всiлякi витiвки й вигадки. Варто було йому тiльки захотiти, i вiн мiг будь-кого з таким же успiхом розсмiшити, як i засмутити.
У сонячнi днi, коли донна сидiла на вiдкритiй терасi на пласкому даху свого палацу, щоб там – як тодi було модно – вибiлювати на сонцi свое розкiшне волосся, ii щоразу супроводжували двi камердинерки, африканський папуга й карлик Фiлiппо.
Служницi зволожували й розчiсували ii довге волосся i розкладали його затим для вiдбiлювання поверх крислатого капелюха. Вони змочували волосся трояндовою росою й грецькими парфумами та розповiдали своiй панi про все те, що вiдбулося за останнiй час у мiстi, i що ще мае статися: про смертi й торжества, весiлля й народження, крадiжки та всiлякi кумеднi подii.
Папуга трiпотiв своiми яскравими пiстрявими крилами й демонстрував своi три фокуси: насвистував пiсеньку, мекав, немов коза, i вигукував «Доброi ночi!». Карлик сидiв тихо поруч, скоцюрбившись пiд сонцем, i читав своi старi книжки й сувоi, так само мало привертаючи увагу на дiвочi теревенi, як i на роi мошок, що кружляли довкола нього.
І тодi щоразу ставалося так, що через якийсь час пiстрявий птах схиляв свою голову, позiхав i засинав, а дiвчата базiкали дедалi лiнивiше i нарештi замовкали, мовчки працюючи iз сонливими обличчями, адже хiба ще е деiнде на бiлому свiтi таке мiсце, де полуденне сонце припiкае мiцнiше, нiж на пласкому даху венецiанського палацу? Аж тут панi ставала все не вдоволенiшою i сварилася, якщо дiвчата пересушували ii волосся чи якось невмiло його розчiсували. І тодi наставав момент, коли вона кричала: «Заберiть вiд нього книжку!».
Служницi забирали з колiн Фiлiппо книжку, карлик гнiвно пiдводив догори очi, але тут же переборював себе i ввiчливо запитував, чого бажае його панi. І вона наказувала: «Розкажи менi будь-яку iсторiю». На що карлик вiдповiдав: «Менi треба подумати» i поринав у своi думки. Інодi ставалося так, що вiн зволiкав надто довго й панi докiрливо покрикувала на нього.
Однак карлик незворушно похитував головою, надто великою для його маленькоi постави, й спокiйно вiдповiдав: «Потерпiть ще трошки: хорошi iсторii схожi на благородну дичину. Часто доводиться подовгу сидiти в лiсах у засадi поблизу ущелин, щоб ii вистежити. Дайте менi трiшки подумати!»
Проте, коли вiн пiсля тривалих роздумiв починав розповiдати, то вже не зупинявся, аж доки не закiнчить, i його розповiдь пливла, мов рiка, що збiгала з гiр у долину i у якiй вiддзеркалювалося буквально все – вiд маленькоi травинки до блакитного небозводу.
Папуга засинав, клацаючи час вiд часу ввi снi своiм скривленим дзьобом, вода в невеликих каналах стояла незворушно, i так само незворушним було й вiддзеркалення будинкiв на ii берегах, немовби це були справжнi стiни, сонце нещадно розпiкало дах, а служницi вiдчайдушно боролися iз сонливiстю.
Але карлик не давався дрiмотi. Як тiльки вiн розпочинав свою мистецьку розповiдь, то вiдразу ставав справжнiм чародiем i королем. Вiн змушував забувати про палюче сонце, проводячи свою панi, яка уважно дослухалася до його слiв, то чорним зловiсним лiсом, то блакитними прохолодними морськими безоднями, а то й вулицями невiдомих казкових мiст, адже карлик навчався мистецтва оповiдi на Близькому Сходi, де оповiдачiв цiнували дуже високо, i вони були магами, що гралися з людськими душами, мов дiти з м’ячем.
Його iсторii майже нiколи не розпочиналися в чужих краiнах, куди душам тих, хто його слухав, важко було перенестися на крилах своеi фантазii. Навпаки, вiн починав свою оповiдь iз того, що можна було реально побачити на власнi очi: чи то була золота пряжка, чи шовкова хустка. Вiн завжди починав iз близького, що можна побачити, й проводив уяву своеi панi непомiтно для неi саме туди, куди вiн сам цього хотiв, починаючи свою оповiдь вiд колишнiх власникiв таких скарбiв, вiд майстрiв, що iх виготовляли, або ж вiд продавцiв, що iх реалiзували. Тож його розповiдь, розгортаючись неспiшно й природно, переносила слухачку з даху палацу на баржу купця, а з баржi – до гаванi, а звiдти – на корабель, а вже з нього – в будь-який найвiддаленiший куточок свiту.
Той, хто слухав карлика, гадав, що вiн i сам подумки подорожуе, i коли вiн спокiйно сидiв у Венецii, його душа весело чи стривожено блукала далекими морями й казковими краiнами. Ось у такий спосiб правив свою оповiдь Фiлiппо.
Окрiм таких дивовижних, здебiльшого схiдних казок, вiн розповiдав i про справжнi пригоди, подii як старого, так i нового часу, про мандри й страждання короля Енея[8 - Еней – у давньогрецькiй мiфологii герой Троянськоi вiйни. Герой поеми Вергiлiя «Енеiда» (29–19 р. до н. е.).], про древню державу Кiпр, про короля Іоанна[9 - Король Іоанн (Джон) Безземельний (1167–1216) – король Англii з 1199 року i герцог Аквiтанii з династii Палантагнетiв, молодший (п’ятий) син Генрiха ІІ й Алiенори Аквiтанськоi.], про чародiя Вергiлiя[10 - Чародiй Вергiлiй (Публiй Вергiлiй Марон) або Вергiлiй (70 рiк до н. е. – 19 р. н. е.) – один iз найбiльших поетiв Давнього Риму. Ім’я Вергiлiя було оточене таемничою легендою, що перетворилася в Середнi вiки на вiру в нього як чародiя. Пiдставою численних легенд про його чудодiйну силу стали деякi описанi подii в його творах, як, наприклад, розповiдь про загробне життя в «Енеiдi» тощо. Вергiлiй – засновник i добрий генiй Неаполя, вiн – неперевершений майстер, який виготовляв чудовi предмети, бронзовi статуi, бронзову муху, що виганяе мух iз Неаполя, а також образiв, що охороняють мiсто вiд зарази, чудесне дзеркало, що вiддзеркалюе все з того, що вiдбуваеться у свiтi, вiчно палаюча лампа, повiтряний мiст тощо.], про чудесне плавання Амерiго Веспуччi[11 - Амерiго Веспуччi (1454, Флоренцiя – 1512, Севiл’я, Іспанiя) – флорентiйський мандрiвник, на честь якого було названо Америку.]. Крiм того, його власна фантазiя спроможна була породжувати й своi найхимернiшi iсторii.
Одного разу його панi, дивлячись на папугу, що куняв, запитала: «Ану, всезнайко, скажи-но, що сниться тепер моiй пташцi?» Карлик замислився на якусь хвилину, а затим почав одразу розповiдати якийсь довгий сон, буцiмто вiн сам був папугою, а коли закiнчив оповiдати, папуга прокинувся, замекав, немов коза, й затрiпотiв крилами.
Або iншим разом панi кинула камiнчик через парапет тераси вниз у канал й, зачувши звiдти плескiт води, запитувала: «Ну, Фiлiппо, куди потрапив тепер мiй камiнець?». І карлик в ту саму мить розпочинав оповiдь про те, як цей камiнчик потрапив до медуз, до риб, крабiв й устриць, до затонулих кораблiв i водяних духiв, до кобольдiв i русалок, життя яких i iхнi звички вiн знав достеменно й мiг вiдтворити у всiх деталях.
Хоча синьйорина Маргерiта, подiбно до багатьох iнших багатих i чарiвних дам, була зарозумiлою й жорстокосердною, до карлика вона ставилася з особливою приязню й дбала про те, щоб усi поводилися з ним чемно i з належною повагою. Хоча сама вона не могла собi подеколи вiдмовити в задоволеннi трiшки подражнити карлика, адже вiн був ii власнiстю.
То вона забирала вiд нього всi його книжки, то зачиняла його в клiтцi з папугою, то залишала його самого борсатися на слизькому паркетi в залi. Чинила вона все це не зi злого намiру, та й Фiлiппо нiколи не скаржився, тiльки iнколи дозволяв собi вставляти у своi притчi й казки дрiбнi натяки, шпички, слова, що зачiпали марнославство його господинi.
Утiм, синьйорина ставилася до них доволi спокiйно. Однак вона остерiгалася надто дражнити його, бо всi знали, що вiн знаеться на всiляких таемничих науках i заборонених засобах.
Можна було упевнено стверджувати, що вiн умiв розмовляти з рiзними звiрами iхньою мовою, передбачувати погоду i провiщати наперед вiтри й бурi. Однак здебiльшого вiн мовчав, i, якщо хтось чiплявся до нього з подiбними запитаннями, карлик знизав похиленими плечима й намагався кивати своею великою негнучкою головою, i робив вiн це так, що тi, хто його запитував, одразу забували, про що питали, й вибухали смiхом.
Оскiльки кожна людина вiдчувае потребу в прив’язаностi до абиякоi живоi душi та в любовi до абикого, так i наш карлик окрiм своiх книжок вiдчував ще одну особливу прив’язанiсть, а саме до маленького чорного песика, що належав йому, i який навiть спав бiля його нiг. Це був подарунок одного з вiдкинутих претендентiв на руку й серце синьйорини Маргерiти, i вже потiм вона передала його карлику за незвичайних обставин.
Першого ж дня на новому мiсцi цуцика спiткало горе: його дуже боляче прибило лядою. Песика хотiли умертвити, бо ляда перебила йому лапку, але карлик випросив його для себе, i вже потiм панi вiддала йому песика як свiй подарунок.
Завдяки тому, що карлик пильно доглядав песика, вiн одужав i прив’язався всiею душею до свого рятiвника. Втiм, вилiкувана лапка так i зосталася кривою, i песик шкутильгав, що ще бiльше вiдповiдало ходi його горбатого господаря. Людське оточення принагiдно часто кепкувало над Фiлiппо.
Можливо, що комусь така прив’язанiсть карлика до песика й здавалася смiшною, але вiд цього вона не була менш щирою i сердечною, i я вважаю, що мало кого з багатих благородних панiв так любили iхнi найкращi друзi, як цього кульгавого песика його господар Фiлiппо.
Той назвав песика Фiлiппiно, але найчастiше кликав пестливо Фiно й доглядав за ним так дбайливо, мов за малою дитиною: розмовляв iз ним, годував його ласими шматочками, дозволяв спати на своему карликовому лiжку та часто довгенько бавився з ним. Коротко кажучи, вiн вiддавав усю свою любов, що ii нагромадив за свое бiдне й мандрiвне життя, на розумну тваринку, терпляче зносячи за це численнi насмiшки прислуги та своеi господинi. Але невдовзi ви побачите, як мало було у цiй вiдданостi смiшного, тому що вона принесла велике лихо не лише песику й карлику, а й усьому дому. Тож хай вас не дивуе, чому я так довго розповiдаю про маленького кульгавого кiмнатного песика, адже знерiдка трапляеться, що через дрiбнi причини виникають великi й важкi потрясiння в долi людини.
У той час як багато родовитих, багатих i вродливих молодих чоловiкiв кидали на Маргерiту палкi погляди й носили у своему серцi ii образ, сама ж вона була такою гордою та холодною, нiби чоловiкiв на свiтi взагалi не iснуе.
Так трапилося не лише тому, що до самоi смертi ii матерi – доньi Марii з дому Джустiнiанi[12 - Джустiнiанi – розгалуджений клан патрицiiв, який дав сiмох дожiв Генуi, одного – Венецii i протягом 200 рокiв керував островом Хiос в Егейському морi.] – дiвчину виховували у великiй суворостi, а й тому, що була вона вiд природи зарозумiлим створiнням, яке внутрiшньо супротивиться любовi, i ii справедливо називали найжорстокiшою красунею Венецii.
Одного разу якогось молодого аристократа з Падуi вбив у двобоi мiланський офiцер. Коли Маргерiтi передали останнi слова того, що помирав, i якi були адресованi саме iй, бiлим чолом красунi не пробiгла анi найменша тiнь смутку.
Сонети, написанi на ii честь, викликали в неi тiльки насмiшку, а коли майже одночасно двое кавалерiв iз шанованих родин урочисто, з усiею церемонiйнiстю просили руки прекрасноi синьйорини, вона, всупереч невдоволенню й умовлянню свого батька наполягла на тому, аби вiдмовили iм обом, що й призвело до багаторiчноi ворожнечi мiж iхнiми родинами.
Однак маленький крилатий бог – добрячий пустун – не хотiв вiддавати свою здобич, тим бiльше таку прекрасну. В життi чимало прикладiв того, як найнеприступнiшi гордiйки несподiвано закохуються з такою пристрастю, що мимоволi згадаеш про те, що й пiсля найлютiшоi зими неодмiнно настае благословенна лагiдна весна.
Це трапилося на одному зi святкувань у садах Мурано. Саме тодi серцем Маргерiти заволодiв один молодий лицар i мореплавець, який щойно повернувся з краiн Леванта[13 - Краiни Леванта – краiни Близького Сходу.].
