Несподiвано десь зовсiм близько мiй батько почув голосний жалiбний стогiн. Озирнувшись довкола й не побачивши нiкого, вiн дуже перелякався, сприйнявши це за поганий знак перед своiм вiд’iздом. Коли плач i стогiн повторилися ще голоснiше, вiн набрався духу й вигукнув: «Хто тут?». У цю мить побiля берега почувся плескiт води. Вiн озирнувся й побачив у слабкому мерехтiннi зiрок свiтлу постать. Вирiшивши, що це може бути хтось iз тих, хто пережив трощу корабля, або ж якийсь плавець, вiн поквапився туди на допомогу, i тут, на свое превелике подивування, побачив несподiвано чарiвну бiлоснiжну морську дiву, що вийшла по пояс iз води. Але хто може описати, яким великим було його здивування, коли нереiда благально промовила до нього:
– Чи ти не той грецький маг, що мешкае на Жовтiй вулицi?
– Так, це я, – вiдповiв вiн приязно, – чого ви хочете вiд мене?
Тодi юна русалка знову заплакала, заломивши своi прекраснi руки, й почала благати мого батька, часто зiтхаючи, щоб вiн визволив ii вiд туги й приготував для неi мiцний любовний напiй, бо вона «гине, мрiючи намарно про свого коханого». Їi чарiвнi очi дивилися так жалiбно й сумно, що розчулили його серце. І вiн негайно вирiшив допомогти iй, але спочатку поцiкавився, як вона йому вiддячить. Тодi русалка запропонувала йому таке велике перлове намисто, що будь-яка жiнка могла б вiсiм разiв обернути його довкола своеi шиi.
– Але цей скарб, – пояснила вона, – ти отримаеш не ранiше, як я побачу дiю твого чародiйства.
У силi своiх чарiв батько не мав жодного сумнiву. Вiн повернувся до мiста, розв’язав приготований до вiд’iзду вузол iз лахами й зготував бажане зiлля так швидко, що невдовзi по пiвночi вiн уже стояв на березi моря, де на нього чекала русалка. Вiн передав iй маленьку пляшечку з безцiнним зiллям, i вона, засипаючи його вдячнiстю, звелiла прийти наступноi ночi за обiцяною винагородою. Батько пiшов тодi геть i провiв решту ночi та ще цiлий наступний день у тривожному очiкуваннi. Анi трохи не сумнiваючись у силi й дii напою, вiн не знав, однак, чи дотримае свого слова морська красуня. З такими думками зустрiв вiн нiч на домовленому мiсцi. Невдовзi у хвилях з’явилася й сама морська дiва.
Неможливо передати той жах, який охопив мого бiдолашного батька, коли побачив, що вiн накоiв своiм мистецтвом! Нереiда, посмiхаючись, пiдiйшла ближче й передала йому перлове намисто, i у ii руках вiн побачив мертве тiло надзвичайно вродливого юнака. За вбранням батько впiзнав у ньому одного з грецьких морякiв. Обличчя його було смертельно-блiде, кучерi колихали морськi хвилi. Русалка нiжно притискала юнака до грудей i гойдала його на руках, немов маленького хлопчика.
Тiльки-но мiй батько побачив це, як заголосив i прокляв себе та свое мистецтво. Русалка тiеi ж миттi зникла в глибинах моря разом iз мертвим коханим, а на пiщаному березi лежало перлове намисто. Оскiльки зарадити нещастю було вже неможливо, батько взяв намисто й принiс його пiд одягом додому, там вiн розiрвав його, щоб розпродати перлини по однiй. З вилученими коштами вiн сiв на корабель, який прямував на Кiпр, i вже було думав, що назавжди позбувся будь-якоi нужденностi. Однак володiння грiшми, якi обагрила кров невинноi людини, обернулося для нього численними лихами. Шторми й корсари повiдбирали в нього всi його статки, i на батькiвщину вiн повернувся тiльки через два роки, мов жебрак iз корабля, що зазнав трощi.
Упродовж усiеi розповiдi панi лежала на перинi й дуже уважно слухала оповiдь. Коли ж карлик завершив свою розповiдь i затим замовк, вона, не промовивши жодного слова, застигла в глибоких роздумах, доки гондольер не припинив гребти в очiкуваннi на наказ повертати назад. Тодi вона стрiпнулася, немовби вiд якогось лячного сну, махнула рукою гондольеру й запнула перед собою завiсу. Весляр поспiшно розвернувся, i гондола полетiла назустрiч мiсту, немов чорний птах, а самотнiй карлик дивився спокiйно й зосереджено поверх темноi лагуни, мовби обдумуючи якусь нову iсторiю.
Вони швидко дiсталися мiста, i гондола стрiмко рухалася по Рiо Панда[18 - Рiо Панда – назва одного з венецiанських каналiв.], а затим i численними маленькими каналами.
Цiеi ночi сон Маргерiти був дуже неспокiйним. Через iсторiю з любовним напоем вона, як це й передбачав карлик, прийшла до думки, що iй i самiй варто скористатися таким самим засобом, щоб мiцнiше прив’язати нареченого до себе.
Наступного дня вона завела про це розмову з Фiлiппо, але не напряму, а немовби з переляку ставила йому рiзнi запитання. Спочатку вона намагалася довiдатися, як можна приготувати такий любовний напiй, i чи можна знайти сьогоднi того, хто знаеться на секретi приготування, i чи не мiстить напiй отруйнi та шкiдливi соки, i чи не мае вiн такого запаху, що могло б викликати пiдозру в того, хто його питиме. Хитрий Фiлiппо байдуже вiдповiдав на всi цi запитання, нiби вiн нiчого не помiчае з прихованих бажань своеi панi, i тому вона змушена була висловлюватися дедалi яснiше i, врештi-решт, прямо запитала, чи не знайдеться у Венецii хтось такий, хто мiг би приготувати такий напiй.
Тодi карлик засмiявся i вигукнув:
– Ви, здаеться, недостатньо довiряете моiй вправностi, моя панi, якщо вважаете, що я не засвоiв свого часу вiд мого батька, який був великим мудрецем, цi найпростiшi ази магii.
– Отже, ти й сам мiг би приготувати такий любовний напiй? – вигукнула панi з великою радiстю.
– Нема нiчого простiшого, – вiдповiв Фiлiппо. – Тiльки я не збагну, навiщо вам мое мистецтво, якщо ви досягли мети Ваших бажань – вашим нареченим е один iз найвродливiших i найбагатших чоловiкiв.
Однак красуня не вiдступала i, врештi-решт, карлик явно неохоче пiдкорився. Вiн отримав кошти на придбання потрiбних трав i таемничих засобiв, i потiм, якщо все буде гаразд, йому був обiцяний щедрий подарунок.
За два тижнi все було готове, i карлик принiс чародiйний напiй у маленькiй блакитнiй пляшечцi, яку отримав вiд своеi панi з ii туалетного столика. Оскiльки дата вiд’iзду пана Бальдассаре на Кiпр уже стрiмко наближалася, потрiбно було спiшно дiяти. Якось пообiддi в один iз наступних днiв Бальдассаре запропонував нареченiй розважальну прогулянку, нiкого про це не сповiстивши, i це в той час, коли через спеку о цiй порi року нiхто не влаштовував нiяких прогулянок – це здалося Маргеритi, як i карлику, слушною нагодою.
Коли на визначений час Бальдассаре пiдплив iз гондолою до заднiх дверей будинку, Маргерiта вже чекала на нього, поряд iз нею стояв Фiлiппо. Вiн занiс у човен пляшку вина та кошик iз персиками, а пiсля того, як пан i панi сiли в гондолу, знайшов собi мiсце десь позаду нiг гондольера. Молодому пановi не сподобалося, що Фiлiппо iде разом iз ними, але вiн стримав себе, щоб не сказати чогось зайвого, бо в останнi днi перед вiд’iздом намагався бiльше, нiж це робив ранiше, пiдкорятися бажанням коханоi.
Гондольер вiдштовхнув човен, Бальдассаре щiльно запнув завiсу, i вони з нареченою тiшилися перебуванням у вiддаленiй закритiй кабiнi гондоли, а карлик спокiйно сидiв на заднiй ii частинi й роздивлявся старi, високi й темнi будинки Рiо Баркароллi[19 - Рiо Баркароллi (канал гондольера) – назва одного з венецiанських каналiв.], повз якi пропливала гондола, доки бiля старовинного Палаццо Джустинiан[20 - Палаццо Джустинiан (або Джустiнiанi) – палац збудував у XV ст. невiдомий архiтектор, iмовiрно, Бартолонео Бона. Первiсно складався з двох частин – по однiй для кожноi гiлки роду. Згодом об’еднанi центральною секцiею фасаду. В рiзний час тут проживали знаменитi особи, зокрема Рiхард Вагнер – нiмецький композитор, який написав тут у 1858–1859 рр. другу частину опери «Трiстан та Ізольда», а також майстер портретного жанру Натале Ск’явонi (1777–1858).], де тодi ще був невеличкий садок, лагуна не виплила з гирла каналу Гранде. Сьогоднi на тому мiсцi, як усiм вiдомо, стоiть чудовий палаццо Бароццi[21 - Палаццо Бароццi – палац, збудований 1890 року. Первiсно в ньому розташовувався знаменитий театр Сант Ангело.].
Часом iз заштореноi кабiни долинав приглушений смiх, тихий звук поцiлунку, уривок якоiсь розмови. Фiлiппо не був цiкавим. Вiн дивився понад воду то на сонячну Рiву, то на струнку вежу церкви Сан-Джорджо Маджоре[22 - Собор Сан-Джорджо Маджоре – собор у Венецii, на островi Сан-Джорджо Маджоре, збудований мiж 1565-м i 1610 роками.], то назад на Лев’ячу колону П’яцетти[23 - Лев’яча колона, або колона Святого Марка – одна з двох знаменитих гранiтних монолiтних колон, що здiймаеться у Венецii на тiй невеликiй частинi площi Сан Марко на iм’я П’яцетта – тобто маленька площа. Колону увiнчуе бронзова статуя крилатого лева – символ Венецii.]. Вiн зиркав подеколи на гондольера, який старанно грiб, хлюпав у водi тонкою гiлочкою верболозу, яку знайшов на днi гондоли. Його обличчя було таким вiдразливим i незворушним, як зазвичай, i нiчого не виражало з його теперiшнiх думок. Вiн саме згадував свого затонулого песика Фiно й задушеного папугу та розмiрковував над тим, як усi земнi створiння – звiрi й люди – близькi до загибелi, i що на цьому свiтi ми не можемо нiчого знати наперед i едине, що ми чiтко знаемо, так це те, що смерть невiдворотна. Вiн згадав свого батька та свою батькiвщину, i все життя… гiрка посмiшка промайнула його обличчям, коли вiн згадав, що в усьому бiлому свiтi мудрi люди стоять на службi в дурнiв, i що життя бiльшостi людей нагадуе жалюгiдну комедiю. Вiн посмiхнувся й подивився на свое розкiшне шовкове вбрання.
І в той момент, коли вiн ще тихо сидiв i посмiхався, трапилося те, чого вiн увесь час чекав. Пiд дахом гондоли пролунав голос Бальдассаре й одразу затим голос Маргерiти, яка гукала: «Фiлiппо, де там твое вино й келих? Пан Бальдассаре вiдчувае спрагу й уже настав час принести той напiй».
Вiн вiдкоркував свою маленьку блакитну пляшечку, налив сiк у келих i долив червоного вина. Маргерiта розсунула фiранки, i карлик запропонував панi персики, а нареченому – келих iз напоем. Вона кинула на нього запитальний погляд, сповнений занепокоення.
Пан Бальдассаре взяв келих i пiднiс його до своiх вуст. Та ось його погляд впав на карлика, який усе ще стояв перед ним, i в його душу несподiвано заповзла пiдозра.
– Стривай! – вигукнув вiн. – Таким негiдникам, як оце ти, довiряти не можна. Перш нiж я вип’ю свое вино, я хочу бачити, як i ти вiдiп’еш iз нього.
Лице Фiлiппо було таким самим байдужим, як i ранiше.
– Вино добре, – проказав вiн ввiчливо.
Однак пан усе ще був нашорошеним.
– Ти що, парубче, не наважуешся випити? – запитав вiн з пересердя.
– Вибачте, пане, – вiдповiв карлик, – але я не привчений пити вино.
– Тодi я наказую тобi. Допоки ти не скуштуеш його, моi вуста не вип’ють жодноi його краплини.
– Немае про що хвилюватися, – посмiхнувся Фiлiппо, нахилився й узяв келих iз рук Бальдассаре, вiдпив ковток i вiддав келих назад. Бальдассаре глянув на нього, а затим i сам одним духом вихилив решту вина.
Було спекотно, лагуна виблискувала слiпучим мерехтiнням. Закоханi знову знайшли собi затiнок за фiранками, а карлик сiв збоку на днi гондоли, провiв рукою по своему широкому чолi й зцiпив свого вiдразливого рота, мовби вiд болю.
Вiн знав, що за годину його вже не стане. Напiй був отруений. Дивовижне очiкування посилювалося в його душi, що так близько стояла бiля ворiт смертi. Вiн озирнувся на мiсто й пригадав думки, у якi ще не так давно поринав. Мовчки, втупивши погляд у блискучу водну гладiнь, вiн переосмислював усе свое життя. Воно було одноманiтним i бiдним – мудрець на службi в дурнiв, жалюгiдна комедiя. Коли вiн вiдчув, що серце його вже б’еться раз бiльше, раз менше, а чоло зросилося потом, iз його грудей вирвався гiркий смiх.
Нiхто цього не почув. Гондольер уже майже засинав, а за завiсою перелякана красуня Маргерiта клопотала над Бальдассаре, якому стало несподiвано зле i який помирав у неi на руках, його тiло вже хололо. Несамовито голосячи, збiгла вона донизу. Там, на днi гондоли, лежав мертвий карлик, немовби задрiмавши, у своему розкiшному шовковому вбраннi.
То була помста Фiлiппо за смерть свого песика. Повернення нещасноi гондоли з двома мерцями навiяло жах на всю Венецiю.
Донна Маргерiта звихнулася з розуму, але ще прожила затим кiлька рокiв. Вона сидiла iнодi на парапетi свого балкона й вигукувала до кожноi гондоли або барки, що пропливали повз: «Урятуйте його! Урятуйте песика! Урятуйте маленького Фiно!» Та ii вже всi пiзнавали, i нiхто не звертав на неi увагу.
1903
Гра тiней
Широкий фасад замка, збудований зi свiтлого каменю, виходив великими вiкнами на Рейн, на плавнi та сповнений свiтла й повiтря ландшафт iз води, очерету й верболозу, а гори, що виднiлися десь вдалинi, вкритi лiсом i затягнутi голубим серпанком, утворювали плавно вигнуту дугу, вздовж якоi пропливали хмари, замки й садиби, що iх утворювали, зблискували за подиху теплого сухого вiтру й здавалися бiлими та маленькими. Фасад замка вiддзеркалювався гордовито й самовдоволено у водi, що тихо пропливала потоком, i був сповнений гiдностi та марнославства, мов молода жiнка, декоративнi кущi звiшували свое свiтло-зелене вiття до самiсiнькоi води, а вздовж кам’яного муру погойдувалися на водi пофарбованi в бiлий колiр прогулянковi гондоли. На цiй яскравiй сонячнiй частинi замка нiхто не мешкав. Пiсля того як зникла баронеса, кiмнати стояли порожнiми, крiм найменшоi – в нiй, як i ранiше, жив поет Флорiберт. Панi осоромила свого чоловiка i весь замок, i вiд веселого численного придворного штату не зосталося затим нiчого, крiм бiлих прогулянкових гондол i тихого вiршотворця.
Господар замка, пiсля того як його спiткала недоля, мешкав у заднiй частинi будiвлi. Вузький двiр затiняла велетенська вежа римськоi епохи, що стояла окремiшньо, ii стiни були темними й вологими, вiкна – вузькими та низькими, до затiненого двору щiльно прилягав темний парк iз великими групами старих кленiв, тополь, а також букiв.
Поет жив собi самотинно на сонячнiй сторонi, i його спокiй тут нiщо не порушувало. Харчувався вiн на кухнi, а барона не бачив часто цiлими днями.
– Ми живемо в цьому замку, неначе тiнi, – сказав вiн своему приятелю з юнацьких лiт, який навiдався до нього якось i витримав у непривiтних стiнах мертвого будинку всього один день. Флорiберт складав у свiй час байки й галантнi вiршi для свiтського товариства баронеси, а пiсля розпуску домашньоi прислуги вiн став нiкому не цiкавим, бо його невибаглива натура боялася бiльше жвавих провулкiв зовнiшнього свiту й боротьби за iснування, нiж самотностi в сумовитому замку. Вiн уже давно не писав вiршiв. Коли дув захiдний вiтер, вiн дивився через рiчку поверх жовтого очерету на далекi хребти синюватих гiр i спостерiгав за вервечками хмар понад ними, а вечорами слухав у старому парку, як шумлять, погойдуючись, високi дерева, й складав розлогi поетичнi твори, у яких, однак, не було слiв, i тому вiн нiколи не мiг iх записати. Один iз таких вiршiв називався «Подих Бога», i в ньому йшлося про теплий пiвденний вiтер, а iнший – називався «Душевна втiха», i був, по сутi, спогляданням барвистих весняних лугiв.
Флорiберт не мiг нi прочитати цi вiршi, нi проспiвати iх, бо в них не було слiв, але вiн снив ними й часом тонко iх вiдчував, надто ввечерi. А iнакше вiн проводив свiй час здебiльшого в селi, де бавився з малими русявими дiтлахами чи смiшив молодих жiнок i дiвчат тим, що знiмав перед ними свого капелюха, немовби перед знатними панами. Найщасливiшими були для нього тi днi, коли вiн бачив фрау Агнес, чарiвну фрау Агнес, знамениту фрау Агнес з вузьким дiвчачим обличчям. Вiн вiтався з нею, низько вклоняючись, i прегарна Агнес кивала й смiялася, заглядаючи йому в очi, сповненi сором’язливостi, та простувала далi з посмiшкою на вустах, мов сонячний промiнчик.
Фрау Агнес мешкала в окремому будинку, що примикав до здичавiлого замкового парку, i який служив ранiше бароновi для його амурних втiх. Їi батько працював лiсничим й отримав цей будинок як подарунок вiд батька теперiшнього господаря за якiсь особливi заслуги. Вона рано вийшла замiж i повернулася додому молодою вдовою, отож пiсля смертi батька так i мешкала у цьому самотньому будинку одна зi служницею та слiпою тiткою.
Фрау Агнес носила простi, але гарнi й завжди новi вбрання нiжних кольорiв. Їi обличчя по-дiвочому було юним i вузьким, каштанове волосся заплетене в тугi коси й укладене довкола витонченоi голiвки. Барон був закоханий у неi ще до того, як вiн iз ганьбою прогнав свою дружину, й тепер кохав ii з новою силою. Вiн зустрiчав ii вранцi в лiсi, а вночi вiдвозив рiчкою на гондолi до очеретяноi хатинки в плавнях; i там ii усмiхнене дiвоче обличчя лежало на його рано посивiлiй бородi, а ii нiжнi пучки гралися з його жорсткою та твердою рукою мисливця.
Фрау Агнес ходила на свята до церкви, молилася та подавала милостиню злидарям. Вона приходила в селi до лiтнiх бiдних жiнок i дарувала iм черевики, причiсувала iхнiх внучат, допомагала iм у шитвi, i, йдучи геть, полишала у iхнiх хатинках м’який блиск юноi святоi. Фрау Агнес жадали всi чоловiки, i той, хто iй подобався, або той, хто з’являвся в потрiбний момент, мiг поцiлувати ii руку, ба, навiть отримати поцiлунок у вуста, а кому таланило й, хто був статний собою та високий на зрiст, той мiг i наважитися залiзти до неi вночi через вiкно.
Усi це знали, i барон також, однак прекрасна Агнес iшла своiм шляхом далi, посмiхаючись, iз невинним поглядом, мов незаймана дiвчина, яку не можуть зворушити жоднi жадання чоловiкiв. Часом з’являвся новий коханець, який обережно залицявся до неi, наче до якоiсь недосяжноi красунi, блаженствував у благословеннiй гордостi вiд такого розкiшного завоювання й дивувався тому, що iншi чоловiки не заздрили йому, а тiльки посмiхалися. Їi будинок, сповнений тишi, стояв скраю похмурого парку, що зарiс в’юнкими трояндами, самотнiй, мов здичавiлий, казковий лiс. Вона мешкала в ньому, виходила з нього й поверталася до нього лiтнього ранку, свiжа та нiжна, немов троянда, з осяйним блиском на дiвочому обличчi й важким вiнком кiс довкруж витонченоi голови. Лiтнi бiднi жiнки благословляли ii i цiлували iй руки, чоловiки поштиво вiталися з нею й посмiхалися за спиною, дiтлахи пiдбiгали до неi, випрошували в неi милостиню й дозволяли гладити себе по голiвцi.
– Чому ти така? – запитував ii часом барон i погрозливо дивився на неi своiми похмурими очима.
– Хiба ти маеш право на мене? – запитувала вона здивовано, заплiтаючи каштановi коси.
