Його звали Бальдассаре Морозеки. Вiн не поступався синьйоринi, яка накинула на нього око, нi шляхетнiстю свого походження, нi статечнiстю своеi постави.
У нiй все було свiтле й легке, в ньому – темне й сильне. З його зовнiшностi було видно, що це моряк, який тривалий час перебував у плаваннi й набачився рiзних далеких краiн, що це – шукач пригод. Його засмаглим чолом, мов блискавка, пробiгали думки, а його темнi очi над орлиним носом були гарячими та хижими.
Цiлком зрозумiло, що дуже швидко вiн i сам зауважив Маргерiту, i як тiльки довiдався ii iм’я, вiдразу ж попросив представити себе iй та ii батьковi, що було виконано з усiею церемонiйнiстю й улесливими комплiментами.
До закiнчення урочистостi, що тривала до опiвночi, вiн, як це дозволяла статечнiсть, увесь час тримався побiля неi, i вона уважно дослухалася до його слiв – навiть якщо вони були зверненi до когось iншого – з бiльшою пристрастю, нiж до Євангелiя.
Як можна здогадатися, синьйору Бальдассаре доводилося частенько розповiдати про своi подорожi й тi небезпеки, якi вiн долав. І робив вiн це так вишукано й так харизматично, що всi iз захопленням слухали його. Насправдi ж всi його оповiдi були призначенi однiй-единiй слухачцi, а та уважно слухала його, затамувавши подих.
Вiн так легко розповiдав про найдивовижнiшi пригоди, нiби кожен слухач сам мiг iх пережити. У своiх оповiдях вiн нiколи не висував себе на переднiй план, як це роблять зазвичай моряки, особливо молодi. Тiльки один раз, коли Бальдассаре розповiдав про битву з африканськими корсарами, вiн згадав про свое важке поранення – пiсля цього в нього залишився рубець навскоси через все лiве плече – i Маргерiта слухала, затамувавши подих, iз захопленням i з жахом водночас.
У кiнцi вiн провiв Маргерiту та ii батька до iхньоi гондоли, а коли попрощався з ними, то ще довго стояв на березi, спостерiгаючи за лiхтарями гондоли, що вiдпливала темною лагуною. І тiльки коли гондола зникла з очей, вiн повернувся до павiльйону, до своiх приятелiв, де шляхетнi молодi люди сидiли в товариствi кiлькох гарненьких дiвчат легкоi поведiнки за жовтим грецьким вином i солодким червоним алькермесом[14 - Алькермес – класичний iталiйський лiкер.], гайнуючи в такий спосiб решту теплоi ночi.
Серед них був i Джамбатiста Джентарiнi, один iз найбагатших й найжиттерадiснiших юнакiв у всiй Венецii. Вiн пiдвiвся назустрiч Бальдассаре, подав йому руку i, посмiхаючись, промовив:
– Я дуже сподiваюся, що сьогоднi, цiеi дивовижноi ночi, ти розкажеш нам будь-що про своi любовнi пригоди з часiв своiх мандрiв, i гадаю, що цьому не завадить та обставина, що твоiм серцем заволодiла чарiвна Кадорiн. А чи знаеш ти, що ця прегарна дiвчина немов камiнь, просто бездушний камiнь? Вона – як тi картини Джорджоне[15 - Джорджо Барбареллi де Кастельфранко, бiльше вiдомий як Джорджоне (1477(8)–1510) – iталiйський художник, представник венецiанськоi школи живопису, один iз найбiльших майстрiв Високого Вiдродження.], красунi на яких бездоганнi, але не мають нi плотi, нi кровi, вони iснують хiба що для того, щоб приваблювати нашi погляди. Я серйозно раджу тобi: тримайся якомога далi вiд неi, чи, може, ти хочеш закiнчити на потiху всiеi ii прислуги так, як третiй вiдкинутий наречений?
Однак Бальдассаре тiльки смiявся й не вважав за потрiбне виправдовуватися. Вiн вихилив кiлька келихiв солодкого маслянистого кiпрського вина i пiшов додому ранiше за iнших. А наступного дня вiн пiдiбрав вдалий час i розшукав старого синьйора Кадорiна в його невеликому красивому палаццо й спробував усiляко сподобатися йому та завоювати його прихильнiсть.
Увечерi в супроводi кiлькох спiвакiв i музик вiн дав на честь прекрасноi молодоi панни серенаду – i, безумовно, з успiхом: красуня стояла наслухаючи бiля вiкна й навiть на якусь мить з’явилася на балконi.
Звiсно, що вiдразу по тому все мiсто тiльки й гомонiло про заручини: не встиг Морозiнi вдягти свое найкраще вбрання, щоб просити в батька Маргерiти руки його дочки, як всi нероби й плiткарки вже тiльки те й знали, що базiкати про заручини та ймовiрний день весiлля. Молодий кавалер знехтував заведеним у тi часи звичаем, згiдно з яким свататися належало не самому кавалеру, а через одного або двох друзiв, яким доручалося виступати вiд його iменi. Але невдовзi всезнайки-плiткарки могли тiшитися: iхне передбачення збувалося.
Як тiльки синьйор Бальдассаре висловив батьковi Маргерiти свое бажання стати його зятем, той дуже знiтився.
– Дорогий мiй, молодий пане, – промовив благально старий синьйор, – бачить бог, я високо цiную честь, яку Ви виявили моему дому. Проте я хотiв би настiйливо попросити Вас вiдмовитися вiд Вашого намiру – так ми з вами уникнемо непотрiбного засмучення й усiляких ускладнень. Оскiльки тривалий час Ви мандрували далеко вiд Венецii, то, можливо, й не уявляете собi, у якi лихi ситуацii кинула мене нещасна дiвчина, вiдмовивши без будь-якоi на те причини двом достойним кавалерам. Вона взагалi не хоче нiчого чути про кохання та чоловiкiв. Визнаю, що я й сам дещо розпестив ii, i я надто слабкий, щоб своею суворiстю перебороти ii впертiсть.
Бальдассаре вiчливо вислухав його, але вiд свого намiру не вiдмовився, натомiсть вiн намагався всiляко розвiяти побоювання старого пана й пiднести йому настрiй. Врештi-решт гречний пан пообiцяв поговорити зi своею дочкою.
Можна здогадатися, якою була вiдповiдь синьйорини. Звiсно, вона вигадувала зарозумiло всiлякi дрiбнi вiдмовки, знову розiгруючи перед своiм батьком неприступну панну, але у своему серцi вона сказала «так» ще до того, як ii про це попросили.
Одразу пiсля отримання ii вiдповiдi Бальдассаре навiдався ще раз, тепер уже з вишуканим коштовним подарунком i надiв на палець коханоi золоту шлюбну обручку, i перший iз чоловiкiв поцiлував ii у чарiвнi гордi вуста.
Ось тепер венецiанцям було на що дивитися, про що трубити на все мiсто й чому заздрити. Нiхто не мiг пригадати такоi розкiшноi пари. Вони обое були високi й стрункi, втiм, панна була трiшки нижчою вiд свого кавалера. Вона була бiлявка, а вiн – брюнет. Вони обое ходили з високо пiднесеною головою й трималися незалежно, адже нiхто з них нi в найменшому не поступався iншому: нi в родовитостi, нi в гордовитостi.
Тiльки одне не подобалося прегарнiй нареченiй: ii шляхетний наречений заявив, що найближчим часом вiн повинен ще раз поiхати на Кiпр, щоб завершити там якiсь дуже важливi для нього справи. А вiдразу пiсля його повернення мало вiдбутися весiлля, якому вже заздалегiдь, мов якомусь народному гулянню, радiло все мiсто. А тим часом наречений i наречена безперешкодно втiшалися своiм щастям. Синьйор Бальдассаре виявляв своiй коханiй постiйнi знаки уваги, дарував подарунки, спiвав серенади пiд балконом, улаштовував всiлякi сюрпризи, i там, де тiльки було можливо, завжди був поруч iз Маргерiтою. Не дотримуючись старих звичаiв, молодята дозволяли собi усамiтнюватися й вiльно прогулювалися в закритiй гондолi.
Якщо Маргерiта була зарозумiлою та навiть дещо жорстокою, що для знiженоi молодоi аристократичноi панни взагалi не було чимось дивним, ii наречений був пихатим i не звик поважати iнших людей. До того ж усе його життя як моряка та успiхи серед жiнок аж нiяк не сприяли ушляхетненню його норову.
Чим запопадливiше, як наречений, вiн вдавав приемну й моральну людину, тим дужче тепер, коли мети вже було досягнуто, вiддавався своiй натурi й iнстинктам. Коли вiн ще жив разом iз батьками, до того ж як моряк i багатий купець, вiн звик розкошувати, вiддаючись своiм забаганкам й упередженням, не зважаючи на думки iнших людей. Було дивним, що вiд самого початку йому дещо не подобалося в оточеннi нареченоi, а найбiльше папуга, песик Фiно та карлик Фiлiппо. Коли вiн iх бачив, то часто злився й робив все, щоб помучити iх або подратувати iхню господиню. І не раз траплялося, що коли вiн заходив до будинку i його гучний голос лунав на гвинтових сходах, песик, гавкаючи, тiкав вiд нього, а птиця починала кричати й бити себе крилами. Карлик вдовольнявся тим, що кривив губи й уперто мовчав. Задля правдивостi мушу сказати, що Маргерiта, якщо не задля тварин, то все ж задля Фiлiппо, закидала iнодi слiвце й пробувала заступитися за бiдного карлика, але, звiсно, вона не наважувалася дратувати свого коханого й не могла, або й не хотiла, ставати проти його жорстокостi.
З папугою було покiнчено дуже швидко. Коли одного дня пан Морозiнi знову дражнив птаха, штрикаючи до нього цiпком, той, розлючений, склював йому руку й розiрвав до кровi мiцним i гострим дзьобом один його палець, пiсля чого пан розсердився й наказав скрутити птаховi шию. Птицю викинули в темний вузький канал iз заднього двору будинку, i за нею нiхто не поплакав.
Не краще довелося невдовзi пiсля цього й песику Фiно. Як тiльки наречений ii господинi зайшов до будинку, вiн заховався у темному кутку пiд сходами, як це вiн завжди робив, щоб пан його не помiтив, коли пiдходитиме до нього. Однак пан Бальдассаре, можливо, тому, що дещо забув у своiй гондолi, чого не мiг довiрити своему слузi, нiчого не пiдозрюючи, хутко збiг сходами донизу. Вiд несподiванки наляканий Фiно голосно загавкав i вистрибнув так рiзко й так невдало, що мало не збив пана з нiг. Зашпортавшись, той пройшов iз песиком до передпокою, а оскiльки тваринка вiд страху побiгла далi до порталу, де кiлька широких кам’яних схiдцiв вели до каналу, вiн дав iй пiд грiзнi прокльони такого рiзкого копняка, що песик полетiв далеко у воду.
У ту саму мить у порталi з’явився карлик, який почув гавкiт i скавучання Фiно, й постав поруч iз Бальдассаре, який смiючись, спостерiгав, як напiвпаралiзований переляканий песик намагаеться вiдчайдушно гребти у водi. На цей галас на балконi першого поверху з’явилася Маргерiта.
– Про бога святого, пошлiть туди гондолу, – кричав Фiлiппо до пана, не переводячи подиху. – Панi, звелiть негайно дiстати його з води! Вiн же потоне! О, Фiно, мiй Фiно!
Однак пан Бальдассаре тiльки смiявся, стримуючи весляра, який вже було збирався вiдв’язати гондолу, щоб урятувати песика. Фiлiппо хотiв ще раз звернутися до своеi панi й благати ii, але Маргерiта, не промовивши жодного слова, в цю мить уже полишила балкон. Тодi карлик став на колiна перед своiм мучителем i почав благати його врятувати життя песика. Пан невблаганно вiдвернувся й суворо наказав карлику йти додому, а сам зостався на сходах гондоли доти, допоки маленький Фiно, задихаючись, не зник пiд водою.
Фiлiппо поплентався на верхню терасу пiд дахом палацу. Там вiн сiв у куток, пiдпер руками свою велику голову й втупився поглядом поперед себе. Тут зайшла молода камеристка та покликала його до панi, а затим прийшов прислужник iз тим самим проханням, однак карлик не ворухнувся. І коли пiзно ввечерi вiн усе ще сидiв вгорi, сама панi пiднялася до нього, тримаючи лiхтар у руцi. Вона зупинилася перед карликом i якусь хвилю дивилася на нього.
– Чому ти не встаеш? – запитала вона перегодя. Карлик не вiдповiв. – Чому ти не встаеш? – запитала вона ще раз.
Тодi маленький чоловiчок подивився на неi й тихо проказав: – Чому ви згубили мого песика?
– Це не я зробила, – виправдовувалася панi.
– Ви могли його врятувати, а ви дали йому загинути, – бiдкався карлик. – О, мiй любий! О, Фiно! О, мiй Фiно!
І тут Маргерiта розiзлилася й наказала йому негайно встати та йти спати. Вiн поплентався слiдом за нею, не промовивши жодного слова, i три днi мовчав, мов мрець. Його не цiкавила iжа, i вiн не звертав жодноi уваги на те, що вiдбувалося довкола нього та про що говорили люди.
У цi днi молоду панi охопив великий неспокiй. Вона почула звiдусiль такi слова про свого нареченого, що це ii дуже занепокоiло. Хотiлося знати, чи справдi молодий пан Морозiнi у своiх мандрах увивався за жiнками й мав на Кiпрi та в iнших мiсцях безлiч коханок. Воно так було й насправдi, i Маргерiта почала вагатися, ii охопив страх, i про нову подорож свого нареченого, що мала вiдбутися невдовзi, вона тепер думала, гiрко зiтхаючи. Врештi-решт Маргерiта не могла цього бiльше витримати й одного ранку, коли Бальдассаре був у неi вдома, вона йому все розповiла, не приховавши жодного свого побоювання.
Вiн розсмiявся.
– Те, що тобi, моя кохана, моя найчарiвнiша, розповiдали, може почасти й брехня, але бiльшiсть iз того все-таки правда. Кохання, наче хвиля, воно приходить i, пiдхоплюючи нас, веде за собою, а ми не можемо йому опиратися. І все ж я добре знаю, чим я завинив перед своею нареченою й дочкою такого благородного дому. Однак ти можеш не хвилюватися. Я бачив у рiзних краях рiзних гарних жiнок i в деяких iз них закохався, але жодна з них i тiнню не скидаеться з тобою.
І через те, що вiд його сили та мужностi вiдходили якiсь дивочари, вона заспокоiлася, посмiхнулася й погладила його тверду, засмаглу руку. Проте щойно вiн пiшов, усi ii побоювання повернулися й вилися гадюкою коло серця. Отже, ця гордовита панна пiзнала таемниче, присмирене почуття кохання-страждання та ревнощi, а потiм до пiвночi не могла заснути пiд своiм шовковим покривалом.
Перебуваючи у пригнiченому настроi, Маргерiта повернула свою прихильнiсть Фiлiппо. Той теж поводився, як завжди, – вiдновив свое попередне ставлення, немовби забув про страшну смерть свого песика. Вiн сидiв, як зазвичай, на терасi, читаючи книжки або розповiдаючи iсторii, в той час як Маргерiта вибiлювала на сонцi свое волосся.
І ось одного разу вiн пригадав ще одну iсторiю. А оскiльки панi якось запитала його, над чим вiн так глибоко замислився, то вiн вiдповiв iй такими дивними словами:
– Хай бог благословить цей дiм, милостива панi, який я невдовзi покину, чи то мертвим чи то живим.
– Чому ж бо? – запитала вона.
На це вiн дивно стенув плечима.
– Я це передчуваю, панi. Птаха нема, песика нема. Що ж тут робити карлику?
Вона суворо заборонила йому заводити подiбнi розмови, i вiн бiльше не згадував про це. Панi гадала, що вiн уже не думае про це, i ii довiра знову повернулася до нього. А вiн, коли вона розповiдала йому про своi турботи, захищав пана Бальдассаре й жодним чином не давав запримiтити, нiбито якось недоброзичливо ставиться до нього. Отож вiн поступово знову завоював найвищу довiру у своеi панi.
Одного лiтнього вечора, коли вiд моря повiяло прохолодою, Маргерiта разом iз карликом сiла у свою гондолу й звелiла керманичу гребти у вiдкрите море. Коли гондола пропливала мимо Мурано й мiсто розпливалося, немов якесь бiле сновидiння вдалинi на пласкiй слiпучiй лагунi, вона звелiла Фiлiппо розповiсти iй якусь iсторiю. Вона лежала на чорному пуховику, а карлик сидiв навпроти неi на пiдлозi гондоли, спершись спиною на високу корму.
Сонце висiло на краю далеких гiр, що ледь проступали здалеку крiзь рожевий серпанок. На островi Мурано залунали дзвони. Гондольер, зморений спекою, правив довгим веслом мляво й напiвсонно. Його згорблена постать вiдбивалася разом iз гондолою у водi, помережанiй морськими водоростями. Часом зовсiм близько пропливала вантажна баржа або рибальська барка з латинським вiтрилом[16 - Латинське вiтрило мае вигляд прямокутного трикутника. У Середньовiччi латинське вiтрило було поширеним через здатнiсть судна з таким вiтрилом ходити дуже круто вiд подувiв вiтру.], гострий трикутник якого затуляв на мить далекi вежi мiста.
– Розкажи менi якусь iсторiю! – наказала Маргерiта, i Фiлiппо схилив свою важку голову, покрутив золоту торочку на своему шовковому сюртуку, замислився на хвилинку, а тодi почав оповiдати таку iсторiю:
– Задовго до мого народження, коли мiй батько ще мешкав у Вiзантii, пережив дивовижну й незвичайну пригоду. Вiн заробляв тодi на життя лiкуванням i порадами в рiзних складних ситуацiях. Лiкуванню й магii вiн навчався в одного перса, що мешкав у Смирнi[17 - Смирна – античне мiсто, одне з найдревнiших давньогрецьких мiст у Малiй Азii. Сьогоднi руiни мiста розташованi на територii турецького мiста Ізмiра.], i був великим знавцем цих двох великих наук. Але, оскiльки мiй батько був людиною благородною й досяг усього у своему життi не шахрайством, не лицемiрством, а тiльки своiм умiнням, то йому довелося зазнати чимало рiзного лиха через заздрiсть шахраiв i шарлатанiв, тож вiн був змушений довго шукати нагоди, щоб повернутися на батькiвщину. Однак повернутися туди мiй бiдолашний батько хотiв не ранiше нiж наживе на чужинi хоча б якихось статкiв, адже вiн знав, що вдома його рiдня скнiе в жалюгiдних умовах. Чим менше посмiхалася йому доля у Вiзантii, до того що деякi шахраi й неуки без особливих зусиль багатiли, тим сумнiшим ставав мiй любий батько, i вiн було вже втратив майже всяку надiю пiдлатати своi справи, щоб не вдатися до шарлатанства.
Утiм, слабких i хворих у нього завжди було багато, i багатьом iз них вiн урятував життя. Однак усi цi люди були бiдними й знедоленими, i йому було соромно брати вiд них за свою допомогу бiльше, нiж якусь дещицю.
Його стан був таким безрадiсним, що мiй батько вже був готовим покинути мiсто й рушити в дорогу пiшки без шеляга в кишенi або ж пошукати роботу десь на кораблi. І все ж вiн вiдклав свiй вiд’iзд ще на один мiсяць, бо за астрологiчними прогнозами найближчим часом йому повинен був випасти щасливий випадок. Та поминув i цей мiсяць, а нiчого так i не сталося. В останнiй день, зневiрившись душею й тiлом, вiн зiбрав своi бiднi лахи, щоб зрання наступного дня вирушити в дорогу.
Останнього вечора вiн блукав уздовж берега моря за межею мiста, i можна собi уявити, якими невтiшними були його думки про те, що всi його надii виявилися примарними. Сонце давно сiло на спочин, i зiрки вже порозливали свое блiде свiтло над тихим морем.
