Казки, легенди, притчі

– Чому ти не встаєш? – запитала вона перегодя. Карлик не відповів. – Чому ти не встаєш? – запитала вона ще раз.

Тоді маленький чоловічок подивився на неї й тихо проказав: – Чому ви згубили мого песика?

– Це не я зробила, – виправдовувалася пані.

– Ви могли його врятувати, а ви дали йому загинути, – бідкався карлик. – О, мій любий! О, Фіно! О, мій Фіно!

І тут Маргеріта розізлилася й наказала йому негайно встати та йти спати. Він поплентався слідом за нею, не промовивши жодного слова, і три дні мовчав, мов мрець. Його не цікавила їжа, і він не звертав жодної уваги на те, що відбувалося довкола нього та про що говорили люди.

У ці дні молоду пані охопив великий неспокій. Вона почула звідусіль такі слова про свого нареченого, що це її дуже занепокоїло. Хотілося знати, чи справді молодий пан Морозіні у своїх мандрах увивався за жінками й мав на Кіпрі та в інших місцях безліч коханок. Воно так було й насправді, і Маргеріта почала вагатися, її охопив страх, і про нову подорож свого нареченого, що мала відбутися невдовзі, вона тепер думала, гірко зітхаючи. Врешті-решт Маргеріта не могла цього більше витримати й одного ранку, коли Бальдассаре був у неї вдома, вона йому все розповіла, не приховавши жодного свого побоювання.

Він розсміявся.

– Те, що тобі, моя кохана, моя найчарівніша, розповідали, може почасти й брехня, але більшість із того все-таки правда. Кохання, наче хвиля, воно приходить і, підхоплюючи нас, веде за собою, а ми не можемо йому опиратися. І все ж я добре знаю, чим я завинив перед своєю нареченою й дочкою такого благородного дому. Однак ти можеш не хвилюватися. Я бачив у різних краях різних гарних жінок і в деяких із них закохався, але жодна з них і тінню не скидається з тобою.

І через те, що від його сили та мужності відходили якісь дивочари, вона заспокоїлася, посміхнулася й погладила його тверду, засмаглу руку. Проте щойно він пішов, усі її побоювання повернулися й вилися гадюкою коло серця. Отже, ця гордовита панна пізнала таємниче, присмирене почуття кохання-страждання та ревнощі, а потім до півночі не могла заснути під своїм шовковим покривалом.

Перебуваючи у пригніченому настрої, Маргеріта повернула свою прихильність Філіппо. Той теж поводився, як завжди, – відновив своє попереднє ставлення, немовби забув про страшну смерть свого песика. Він сидів, як зазвичай, на терасі, читаючи книжки або розповідаючи історії, в той час як Маргеріта вибілювала на сонці своє волосся.

І ось одного разу він пригадав ще одну історію. А оскільки пані якось запитала його, над чим він так глибоко замислився, то він відповів їй такими дивними словами:

– Хай бог благословить цей дім, милостива пані, який я невдовзі покину, чи то мертвим чи то живим.

– Чому ж бо? – запитала вона.

На це він дивно стенув плечима.

– Я це передчуваю, пані. Птаха нема, песика нема. Що ж тут робити карлику?

Вона суворо заборонила йому заводити подібні розмови, і він більше не згадував про це. Пані гадала, що він уже не думає про це, і її довіра знову повернулася до нього. А він, коли вона розповідала йому про свої турботи, захищав пана Бальдассаре й жодним чином не давав запримітити, нібито якось недоброзичливо ставиться до нього. Отож він поступово знову завоював найвищу довіру у своєї пані.

Одного літнього вечора, коли від моря повіяло прохолодою, Маргеріта разом із карликом сіла у свою гондолу й звеліла керманичу гребти у відкрите море. Коли гондола пропливала мимо Мурано й місто розпливалося, немов якесь біле сновидіння вдалині на пласкій сліпучій лагуні, вона звеліла Філіппо розповісти їй якусь історію. Вона лежала на чорному пуховику, а карлик сидів навпроти неї на підлозі гондоли, спершись спиною на високу корму.

Сонце висіло на краю далеких гір, що ледь проступали здалеку крізь рожевий серпанок. На острові Мурано залунали дзвони. Гондольєр, зморений спекою, правив довгим веслом мляво й напівсонно. Його згорблена постать відбивалася разом із гондолою у воді, помережаній морськими водоростями. Часом зовсім близько пропливала вантажна баржа або рибальська барка з латинським вітрилом[16], гострий трикутник якого затуляв на мить далекі вежі міста.

– Розкажи мені якусь історію! – наказала Маргеріта, і Філіппо схилив свою важку голову, покрутив золоту торочку на своєму шовковому сюртуку, замислився на хвилинку, а тоді почав оповідати таку історію:

– Задовго до мого народження, коли мій батько ще мешкав у Візантії, пережив дивовижну й незвичайну пригоду. Він заробляв тоді на життя лікуванням і порадами в різних складних ситуаціях. Лікуванню й магії він навчався в одного перса, що мешкав у Смирні[17], і був великим знавцем цих двох великих наук. Але, оскільки мій батько був людиною благородною й досяг усього у своєму житті не шахрайством, не лицемірством, а тільки своїм умінням, то йому довелося зазнати чимало різного лиха через заздрість шахраїв і шарлатанів, тож він був змушений довго шукати нагоди, щоб повернутися на батьківщину. Однак повернутися туди мій бідолашний батько хотів не раніше ніж наживе на чужині хоча б якихось статків, адже він знав, що вдома його рідня скніє в жалюгідних умовах. Чим менше посміхалася йому доля у Візантії, до того що деякі шахраї й неуки без особливих зусиль багатіли, тим сумнішим ставав мій любий батько, і він було вже втратив майже всяку надію підлатати свої справи, щоб не вдатися до шарлатанства.

Утім, слабких і хворих у нього завжди було багато, і багатьом із них він урятував життя. Однак усі ці люди були бідними й знедоленими, і йому було соромно брати від них за свою допомогу більше, ніж якусь дещицю.

Його стан був таким безрадісним, що мій батько вже був готовим покинути місто й рушити в дорогу пішки без шеляга в кишені або ж пошукати роботу десь на кораблі. І все ж він відклав свій від’їзд ще на один місяць, бо за астрологічними прогнозами найближчим часом йому повинен був випасти щасливий випадок. Та поминув і цей місяць, а нічого так і не сталося. В останній день, зневірившись душею й тілом, він зібрав свої бідні лахи, щоб зрання наступного дня вирушити в дорогу.

Останнього вечора він блукав уздовж берега моря за межею міста, і можна собі уявити, якими невтішними були його думки про те, що всі його надії виявилися примарними. Сонце давно сіло на спочин, і зірки вже порозливали своє бліде світло над тихим морем.

Несподівано десь зовсім близько мій батько почув голосний жалібний стогін. Озирнувшись довкола й не побачивши нікого, він дуже перелякався, сприйнявши це за поганий знак перед своїм від’їздом. Коли плач і стогін повторилися ще голосніше, він набрався духу й вигукнув: «Хто тут?». У цю мить побіля берега почувся плескіт води. Він озирнувся й побачив у слабкому мерехтінні зірок світлу постать. Вирішивши, що це може бути хтось із тих, хто пережив трощу корабля, або ж якийсь плавець, він поквапився туди на допомогу, і тут, на своє превелике подивування, побачив несподівано чарівну білосніжну морську діву, що вийшла по пояс із води. Але хто може описати, яким великим було його здивування, коли нереїда благально промовила до нього:

– Чи ти не той грецький маг, що мешкає на Жовтій вулиці?

– Так, це я, – відповів він приязно, – чого ви хочете від мене?

Тоді юна русалка знову заплакала, заломивши свої прекрасні руки, й почала благати мого батька, часто зітхаючи, щоб він визволив її від туги й приготував для неї міцний любовний напій, бо вона «гине, мріючи намарно про свого коханого». Її чарівні очі дивилися так жалібно й сумно, що розчулили його серце. І він негайно вирішив допомогти їй, але спочатку поцікавився, як вона йому віддячить. Тоді русалка запропонувала йому таке велике перлове намисто, що будь-яка жінка могла б вісім разів обернути його довкола своєї шиї.

– Але цей скарб, – пояснила вона, – ти отримаєш не раніше, як я побачу дію твого чародійства.

У силі своїх чарів батько не мав жодного сумніву. Він повернувся до міста, розв’язав приготований до від’їзду вузол із лахами й зготував бажане зілля так швидко, що невдовзі по півночі він уже стояв на березі моря, де на нього чекала русалка. Він передав їй маленьку пляшечку з безцінним зіллям, і вона, засипаючи його вдячністю, звеліла прийти наступної ночі за обіцяною винагородою. Батько пішов тоді геть і провів решту ночі та ще цілий наступний день у тривожному очікуванні. Ані трохи не сумніваючись у силі й дії напою, він не знав, однак, чи дотримає свого слова морська красуня. З такими думками зустрів він ніч на домовленому місці. Невдовзі у хвилях з’явилася й сама морська діва.

Неможливо передати той жах, який охопив мого бідолашного батька, коли побачив, що він накоїв своїм мистецтвом! Нереїда, посміхаючись, підійшла ближче й передала йому перлове намисто, і у її руках він побачив мертве тіло надзвичайно вродливого юнака. За вбранням батько впізнав у ньому одного з грецьких моряків. Обличчя його було смертельно-бліде, кучері колихали морські хвилі. Русалка ніжно притискала юнака до грудей і гойдала його на руках, немов маленького хлопчика.

Тільки-но мій батько побачив це, як заголосив і прокляв себе та своє мистецтво. Русалка тієї ж митті зникла в глибинах моря разом із мертвим коханим, а на піщаному березі лежало перлове намисто. Оскільки зарадити нещастю було вже неможливо, батько взяв намисто й приніс його під одягом додому, там він розірвав його, щоб розпродати перлини по одній. З вилученими коштами він сів на корабель, який прямував на Кіпр, і вже було думав, що назавжди позбувся будь-якої нужденності. Однак володіння грішми, які обагрила кров невинної людини, обернулося для нього численними лихами. Шторми й корсари повідбирали в нього всі його статки, і на батьківщину він повернувся тільки через два роки, мов жебрак із корабля, що зазнав трощі.

Упродовж усієї розповіді пані лежала на перині й дуже уважно слухала оповідь. Коли ж карлик завершив свою розповідь і затим замовк, вона, не промовивши жодного слова, застигла в глибоких роздумах, доки гондольєр не припинив гребти в очікуванні на наказ повертати назад. Тоді вона стріпнулася, немовби від якогось лячного сну, махнула рукою гондольєру й запнула перед собою завісу. Весляр поспішно розвернувся, і гондола полетіла назустріч місту, немов чорний птах, а самотній карлик дивився спокійно й зосереджено поверх темної лагуни, мовби обдумуючи якусь нову історію.

Вони швидко дісталися міста, і гондола стрімко рухалася по Ріо Панда[18], а затим і численними маленькими каналами.

Цієї ночі сон Маргеріти був дуже неспокійним. Через історію з любовним напоєм вона, як це й передбачав карлик, прийшла до думки, що їй і самій варто скористатися таким самим засобом, щоб міцніше прив’язати нареченого до себе.

Наступного дня вона завела про це розмову з Філіппо, але не напряму, а немовби з переляку ставила йому різні запитання. Спочатку вона намагалася довідатися, як можна приготувати такий любовний напій, і чи можна знайти сьогодні того, хто знається на секреті приготування, і чи не містить напій отруйні та шкідливі соки, і чи не має він такого запаху, що могло б викликати підозру в того, хто його питиме. Хитрий Філіппо байдуже відповідав на всі ці запитання, ніби він нічого не помічає з прихованих бажань своєї пані, і тому вона змушена була висловлюватися дедалі ясніше і, врешті-решт, прямо запитала, чи не знайдеться у Венеції хтось такий, хто міг би приготувати такий напій.

Тоді карлик засміявся і вигукнув:

– Ви, здається, недостатньо довіряєте моїй вправності, моя пані, якщо вважаєте, що я не засвоїв свого часу від мого батька, який був великим мудрецем, ці найпростіші ази магії.

– Отже, ти й сам міг би приготувати такий любовний напій? – вигукнула пані з великою радістю.

– Нема нічого простішого, – відповів Філіппо. – Тільки я не збагну, навіщо вам моє мистецтво, якщо ви досягли мети Ваших бажань – вашим нареченим є один із найвродливіших і найбагатших чоловіків.

Однак красуня не відступала і, врешті-решт, карлик явно неохоче підкорився. Він отримав кошти на придбання потрібних трав і таємничих засобів, і потім, якщо все буде гаразд, йому був обіцяний щедрий подарунок.

За два тижні все було готове, і карлик приніс чародійний напій у маленькій блакитній пляшечці, яку отримав від своєї пані з її туалетного столика. Оскільки дата від’їзду пана Бальдассаре на Кіпр уже стрімко наближалася, потрібно було спішно діяти. Якось пообідді в один із наступних днів Бальдассаре запропонував нареченій розважальну прогулянку, нікого про це не сповістивши, і це в той час, коли через спеку о цій порі року ніхто не влаштовував ніяких прогулянок – це здалося Маргериті, як і карлику, слушною нагодою.

Коли на визначений час Бальдассаре підплив із гондолою до задніх дверей будинку, Маргеріта вже чекала на нього, поряд із нею стояв Філіппо. Він заніс у човен пляшку вина та кошик із персиками, а після того, як пан і пані сіли в гондолу, знайшов собі місце десь позаду ніг гондольєра. Молодому панові не сподобалося, що Філіппо їде разом із ними, але він стримав себе, щоб не сказати чогось зайвого, бо в останні дні перед від’їздом намагався більше, ніж це робив раніше, підкорятися бажанням коханої.

Гондольєр відштовхнув човен, Бальдассаре щільно запнув завісу, і вони з нареченою тішилися перебуванням у віддаленій закритій кабіні гондоли, а карлик спокійно сидів на задній її частині й роздивлявся старі, високі й темні будинки Ріо Баркароллі[19], повз які пропливала гондола, доки біля старовинного Палаццо Джустиніан[20], де тоді ще був невеличкий садок, лагуна не виплила з гирла каналу Гранде. Сьогодні на тому місці, як усім відомо, стоїть чудовий палаццо Бароцці[21].

Часом із заштореної кабіни долинав приглушений сміх, тихий звук поцілунку, уривок якоїсь розмови. Філіппо не був цікавим. Він дивився понад воду то на сонячну Ріву, то на струнку вежу церкви Сан-Джорджо Маджоре[22], то назад на Лев’ячу колону П’яцетти[23]. Він зиркав подеколи на гондольєра, який старанно гріб, хлюпав у воді тонкою гілочкою верболозу, яку знайшов на дні гондоли. Його обличчя було таким відразливим і незворушним, як зазвичай, і нічого не виражало з його теперішніх думок. Він саме згадував свого затонулого песика Фіно й задушеного папугу та розмірковував над тим, як усі земні створіння – звірі й люди – близькі до загибелі, і що на цьому світі ми не можемо нічого знати наперед і єдине, що ми чітко знаємо, так це те, що смерть невідворотна. Він згадав свого батька та свою батьківщину, і все життя… гірка посмішка промайнула його обличчям, коли він згадав, що в усьому білому світі мудрі люди стоять на службі в дурнів, і що життя більшості людей нагадує жалюгідну комедію. Він посміхнувся й подивився на своє розкішне шовкове вбрання.

І в той момент, коли він ще тихо сидів і посміхався, трапилося те, чого він увесь час чекав. Під дахом гондоли пролунав голос Бальдассаре й одразу затим голос Маргеріти, яка гукала: «Філіппо, де там твоє вино й келих? Пан Бальдассаре відчуває спрагу й уже настав час принести той напій».

Він відкоркував свою маленьку блакитну пляшечку, налив сік у келих і долив червоного вина. Маргеріта розсунула фіранки, і карлик запропонував пані персики, а нареченому – келих із напоєм. Вона кинула на нього запитальний погляд, сповнений занепокоєння.

Пан Бальдассаре взяв келих і підніс його до своїх вуст. Та ось його погляд впав на карлика, який усе ще стояв перед ним, і в його душу несподівано заповзла підозра.

– Стривай! – вигукнув він. – Таким негідникам, як оце ти, довіряти не можна. Перш ніж я вип’ю своє вино, я хочу бачити, як і ти відіп’єш із нього.

Лице Філіппо було таким самим байдужим, як і раніше.

– Вино добре, – проказав він ввічливо.

Однак пан усе ще був нашорошеним.

– Ти що, парубче, не наважуєшся випити? – запитав він з пересердя.

– Вибачте, пане, – відповів карлик, – але я не привчений пити вино.

– Тоді я наказую тобі. Допоки ти не скуштуєш його, мої вуста не вип’ють жодної його краплини.

– Немає про що хвилюватися, – посміхнувся Філіппо, нахилився й узяв келих із рук Бальдассаре, відпив ковток і віддав келих назад. Бальдассаре глянув на нього, а затим і сам одним духом вихилив решту вина.

Було спекотно, лагуна виблискувала сліпучим мерехтінням. Закохані знову знайшли собі затінок за фіранками, а карлик сів збоку на дні гондоли, провів рукою по своєму широкому чолі й зціпив свого відразливого рота, мовби від болю.

Він знав, що за годину його вже не стане. Напій був отруєний. Дивовижне очікування посилювалося в його душі, що так близько стояла біля воріт смерті. Він озирнувся на місто й пригадав думки, у які ще не так давно поринав. Мовчки, втупивши погляд у блискучу водну гладінь, він переосмислював усе своє життя. Воно було одноманітним і бідним – мудрець на службі в дурнів, жалюгідна комедія. Коли він відчув, що серце його вже б’ється раз більше, раз менше, а чоло зросилося потом, із його грудей вирвався гіркий сміх.

Ніхто цього не почув. Гондольєр уже майже засинав, а за завісою перелякана красуня Маргеріта клопотала над Бальдассаре, якому стало несподівано зле і який помирав у неї на руках, його тіло вже хололо. Несамовито голосячи, збігла вона донизу. Там, на дні гондоли, лежав мертвий карлик, немовби задрімавши, у своєму розкішному шовковому вбранні.

То була помста Філіппо за смерть свого песика. Повернення нещасної гондоли з двома мерцями навіяло жах на всю Венецію.

Донна Маргеріта звихнулася з розуму, але ще прожила затим кілька років. Вона сиділа іноді на парапеті свого балкона й вигукувала до кожної гондоли або барки, що пропливали повз: «Урятуйте його! Урятуйте песика! Урятуйте маленького Фіно!» Та її вже всі пізнавали, і ніхто не звертав на неї увагу.

1903