Минав час, тi, хто був молодим, постарiли, а тi, що були тодi старими – повмирали. Тiльки гора стояла незмiнна, вiчна, i коли крiзь хмари на вершинi зблискував снiг, здавалося, що гора мовби посмiхаеться, радiючи, що вона не людина, i що iй непотрiбно вимiрювати час людським мiрилом. Високо над мiстом, понад усiм краем виблискували гiрськi кручi, велетенська тiнь гори день що день ковзала землею, струмки й рiки знаменували змiну пiр року, гора прихистила всiх, немов тато й матiр; на нiй шумували лiси, простягалися пишнi квiтучi луги, били ключi джерел, на скелях рiс пiстрявий мох, а бiля струмкiв квiтли незабудки. Всерединi гори були печери, де срiбнi цiвки води рiк щороку породжували незмiнну музику, вдаряючись об камiння, у ii надрах причаiлися каверни, де з тисячолiтнiм терпiнням виросли кристали. Людська нога ще не ступала на вершину, але хтось хотiв знати, чи е там кругле озеро, у яке вiд прадавнiх часiв вдивлялися тiльки сонце, мiсяць, хмари й зiрки. Нi людина, нi звiрина не заглядали у цю чашу, що ii гора пiдносила до небес, – адже так високо не залiтають навiть орли.
Мешканцi Фальдума жили собi весело i мiстi, i в долинах, люди хрестили дiтей, ремiсникували й торгували, ховали померлих. І все, що передавалося вiд батькiв до дiтей i онукiв та жило далi, то була iхня пам’ять i сни про гору. Мисливцi на кiз, косарi й збиральники квiтiв, альпiйськi пастухи та мандрiвники примножували цi скарби, поети i казкарi передавали iх iз вуст в уста, так i поширювався серед людей поголос про безмежнi похмурi печери, про водоспади в загублених надрах, що не бачили сонця, про льодовики, порiзанi глибокими щiлинами, про шляхи лавин i капризи погоди, тепло й мороз, вологу та зелень, погоду i вiтер – усе це йшло вiд гори.
Про минулi часи вже нiхто не пам’ятав. Розповiдали, правда, про чудесний ярмарок, коли будь-хто з мешканцiв Фальдума мiг забажати собi все, чого вiн хотiв. Але в те, що й гора виникла в той самий день – у це бiльше нiхто не вiрив. Гора, звiсно ж, стояла тут споконвiку й стоятиме до кiнця свiту. Гора – це батькiвщина, гора – це Фальдум. Зате iсторiю про трьох дiвчат i скрипаля слухали iз задоволенням, i завжди знаходився юнак, який за зачиненими дверима занурювався у гру на скрипцi й мрiяв розчинитися у дивнiй мелодii та полетiти так, як той скрипаль, що вознiсся на небо.
Гора тихо iснувала у своiй величi. День що день бачила вона, як десь далеко-далеко встае зi свiтового океану червоне сонце й проробляе свiй шлях довкола ii вершини зi сходу на захiд, а вночi той самий шлях проробляли зiрки. Щороку зима вкривала ii снiгом i льодом, з року в рiк сходили лавини, а затим серед iх решток прозирали синi й жовтi лiтнi квiти, i струмки набухали, й озера голубiли пiд теплим сонцем. У незримих проваллях глухо гуркотiли загубленi води, а кругле озерце на вершинi цiлий рiк ховалося пiд важким тягарем льоду, i тiльки в серединi лiта ненадовго вiдкривалося його осяйне око, лiченi днi вiдзеркалюючи сонце та лiченi днi – зiрки. У темних печерах стояла вода, i камiнь дзвенiв вiд вiковiчного падiння крапель, а в потаемних кавернах виростали тисячолiтнi кристали, терпляче прагнучи довершеностi.
Бiля пiднiжжя гори, трохи вище вiд Фальдума, лежала долина, там серед вiльшняку та верболозу протiкав широкий потiчок. Туди приходили закоханi парочки, що зiбралися до шлюбу, переймаючи вiд гори й дерев диво змiни часiв. В iншiй долинi чоловiки вправлялися у iздi верхи та володiннi зброею, i на однiй крутiй i високiй скелi щолiта спалахувало в нiч на сонцестояння могутне вогнище.
Спливав час, гора оберiгала долину закоханих i скаковище, надаючи прихисток пастухам i лiсорубам, мисливцям i плотогонам, дарувала камiння для новобудов i руду для виплавлювання залiза. Багато сотень лiт поглядала вона неупереджено на свiт i не втручалася, коли на скелi вперше спалахував лiтнiй вогонь. Вона бачила, як тупi, короткi руки мiста розповзаються вшир через прадавнi стiни, бачила, як мисливцi полишили арбалети й почали стрiляли з рушниць. Столiття змiнювали одне одного, мов пори року, а роки були, як години.
І гора не журилася, коли одного разу в довгiй вервечцi рокiв на майданчику стрiмчака не спалахнуло червоне вогнище. Їi не тривожило, що з того боку вогнище вже бiльше нiколи не запалювалося, що з плином часу долина скаковища спорожнiла, i стежки позаростали подорожником i чортополохом. Не турбувало ii i те, що у довгiй вервечцi столiть обвали змiнили ii форму й перетворили на руiни половину Фальдума. Вона не дивилася вниз, не помiчала, що зруйноване мiсто так i не вiдбудувалося.
Усе це гору не турбувало. Поступово ii стало турбувати iнше. Час спливав, i гора постарiла. Коли сонце, як i ранiше, проробляло свiй шлях небозводом, зiрки вiддзеркалювалися в бляклому льодовику, гора дивилася на них iнакше, вона вже не вiдчувала себе рiвною з ним. І сонце, i зiрки стали для неi не такими важливими. Для неi важливо було те, що вiдбувалося з нею самою та у ii надрах. Тому що вона вiдчувала, як у глибинi скель i печер чиясь чужа рука вершить свою справу, як твердий камiнь кришиться й вивiтрюеться пласт за пластом, як дедалi глибше врiзаються у ii плоть струмки та водоспади. Зникли льодовики, виникли озера, лiс перетворився на кам’яну пустелю, а луги – на чорнi болота, далеко простяглися морени й слiди падiння камiння, а навколишнi землi стали iншими – дивовижно скам’янiлими, обвугленими i мертвими. Гора дедалi бiльше входила в саму себе. Вона вiдчувала, що нi сонце, нi сузiр’я iй не рiвня. Рiвня iй вiтер i снiг, вода i лiд. Рiвня iй те, що здаеться вiчним i все-таки поволi зникае, поступово минаеться.
Дедалi лагiднiше вела вона в долину своi струмки, обережнiше скочувала лавини, дбайливiше пiдставляла сонцю квiтучi луги. І трапилося так, що на схилi своiх лiт гора згадала про людей. Не тому що вона вважала iх рiвними собi, нi, але вона почала шукати iх, вiдчувши свою покинутiсть, i думати про минуле. Тiльки ж мiста вже не було, не було чутно пiсень у долинi закоханих, не видно було хижок на пасовищах. Люди зникли. Вони теж минулися. Стало тихо, все зiв’яло, у повiтрi зависла тiнь.
Гора здригнулася, коли вiдчула, що таке поминання, i тодi, коли вона ще раз здригнулася, ii вершина похилилася й обвалилася, уламки покотилися в долину закоханих, уже давно повноi камiння, i ще далi, до моря.
Так, часи змiнилися. Як же так, чому тепер гора дедалi частiше згадуе людей, розмiрковуе про них? Хiба не чудесно було колись, коли у сонцестояння запалювалося вогнище, а в долинi закоханих гуляли парочки? Ох, як солодко i нiжно звучали iхнi пiснi!
Сива гора занурилась у спогади, вона майже не вiдчувала плину столiть, не помiчала, як у надрах ii печер тихо гуркотять обвали, як зсуваються кам’янi стiни. Думаючи про людей, ii мучив тупий бiль, вiдлуння проминулих епох, невимовний трепет i любов, тьмава, невиразна пам’ять, що колись i вона була людиною чи нагадувала людину, немовби думка про тлiннiсть уже колись проймала ii серце.
Минали столiття й тисячолiття. Згорблена, оточена суворими кам’яними пустелями, гора, що вмирала, все ще снила. Ким вона була ранiше? Що зв’язувало ii з пройдешнiм свiтом – якийсь звук, найтонша срiбна павутинка? Вона виснажливо длубалася в мороцi зотлiлих спогадiв, тривожно шукала обiрванi нитки, дедалi нижче нахиляючись над безоднею минулого. Хiба колись, у сивiй глибинi часiв, не свiтив для неi вогонь дружби, вогонь кохання? Хiба не була вона самотньою, колись великою – рiвною серед рiвних? Хiба на початку свiту матiр не спiвала iй своi пiснi ?
Вона пригадувала й згадувала, i очi ii – синi озера – помутнiли, спохмурнiли й стали болотним мулом, а на смуги трави й поляни квiтiв усе сипався кам’яний дощ. Гора розмiрковувала, i ось iз неймовiрноi далечини почула вона легкий дзвiн, долинула музика, пiсня, людська пiсня – i гора здригнулася вiд солодкоi муки пiзнавання. Вона знову чула звуки музики й бачила людину, юнака, овiяного звуками, який ширяв у повiтрi сонячного неба, i сотнi похованих спогадiв розгойдалися i потекли та покотилися. Вона побачила людське обличчя з темними очима, i очi цi, пiдморгуючи, запитували: «А ти не хочеш собi чогось побажати?».
І вона загадала бажання, тихе бажання, а коли це зробила, мука полишила ii, не було бiльше потреби пригадувати далеке й поминуле, i все, що завдавало болю, вiдпало вiд неi. Гора обвалилася, i зрiвнялася iз землею, а там, де колись стояв Фальдум, зашумiло безмежне море, а над ним проробляли свiй шлях сонце й зiрки.
1915
Поет
Подейкують, буцiмто в молодi лiта китайський поет Хань Фук[24 - …Хань Фук – це iм’я в одному з китайських дiалектiв означае «щастя життя». Називаючи так своiх дiтей, люди з нижчих станiв сподiвалися, що це iм’я принесе дитинi щастя.] був спонукуваний дивовижним прагненням пiзнати все на свiтi й досягти в усьому довершеностi, що бодай якось стосувалося поезii. В той перiод вiн ще проживав на своiй батькiвщинi, на березi Жовтоi рiки, i був заручений iз дiвчиною з порядноi родини; дiвчину вiн обрав сам за своiм уподобанням i за допомогою своiх батькiв, якi дуже пишалися своiм сином. Зоставалося тiльки обрати найсприятливiший день для укладення шлюбу[25 - Тобто день, який згiдно з давньокитайським уявленням мае сприятливi астрологiчнi прикмети.] й розпочати приготування до весiлля. Хань Фуку тодi було двадцять рокiв, i був вiн вродливим юнаком, скромним у спiлкуваннi й приемним у поведiнцi, освiченим у науцi й, незважаючи на своi молодi лiта, завдяки своiм кiльком чудовим вiршам уважався у своiй краiнi вже доволi вiдомим лiтератором. Не походячи з особливо заможноi родини, вiн усе ж мiг сподiватися на непоганi статки, якi могли ще бiльше зрости завдяки посагу нареченоi, а оскiльки наречена була до того ж ще й гарна i доброчесна дiвчина, то, як здавалося, для повного щастя юнаковi не бракувало бiльш нiчого. Однак сам вiн не почувався цiлковито задоволеним, бо його серцем володiло марнославне бажання стати довершеним поетом.
Та ось одного вечора на святi лiхтарiв[26 - …Свято паперових лiхтарiв – очевидно, маеться на увазi «свято середини осенi». Свято мiсяця, яке святкують у Китаi на п’ятнадцятий день восьмого мiсяця за мiсячним календарем (наприклад, еврейський Новий рiк). Щороку припадае на рiзнi днi. За европейським сонячним календарем це зазвичай жовтень. Вiдзначаеться не лише в Китаi, а й повсюди, де е великi китайськi громади. Свято традицiйно присвячуеться поетам, жiнкам i дiтям. Вночi дiти запалюють свiчки у паперових лiхтарях.] так вийшло, що Хань Фук прогулювався самотньо протилежним берегом рiки. Вiн притулився до стовбура дерева, що низько схилилося над водою, й побачив у дзеркалi рiки велику кiлькiсть трiпотливих вогнiв, що кудись пливли; вiн побачив у човнах чоловiкiв, жiнок i молодих дiвчат, якi вiталися одне з одним, i якi у своему святочному вбраннi свiтилися, немов розкiшнi квiти. Вiн чув невиразне мурмотiння залитоi свiтлом рiки, чув спiв жiнок, бринiння цитри й солодкi звуки флейти, i понад усiм цим бачив блакитну нiч, що висiла, як церковна баня. І серце юнака затрiпотiло, коли вiн, волею своеi примхи уподiбнившись самотньому глядачевi, споглядав усю цю дивовижну красу. Однак, яким би сильним не було його бажання пiти до людей i повеселитися разом iз ними, насолодитися святом у колi друзiв, поруч iз нареченою ще дужче, ще нестримнiше хотiлося йому окинути все це своiм допитливим поглядом чутливого спостерiгача, ввiбрати в себе, нiчого не пропустивши, й зобразити в довершених вiршах синяву ночi, танець вогнiв на водi, як i людськi веселощi та тугу мовчазного глядача, який притулився до стовбура дерева, що росло на березi рiки, схилившись над водою. Вiн вiдчув, що жодне свято, нiякi веселощi на цiй землi нiколи повнiстю не ощасливлять його i не розвiють нудьгу i сум, що навiть у бурхливому вирi життя вiн так i буде чужинцем, самотнiм спостерiгачем. Вiн вiдчував, що його душа з-помiж багатьох iнших улаштована так, що вiн приречений вiдчувати водночас радiсть бачення земноi краси та приховане бажання чужинця. І вiд цього йому ставало сумно, й вiн замислювався над своею долею. Його думки досягли невдовзi своеi мети: вiн зрозумiв, що iстинне i повне задоволення стане для нього доступним тiльки тодi, коли вiн зможе показати свiт у своiх вiршах так довершено, що у цих образах володiтиме просвiтленим й увiковiченим свiтом.
Не встиг Хань Фук отямитися й розiбратися, чи це йому так сниться, чи це насправдi з ним так вiдбуваеться, як до його вух долинув тихенький шурхiт. І в ту саму мить вiн побачив бiля стовбура дерева незнайому людину – старого чоловiка поважного вiку у фiалковому вбраннi й з гiдними поваги рисами. Випроставшись, вiн ушанував незнайомця вiтанням, як це належить вчиняти щодо вельмож i старiйшин. Однак той тiльки посмiхнувся i промовив кiлька вiршiв, у яких було все, про що юнак щойно розмiрковував i що сам вiдчував. І вiршi цi, складенi за правилами великих майстрiв, були такими чудовими й довершеними, що у юнака вiд подивування мало серце не стало.
– Хто ти, незнайомцю, що вмiеш читати з моеi душi й промовляеш такi чудовi вiршi, якi я ще жодного разу не чув нi вiд кого зi своiх учителiв? – вигукнув юнак i низько вклонився.
Незнайомець знову посмiхнувся, але цього разу посмiшкою людини, що досягла довершеностi, i проказав у вiдповiдь:
– Якщо ти захочеш стати поетом, то приходь до мене. Ти знайдеш мою хатину бiля джерела великоi рiки у пiвнiчно-захiдних горах. Мене звати Майстер Божественного Слова.
І, проказавши таке, старий вiдiйшов у вузьку тiнь, що ii вiдкидав стовбур дерева, i тiеi ж миттi безслiдно зник. Марно оглядався i шукав його Хань Фук – незнайомець як крiзь землю провалився, i юнак вирiшив, що це й справдi був сон, який спричинила втома. Вiн спiшно попрямував до човнiв i приеднався до свята, однак серед розмов i звукiв флейти йому постiйно вчувався таемничий голос незнайомця. Душа його, здавалося, полетiла слiдом за ним, бо вiн сидiв байдужий до всього, занурений у мрii в самому розпалi веселощiв, i щасливi люди довкола дразнили його своею залюбленiстю в життя.
Через кiлька днiв батько Хань Фука вирiшив, врештi-решт, скликати всiх своiх друзiв i рiдних, щоб визначити день весiлля, але наречений спротивився цьому, заявивши:
– Вибач, тату, якщо ти сприймаеш моi слова як неслухнянiсть, порушення батькiвського права вимагати покори вiд свого сина. Але ж ти знаеш, яким великим е мое бажання досягти довершеностi в мистецтвi поезii, i хоча дехто з моiх друзiв хвалить тi вiршi, що я iх складаю, я все ж розумiю, що я лишень початкiвець, що це тiльки моi першi кроки на шляху до довершеностi. Тому я прошу тебе, дозволь менi усамiтнитися на деякий час i присвятити себе вправам iз мистецтва складання вiршiв, бо, як менi здаеться, коли я керуватиму власним господарством i своею дружиною, то це не сприятиме моiй повнiй вiддачi таким заняттям. Тепер же я ще молодий i не обтяжений iншими обов’язками i тому хотiв би ще деякий час вiддатися мистецтву поезii, вiд якоi сподiваюся отримати насолоду й славу.
Його слова дуже здивували батька, i вiн так вiдповiв синовi:
– Гаразд. Я бачу, що для тебе мистецтво – найдорожче за все на свiтi, раз ти заради нього готовий вiдкласти свое власне весiлля. Чи, може, мiж тобою й нареченою виникла якась суперечка, то ти так i скажи менi, щоб я мiг допомогти тобi помиритися з нею чи пiдшукати тобi якусь iншу дiвчину.
Однак юнак запевняв, що вiн кохае свою наречену не менше, нiж досi, i що мiж ним i нею немае й краплi розбрату. Водночас вiн розповiв батьковi про дивовижну зустрiч, що примарилася йому на святi лiхтарiв, про великого Майстра, учнем якого вiн хотiв би стати й настанови якого будуть для нього дорожчими за будь-яке щастя у всьому свiтi.
– Гаразд. Так уже цьому й бути, – промовив батько. – Я даю тобi один рiк. Нехай цей сон стане на певний час твоею провiдною зiркою, можливо, вiн посланий тобi невiдомим богом.
– Можливо, що менi замiсть одного року потрiбно буде два, – вiдповiв перегодя Хань Фук. – Хто зна?
Засмучений батько благословив сина, а юнак написав своiй нареченiй листа й, попрощавшись з усiма, вирушив у дорогу.
Пiсля тривалого мандрування вiн досяг гирла великоi рiки й невдовзi помiтив самотинну бамбукову хатину, а перед нею на плетенiй циновцi сидiв той самий старий, якого вiн бачив бiля дерева на березi рiчки. Вiн сидiв i грав на лютнi. Завваживши гостя, що наближався до його хатини з побожним трепетом, не пiдвiвся i не привiтався з прибулим, а тiльки посмiхнувся до нього, i його пальцi ще вправнiше та спритнiше ковзали струнами, а чарiвлива музика пливла, нiби срiбна хмарка над долиною, вiд чого юнак завмер подивований у солодкому замилуваннi, забувши геть усе на свiтi, доки Майстер Божественного слова не вiдклав свою маленьку лютню i не попрямував до хатинки. Хань Фук зi страхом Божим рушив слiдом i вiднинi став його слугою й учнем.
Поминув мiсяць, i вiн навчився зневажати своi складенi до цього часу пiснi, а затим взагалi викинув iх зi своеi пам’ятi[27 - …викинув iх зi своеi пам’ятi… – звичний мотив давньоi китайськоi лiтератури, пов’язаний з очищенням вiд зовнiшнього свiту й духовним оновленням.]. Днi складалися в тижнi, тижнi – в мiсяцi. І через кiлька мiсяцiв вiн викреслив зi своеi голови й тi пiснi, яким його навчили попереднi вчителi. Майстер майже не розмовляв iз ним[28 - Майстер майже не розмовляв iз ним… – мотив мовчання, типовий для давньоi китайськоi лiтератури: беззвучну взаемодiю неба й землi неможливо пояснити словами – цьому мае вiдповiдати поетичне мовчання.], вiн мовчки навчав його грати на лютнi, доки не домiгся бажаного: душа учня тепер уся була немовби зiткана з музики. Одного разу Хань Фук написав короткого вiрша, у якому описав полiт двох птахiв в осiнньому небi. Вiн був задоволений собою, однак не наважився показати його Майстру, але проспiвав його якось вечiрньою порою, неподалiк вiд хатини. І Майстер, напевне, чув його, однак не сказав про це жодного слова. Вiн тiльки тихенько заграв на своiй лютнi, i в повiтрi цiеi ж миттi розлилася прохолода, сутiнки поспiхом вляглися на землю, подув сильний вiтер, хоча це була лiтня пора, i сiрим, немовби враз зблiднiлим небом, полетiли двi чаплi, яких пiдганяла палка жадоба мандрiв, i все це було таким красивiшим i досконалiшим, нiж вiршi учня, що вiн сумно замовк i вiдчув себе нiкчемним. Так старий вчиняв щоразу, i коли поминув рiк, Хань Фук уже майже довершено володiв мистецтвом гри на лютнi, – вершини ж поезii здавалися йому щодалi важчими й величнiшими.
Коли поминуло два роки, юнака охопила нестерпна туга за батькiвщиною, за своею рiднею, за нареченою, i вiн звернувся до Майстра з проханням вiдпустити його додому.
Майстер посмiхнувся i мовчки кивнув головою.
– Ти вiльна людина, – сказав вiн юнаковi, – i можеш йти, куди тобi заманеться, i вчиняти так, як тобi подобаеться. Ти можеш повернутися, а можеш назавжди забути шлях сюди.
І юнак вирушив у дорогу i йшов вiн безупину, без сну й вiдпочинку, допоки одного разу на свiтанку не опинився на рiдному березi рiки й не побачив знайомий вигнутий мiсток, а за ним – мiсто, у якому вiн народився i де зростав. Прокравшись, наче грабiжник, до батькiвського саду, вiн почув крiзь розчахнуте вiкно опочивальнi дихання свого батька, який ще не прокинувся вiд сну, затим, прокравшись до саду нареченоi, вилiз на грушу й побачив, як наречена розчiсуе волосся у своiй кiмнатi. Порiвнявши все те, що вiн бачив на власнi очi, з тiею картиною, що ii намалювала йому туга за батькiвщиною, вiн зрозумiв, що народжений для поезii, i що в мрiях поета е мiсце для такоi краси й такого блаженства, якi намарно шукати навсправжки. І, злiзши з дерева, вiн побiг iз цього саду, з рiдного мiста, поминувши рiку, i повернувся знову до високоi долини серед гiр. І знову, як i тодi, старий Майстер сидiв на скромнiй циновцi перед своею хатиною та перебирав пальцями струни лютнi, i замiсть привiтання вiн продекламував два вiршi про щастя, яке даруе людинi мистецтво, глибина та милозвучнiсть яких викликали у юнака сльози в очах.
І знову залишився Хань Фук у Майстра Божественного Слова, який тепер навчав його, бо той уже пiзнав таемницi музики лютнi, мистецтво гри на цитрi. Мiсяцi спливали немов снiг вiд подиху захiдного вiтру. Вiдтодi його ще двiчi огортала туга за рiдним краем.
Перший раз вiн втiк додому потайки пiд покривом ночi, але, ще не дiставшись останнього вигину долини, нiчний вiтер торкнувся струн цитри, що висiла на дверях хатинки, i звуки, породженi цим дотиком, наздогнали його[29 - …звуки… наздогнали його… – епiзод запозичено з оповiдання Ле-цзи про життя Сюй-Таня, який, не закiнчивши навчання, пiшов вiд свого вчителя Цзи-цзи. Але коли той заграв, Сюй-Тань повернувся й лишився в нього назавжди.] i звали назад, i вiн не змiг встояти перед ними. Іншим разом йому примарилося увi снi, що вiн наче саджае у своему саду молоденьке деревце, i дружина його стоiть поруч нього й милуеться разом iз ним, як iхнi дiтки поливають дерево вином i молоком. Коли вiн прокинувся, мiсяць зазирнув до його кiмнатки, i вiн встав розбитий зi свого ложа й побачив поряд iз собою Майстра, який лежав дрiмаючи, а його сива борода здригалася вiд дихання; i тут юнака охопила слiпа ненависть до цiеi людини, яка, як йому здавалося, розбила його життя, обманом позбавивши його майбутнього. Вiн уже готовий був накинутися на старого й убити його, як той несподiвано розплющив очi, а на його вустах засяяла легка, сповнена покiрностi й суму посмiшка, яка за мить остудила гнiв юнака.
– Пам’ятай, Хань Фук, – тихо промовив старий, – ти вiльний вчиняти так, як тобi заманеться. Ти можеш поiхати на батькiвщину й саджати дерева, ти можеш ненавидiти мене, можеш навiть вбити мене – вiд цього мало, що змiниться.
– О, як я можу ненавидiти тебе! – вигукнув поет, охоплений глибоким каяттям. – Ненавидiти тебе – це все одно, що ненавидiти саме небо!
І вiн зостався й продовжував заняття музикою, навчився грати на цитрi, затим на флейтi й, нарештi, пiд наставлянням Майстра став складати вiршi та поступово, крок за кроком, опанував таемниче мистецтво того, як крiзь iмовiрну простоту й невибагливiсть думки доходити до душi слухачiв i збурювати iх, немов вiтер водяне плесо. Вiн оспiвував прихiд сонця, описував, як воно неквапно випливае, повиснувши над гiрськими вершинами, вiн описував безшумну метушню риб, що метлялися неначе тiнi у товщi води, чи позгойдування молодоi верби вiд весняного вiтру, i хто це чув, той розумiв, що то було не просто сонце, не просто риби, що розiгралися, чи шепiт гiлля, – щоразу здавалося, нiби земля й небо зливалися на мить воедино у довершенiй музицi, i кожен слухач думав iз вiдрадою, а чи з болем про те, що йому дороге чи ненависне: дитя – про забави, юнак – про кохану, старий – про смерть.
Хань Фук уже не пам’ятав, скiльки рокiв вiн прожив разом з учителем поблизу витоку великоi рiки; подеколи йому здавалося, нiби вiн тiльки вчора ввечерi прийшов у цю долину, i старий привiтав його своею музикою, а часом йому здавалося, що за його спиною, десь далеко позаду, залишилися, втративши давно свою сутнiсть, усi часи та всi поколiння людей.
Аж ось одного ранку юнак прокинувся самотинно в старiй хатинi, i скiльки б вiн не шукав i не гукав свого навчителя – Майстер Божественного Слова безслiдно зник. Вночi непомiтно пiдкралася осiнь, холодний вiтер торсав стiни хатинки, а небом пролiтали за гребiнь гори великi зграi перелiтних птахiв, хоча пора для перельоту ще не настала.
І Хань Фук, прихопивши iз собою маленьку лютню, спустився в долину рiдного краю, i люди, де б вiн iх не зустрiчав, вiталися з ним так, як вiтають вельмож i старiйшин. А коли вiн дiстався рiдного мiста, то нi батька, нi нареченоi, нi iнших родичiв уже не було в живих, i у iхнiх будинках тепер мешкали чужi люди. Але ввечерi, коли всi збиралися бiля рiки на святi лiхтарiв, поет Хань Фук стояв потойбiч темноi рiки, притулившись до старого дерева, i коли вiн заграв на своiй маленькiй лютнi, жiнки зiтхали й захоплено, iз завмиранням серця поглядали в нiч, а молодi дiвчата гукали гравця на лютнi й нiде не могли його знайти. Вони гукали голосно, бо жодна з них ще нiколи не чула таких солодких звукiв, що iх видавала лютня. Хань Фук посмiхався. Вiн мовчки дивився в рiку, у якiй вiддзеркалювалися образи тисячi лiхтарiв, i так само, як вiн бiльше не мiг вже вiдрiзнити дзеркальнi образи вiд реальних, так i в душi своiй вiн не вiдчував уже рiзницi мiж цим святом i тим першим, коли вiн, ще юнак стояв на цьому самому мiсцi й дослухався до слiв незнайомого мудреця.
1913
Флейта мрiй
– Ось, – промовив тато, передаючи менi маленьку кiстяну флейту. – Вiзьми ii i не забувай свого старого батька, коли будеш тiшити людей у далеких краiнах. Грай на нiй. Тобi саме час, щоб пiзнати себе i чогось навчитися. Я замовив цю флейту для тебе тому, що сам ти нiчого не вмiеш, окрiм як спiвати й награвати симпатичнi й милi пiсеньки, i було б, зрештою, дуже шкода, якби пропав той дар, яким тебе надiлив Господь.
Мiй любий батько мало знався на музицi, вiн був ученим i думав, що варто менi тiльки подути в чудову флейту, i все буде добре. Я не хотiв розчаровувати його, тому тiльки подякував, заховав флейту i попрощався.
