Найбiльше ii кохав поет Флорiберт. Його серце частiше билося, коли вiн бачив ii. Коли ж до нього долинали поганi чутки про неi, сум оповивав його, вiн хитав головою i не вiрив цьому. А коли про неi щось говорили дiтлахи, то весь аж свiтився i слухав iх немовби пiсню. З усiх його поетичних фантазiй найчудовiшою була та, у якiй вiн мрiяв про Агнес. Тодi вiн залучав собi на допомогу все, що найбiльше любив i що здавалося йому наймилiшим – захiдний вiтер, синю далечiнь i яскравi веснянi луги, оточував ii всiм цим i вкладав у загальний образ усю свою тугу та щиру пристрасть безкорисного дитинного життя.
Одного раннього лiтнього вечора пiсля тривалоi тишi до мертвого замка ввiйшло трошки нового життя. Голосно затрубив рiжок, i зi скрипом i брязканням на подвiр’я в’iхала карета й зупинилася. Це приiхав на гостину брат господаря замка, сам один, зi своiм камердинером, високий статечний чоловiк iз борiдкою клинцем i гнiвними очима, мов у бiйця. Вiн плавав у стрiмкому Рейнi, стрiляв для свого задоволення по срiблястих чайках, частенько iздив верхи до найближчого мiстечка й повертався звiдти добряче напiдпитку, час вiд часу дражнив добродушного поета i через кожних два днi влаштовував галасливi сварки зi своiм братом. Також вiн давав йому тисячi порад: пропонував перебудувати замок й облаштувати в ньому все на iнший лад, радив усе помiняти й покращити. Та добре йому було говорити про це, бо, вдало одружившись, вiн був багатим, а господар замка – бiдним i жив здебiльшого в нуждi та сварках.
Вiзит до замка – це було його примхою, i вiн розкаювався в цьому вже в перший же тиждень. Однак усе ж залишався i не згадував жодним словом про вiд’iзд, що мало турбувало його брата. Та ось вiн побачив Агнес i почав увиватися за нею.
Поминув деякий час, i служниця чарiвноi панi вже мала нову спiдницю, що ii подарував iй зайда-барон. Ще сплило небагато часу, i служниця взяла бiля паркового муру вiд камердинера барона-зайди записку й квiти. Минуло ще кiлька днiв, i ось чужий барон зустрiв лiтнього полудня фрау Агнес у лiсовiй хатинi й поцiлував iй руку, затим маленький ротик i бiлу шийку. А коли вона прямувала в село, а вiн iшов iй назустрiч, то знiмав перед нею свого рейтерського капелюха, вона ж робила кнiксен, мов сiмнадцятирiчна дiвчина.
Поминуло знову небагато часу, i зайда-барон, залишившись якось ввечерi вдома сам-один, помiтив крiзь вiкно гондолу, що пливла за течiею рiки, а в нiй гондольера та ще якусь свiтлу жiночу постать. І те, що допитливець не мiг розгледiти в сутiнках, за кiлька днiв йому стало зрозумiлiшим, нiж вiн цього бажав… Та, яку вiн у полудень пригортав до грудей у лiсовiй хатинцi й розпалював своiми поцiлунками, ввечерi переправлялася разом iз його братом через темний Рейн i зникала з ним по той бiк в очеретi.
Чужинець спохмурнiв, йому снилися поганi сни. Вiн покохав фрау Агнес не як якусь легку лiсову здобич, а як дорогоцiнну знахiдку. За кожним поцiлунком вiн злякано здригався вiд радостi й подивування, з якою чистою нiжнiстю вона вiдповiдала на його залицяння. Тому вiн вiддавав iй набагато бiльше, нiж iншим жiнкам. Вiн пригадував свою молодiсть, а ця жiнка, оточена його вдячнiстю й увагою, зрештою, нiжнiстю, ходила вночi темними шляхами з його рiдним братом. Вiн прикусив кiнчик свого вуса й гнiвно зблиснув очима.
Незворушний до всього того, що вiдбувалося довкола, i не затьмарений таемничою задушливою атмосферою, що згущувалася у замку, поет Флорiберт жив собi спокiйно, нiчим не переймаючись. Йому не подобалося, що гiсть кепкував часом iз нього й мучив його, але вiн звик до чогось подiбного ще з минулих часiв. Вiн уникав зайду, проводив цiлi днi в селi або побiля рибалок на березi Рейну й мрiяв вечорами, вiддаючись пiд теплим духмяним повiтрям, бурхливим фантазiям. І ось якось уранцi вiн помiтив, що на подвiр’i бiля стiни замка розпустилися першi бутони чайноi троянди. В останнi три роки вiн приносив першi квiти цiеi рiдкiсноi троянди й клав на порiг будинку фрау Агнес i тепер зрадiв, що знову зможе пiднести iй цей скромний безiменний подарунок.
Ополуднi цього самого дня чужинець увiйшов до букового лiсу разом iз чарiвною жiнкою. Вiн не запитував ii, де вона була вчора й позавчора пiзно ввечерi. Вiн дивився мало не з погрозливим подивуванням у ii спокiйнi та невиннi очi, й перш нiж пiти геть, проказав:
– Я прийду до тебе сьогоднi увечерi, як тiльки-но стемнiе. Залиш вiкно вiдчиненим!
– Сьогоднi нi, – вiдповiла вона лагiдно, – сьогоднi нi.
– Але я так хочу, ти чуеш?
– Іншим разом, гаразд? Сьогоднi нi, сьогоднi я не можу.
– Я прийду сьогоднi ввечерi, сьогоднi ввечерi або нiколи. Роби, як хочеш.
Вона вiдвернулася вiд нього й пiшла геть.
Увечерi чужинець лежав на березi рiки на чатах, чекаючи коли стемнiе. Однак човна нiде не було видно. Тодi вiн попрямував до будинку коханоi, заховався в кущах i поклав рушницю собi на колiно.
Було тихо й тепло, жасмин розливав своi духмянi пахощi, i на небi за бiлими смужками хмаринок з’явилися маленькi матовi зiрочки. В глибинi парку спiвала пташка, одна-едина.
Коли вже майже цiлковито стемнiло, з-за рогу будинку, немовби крадучись, вийшов навшпиньки легкою ходою якийсь чоловiк. Вiн натягнув собi низько на чоло капелюха, але було так темно, що в цьому не було жодноi потреби. У правiй руцi вiн тримав букет бiлих троянд, що матово мерехтiли у темрявi. Той, хто сидiв у засадi, напружив зiр i звiв гачок.
Той, що пiдiйшов до будинку, подивився вгору, але в будинку не було жодного вогника. Тодi вiн пiдiйшов до дверей, нахилився й поцiлував залiзну клямку замка.
У цю мить щось зблиснуло, пролунав гуркiт, i слабке вiдлуння вiд нього покотилося глибиною парку. Чоловiк iз трояндами впав на колiна, затим звалився спиною на гравiй i вже так i лежав, злегка здригаючись.
Стрiлець перечекав у засадi доволi тривалий час, але нiхто не з’являвся, а в будинку панувала тиша. Тодi вiн обережно пiдiйшов ближче й нахилився над застреленим чоловiком, iз голови якого сповз капелюх. Знiяковiло й здивовано вiн впiзнав поета Флорiберта.
– Ще й оцей! – простогнав вiн i пiшов геть.
Чайнi троянди лежали розсипаними по землi, одна з них застигла у кровi вбитого.
У селi дзвони пробили першу годину. Небо щiльнiше затягли блiдi хмари, до яких, мов сонний велетень, стримiла велетенська вежа замка. Рейн тихо спiвав свою пiсню й котив повiльним потоком хвилi, а в глибинi чорного парку ще далеко за пiвнiч спiвала одна самотинна пташка.
1906
Фальдум
Ярмарок
Дорога, що вела до мiста Фальдум, бiгла то помiж пагорбами, то лiсами, то привiльними зеленими лугами, то полями, i чим ближче до мiста, тим частiше зустрiчалися селянськi двори, майори, сади й невеликi сiльськi хатки. Море було звiдси далеко, нiхто з тутешнiх мешканцiв нiколи не бачив його, i свiт, здавалося, складався з одних пригiркiв, чарiвливих тихих вияркiв, перелiскiв, рiллi та плодових садiв. Усього в цiй мiсцинi було в достатку: i фруктiв, i деревини, i молока, i м’яса, i яблук, i горiхiв. Села тiшили погляд своею охайнiстю та затишком, i люди тут жили здебiльшого добрi, працьовитi, стараннi, не любили небезпечних чи ризикованих справ, кожен тiшився, що сусiд живе не краще й не гiрше, нiж вiн сам. Так був влаштований цей край – Фальдум; зрештою, як i в iнших краiнах, де все також пливе за своiм звичаем, доки не трапиться щось особливе.
Мальовничу дорогу до мiста Фальдума – i мiсто, i краiна мали однакову назву – iз першими криками пiвнiв жваво заповнював люд. Таке можна було спостерiгати о цiй порi раз на рiк, тому що в мiстi сьогоднi мав вiдбутися великий ярмарок, i на двадцять миль у цiлiй окрузi не було жодного селянина чи селянки, майстра, пiдмайстра чи учня, наймита чи поденницi, юнака чи дiвчини, хто б не думав про ярмарок i не мрiяв вiдвiдати його. Однак не всi могли потрапити туди, адже хтось повинен був доглядати за худобою, за дiтками, за старими й немiчними; i якщо вже комусь i випав жереб зостатися вдома, то нинiшнiй рiк видавався йому мало не втраченим, i сонечко, яке iз самого ранку сяяло по-святковому яскраво в синявi пiзнього лiта, зовсiм не тiшило його.
На ярмарок поспiшали господинi й служницi з кошиками в руках, ретельно поголенi й причепуренi парубки з гвоздикою чи айстрою в петельцi, школярки з дбайливо заплетеними косами, якi ще волого й масно зблискували на сонцi. Вiзники прикрасили свiй батiг квiткою або червоною стрiчкою, а заможнiшi не забували й про коней, iз новоi упряжi яких звисали начищенi до блиску латуннi бляшки. Їхали пiдводи, на яких пiд навiсами зi свiжих букових гiлок тулилися люди з кошиками й дiтлахами на колiнах, багато хто з них спiвали вголос хором; туди й сюди пробiгав вiзок, прикрашений прапорцями, червоними, синiми бiлими паперовими квiтами на зелених букових гiлках, звiдти долинала весела мелодiя сiльських музик, а з-помiж затiнку гiлок зблискували нiжно й чарiвливо золотi рiжки та труби. Дiтлахи, що змушенi були вставати спозаранку, рюмсали, спiтнiлi вiд спеки матерi намагалися iх заспокоiти, хтось iз вiзникiв по добротi сердечнiй брав дiтлахiв до себе на пiдводу. Якась старенька бабуся везла дитячий вiзок iз близнюками, малюки спали, а на подушцi серед дитячих голiвок лежали двi чепурненько вбранi ляльки, такi самi пухкенькi й рум’янi, як i самi малюки.
Хто мешкав побiля дороги й сьогоднi не iхав на ярмарок, той мiг досхочу набалакатися з прохожими й надивитися вдосталь на нескiнчений людський потiк. Однак таких було мало. На садовiй драбинi заливався сльозами десятилiтнiй хлопчик, бо його залишили вдома з бабусею. Насидiвшись вдосталь i наплакавшись, вiн раптом помiтив на дорозi зграйку сiльських хлопчакiв i кулею вискочив iз подвiр’я та приеднався до них. По сусiдству жив нетягою нежонатий старий, цей i чути не хотiв про ярмарок, бо йому було шкода грошей. Повсюди панувала атмосфера свята, i вiн вирiшив, що саме час пiдстригти живоплiт iз глоду, i ось, коли ледь засвiтало, вiн бадьоро взявся за роботу – садовi ножицi так i цвенькали. Проте вже дуже швидко вiн полишив цю роботу й, закипаючи спересердя, повернувся до хати, адже кожен парубок, який проходив чи проiжджав повз, з подивом зиркав на нього, а часом жартував про його недоречну завзятiсть, що викликало смiх у дiвчат. Коли ж нетяга, розiзлившись, пригрозив iм своiми довгими ножицями, вони зривали з голiв своi шапки i, розреготавшись, махали йому. Зачинивши ставнi, вiн заздрiсно дивився у щiлину, його злiсть поволi стихла, пiд вiкном поспiшали на ярмарок запiзнiлi пiшоходи, немовби iх чекало там бозна-яке блаженство. І ось наш нетяга теж взув чоботи, засунув у гаманець один талер, узяв цiпок i зiбрався в дорогу. Але на порозi вiн раптом зметикував, що талер – це неймовiрно великi грошi, тодi витяг монету з гаманця й заховав ii у кишеню. Потiм зачинив дверi та хвiртку i пустився в дорогу, але йшов так хутко, що обiгнав не одного пiшого й навiть двi пiдводи.
Коли вiн пiшов, будинок i сад спорожнiли, дорожня порохнеча стала потроху осiдати, вдалечинi вiдлунали й зникли кiнський тупiт i звуки музики, вже й горобцi повернулися зi скошених полiв i заходилися купатися у бiлiй пилюцi та роздивлялися, де було б можна щось поклювати. Дорога була безлюдною, вимерлою, спекотною, часом здалеку ледь розбiрливо долiтало чи то зiтхання, чи то звук рiжка.
І ось iз лiсу вийшов якийсь чолов’яга в низько натягнутому на чоло капелюсi з широкими крисами та неквапливо закрокував порожнiм трактом. Вiн був високий на зрiст, iшов упевнено й розмашисто, немов мандрiвник, який частенько ходить пiшки. Зодягнений вiн був у сiрий, непоказний одяг, а очi позирали з-пiд капелюха уважно й спокiйно – очi людини, яка хоч i не жадае нiчого вiд свiту, однак усе уважно розглядае i чiтко примiчае. Вiн бачив усе – розбитi колii, що вели до небокраю; бачив слiди коня, лiве задне копито якого стерлося; бачив бабусю, що вiд страху метляла по саду й марно когось кликала; а на далекому пагорбi в курному маревi зблискували маленькi дахи Фальдума. Ось вiн завважив на обочинi щось маленьке й блискоче, нахилився й пiдняв начищену латунну бляшку з кiнськоi упряжi й заховав ii в кишеню. Затим його погляд упав на тин iз глоду: його нещодавно пiдстригали й спочатку, здавалося, працювали ретельно i з задоволенням, але чим далi, тим справа йшла гiрше – то зрiзано було надто багато, то, навпаки, врiзнобiч iжачком стирчали колючi гiлки. Потiм мандрiвник пiдiбрав на дорозi дитячу ляльку – ii напевно переiхала пiдвода, трохи далi кусень житнього хлiба, на якому ще зблискувало розтоплене масло, i, нарештi, тугий шкiряний гаманець iз пiвталеровою монетою. Ляльку вiн приклав до придорожнього стовпа, хлiб роздав горобцям, а гаманець iз пiвталеровою монетою засунув у кишеню.
Безлюдна дорога була невимовно тихою, трава обабiч пожухла вiд сонця i запилюжилася. Бiля заiжджого двору не було анi душi, тiльки кури снували та iз замисленим кудкудаканням нiжилися на сонечку.
На городi посеред сизих капустяних качанiв якась старенька жiнка виполювала бур’яни iз сухоi землi. Мандрiвник гукнув до неi: мовляв, чи далеко ще до мiста. Однак стара була глухенька, вiн гукнув ще раз голоснiше, але вона тiльки безпорадно глипнула на нього й похитала сивою головою.
Мандрiвник попростував далi. Часом вiд мiста долинали сплески музики й затихали знову; i чим далi тим музику було чутно виразнiше й грала вона довше, i, нарештi, музика й людський гомiн злилися в неугавний гул, подiбний до гулу далекого водоспаду, немовби там, на ярмарку, веселився весь фальдумський люд. Побiч дороги дзюркотiв струмок – широкий i спокiйний, у ньому плавали качки, i в синiй глибинi виднiлися зеленi водоростi. Потiм дорога повела в гору, а струмок звернув убiк, i через нього був перекинутий кам’яний мiсток. На його низьких поруччях дрiмав якийсь миршавий чоловiчок, на вигляд – кравець: вiн спав, звiсивши голову на груди, його капелюх скотився в пилюку, а поруч, охороняючи сон господаря, сидiв маленький кумедний песик. Незнайомець хотiв було розбудити того, хто спав, – не доведи господи, ще впаде до води, – але спочатку глянув додолу й, переконавшись, що висота тут невелика, а струмок неглибокий, не став будити кравця.
Нетривалий крутий пiдйом – i ось перед ним постали розчахнутi ворота Фальдума, а довкола нi душi. Чоловiк зайшов у мiсто, i кроки його вiдбивалися несподiвано лунко у вимощеному брукiвкою провулку – там уздовж будинкiв тяглися порожнi пiдводи й чотиримiснi коляски без коней. З iнших провулкiв долинали голоси й глухий шум, але тут не було нiкого, провулок тонув у тiнi, лише у верхнiх вiконцях вигравав золотий вiдблиск дня. Мандрiвник трошки перепочив, посидiв на дишлi пiдводи, а перед тим, як пiти далi, поклав на передок латунну бляшку, яку знайшов на дорозi.
Не встиг вiн дiйти до кiнця наступного провулка, як зусiбiч його накрив ярмарковий шум i гамiр, сотнi крамарiв на всi лади голосно розхвалювали свiй крам, дiтлахи дудiли в посрiбленi дудки, рiзники виловлювали з казанiв, що кипiли, довгi зв’язки свiжих ковбас, на пiдвищеннi стояв знахар – його очi яскраво зблискували за товстими скельцями рогових окулярiв, а поряд висiла табличка з перелiком усiляких людських хвороб i недугiв. Повз нього пройшов якийсь чоловiк i довгим чорним волоссям, ведучи за вуздечку верблюда. Тварина поглядала зневажливо з висоти свого зросту на натовп i меринзала губами.
Незнайомець iз лiсу уважно придивлявся до всього цього, покiрно сприймаючи штурханину натовпу: то заглядав у крамничку лубочника, то читав вислови, виведенi цукром на медяниках, однак нiде не затримувався – здавалося, що вiн ще не знайшов того, що йому було потрiбне. Вiн вибрався поволi на простору головну площу, на розi якоi стояв продавець птахiв. Незнайомець постояв хвильку, послухав щебет птахiв, що долинав iз клiток, тихенько посвистiв у вiдповiдь коноплянцi, перепелицi, канарцi, славцi.
І тут несподiвано десь неподалiк сполохнуло щось слiпуче яскраве, немовби все сонячне промiння зiбралося враз в однiй точцi. Пiдiйшовши ближче, вiн побачив, що це блищить велике люстро в крамницi, а поруч – ще одне, i ще, i ще – десятки, сотнi люстер, великих i малих, квадратних, круглих й овальних, пiдвiсних i настiльних, ручних i кишенькових зовсiм маленьких i тоненьких, що iх можна було носити iз собою, аби не забути вигляд свого власного обличчя. Крамар ловив сонячне промiння блискучим ручним люстерком i пускав по крамницi «зайчики», без угаву зазиваючи покупцiв.
– Люстерка, панове, люстерка! Купуйте люстерка! Найкращi, найдешевшi люстерка у Фальдумi! Люстерка, панii, чудовi люстерка. Гляньте, все як слiд, чудове скло!
Бiля крамнички з люстерками незнайомець зупинився, немовби нарештi знайшов те, що шукав. У натовпi, що розглядав люстра, були три сiльськi дiвчини. Вiн зупинився бiля них i став спостерiгати за ними. Це були свiжi, здоровi селянськi дiвчата, не красунi, але й не незугарнi, в добротних черевиках i бiлих панчохах, iх коси трошки вигорiли на сонцi, очi свiтилися молодечим запалом. У руках кожна тримала люстерко, щоправда, не дороге й не велике; дiвчата роздумували, чи купувати iх чи нi, нудячись солодкою мукою вибору, й часом то одна, то друга, забувши про все, замислено вдивлялася у блискочу глибину й милувалася собою: вустами й очима, разочком намистинок на шиi, ластовинням на носi, рiвним продiлом волосся на головi, рожевим вухом. Поволi всi трое засумували й затихли; незнайомець, стоячи позаду дiвчат, дивився на iхне вiддзеркалення в люстерках; вигляд у всiх них був здивований i майже урочистий.
Раптом одна дiвчина промовила:
– Ет, якби в мене були золотi коси, довгi, аж до колiн!
Друга дiвчина, почувши слова подруги, тихенько зiтхнула i ще уважнiше поглянула в люстерко. Потiм i вона, зашарiвшись, нерiшуче вiдкрила мрiю свого серця.
– Якби я загадувала бажання, то побажала б собi тонкi руки, бiлi, нiжнi, з довгими пальцями й рожевими нiгтями.
У цю мить вона подивилася на свою руку, що тримала люстерко. Вона була огидлива, але короткувата й широка, а шкiра вiд роботи загрубiла i жорстка. Третя, найменша та найдотепнiша дiвчина засмiялася i весело вигукнула:
– Що ж, непогане бажання! Тiльки, ти знаеш, руки – це не головне. Менi хотiлося б стати найкращою, найвправнiшою танцюристкою у всiй Фальдумськiй краiнi.
Тут дiвчина злякано озирнулася, бо в люстерцi з-за ii плеча виринуло чуже обличчя з ясними чорними очима. Це був незнайомець, який пiдслухав iх розмову i якого вони досi не помiчали. Всi трое подивовано дивилися в його обличчя, а вiн кивнув iм головою i проказав:
– Що ж, любi панянки, ви загадали хорошi бажання. І ви це зробили цiлком серйозно?
Маленька вiдклала люстерко убiк i заховала руки за спину. Їй хотiлося вiдплатити чужинцевi за свiй переляк, i вона вже була готова вимовити якесь гостре слiвце, але подивилася йому в обличчя й замислилася – така сила вiдчувалася в поглядi незнайомця.
