– Яке вам дiло до моiх бажань? – вимовила вона й зашарiлася.
Однак друга, та, що мрiяла про нiжнi руки, пройнялася довiрою до цього високого чоловiка – в ньому було щось батькiвське, гiдне.
– Так, – проказала вона, – ми це серйозно. Хiба можна побажати собi ще чогось кращого?
Тут пiдiйшов торгiвець люстрами, а з ним багато iнших людей. Незнайомець пiдняв криси капелюха, i всi тепер побачили його високе свiтле чоло й владнi очi. Вiн привiтно кивнув трьом дiвчатам, i, посмiхаючись, вигукнув:
– Гляньте но, вашi бажання справдилися!
Дiвчата подивилися спочатку одна на одну, потiм у люстерко й зблiдли вiд подивування й радостi. Друга стискувала люстерко бiлими нiжними руками принцеси, а третя несподiвано з’ясувала, що ii нiжки стрункi, як у ланi, й узутi в червонi сап’янi черевички. Вона ще нiяк не могла зрозумiти, що ж таке вiдбулося, але дiвчина з руками принцеси розплакалася вiд щастя, притулившись до плеча подружки й зрошуючи щасливими сльозами ii довге золотаве волосся.
Тепер довкола крамницi люди навперейми говорили про чудо. Молодий пiдмайстер, який бачив усе це на власнi очi, мов зачарований дивився широко вiдкритими очима на незнайомця.
– А ти не хочеш й собi чогось побажати? – запитав незнайомець.
Пiдмайстер здригнувся, знiяковiв i розгублено роззирнувся, мов видивлявся, чого б йому такого побажати. Аж ось бiля м’ясноi крамницi вiн завважив велику зв’язку товстоi копченоi ковбаси й пробурмотiв, показуючи на неi:
– Я б не вiдмовився вiд такоi он зв’язки ковбас!
Глянь, а зв’язка вже висить у нього на шиi, i всi, хто це бачив, стали смiятися й вигукувати, кожен намагався проштовхнутися ближче, кожному теж хотiлося загадати бажання. Сказано – зроблено! І наступний у черзi осмiлiв i побажав собi новий сукняний святковий одяг. Ледве вiн встиг це промовити, як тут же побачив себе у новенькому, вишуканому одязi, не гiршому, нiж у бургомiстра. Потiм пiдiйшла якась селянка, набралася духу й попросила десять талерiв – i грошi тут же задзвенiли у ii кишенi.
Тут люди зметикували, що чудеса вiдбуваються насправдi, отож дуже швидко довкола крамницi з люстерками зiбралася численна юрба. Дехто ще посмiювався й пробував жартувати, хтось недовiрливо перемовлявся, але багатьох уже пойняло гарячкове хвилювання – розпашiлi й спiтнiлi, вони пiдбiгали з палкими очима, iхнi обличчя покривили жадоба й тривога, бо всi боялися, що джерело чудес вичерпаеться швидше, нiж надiйде iх черга. Хлопчаки бажали собi солодощi, самострiли, собак, мiшки горiхiв, книжки, кеглi.
Щасливi дiвчата поверталися додому в нових сукнях, стрiчках, рукавичках i з парасольками. А той десятирiчний хлопчак, який втiк вiд бабусi й посеред веселоi ярмарковоi метушнi зовсiм було втратив глузд, дзвiнким голосом побажав собi живого коника, до того ж неодмiнно вороноi мастi – i тут же за його спиною почулося iржання, i вороний жеребчик довiрливо тицьнув мордою у його плече.
Слiдом крiзь сп’янiлу вiд чудес юрбу протиснувся пiдстаркуватий нетяга з цiпком у руцi. Трусячись, вiн вийшов уперед, але вiд хвилювання довго не мiг вимовити жодного слова.
– Я… – затинаючись почав вiн, – Я хо-тiв би двi сотнi…
Незнайомець допитливо подивився на нього, дiстав iз кишенi гаманець й показав його збудженому чоловiчковi.
– Стривайте! – проказав вiн. – А чи не ви загубили цей гаманець? Там лежить пiвталерова монета.
– Так, це мiй гаманець! – вигукнув нетяга.
– Хочете його отримати назад?
– Так-так, вiддайте!
Гаманець-то вiн отримав, але бажання витратив намарно i, збагнувши це, вiд лютi вiн замахнувся цiпком на незнайомця, але не влучив, тiльки дзеркало розбив. Дзуски ще дзенькотiли, а крамар уже стояв поруч, вимагаючи оплати, – нетяга змушений був заплатити.
Тепер уперед виступив багатий домовласник i побажав не мало й не багато, як новий дах для свого будинку. Глянь, а в провулку враз уже виблискуе дах iз новенькоi черепицi й зi свiжовибiленими димарями. Юрба знову захвилювалася, бажання зростали, i невдовзi один чоловiк не посоромився i з усiеi скромностi випросив новий чотириповерховий будинок на ринковiй площi, а через чверть години вiн уже виглядав iз вiконця, милуючись ярмарком.
Правду кажучи, ярмарку вже не було: все мiсто, немов рiчка з джерела, розпливалося вiд одного мiсця – крамницi з люстерками, де стояв незнайомець i де можна було загадати заповiтне бажання. Щоразу юрба вибухала смiхом, криками захоплення й заздростi, а коли маленький голодний хлопчик забажав усього-на-всього шапку слив, то якийсь iнший чоловiк – не такий вибагливий – наповнив шапку дзвiнкими талерами. Затим бурю захоплення заслужила товстуля – дружина торговця, яка захотiла позбутися зобу. Тут-то, однак, i з’ясувалося, на що здатнi злоба й заздрiсть. Оскiльки ii власний чоловiк, iз яким вона не ладила i який щойно посварився з нею, використав свое бажання, – а воно ж могло озолотити його! – на те, щоб повернути дружинi ii попереднiй вигляд. Приклад усе ж було зроблено: привели багатьох хворих i знедолених, i юрба знову зашваркотiла, коли кульгавi затанцювали, а слiпi зi сльозами на очах замилувалися свiтлим днем.
Молодь тим часом оббiгала все мiсто, поширюючи чутки про чудо. Розповiдали про стару вiддану кухарку, яка саме смажила гуску своему господарю, коли почула через вiкно дивну звiстку, i, не встоявши, пiдтюпцем заспiшила на площу, щоб побажати собi на схилi лiт достатку й щастя. Але, пробираючись у натовпi, ii дедалi бiльше мучили докори сумлiння, i, коли надiйшла ii черга, вона забула про своi мрii й попросила тiльки те, щоб гуска не згорiла до ii повернення.
Метушнi не було меж. Няньки вибiгали з будинкiв iз малюками на руках, хворi вискакували на вулицю в одних сорочках. Із села в сльозах i вiдчаi пришкутильгала маленька стара жiнка й, почувши про чудеса, благала про те, щоб живим i неушкодженим знайшовся ii онучок, який було перед тим десь пропав. Глянь, а вiн уже тут як тут: той самий хлопчак прискакав на вороному жеребчику й, смiючись, повис у бабусi на шиi
Пiд кiнець зiбралося все мiсто, людей охопило незнанне хвилювання. Рука в руку прогулювалися закоханi, чиi бажання здiйснилися, бiднi сiм’i iздили тепер у каретах, хоча й мали на собi стару залатану одежу, одягнену ще зранку. Багато з тих, хто вже шкодував за своiм безцiльним бажанням, або сумно чвалали додому, або шукали втiхи побiля ринкового водограю, що його дивак-мандрiвник наповнив вiдмiнним вином.
І ось у мiстi Фалдумi залишилося всього-на-всього тiльки двое людей, якi нiчого не знали про чудо, i якi собi нiчого не побажали. Це були два юнаки. Жили вони на околицi в комiрчинi на горищi старого будинку. Один юнак стояв посеред кiмнати i самозабутньо вигравав на скрипцi, другий сидiв у кутку, обхопивши руками голову, i весь вiддавався слуханню мелодii. Крiзь крихiтнi вiконця просотувалося скiсне промiння захiдного сонця, освiтлюючи букет квiтiв на столi, виграючи на обшарпаних шпалерах. Комiрчина була наповнена нiжним свiтлом i полум’яними звуками скрипки, мов заповiтна скарбничка блискотливими коштовностями. Скрипаль злегка погойдувався в час гри, його очi були заплющенi. Слухач дивився на пiдлогу i сидiв так незворушно й вiдречено, немовби не живий.
Раптом у провулку почулися лункi кроки, вхiднi дверi вiдчинилися, кроки важко загупали драбиною й дiсталися горища. То був господар будинку, вiн розчахнув дверi й, смiючись, заговорив до юнакiв. Мелодiя скрипки урвалася, а мовчазний слухач пiдстрибнув, немовби пройнятий якимось рiзким болем. Скрипаль теж спохмурнiв, розгнiваний тим, що хтось порушив iхне усамiтнення, i з докором глянув на господаря, який смiявся. Але той нiчого не помiчав, i, немовби напiдпитку, розмахував руками i твердив:
– Ет, ви дурнi, сидите собi та все граете на скрипцi, а там увесь свiт змiнився! Прокиньтесь! Бiжiть швидше, бо можете не встигнути! На ринковiй площi один чоловiк здiйснюе будь-якi побажання. Тепер вам уже не треба буде тулитися в комiрчинi пiд дахом i нагромаджувати борги за житло. Хутчiше, хутчiше, доки ще не пiзно! Я сьогоднi теж розбагатiв!
Скрипаль подивовано слухав цю промову, й оскiльки господар не збирався дати iм чистий спокiй, вiдклав скрипку й надiв капелюха; його приятель мовчки пiшов за ним. Ледве вони вийшли за порiг, як завважили, що мiсто й справдi змiнилося найчудовiшим чином; в тузi та сум’яттi, як увi снi, простували вони повз будинки, якi ще вчора були сiрими, перехнябленими, низенькими, а тепер – високi й чепурнi, немов палаци. Люди, яких вони знали як злидарiв, iздили тепер у чотиримiсних каретах або гордо визирали з вiкон розкiшних будинкiв. Миршавий чоловiчок, на вигляд кравець, iз маленьким песиком, спiтнiлий i змучений, пер великий мiшок, iз прорiзiв якого на землю сипалися золотi монети.
Ноги самi винесли юнакiв на ринкову площу до крамницi з люстерками. Незнайомець зустрiв iх такими словами:
– Ви, як видно, не поспiшаете iз заповiтними бажаннями. Я вже було зiбрався йти геть. Нумо ж, кажiть, не соромлячись, чого б ви собi хотiли.
Скрипаль труснув головою i промовив:
– Ах, чому ви не дали менi спокою? Менi нiчого не потрiбно!
– Нiчого? Подумай добре! – вигукнув незнайомець. – Ти можеш забажати все, чого тiльки захоче твоя душа.
Скрипаль заплющив на мить очi й замислився. Затим тихо проказав:
– Я хотiв би мати скрипку й грати на нiй так чудово, щоб мирська марнота бiльше нiколи не турбувала мене.
У ту саму мить у його руках опинилася красуня скрипка й смичок, вiн притиснув скрипку до пiдборiддя й заграв – полинула солодка, могутня мелодiя, немов райський наспiв. Люди заслухалися й затихли, а скрипаль грав дедалi натхненнiше, чарiвнiше, i ось уже невидимi руки пiдхопили його й понесли невiдомо куди, тiльки здалеку долинала його музика, легка й осяйна, як вечiрня зоря.
– А ти? Чого ти бажаеш? – запитав незнайомець другого юнака.
– Ви забрали в мене все, навiть скрипаля! – вигукнув той. – Менi нiчого не потрiбно вiд життя, аби тiльки я мав змогу вслуховуватися i бачити, i розмiрковувати про непоминуче. Тому я хотiв би стати горою, велетенською горою як весь Фальдумський край, щоб моя вершина сягала небесноi висi.
У ту саму мить пiд землею прокотився гул, i все довкруж захиталося. Почувся передзвiн скла, дзеркала одне за одним падали додолу й розбивалися на дзурки об брукiвку, ринкова площа, здригаючись, пiдносилася вгору, немовби це пiдiймаеться килим, пiд яким кiшка спросоння вигнула свою горбату спину. Нестямний жах охопив людей, тисячi з них iз криками посунули з мiста на поля. А тi, хто зостався на площi, побачили, як за мiською межею постала велетенська гора, вершина ii сягала вечiрнiх хмар, а спокiйний, тихий струмок перетворився на несамовитий, спiнений потiк, що ринув гiрськими виступами вниз, у долину.
Умить весь Фальдумський край перетворився на велетенську гору, бiля пiднiжжя якоi лежало мiсто, а далеко спереду синiло море. З людей, однак, нiхто не постраждав.
Один старенький чоловiк, який дивився на все це з крамницi люстер, сказав своему сусiду:
– Свiт збожеволiв. Як добре, що менi недовго зосталося жити. От тiльки скрипаля шкода, хотiлося б почути його ще раз.
– Так, – погодився сусiд. – Але скажiть-но, куди ж подiвся незнайомець?
Всi почали роззиратися: незнайомець зник. Високо на гiрському схилi мигтiла постать у плащi, що розвiювався за вiтром, i ще якусь мить можна було бачити ii велетенськi обриси на тлi вечiрнього неба, а потiм вона зникла десь за скелею.
Гора
Усе минае, i все нове старiе. Давно поминув ярмарок, дехто з тих, хто тодi побажав собi багатства, знову збiднiв. Дiвчина з довгими золотавими косами вже давно вийшла замiж, ii дiти виросли й тепер самi щоосенi ходять на ярмарок.
Бадьора жвава танцюристка одружилася з мiським майстром, вона все ще танцюе з колишньою грацiознiстю, вправнiше за багатьох молодих, i хоча чоловiк ii теж побажав собi тодi багато грошей, молодому подружжю, судячи з усього, iх нiяк не вистачить до кiнця iхнього життя. А третя дiвчина – та, що з красивими руками, – частiше вiд iнших згадувала незнайомця з крамницi люстер. Адже замiж вона не вийшла, не розбагатiла, тiльки руки ii залишалися нiжними, i через те вона бiльше не бралася за важку селянську працю, а час вiд часу доглядала в селi за дiтками, розповiдала iм казки та iсторii. Це вiд неi дiти почули про чудесний ярмарок, про те, як бiднi стали багатими, а Фальдумський край – горою.
Розповiдаючи цю iсторiю, дiвчина з посмiшкою поглядала на своi гарнi руки принцеси, i у ii голосi було стiльки хвилювання, стiльки нiжностi, що мимоволi можна було подумати, що тодi нiкому не випало бiльшого щастя, як iй, хоча вона й так i була бiдною, без чоловiка й розповiдала казки чужим дiткам.
