– Не знаю. Сильвестр Григорович журився над своiми вуликами, говорив, що зiрвався основний медозбiр, бджоли лiтали злi. Лiто засушливе – самi падевi меди. Вiйна – вже третiй рiк. Бджоли вiдчувають щось iнше.
Хоч би що там вiдчували бджоли, iхнiй усмiхнений доглядач тiшився – давнiй друг сидiв навпроти за шахiвницею. Тарас Адамович розумiв – партiя довго не триватиме. Королева Сильвестра Григоровича пiд загрозою, саме час говорити «Гарде!», як колись. Його шаховий партнер вкладе на шахiвницi все вiйсько, аби лиш не втратити ферзя. За рiзаниною у центрi навряд чи помiтить слона, який нацiлився на короля. Ось уже вiдкрилася вертикаль для тури. Час.
Вiра сидить поруч, спостерiгае за грою. Хтозна, про що думае. Вона говорила Тарасу Адамовичу, що повернеться на сцену, в балет. Старша сестра, Мирослава, пообiцяла, що повернеться у його яблуневий сад – i надалi виконуватиме обов’язки секретарки. За цi три мiсяцi йому й справдi вдалося впорядкувати стоси паперу, яких, на диво, виявилося чимало, а вiн був певен, що впорядковувати нема чого. Листування iз шаховими партнерами, колекцiя листiвок, газети i кореспонденцiя, тепер ще – «Справа зниклоi балерини», – ось, чим була наповнена картотечна шафа iз червоного дерева у кiмнатi Естер у будинку Тараса Адамовича по вулицi Олегiвськiй, неподалiк зупинки трамвайного маршруту № 13.
Вiн веде слона до краю дошки, перерiзае меланхолiйному королю Сильвестра Григоровича шлях до вiдступу. Кожен на його мiсцi був би меланхолiйним: як iнакше, якщо вiйсько замiсть твоеi безпеки дбае про безпеку королеви? Королева проноситься вихором, розтинаючи ворожого коня. Тепер все, пастку зачинено. Шах. Фiнал. Сильвестр Григорович усмiхаеться, чухае скроню, схиляе голову, визнаючи поразку.
– Хороша партiя, – вимовив вiн, нi до кого не звертаючись.
– Хороша, – погодився Тарас Адамович, – що скажете, Вiро?
– Я не граю у шахи.
– Тодi тим паче. Якi враження вiд гри? – поцiкавився колишнiй слiдчий.
– Думаю, вона доволi жорстока, – проказала дiвчина, – шкода вашого коня.
– Навряд чи вдасться уникнути жертв на полi битви, – погладив довгий вус Тарас Адамович.
– Сильвестр Григорович зберiг своiх коней.
– І програв. Ви любите коней, Вiро?
– А ви – нi?
Тарас Адамович уважно подивися на неi та мовив:
– Якщо говорити про тварин на шаховiй дошцi, вiддаю перевагу слонам, – вiн ледь торкнув пальцем струнку фiгуру.
Дiвчина звела брову:
– Чому? Вони сильнiшi?
– Зовсiм нi! – втрутився Сильвестр Григорович.
– Звичайно, – вiдповiв Тарас Адамович та усмiхнувся, – хоч iз приводу цього можна сперечатися вiчно.
Вiра перевела погляд з одного шахiста на iншого.
– Не розумiю…
Сильвестр Григорович супився i мовчав, Тарас Адамович спробував пояснити.
– У шахах усе залежить не лише вiд фiгури. Важливим е позицiя, iншi фiгури на дошцi, етап гри. Традицiйно слона i коня вважають рiвноцiнними, але я бiльше довiряю практицi. Мiж двома конями i двома слонами я оберу двох останнiх. Якщо говорити про комбiнацii, то слон у супроводi пiшакiв сильнiший, нiж кiнь у такiй самiй компанii. Якщо на дошцi лишаться тiльки два слони, теоретично мат супернику поставити можна, двома конями – нi.
– Це справдi так? – запитала Вiра у Сильвестра Григоровича.
От недовiрливе дiвчисько! Колишнiй слiдчий подумки усмiхнувся. Дивно, що вона не грае у шахи. Шкода, що не грае.
Сильвестр Григорович у вiдповiдь на ii запитання кивнув та повагом додав:
– Так, у багатьох ситуацiях слон… – здавалося, вiн ретельно добирав слова, – видаеться переконливiшим.
Тарас Адамович iронiчно звiв брову, але господар мовив далi:
– Однак…
І справдi було «однак», навiть не одне. Зважаючи на особливу увагу Сильвестра Григоровича до ферзя, конi на шаховiй дошцi перетворювалися на грiзну силу – комбiнацiя ферзя i слонiв iм програвала.
– Королю складно ховатися вiд шаху коня, а для слона чи тури треба розчищати лiнii, – пояснив Сильвестр Григорович i показав: – Кiнь ходить ось так, – намалював вiн лiтеру «Г», – може перестрибувати через iншi фiгури.
– Так, я бачила.
– Кавалерiя завжди може сплутати карти супернику.
Тарас Адамович хитнув головою:
– Слони – теж кавалерiя.
– Десь в Індii хiба що.
– Ганнiбал завойовував Рим на слонах.
– А Олександр Великий – Вавилон. На конях.
Тарас Адамович знав, що його партнер наведе цей аргумент пiсля згадки про Ганнiбала. Засяяв переможною усмiшкою.
– Можеш не продовжувати, безсоромний манiпуляторе, – усмiхнувся йому у вiдповiдь Сильвестр Григорович, – я знаю, що ти скажеш.
Надворi загавкав собака, господар пiдвiвся i рушив до дверей. Тарас Адамович повагом розставляв фiгури, певно, розраховуючи, що суперник вимагатиме реваншу.
– Що ви хотiли сказати про Олександра Великого i Вавилон? – озвалася до нього Вiра.
– Олександр повернув з Індii. Цей нахабний слiдчий говоритиме вам, мовляв, злякався бойових слонiв, але ви йому не вiрте, – кинув через плече Сильвестр Григорович i рипнув дверима.
Вiра усмiхнулася.
– І все-таки це жорстоко – використовувати тварин на вiйнi.
– А людей?
– Люди хоч самi роблять вибiр!
– Справдi? – запитав Тарас Адамович. Дiвчина не вiдповiла, вiн додав: – Колись навiть бджiл на вiйнi використовували.
– Це як?
– Кидали вулики у печери чи пiдземнi тунелi, якщо вороже вiйсько намагалося пробратися ними у мiсто. Подейкують, навiть на цiй вiйнi у деяких частинах фронту так роблять.
