– Кидають у тунелi вулики?
– В окопи. Чи то лише чутки… – вiн якось сумно ковзнув поглядом по ii обличчю i додав: – Врештi ви можете радiти, Вiро. У цiй вiйнi тварин використовують значно менше – надто механiзованою вона стала.
Сильвестр Григорович знову рипнув дверима. Рум’яне обличчя свiдчило про те, що надворi мороз. Отже, перший снiг не розтане, принаймнi до ранку. Можна буде милуватися бiлоснiжними краевидами за кавою.
– Вигадаеш таке, Тарасе Адамовичу, – зауважив господар, входячи до будинку, – використовувати бджiл в окопах?! То справжня нiсенiтниця. Бджоли – iдеальнi шпигуни. Голубiв можуть перехопити, а нумо спробуй перехопити бджолу! Вона завжди повернеться до вулика.
– Бджолину пошту може органiзувати хiба чарiвник, – усмiхнувся Тарас Адамович, – я хотiв би вiрити, що це можливо – мав би надiю, що напишу листа геру Бое до закiнчення вiйни, однак це звучить надто фантастично.
Сильвестр Григорович усмiхаеться, обiцяе показати друговi дещо неймовiрне. Тарас Адамович вiдповiдае, що якщо старий друг мае на увазi медову наливку, то вiн зовсiм не проти подивитися, ба бiльше – скуштувати. Вiра стомлено вiдкидае волосся з чола, думае про лапатий снiг, що летить додолу. На нього хочеться дивитися вiчно, завмерти на порозi та слухати в’язку морозяну тишу. Їi думки переривае Тарас Адамович.
– Вiро, а де ваша сестра? – запитання пролунало несподiвано.
Хтозна. Певно, допомагае панi Мартi у кухнi. Або милуеться снiгом на подвiр’i. Можливо, заливае окропом чай на травах, що iх зiбрала i висушила господиня. Чи годуе собак у дворi – Мiра любить тутешнiх чотирилапих кудланiв.
– На кухнi з Мартою, – пiдтвердив вголос ii перший здогад господар будинку.
Тарас Адамович пiдвiвся та рушив до дверей.
– Якось навчу вас грати у шахи, – озирнувшись, з усмiшкою мовив колишнiй слiдчий.
– З нетерпiнням чекатиму, – вiдповiла балерина.
Дивно, що вона й досi не грае. Врештi у шахах, як у балетi, е своi бiлi i чорнi лебедi.
Мирослава й справдi на кухнi. Гiрше – на кухнi Марта. Тiсто вже визирае з миски, пiдiймае рушник. Господиня дiстае його, вiддiляе великий шматок, розминае i, врештi, починае розкачувати. Мiра пiдносить щось у горщику, подае Мартi. Жiнка ледь повертаеться до Тараса Адамовича, вiн бачить лише ii профiль, кирпатенький нiс, корону очiпку. Вона першою розтинае тишу. Вимовляе насмiшкувато, мелодiйно:
– Усе гаразд, Мiро. Далi я впораюсь сама.
Отже, дала дозвiл. Вiн може забрати дiвчину на розмову. Щоправда…
Марта читае його думки – вiн давно це знав, просто забув. Вона мовчки прочинила дверi у темний коридор та пояснила:
– Дальня кiмната, з травами. Там буде зручно.
Тарас Адамович мовчки взяв iз рук господинi олiйну лампу та запросив Мiру слiдувати за ним. Певно, дiвчина вiдразу зрозумiла, про що вони говоритимуть, бо жодного подиву не промайнуло на ii обличчi. Вона погодилася працювати його секретаркою, ще нiчого не знаючи про нову справу. Однак сьогоднi мае право вiдмовитися. А якщо справдi вiдмовиться?.. Невдовзi вiн дiзнаеться про ii остаточне рiшення.
Ця кiмната належить господинi будинку i травам. Вони скрiзь – просочилися у стiни, вплелися у стелю. Дивнi жмутики прикрашають невеличке вiконце, звисають, нiби тягнуть руки-пелюстки до несподiваних гостей. Пахне м’ятою…
– І любистком, – додала Мiра.
Барвистi килимки – на лавi й долiвцi, у глечиках – теж сухоцвiти. Щось жовте, тендiтнi засушенi маковi голiвки. Тарас Адамович ставить лампу на пiдвiконня, роззираеться.
– Що ж, Мiро. Оскiльки бiльшiсть трав я не впiзнаю, то можу сказати, що не певен у безпечностi чаю, який ми з вами сьогоднi пили.
Дiвчина усмiхнулася. Останнiм часом усмiшка на обличчi Мiри з’являеться щоразу частiше. Це добре, безперечно. Врештi, той глибинний смуток на сподi очей в останнi кiлька днiв розслiдування змушував його думати про справу безперервно. Хтозна, можливо, з цим розслiдуванням буде простiше – принаймнi, Мiра не знайома з тими, чийого вбивцю чи вбивць вони розшукуватимуть.
– Ви хочете розповiсти менi про справу?
– Так.
– Я слухаю.
– Мiро, я хочу, щоб ви розумiли: ви маете право вiдмовитися, коли вислухаете мене.
Вона не вiдповiла, зосереджено вдивлялася в його обличчя. Олiйна лампа ледве свiтила, на стiнi утворилися тiнi – довгi й моторошнi. Даремно вiн обрав для розповiдi цiеi iсторii саме такий час. Поговорили б з нею завтра, за ароматною полуденною кавою. Дурний самовпевнений стариган – тепер налякае ii! Зараз, коли вiн уже привiв дiвчину до цiеi кiмнати та заiнтригував розповiддю про справу, навряд чи вона погодиться вiдкласти розмову до завтра. Що ж…
– На борту лiтака, що летiв iз Петрограда до Киева, було шестеро осiб: перший i другий пiлоти, моторист i гатчинський iнструктор, а також князь Олександр Сергiйович Курдашов i його молода дружина, якi щойно обвiнчалися i вирiшили вiдсвяткувати подiю невеликою подорожжю.
На стiнi заколивалася полохлива тiнь вiд жмутика, що хитнувся. Мiра рiвнiше сiла на лавцi, перевела погляд на Тараса Адамовича, який продовжив розповiдь:
– Лiтак приземлився три днi тому на Куренiвському аеродромi. Однак вийшли з нього четверо: обидва пiлоти, моторист та iнструктор. Князя i його молоду дружину було знайдено у лiтаку мертвими. Констатували смерть ще на борту, приблизно за годину до зниження.
– Але… Що сталося? – здивувалася дiвчина.
– Ось це ми з вами i спробуемо з’ясувати. Якщо, звiсно, ви погодитесь взяти участь у розслiдуваннi, – спокiйно вiдповiв колишнiй слiдчий.
Мiра розтулила вуста, однак Тарас Адамович зупинив ii жестом:
– Не вiдповiдайте зараз… Здаеться, я чую як починае пахнути славнозвiсний маковий пирiг нашоi господинi! Подумайте, Мiро. Це справа про вбивство. Інтуiцiя пiдказуе менi – справа лиха i небезпечна.
– Але ви погодилися ii розслiдувати!
– Я… Є речi, якi бентежать мене. І найгiрше – за словами Георгiя Михайловича, мого колишнього начальника, вони зовсiм не бентежать полiцiю. До того ж ця справа певним чином для мене е особистою.
Вона не запитала. Вiн подумки подякував iй за делiкатнiсть.
– Я допомагатиму вам, – вимовила дiвчина пiсля павзи.
– Я все одно чекатиму до завтра, Мiро. Це не справа про викрадення, як у випадку з вашою сестрою.
Дiвчина сумно хитнула головою.
– Хiба ж то була справа лише про викрадення?
Тарас Адамович не вiдповiв. Добре, що тут немае Марти з ii тiстом, бiля якого не можна лаятися навiть подумки! Вiн ладен був вилаяти себе за необачну реплiку – у справi, яку вони щойно завершили, теж була смерть. Вiн пiдвiвся з лави, узяв до рук лампу та прочинив дверi в коридор, що вiв до кухнi, де зеленоока вiдьма знов заварювала дивний чай, половину трав з якого вiн не мiг упiзнати.
ІІ. Небо над Киевом
– Що ти знаеш про лiтаки, Тарасе Адамовичу? – запитав колишнiй начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Георгiй Рудий.
Слiдчий Галушко з цiкавiстю подивився на давнього друга, хрумкнув огiрком, стенув плечима. Господар маетку пiдсунув свою чарку до чарки гостя, вправним рухом наповнив обидвi по вiнця.
– Власне, те, що й усi. Колись читав у газетах про мертву петлю, дражнив одного гонорового француза тим, що його земляк спiзнився на кiлька днiв…
– Пегу, – кивнув Рудий, – так, француза випередив поручик Нестеров. Пегу пiд час вiзиту до Москви сам визнав за колегою право першостi.
Вони мовчки випили, у повiтрi зависло несказане «царство небесне». Чи бажають цього мертвим льотчикам? Можливо, тiльки iм i варто бажати.
