Та й не повставали.
Зiйшло сонце – ляшки-панки
Покотом лежали.
Червоною гадюкою
Несе Альта вiстi,
Щоб летiли круки з поля
Ляшкiв-панкiв iсти.
Налетiли чорнi круки
Вельможних будити,
Зiбралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорнi круки,
Виймаючи очi.
Заспiвали козаченьки
Пiсню тii ночi,
Тii ночi кривавоi,
Що славою стала
Тарасовi, козачеству,
Ляхiв що приспала.
Над рiчкою, в чистiм полi,
Могила чорнiе,
Де кров текла козацькая,
Трава зеленiе.
Сидить ворон на могилi
Та з голоду кряче…
Згада козак Гетьманщину,
Згада та й заплаче!
Було колись, панували,
Та бiльше не будем!..
Тii слави козацькоi
Повiк не забудем!..»
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопцi та дiвчата
Слiзоньки втирають.
Пiшов кобзар по улицi —
З журби як заграе!
Кругом хлопцi навприсядки,
А вiн вимовляе:
«Нехай буде отакечки!
Сидiть, дiти, у запiчку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жiнку,
Найду жiнку, почастую,
З вороженькiв покепкую».
(Санкт-Петербург. 6 листопада 1838 р.)
Катерина
Василию Андреевичу Жуковскому на память
22 апреля 1838 года
І
