Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi – чужi люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Пiде в свою Московщину,
А дiвчина гине…
Якби сама, ще б нiчого,
А то й стара мати,
Що привела на свiт Божий,
Мусить погибати.
Серце в’яне спiваючи,
Коли знае, за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть – ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi – чужi люде,
Згнущаються вами.
Не слухала Катерина
Нi батька, нi неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чуе;
Де жартуе з москаликом,
Там i заночуе.
Не двi ночi карi очi
Любо цiлувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собi тii люде,
Що хотять, говорять:
Вона любить, то й не чуе,
Що вкралося горе.
Прийшли вiсти недобрii —
В поход затрубили.
Пiшов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як спiвати,
Любо й потужити.
Обiцявся чорнобривий,
Коли не загине,
