Де ти в свiтi подiнешся
З малим сиротою?
Хто спитае, привiтае
Без милого в свiтi?
Батько, мати – чужi люде,
Тяжко з ними жити!
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядае на улицю,
Колише дитинку;
Поглядае – нема, нема…
Чи то ж i не буде?
Пiшла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце – Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очицi поводить:
«Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там… а там… сину, сину!»
Та й не доказала.
Зеленiють по садочку
Черешнi та вишнi;
Як i перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не спiвае,
Як перше спiвала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не спiвае чорнобрива,
Кляне свою долю.
А тим часом вороженьки
Чинять свою волю —
Кують речi недобрii.
Що мае робити?
Якби милий чорнобривий,
Умiв би спинити…
Так далеко чорнобривий,
Не чуе, не бачить,
Як вороги смiються iй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаем;
А може, вже в Московщинi
Другую кохае!
Нi, чорнявий не убитий,
Вiн живий, здоровий…
А де ж найде такi очi,
Такi чорнi брови?
