Етнографічні групи українців Карпат. Лемки

Серія «Великий науковий проект» заснована у 2018 році

© Інститут народознавства НАН України, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

БОЛЮК Олег Миколайович, кандидат мистецтвознавства

БОНЬКОВСЬКА Софія Миколаївна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

ВАРХОЛ Йосиф

ГЕРУС Людмила Мечиславівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

ГОНТАР Таїсія Олександрівна, кандидат історичних наук, доцент

ГОШКО Юрій Григорович, доктор історичних наук, професор

ДЕМЧУК Марія Олексіївна, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник

ДУТКА Романа Миколаївна, кандидат мистецтвознавства

ЗЮБРОВСЬКИЙ Андрій Вікторович, кандидат історичних наук

КИРЧІВ Роман Федорович, доктор філологічних наук, професор

КОЗАКЕВИЧ Олена Романівна, кандидат мистецтвознавства

КОНОПКА Володимир Михайлович, кандидат історичних наук

КОШОВИЙ Олег Петрович, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

КРАСІВСЬКИЙ Іван Дмитрович

КУЗЬМЕНКО Оксана Мирославівна, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник

КУЦИР Тетяна Василівна, кандидат мистецтвознавства

МОВНА Уляна Василівна, доктор історичних наук, старший науковий співробітник

МОТИЛЬ Романа Ярославівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

МУШИНКА Микола Іванович, доктор філологічних наук, професор, іноземний член НАН України

НИКОРАК Олена Іванівна, доктор мистецтвознавства, професор

ОЛІЙНИК Ольга Володимирівна, кандидат мистецтвознавства

ПАВЛЮК Степан Петрович, доктор історичних наук, професор, академік НАН України

СИВАК Василь Пилипович, кандидат історичних наук

СІЛЕЦЬКИЙ Роман Броніславович, доктор історичних наук, професор

СОПОЛИГА Мирослав, доктор історичних наук, професор

СТЕЛЬМАЩУК Галина Григорівна, доктор мистецтвознавства, професор, академік НАМ України

ТРІСКА Оксана Романівна, кандидат мистецтвознавства

ТУРЧАК Олександр Володимирович, доктор юридичних наук, професор

ФАЙНИК Тетяна Мар'янівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

ФЕДОРЧУК Олена Степанівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

ХУДАШ Михайло Лукич, доктор філологічних наук, професор

ЧМЕЛИК Роман Петрович, доктор історичних наук, старший науковий співробітник

Етнографічна територія

Лемківщина, яка розміщена на заході українського масиву Карпат і в оточенні польського, словацького та угорського етносу, більше, ніж інші етнографічні групи, привертала увагу багатьох дослідників, які, поряд із вивченням її матеріальної та духовної культури, намагалися встановити її розташування.

Необхідно відзначити, що для встановлення етнографічних меж розселення тієї чи іншої етнографічної групи окремого етносу необхідні комплексні дослідження археологів, істориків, антропологів, етнографів, мовознавців, мистецтвознавців.

Після загарбання Галицької Русі феодальною Польщею та Угорщиною, пізніше Словаччиною, населення етнічних земель Лемківщини, що жило на окраїні українських земель в оточенні інших народів, впродовж всього періоду піддавалось політичному, духовному і фізичному насильству і денаціоналізації. І, незважаючи на це, впродовж багатьох століть у лемків створювалась внутрішня енергія самоутвердження та самозахисту.

Значна кількість дослідників визначала межі Лемківщини тільки на основі окремих компонентів народної культури: мови, одягу, архітектури тощо, тому їх висновки не могли бути достатніми для з’ясування цієї проблеми. Тут теж потрібно врахувати, що починаючи з XX ст. проходить інтенсивний процес стирання локальних етнографічних особливостей, також загальна національна нівеляція матеріальної та духовної культури, особливостей етнографічних груп.

Досліджуючи етнографічні межі Лемківщини, ніхто не торкається питання про перегляд сучасних національних кордонів. А таке дослідження є необхідним для з’ясування історичного розселення лемків у минулому, які впродовж століть жили на цій території, зберігаючи свою етнографічну ідентичність.

Найбільш детально й аргументовано, але з деякими незначними неточностями, західну та північну межу галицької Лемківщини, яка остаточно була і державним кордоном Галицької Русі з Польщею, дослідив М. Кордуба. Західний кордон брав свій початок з головного хребта Низького Бескиду (гора Камінь) і проходив по руслі ріки Яселки і далі рікою Яселкою, між Коросном і Поляною переходив через вододіл Вислоки-Вислік і нижче села Бяложбеги – на русло Вислоки, а між Одрихонем та Братківкою – на північний захід, на праву притоку Вислока Високу і йшов аж до хребта Каменець. Тут він повертав на схід до Годовського лісу – а від нього назад на південь до Сухої Гори – і далі до горба Коти, перейшовши ріку Стовбицю, відтак через вододіл Вислока-Сян до горба Вовче, звідти – на північний захід вододільним хребтом. Між селами Вижним та Любеною вдруге переходить ріку Вислок, в північному напрямі сягаючи села Лип’є. Тут повертає на захід, і від села Високої на схід, від села Рянціжова на захід і, нарешті, від села Лентовні прямує на північний схід і доходить до долішнього Сяну [12, c. 199–243].

Далі на північ від лівого берега Сяну на захід були великі лісові масиви, піски і багна. І, як твердить автор, «на просторі від Карпат до долішнього Сяну кордон між Галицькою Руссю і Польщею в другій половині XIII і в XIV ст. був зовсім ідентичним з північною границею між Краківським і Судомирським воєводствами, з одної сторони, та Руським воєводством з другої» [12, c. 233].

Західний кордон Галицької Русі з Польщею досліджував А. Добрянський [4, c. 208]. Згідно з його твердженням, політичний кордон між двома державами проходив поблизу м. Кракова. Це твердження піддавав критиці М. Грушевський, який на підставі Галицько-Волинського літопису доводив можливість існування в XI–XIII ст. двох альтернативних русько-польських кордонів [3, с. 456–463].

А коли йдеться про етнографічні межі північної Лемківщини, то вперше про їх заселення засвідчив Й. Левицький [24, с. IV–V] у своїй граматиці руської мови. Він писав, що «в округах Ясельському, Сандецькому та в інших гірських околицях говорили галицькоруським діалектом з деякими подібностями до словацької мови, якою розмовляє більшість населення».

Польський дослідник В. Поль [17, c. 196], вивчаючи населення українських Карпат, розмежував бойків від лемків. На його думку, ця межа проходила по річці Сян.

Визначенням розселення лемків займались Д. Зубрицький та І. Вагилевич. Д. Зубрицький у своїх дослідженнях відносить до лемківських окремі села: Шляхтову, Явірну, Чорну і Білу Води і простежує мовну межу з півдня на північ до річки Вислоки. Іван Вагилевич розмежовує лемків з бойками. Яків Головацький [2, c. 17], в основному, підтримав твердження Д. Зубрицького та опрацював етнографічну карту Карпатської Русі з переліком сіл на північній Лемківщині.

О. Торонський у праці «Русини-Лемки» [11] з деякими невеликими змінами дотримувався висновків Зубрицького. Він твердив, що північна Лемківщина займає територію до ріки Вислоки. Його висновки про етнографічні межі Лемківщини на основі української мови мало чим відрізняються від висновків П. Шафарика [19].

Визначенням меж карпатських етнографічних груп українського населення займався польський дослідник І. Коперницький. Однак він у своїй розвідці [16] поверхово, без достатніх аргументів визначав розташування етнографічних груп українського народу.

Розселення лемків у західних повітах Польщі – Сандецькому, Грибів-ському та Горлицькому – досліджував С. Удзеля [22]. Він підтвердив, що тут є окремі лемківські села.

У 1930 р. А. Княжинський [7], займаючись дослідженням Бойківщини, на основі мовного чинника визначив межу між бойками та лемками. Аналогічними проблемами займались В. Пашницький та Я. Фальковський[13], які на основі народного одягу і народної монументальної архітектури підтвердили висновки Вагилевича та Поля.

Надзвичайно важливий внесок у дослідження етнографічної території Лемківщини зроблено українським мовознавцем І. Зілинським [5], який на основі найбільш прикметних ізоглосів лемківського говору підтвердив раніші загальні спостереження інших дослідників про те, що територія Лемківщини сягає річки Яселки або Вислоки, тобто приблизно до давніх пограничних місць: пралісу, який розділяв Польщу і Галицьку Русь. Одночасно він подав список 320 сіл Галицької Лемківщини. Він вже найбільш об'єктивно дослідив розмежування між бойками та лемками. Ця межа, за його даними, проходить з Риманова до Яселки ріками Вислока і Яселка, а в її верхів’ях повертала на захід [5].

1 січня 1939 р. видана етнографічна карта Галичини В. Кубійовича, на якій визначена етнографічна територія Лемківщини [6].

З. Штібер [20], досліджуючи східну межу північної Лемківщини, на основі трьох ізоглос постійного наголосу виділяв села, які проходили на захід від ріки Ослави – Сянока, з півдня на північ до ріки Вислоки, включаючи Горішній Вислок, Карликів, Бахлаву, Збоїська, Прусік і Новосільці.

Етнографічні межі Лемківщини на основі народного одягу досліджував відомий учений Р. Рейнфус [18]. Він більш детально обґрунтував розміщення лемків, починаючи з південного сходу від верхів’я ріки Солинки на північний захід до Риманова, між ріками Вислоком та Яселкою. Окремо виділив Шляхтовську Русь, а також відділив лемків від долинян.

М. Бендза [25], досліджуючи Перемишльську православну єпархію 1596–1691 рр., визначив розташування цих парафій і тим самим підтвердив, що територія заселення лемками сягала далеко на північ від міст Новий Санч, Грибів, Горлиці, Біч і Ясло.

Північна Лемківщина займала більшу територію, ніж південна, тут лемки, крім Шляхтовської Русі, проживали компактно. При визначенні території їх розселення у дослідників не було надто великих протиріч. Однак при визначенні етнографічних меж південної Лемківщини, чим займалася значна кількість як українських, так і зарубіжних дослідників, майже в кожного були свої окремі концепції теорії заселення лемками цієї території.

М. Грушевський, аналізуючи польсько-угорські хроніки XIII ст., стверджував, що Галицька Русь сягала верхів’я ріки Торису і Топлі і що південні лемки, правдоподібно, вже в XIII ст. були там, де ми їх бачимо сьогодні [3, c. 456–473].

Про розселення русинів на Східній Словаччині подає в своїх матеріалах в 1780 р. К. Готліб фон Віндіш [14].

П. Шафарик [19] накреслив тільки приблизну територію розповсюдження української мови, яка, виходячи з Галичини річкою Топлею через Рокитів до Довгої Луки коло Бардієва, далі обходить Стропків та Гуменне і йде руслом Топлі на південь, а від гирла ріки Тарнави в Топлю повертається на схід.

Уточненням етнографічних меж південної Лемківщини займався Я. Головацький [2, c. 38–39], який розмежував українців від словаків. Ця межа, за його визначенням, проходила із півночі з долини ріки Попрадта, ріки Торису і до Пряшева, а звідси на Мукачів і далі вздовж Лабірця до Капушан. Він твердив, що руський народ майже виключно проживає в Мармароській, Березькій, Угоцькій, а в Земплінській і Шариській Жупах тільки в північних частинах.

На основі релігійної приналежності О. Кучубинський [8] визначив у 1874–1876 р., що розселення лемків Словаччини переходить ріку Попрад і дещо на схід від цієї ріки починається західна межа угорських русинів. Йдучи на південь, вона проходить ряд міст: Гнізда, Кежмарк, Левочу, до Горнаду, а потім правим берегом Горнаду до Кошиць, а звідти – за течією Бовдви до Мішкольця.

І. Верхратський у праці [1] на підставі діалекту «лем» вважав, що тільки в Шариській Жупі проживали лемки, а далі від неї розташовані тільки невеликі групи русинів.

Багато зусиль вклав у дослідження лемківського діалекту В. Гнатюк [26], який встановив, що лемківський діалект поширений в Пряшівській греко-католицькій єпархії, і подав список 134 сіл з руською мовою в Шариській Жупі і 20 сіл на Спиші – разом 154 села, яких можемо вважати лемківськими.

Використовуючи офіційний перепис населення за 1900 р., Я. Нідерле [15] включив села, в яких у значній кількості було словацьке населення з території, заселеної українцями.

Заслуговує на увагу праця Б. Варсика [21], в якій автор подає карти кордонних засік XVI–XVII ст. на Спиші, Шариші та Земпліні, де визначаються етнічні межі, які доводять, що руське населення з’явилось за Карпатами до XII–XIII ст., коли ця територія ще не була угорською.

Починаючи з 1951 по 1965 рр. багато зусиль у дослідження словацько-української мовної межі вклав В. Лашта [9].

Крім інших праць з цього важливого питання, в 1989 р. видано Атлас українських говорів Східної Словаччини, який після смерті автора доопрацювали та упорядкували З. Ганудель, І. Ріпко та М. Сополига. Це дослідження охоплює 250 сіл, якими і визначено територіально-етнографічні межі українців-русинів Словаччини.

Необхідно відзначити, що про етнографічні межі північної та південної Лемківщини в основному ми подали висновки найбільш відомих авторів, які по-різному визначили ці межі. Більш детально питання розташування лемків з урахуванням тверджень усіх авторів окреслені картами їх етнографічних меж, опрацьовані В. Струмінським [10, c. 25–87].

1. Верхратський І. Знадоби для пізнання угро-руських говорів. ЗНТШ. Львів, 1899. Т. 27.

2. Hoìowacki J. F. O Halicke a Uherske Rusi. Casopis ceskeho Muzeum. Praha, 1845. S. 17.

3. Грушевський М. Історія України-Русі. Львів, 1905. Т. II. С. 456–601.

4. Добрянський А. О западних границах Подкарпатской Руси со времени св. Владимира. Мин. народного просвещения. Петербург, 1880. С. 208.

5. Зілинський І. Карта українських говорів з поясненнями. Варшава, 1935; його ж Питання про лемківсько-бойківську границю. Lud Slowiañski. T. IV. Z. 1. Kraków, 1938.

6. Кубійович В. Етнічні групи Південнозахідної України (Галичина] на 1.1.1939 р. ЗНТШ. Лондон, 1953. Т. 160.

7. КняжинськийА. Межі Бойківщини. Літопис Бойківщини. Самбір, 1931. № 1.

8. Кочубинский А. Заграничный отчет о занятиях славянскими наречиями. Записки Новороссийского унивеситета. Одесса, 1876. Т. 20.

9. Латта В. Атлас українських говорів Східної Словаччини. Братіслава, 1991.

10. Струмінський Б. Територія. Історичний нарис поглядів. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. С. 25–86. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].

11. Торонський А. Русини-Лемки. Зоря Галицкая яко альбум на год 1860. Львов. 1860.

12. Кордуба М. Західнє пограниче Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном. ЗНТШ. Львів, 1925. Т. 138–140. С. 159–245.

13. Falkowski J., Pasznycki В. Na pograniczu lemkowsko-bojkowskim. Prace etno-graficzne. Lwów, 1935.

14. Gottlieb von Windisch K. Geographie der Königreichs Ungarn. Presburg, 1780.

15. Niederle L. K sporu o ruskoslovenské rozhraní v Uhrách. Slovansky Pfehled. R. 5. Praha, 1903.

16. Kopernicki I. O góralach ruskich w Galicji. 1889.

17. Pol W. Prace z etnografii pótnocnych stoków Karpat. Wroclaw, 1966.

18. Reinfuss R. Etnograficzne granicy temkowszczyzny. Ziemia. 1936. № 26.

19. SafárikP J. Slovanske starozitnosti. Praha, 1837.

20. Stiber Z. Wschodnia granica temków. Sprawozdania z czynnosci posiedzien PAN. Kraków, 1935. T. 40.

21. Varsik В. Osidlenie Kosickej kotliny s osobitnym zretel’om na celé vychodné Slovensko a horné Potisie. Bratislava, 1977.

22. Udziela S. Rozsiedlenie temków. Wisla. 1884. № III.

23. Zubrycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w temze królewstwie. Lwów. 1837.

24. Lewicki J. Grammatik der Ruthenischen klein russische Sprache in Galizien. PrzemySl, 1834. S. IV–V.

25. Bendza M. Prawoslawna diecezja przemyska w latach 1596–1631. Studium historyczno-kanoniczne. Warszawa, 1982.

26. Гнатюк В. Русини Пряшівської єпархії і їх говори. ЗНТШ. Львів, 1900. Т. 35–36.

Ландшафт

Територія Лемківщини розташована по обидва боки західної частини карпатських гір, які тягнуться із сходу на захід і одночасно є державними кордонами Польщі, Словаччини та України. Центральне місце цієї території займають найнижчі карпатські гори – Низький Бескид.

Низький Бескид складається з різнобіжних гірських хребтів, посередині яких пролягають долини шириною 10–15 км. З цих долин витікають ріки Ослава, Вислок, Яселка, Вислока та Ропа.

Північні верхи Низького Бескиду починаються від ріки Ослави і проходять на захід до ріки Білої. Кожен хребет має свою назву: Буковець (777 м над рівнем моря), Токарня (778 м) та ін. На захід від ріки Вислока цей гірський хребет стає менш виразним, з ріки Гирової він спускається до ріки Вислока, на захід від ріки Вислока він піднімається вверх – Волікова Гора (847 м), а між ріками Ропою і Білою проходить на південь і з'єднується з південним ланцюгом на словацькому кордоні. Цей гірський масив отримав назву найвищої вершини – Лацкової (1001 м).

Південні гірські хребти Низького Бескиду є вододілом річок і кордоном між Словаччиною та Польщею. Вони тягнуться з заходу від Тилицького до Лупківського перевалів на сході. На заході Лацківський хребет відділяє басейни річок Білої і Топлі. З цього хребта виділяється гілка, яка проходить півколом на схід і доходить до висоти Яворини Конечної (885 м), а звідти йде на схід, відокремлюючи верхів’я Вислока та Ондави, проходить через Дуклянський перевал на південний схід, сягаючи висоти Клин (691 м), і доходить до Бескидоцького переходу (581 м). Низький Бескид закінчується на північ від Лупківського переходу Терпяковою горою (744 м).

На сході високу центральну долину замикають хребти Полонинського Бескиду.

На сході від Лупківського перевалу південний хребет поступово піднімається до його найвищого верху – Ясло (1153 м), від Кременця він повертає на південь.

Північний хребет розділений чотирма ярами, тягнеться він вздовж річки Ослави і йде на південний схід, а за ярами та ріками Солинка і Ветлинка піднімається вверх, де розміщені Царинська та Ветлинська полонини.

Схили цього хребта входять в долину, з якої випливає ріка Сян. Тут проходить польсько-український кордон. На півдні до Сяну впадають річки Солинка, Гочівка та Ослава. Тут розташована Сяноцька котловина, а на її північному сході розміщений соляний хребет, який поступово піднімається на схід в бік Середнього Бескиду. На захід від Сяноцької котловини пролягає

Горлицько-Сяноцька котловина довжиною 100 км і доходить до Низького Бескиду.

На півдні Низький Бескид у верхів’ях рік Ондава і Лабірець переходить у Ондавську Верховину і на її південному боці створює ряд долин. На північному сході від Полонинського Бескиду виступає ряд окремих верхів, які мають назву Чернин, між ними протікають ріки, що течуть на південь: Варава, Удава, Пчолинка, Ціроха. Від вулканічного хребта Вигорлят на захід за Лабірцем розташовані Паннонські низини, які отримали назву Східнословацької низини.

Більш розділене західне плоскогір’я Лемківщини. На захід від ріки Білої та Тилицького переходу розташований Західний Бескид, який бере свій початок від ріки Попраду і проходить на північний захід в напрямку до Старого Санчу. На польсько-словацькому кордоні виступає хребет Західного Бескиду, який має назву Малі Пєніни.

Між Малими Пєнінами та Сниською Магурою проходить на схід гірський хребет, який входить у Любовлянське плоскогір’я.

На південь та південний схід за рікою Попрад розташовані Левоцькі гори. На півдні від них знаходиться Горнадська котловина з Чорною горою (1240 м). Тут випливає ряд рік, а ріка Славківка відокремлює Левоцькі гори від Браниського хребта, який входить у західну частину Шариського плоскогір’я.

На північному сході від Левоцьких гір розташовані Чергівські гори з двома верхами – Мінчалем та Великою Явориною. На східній частині Чергівських гір випливає річка Секчів, яка спадає у ріку Торису. На схід від Пряшева розміщені Пряшівські гори – довгий хребет проходить між річками Торисою та Поплею і переходить в Угорщину.

На Лемківщині проходить вододіл головних річкових басейнів. Ріки Ослава, Вислок, Яселка, Вислока та Ропа випливають з північного схилу Низького Бескиду та Бескиду. Крім річки Попрад, яка витікає зі Словаччини і впадає до Дунця, усі ріки зі своїми притоками пливуть майже паралельно з гірськими хребтами на північ і утворюють Горлицько-Сяноцьку котловину. Ослава впадає в ріку Сян, Яселка та Ропа – у Вислоку. На півночі ріки Сян, Вислока впадають у ріку Вислу.

Гірські ріки, які витікають з південних схилів Низького і Полонинського Бескидів: Видранка, Вправа, Удава та Ціроха, впадають у ріки Лабірець та Ондаву. Лабірець, Ондава та їх притоки пливуть тут рівнобіжно, створюючи широкі долини. Біля Паннонської низини сповільнюється течія рік. Для протидії розливу ріки Ондави поглиблено її корито, щоб у час повені води могли швидше спливати до Латориці та Бодрогу, які спадають у ріку Тису.

На південному сході Низького Бескиду та з північних схилів Чергівських гір витікають ріки Топля та Ториса і пливуть на південний схід у напрямку Паннонської низини. Топля впадає в ріку Ондаву, а Ториса – в Горнад.

Ґрунти на Лемківщині різноманітні, але переважають так звані буроземи, які сформовані на вивітрених схилах фліту та під покриттям букових, смерекових, ялинових лісів. Ґрунти дещо плиткі, кам’янисті. Лісовий бурозем в основному покритий неглибоким шаром лісової підстилки, а під ним знаходяться темнобрунатний або темно-сіро-брунатний, багатий на гумус шар з дрібним (різної величини) камінням.

Плиткі ґрунти знаходяться на стрімких схилах, глибші зустрічаються на вододілах, вулканічних скелях і пісковиках, які легко розкладаються. Багатий на вапно фліт не допускає кислоти до нижчих шарів землі. Під ялиновими деревами з плиткою системою коренів дерев земля найбільш заквашена близько до поверхні. Під буковим лісом, де коріння глибоке, найкисліший рівень. Земля збагачена перегноєм (від 10 до 15 %) під лісовим покривом, помірно збагачена – під пасовищами і лише 3–5 % цей показник сягає під орною землею.

Землі, які сформувалися під альпійський долинами Полонинського Бескиду, мають близько до поверхні землі дернисту верству.

На вододілах в місцях малого спаду води лісові буроземи сприяють нагромадженню торфу. Гірські тераси в мінімальних схилах стримують спливання води і тим самим дають можливість збору перегною на поверхні землі та утворенню намивних родючих земель. Такі намивні землі знаходяться на нижчих терасах рік Попрад, Ториси, Топлі, Ондави та Лабірця.

На північній Лемківщині, на Горлицько-Сяноцькій улоговині розташований соляний хребет, багатий на соляні джерела. Північна та Південна Лемківщина багата і на мінеральні водяні джерела. Тут функціонує ряд гірських курортів.

Клімат на території Лемківщини не одноманітний. Він виділяється у зв’язку з географічним розташуванням як північної, так і південної частин. Крім того, клімат тут зумовлений зміною абсолютних висот, характером рельєфу і наявністю долин, схилів гір з різним розташуванням, циркуляцією атмосфери. Таким чином, клімат Лемківщини аргументовано розподіляють на три зони:

1) північні підніжжя Карпат;

2) гірські хребти та високі котловини;

3) південні схили та долини.

Північні підніжжя Карпат становлять перехідну зону між теплішими низинами на півночі й холоднішими горами на півдні.

У Сяноці середня температура липня не перевищує 16 °C, а січня – нижче 5 °C. Мороз триває до п’ятдесяти днів. Річна кількість опадів коливається від 700 до 750 мм в Західному Бескиді, а на східних схилах – від 750 до 800 мм. Сніговий покрив лежить від 60 до 80 днів.

На гірських хребтах середня температура липня сягає в долинах понад 16 °C, а на хребтах до 15 °C. Мороз триває від 70 днів і більше. Кількість опадів на схилах перевищує 800 мм, а на горах Полонинського Бескиду – більш як 1000 мм, в долині Попраду і ріки Топлі опади сягають 700 мм. Сніговий покрив може лежати від 90 до 150 днів і більше.

Південні схили та долини мають найтепліший та сухіший клімат. Середня температура липня у Свиднику 17 °C, у долині Ондави – 18 °C, а у січні близько -4 °C. Найбільші дощі в басейнах ріки Ондави (650–700 мм), найменші – в басейнах рік Ториси і Топлі – 600–650 мм. Сніг лежить від 50 до 70 днів.