Пiсля загарбання Галицькоi Русi феодальною Польщею та Угорщиною, пiзнiше Словаччиною, населення етнiчних земель Лемкiвщини, що жило на окраiнi украiнських земель в оточеннi iнших народiв, впродовж всього перiоду пiддавалось полiтичному, духовному i фiзичному насильству i денацiоналiзацii. І, незважаючи на це, впродовж багатьох столiть у лемкiв створювалась внутрiшня енергiя самоутвердження та самозахисту.
Значна кiлькiсть дослiдникiв визначала межi Лемкiвщини тiльки на основi окремих компонентiв народноi культури: мови, одягу, архiтектури тощо, тому iх висновки не могли бути достатнiми для з’ясування цiеi проблеми. Тут теж потрiбно врахувати, що починаючи з XX ст. проходить iнтенсивний процес стирання локальних етнографiчних особливостей, також загальна нацiональна нiвеляцiя матерiальноi та духовноi культури, особливостей етнографiчних груп.
Дослiджуючи етнографiчнi межi Лемкiвщини, нiхто не торкаеться питання про перегляд сучасних нацiональних кордонiв. А таке дослiдження е необхiдним для з’ясування iсторичного розселення лемкiв у минулому, якi впродовж столiть жили на цiй територii, зберiгаючи свою етнографiчну iдентичнiсть.
Найбiльш детально й аргументовано, але з деякими незначними неточностями, захiдну та пiвнiчну межу галицькоi Лемкiвщини, яка остаточно була i державним кордоном Галицькоi Русi з Польщею, дослiдив М. Кордуба. Захiдний кордон брав свiй початок з головного хребта Низького Бескиду (гора Камiнь) i проходив по руслi рiки Яселки i далi рiкою Яселкою, мiж Коросном i Поляною переходив через вододiл Вислоки-Вислiк i нижче села Бяложбеги – на русло Вислоки, а мiж Одрихонем та Браткiвкою – на пiвнiчний захiд, на праву притоку Вислока Високу i йшов аж до хребта Каменець. Тут вiн повертав на схiд до Годовського лiсу – а вiд нього назад на пiвдень до Сухоi Гори – i далi до горба Коти, перейшовши рiку Стовбицю, вiдтак через вододiл Вислока-Сян до горба Вовче, звiдти – на пiвнiчний захiд вододiльним хребтом. Мiж селами Вижним та Любеною вдруге переходить рiку Вислок, в пiвнiчному напрямi сягаючи села Лип’е. Тут повертае на захiд, i вiд села Високоi на схiд, вiд села Рянцiжова на захiд i, нарештi, вiд села Лентовнi прямуе на пiвнiчний схiд i доходить до долiшнього Сяну [12, c. 199–243].
Далi на пiвнiч вiд лiвого берега Сяну на захiд були великi лiсовi масиви, пiски i багна. І, як твердить автор, «на просторi вiд Карпат до долiшнього Сяну кордон мiж Галицькою Руссю i Польщею в другiй половинi XIII i в XIV ст. був зовсiм iдентичним з пiвнiчною границею мiж Кракiвським i Судомирським воеводствами, з одноi сторони, та Руським воеводством з другоi» [12, c. 233].
Захiдний кордон Галицькоi Русi з Польщею дослiджував А. Добрянський [4, c. 208]. Згiдно з його твердженням, полiтичний кордон мiж двома державами проходив поблизу м. Кракова. Це твердження пiддавав критицi М. Грушевський, який на пiдставi Галицько-Волинського лiтопису доводив можливiсть iснування в XI–XIII ст. двох альтернативних русько-польських кордонiв [3, с. 456–463].
А коли йдеться про етнографiчнi межi пiвнiчноi Лемкiвщини, то вперше про iх заселення засвiдчив Й. Левицький [24, с. IV–V] у своiй граматицi руськоi мови. Вiн писав, що «в округах Ясельському, Сандецькому та в iнших гiрських околицях говорили галицькоруським дiалектом з деякими подiбностями до словацькоi мови, якою розмовляе бiльшiсть населення».
Польський дослiдник В. Поль [17, c. 196], вивчаючи населення украiнських Карпат, розмежував бойкiв вiд лемкiв. На його думку, ця межа проходила по рiчцi Сян.
Визначенням розселення лемкiв займались Д. Зубрицький та І. Вагилевич. Д. Зубрицький у своiх дослiдженнях вiдносить до лемкiвських окремi села: Шляхтову, Явiрну, Чорну i Бiлу Води i простежуе мовну межу з пiвдня на пiвнiч до рiчки Вислоки. Іван Вагилевич розмежовуе лемкiв з бойками. Якiв Головацький [2, c. 17], в основному, пiдтримав твердження Д. Зубрицького та опрацював етнографiчну карту Карпатськоi Русi з перелiком сiл на пiвнiчнiй Лемкiвщинi.
О. Торонський у працi «Русини-Лемки» [11] з деякими невеликими змiнами дотримувався висновкiв Зубрицького. Вiн твердив, що пiвнiчна Лемкiвщина займае територiю до рiки Вислоки. Його висновки про етнографiчнi межi Лемкiвщини на основi украiнськоi мови мало чим вiдрiзняються вiд висновкiв П. Шафарика [19].
Визначенням меж карпатських етнографiчних груп украiнського населення займався польський дослiдник І. Коперницький. Однак вiн у своiй розвiдцi [16] поверхово, без достатнiх аргументiв визначав розташування етнографiчних груп украiнського народу.
Розселення лемкiв у захiдних повiтах Польщi – Сандецькому, Грибiв-ському та Горлицькому – дослiджував С. Удзеля [22]. Вiн пiдтвердив, що тут е окремi лемкiвськi села.
У 1930 р. А. Княжинський [7], займаючись дослiдженням Бойкiвщини, на основi мовного чинника визначив межу мiж бойками та лемками. Аналогiчними проблемами займались В. Пашницький та Я. Фальковський[13], якi на основi народного одягу i народноi монументальноi архiтектури пiдтвердили висновки Вагилевича та Поля.
Надзвичайно важливий внесок у дослiдження етнографiчноi територii Лемкiвщини зроблено украiнським мовознавцем І. Зiлинським [5], який на основi найбiльш прикметних iзоглосiв лемкiвського говору пiдтвердив ранiшi загальнi спостереження iнших дослiдникiв про те, що територiя Лемкiвщини сягае рiчки Яселки або Вислоки, тобто приблизно до давнiх пограничних мiсць: пралiсу, який роздiляв Польщу i Галицьку Русь. Одночасно вiн подав список 320 сiл Галицькоi Лемкiвщини. Вiн вже найбiльш об'ективно дослiдив розмежування мiж бойками та лемками. Ця межа, за його даними, проходить з Риманова до Яселки рiками Вислока i Яселка, а в ii верхiв’ях повертала на захiд [5].
1 сiчня 1939 р. видана етнографiчна карта Галичини В. Кубiйовича, на якiй визначена етнографiчна територiя Лемкiвщини [6].
З. Штiбер [20], дослiджуючи схiдну межу пiвнiчноi Лемкiвщини, на основi трьох iзоглос постiйного наголосу видiляв села, якi проходили на захiд вiд рiки Ослави – Сянока, з пiвдня на пiвнiч до рiки Вислоки, включаючи Горiшнiй Вислок, Карликiв, Бахлаву, Збоiська, Прусiк i Новосiльцi.
Етнографiчнi межi Лемкiвщини на основi народного одягу дослiджував вiдомий учений Р. Рейнфус [18]. Вiн бiльш детально обгрунтував розмiщення лемкiв, починаючи з пiвденного сходу вiд верхiв’я рiки Солинки на пiвнiчний захiд до Риманова, мiж рiками Вислоком та Яселкою. Окремо видiлив Шляхтовську Русь, а також вiддiлив лемкiв вiд долинян.
М. Бендза [25], дослiджуючи Перемишльську православну епархiю 1596–1691 рр., визначив розташування цих парафiй i тим самим пiдтвердив, що територiя заселення лемками сягала далеко на пiвнiч вiд мiст Новий Санч, Грибiв, Горлицi, Бiч i Ясло.
Пiвнiчна Лемкiвщина займала бiльшу територiю, нiж пiвденна, тут лемки, крiм Шляхтовськоi Русi, проживали компактно. При визначеннi територii iх розселення у дослiдникiв не було надто великих протирiч. Однак при визначеннi етнографiчних меж пiвденноi Лемкiвщини, чим займалася значна кiлькiсть як украiнських, так i зарубiжних дослiдникiв, майже в кожного були своi окремi концепцii теорii заселення лемками цiеi територii.
М. Грушевський, аналiзуючи польсько-угорськi хронiки XIII ст., стверджував, що Галицька Русь сягала верхiв’я рiки Торису i Топлi i що пiвденнi лемки, правдоподiбно, вже в XIII ст. були там, де ми iх бачимо сьогоднi [3, c. 456–473].
Про розселення русинiв на Схiднiй Словаччинi подае в своiх матерiалах в 1780 р. К. Готлiб фон Вiндiш [14].
П. Шафарик [19] накреслив тiльки приблизну територiю розповсюдження украiнськоi мови, яка, виходячи з Галичини рiчкою Топлею через Рокитiв до Довгоi Луки коло Бардiева, далi обходить Стропкiв та Гуменне i йде руслом Топлi на пiвдень, а вiд гирла рiки Тарнави в Топлю повертаеться на схiд.
Уточненням етнографiчних меж пiвденноi Лемкiвщини займався Я. Головацький [2, c. 38–39], який розмежував украiнцiв вiд словакiв. Ця межа, за його визначенням, проходила iз пiвночi з долини рiки Попрадта, рiки Торису i до Пряшева, а звiдси на Мукачiв i далi вздовж Лабiрця до Капушан. Вiн твердив, що руський народ майже виключно проживае в Мармароськiй, Березькiй, Угоцькiй, а в Земплiнськiй i Шариськiй Жупах тiльки в пiвнiчних частинах.
На основi релiгiйноi приналежностi О. Кучубинський [8] визначив у 1874–1876 р., що розселення лемкiв Словаччини переходить рiку Попрад i дещо на схiд вiд цiеi рiки починаеться захiдна межа угорських русинiв. Йдучи на пiвдень, вона проходить ряд мiст: Гнiзда, Кежмарк, Левочу, до Горнаду, а потiм правим берегом Горнаду до Кошиць, а звiдти – за течiею Бовдви до Мiшкольця.
І. Верхратський у працi [1] на пiдставi дiалекту «лем» вважав, що тiльки в Шариськiй Жупi проживали лемки, а далi вiд неi розташованi тiльки невеликi групи русинiв.
Багато зусиль вклав у дослiдження лемкiвського дiалекту В. Гнатюк [26], який встановив, що лемкiвський дiалект поширений в Пряшiвськiй греко-католицькiй епархii, i подав список 134 сiл з руською мовою в Шариськiй Жупi i 20 сiл на Спишi – разом 154 села, яких можемо вважати лемкiвськими.
Використовуючи офiцiйний перепис населення за 1900 р., Я. Нiдерле [15] включив села, в яких у значнiй кiлькостi було словацьке населення з територii, заселеноi украiнцями.
Заслуговуе на увагу праця Б. Варсика [21], в якiй автор подае карти кордонних засiк XVI–XVII ст. на Спишi, Шаришi та Земплiнi, де визначаються етнiчнi межi, якi доводять, що руське населення з’явилось за Карпатами до XII–XIII ст., коли ця територiя ще не була угорською.
Починаючи з 1951 по 1965 рр. багато зусиль у дослiдження словацько-украiнськоi мовноi межi вклав В. Лашта [9].
Крiм iнших праць з цього важливого питання, в 1989 р. видано Атлас украiнських говорiв Схiдноi Словаччини, який пiсля смертi автора доопрацювали та упорядкували З. Ганудель, І. Рiпко та М. Сополига. Це дослiдження охоплюе 250 сiл, якими i визначено територiально-етнографiчнi межi украiнцiв-русинiв Словаччини.
Необхiдно вiдзначити, що про етнографiчнi межi пiвнiчноi та пiвденноi Лемкiвщини в основному ми подали висновки найбiльш вiдомих авторiв, якi по-рiзному визначили цi межi. Бiльш детально питання розташування лемкiв з урахуванням тверджень усiх авторiв окресленi картами iх етнографiчних меж, опрацьованi В. Струмiнським [10, c. 25–87].
__________________________
1. Верхратський І. Знадоби для пiзнання угро-руських говорiв. ЗНТШ. Львiв, 1899. Т. 27.
2. Ho?owacki J. F. O Halicke a Uherske Rusi. Casopis ceskeho Muzeum. Praha, 1845. S. 17.
3. Грушевський М. Історiя Украiни-Русi. Львiв, 1905. Т. II. С. 456–601.
4. Добрянський А. О западних границах Подкарпатской Руси со времени св. Владимира. Мин. народного просвещения. Петербург, 1880. С. 208.
5. Зiлинський І. Карта украiнських говорiв з поясненнями. Варшава, 1935; його ж Питання про лемкiвсько-бойкiвську границю. Lud Slowia?ski. T. IV. Z. 1. Krakоw, 1938.
6. Кубiйович В. Етнiчнi групи Пiвденнозахiдноi Украiни (Галичина] на 1.1.1939 р. ЗНТШ. Лондон, 1953. Т. 160.
7. КняжинськийА. Межi Бойкiвщини. Лiтопис Бойкiвщини. Самбiр, 1931. № 1.
8. Кочубинский А. Заграничный отчет о занятиях славянскими наречиями. Записки Новороссийского унивеситета. Одесса, 1876. Т. 20.
9. Латта В. Атлас украiнських говорiв Схiдноi Словаччини. Братiслава, 1991.
10. Струмiнський Б. Територiя. Історичний нарис поглядiв. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1988. С. 25–86. Т. 206 [Лемкiвщина. Земля – люди – iсторiя – культура. Т. 1].
11. Торонський А. Русини-Лемки. Зоря Галицкая яко альбум на год 1860. Львов. 1860.
12. Кордуба М. Захiдне пограниче Галицькоi держави мiж Карпатами та долiшнiм Сяном. ЗНТШ. Львiв, 1925. Т. 138–140. С. 159–245.
13. Falkowski J., Pasznycki В. Na pograniczu lemkowsko-bojkowskim. Prace etno-graficzne. Lwоw, 1935.
14. Gottlieb von Windisch K. Geographie der K?nigreichs Ungarn. Presburg, 1780.
15. Niederle L. K sporu o ruskoslovenskе rozhran? v Uhrаch. Slovansky Pfehled. R. 5. Praha, 1903.
16. Kopernicki I. O gоralach ruskich w Galicji. 1889.
17. Pol W. Prace z etnografii pоtnocnych stokоw Karpat. Wroclaw, 1966.
18. Reinfuss R. Etnograficzne granicy temkowszczyzny. Ziemia. 1936. № 26.
