Етнографічні групи українців Карпат. Лемки

ОУН-мельниківці теж організували свої загони, зокрема, в околицях Волосатого, Устрік Горішніх і Берегів Горішніх діяв повстанський відділ сотні Павленка. За пропозицією Рена про об'єднання цей мельниківський відділ перейшов у склад куреня, до нього належало 12 сотень, а також допоміжні частини. При курені було створено чоту кіннотників. У кінці вересня 1944 р. курінь вирушив через лінію фронту на схід, щоб у сколівських горах перечекати перехід фронтів. На початку січня 1945 р. сотні УПА, а також військові референти взялися до організації у селах Самооборонних Кущових відділів (СКВ). Ці відділи діяли в усіх українських селах Ліського, Сяноцького та Короснянського повітів [5, c. 103]. Вони почали створюватись у відповідь на бандитський терор. Їх завданням було захищати своє село від нападу польських банд, а в разі потреби надавати допомогу сусіднім селам. 21 березня 1945 р. відбувся перший бій сотні Веселого з куреня Рена з частинами дивізії «Червона Мітла» в селі Струбовиська. Сотня разом з СКВ коло семи годин утримувала доступ до села і аж під вечір почала відступати. На наступний день під Бескидом відбувся ще один бій, який проходив вже в значно гірших умовах для повстанців, тому втрати були також більшими, зокрема, загинув командир сотні Веселий. Зайнявши село, більшовики його спалили і вчинили розправу, замордувавши 45 невинних селян.

Керівництво революційно-визвольною боротьбою українського народу добре це розуміло і намагалось донести таке розуміння і до широких народних мас як українців, так і поляків. Було видано польською мовою та масово розповсюджено серед польського населення багато відозв, летючок та брошур, у яких зображалась реальна ситуація, що склалась у Польщі, та закликалось до припинення терору проти українців [6, c. 163].

Проте ведення політично-пропагандистської роботи було недостатнім, оскільки терор стосовно українського населення набирав неймовірно великих розмірів. УПА видає звернення «Полякам Ліського й Сяноцького повітів до загального відома», де йдеться про непоправний стан у польсько-українських відносинах, про грабіж і спалення українських сіл Берізка, Бібрка, Воля Матіяшова. Тут же оголошується відплатна акція Міліції Обивательській, акцентується на тому, що будуть застосовані будь-які форми відплати (засідки, індивідуальний терор тощо). При цьому зазначалося: «Постараємося карати тільки винних та зазначуємо, що куля не розбирає. Будемо справедливі та при цьому консервативні, чого можете бути певні. Тільки ще раз робимо застереження, що коли в часі наших відплатних акцій впали б випадково невинні, то хай польське суспільство не винує в цьому нас, тільки своїх бандитів-провокаторів. 14 квітня 1945 р.» [6, c. 167–168].

Аналогічна відозва була поширена в травні 1945 р. в інших повітах Лемківщини.

Єдиною силою, яка стала на захист пригнобленої нації, стала Українська Повстанська Армія, що чинила справді героїчний опір під час депортації українського населення.

З початком діяльності УПА поляки готувалися до наступу на українське населення. Вони створюють різноманітні групи банд. І коли у 1945 р. владу перебрали поляки, польські банди почали нападати на українські села і знущатися над українцями.

Одним із найважливіших завдань, що його виконала УПА, була ліквідація військово укріпленого гнізда нападів на українське населення – Борівці 20 квітня 1945 р. Селяни довколишніх сіл урочисто відзначали успішне закінчення цієї акції УПА. Розгром найсильнішої терористичної боївки Бірчанщини викликав переполох шовіністичних польських елементів. Після розгрому боївок у Борівці, Добрій, Грозовій, Ліщаві територія над Сяном була звільнена з-під польського контролю. Тут створилася своєрідна Повстанська Республіка. Як наслідок польська Армія Крайова змушена була піти на переговори з УПА. Польське підпілля могло переходити українську територію тільки під наглядом повстанців.

Однак не завжди загонам УПА вдавалося врятувати українське населення. Трагічна доля не оминула села Павлокоми. Зорганізовані шовіністичні боївки усувають по черзі свідомих громадян села. Набагато сильніших обертів набрала винищувальна акція відразу після відходу німців. Поляки перебрали владу в громаді в свої руки, а, маючи підтримку із староства в Березові, могли безкарно знищувати не тільки поодинці, але й цілі українські громади.

У таких умовах у березні 1945 р. доведено до тотального знищення села Павлокоми.

7 березня 1945 р. залишиться надовго в пам’яті селян Лубни. У цей день відійшло у вічність 72 члени громади. Після таких страхіть люди з села почали виїжджати до Сянока, щоб звідти переселитись в Україну [3, № 9].

Були це похмурі й жахливі дні 1944–1945 рр., коли польські боївки повбивали в жорстокий спосіб 3128 українців на Закерзонні. Ось назви місцевостей, в яких загинуло понад 100 українців: Пискоровичі – 1000 чол., Берізка – 250, Гораєць – 150, Скопів – 120, Павлокома – 265, Малковичі —104 особи. В цей же час замордовано понад 30 священників, які не залишили своїх вірян і разом з ними пішли у вічність. Число жертв безпомічних українців на Закерзонні в трагічні 1943–1945 рр. було б значно більшим, якби не протидія полякам з боку УПА.

Крім боротьби із зброєю в руках, захищаючи населення Лемківщини від терору польських банд, УПА вела широку роз’яснювальну роботу. До лемків у Польщі було видано відозву «Українці Лемківщини». Ще за часів німецької окупації підпільною друкарнею ОУН в селі Вуйське біля Перемишля розпочато видання матеріалів для відділів УПА, які організовувалися тоді в Перемишльщині та на Лемківщині.

Відділам УПА часто доводилося квартирувати на селі. Таке перебування носило пропагандистський характер. Виховник або котрийсь із командирів виголошував в читальні доповіді на теми: «Дії УПА в більшовицькій дійсності», «Правдиве обличчя більшовизму» і т. п., або влаштовувалися академії з нагоди державного свята Самостійності й Соборності. Крім того, перебуваючи в селі, повстанці повинні були входити в контакт з населенням та в розмовах з людьми порушувати проблеми, що хвилювали і повстанців, і цивільних людей. Ними були розроблені спеціальні настанови, про що з ким розмовляти (селяни, робітники, шкільна молодь, інтелігенція). У розмовах з переселеними із Закерзоння пояснювали причини та вказували на винуватців їхнього виселення. Не забували повстанці і про родини полеглих. Їх відвідували, допомагали якщо не матеріально, то хоча б розраджували. Загалом у ставленні до цивільних людей повстанці відзначалися взірцевою та культурною поведінкою.

Кількість сотень УПА, що діяли в Бескиді, постійно змінювалась. Організовувалися нові загони. Так, на кінець вересня 1945 р. чотовий Хрін створив нову сотню з 300 стрільців. Ця сотня оперувала в повіті Сянок. У 1946 р. організовано ще одну сотню на чолі з Крилачем-Глухим. Цим тереном заопікувалися і дві сотні з Самбірщини. Всього на той час діяло 927 організованих у сотні стрільців УПА [4, c. 224].

Найбільше нападів на українські села та виступів УПА припадає на 1946 рік. Всього за цей рік нападів і облав було близько 105 тисяч.

Тоді почалися грабунки і напади польського війська на українські села, щоб таким чином примусити людей до виїзду. Люди переховувалися в лісах, забираючи із собою все, що могли взяти, на час перечікування цих нападів польського війська.

Навесні 1947 р. польський маршал Роля Жимєрські висилає на Лемківшину генерала Карла Свєрчевського. 27 березня Карл Свєрчевський загинув, потрапивши у засідку. Згідно з найновішими публікаціями, цей випадок був спровокований силами, зацікавленими у прискоренні акції знищення УПА та початку операції «Вісла». На початку квітня 1947 р. 10-титисячна армія розпочала наступ. Боїв сотні уникали. Сотня Хріна змушена була відійти на Словаччину. Польська акція зазнала невдачі. Уряду не вдалося знищити рух УПА-ОУН, і він пішов на співпрацю з СРСР та Чехословаччиною. Цей акт було підписано 12 травня 1947 р.

Отже, смерть генерала була тільки приводом для підтвердження депортації українців, проведення рішучої, агресивної, наклепницької пропаганди із закликом до явної помсти, до геноциду над українським населенням.

Остаточну ліквідацію УПА на Закерзонні та виселенську акцію окреслено назвою «Операція “Вісла”», яку очолив генерал Стефан Моссор.

До операції «Вісла» покликано п’ять дивізій піхоти (16 полків) і шосту дивізію корпусу внутрішньої безпеки, а також допоміжні сили – разом, за офіційними даними, – 17 440 чол. війська та 500 міліціонерів [8, c. 2]. Для порівняння: на терені повітів Сяноцького, Ліського та частини Перемишльського, де проживало 38 тис. українців і діяло вісім сотень УПА (800 вояків), – зосереджено щонайменше 20 тис. польського війська і кілька тисяч радянських та чехословацьких солдатів [8, с. 2].

Це була брутальна пацифікація мирного і безборонного населення. У першому етапі, який тривав до кінця травня 1947 р., операційна група «Вісла» доконала переселення українців з повітів: Березів, Ліско, Перемишль, Сянок і знищила частину сотень УПА, підпорядкованих під курені «Байди», «Рена», які діяли на цих теренах. У кінцевому звіті операційної групи «Вісла» подано, що за період з 20.04. по 24.07.1947 р. УПА втратила 1335 чол., в тому числі 543 вбитими (на теренах УРСР – 24), 564 взято в полон, а 228 страчено [8, с. 2].

Про силу УПА і страх перед нею засвідчили дії ворогів, коли до так званого «очищення лісів» у 1946–1947 рр. вони змушені були застосовувати регулярне військо, в тому числі й авіацію. Це був страх перед заслуженою карою за нелюдські злочини, вчинені над мирним українським населенням Закерзоння.

Примусове переселення українців з Польщі до СРСР не можна, зрозуміла річ, розглядати як питання втікачів або як евакуацію. Переселення здійснено внаслідок радянсько-польського договору про обмін населенням, що його підписано 9 вересня 1944 р. Цей договір був, у першу чергу, внутрішньою справою двох держав, його підписали без урахування думки як українського населення, що залишилося в Польщі, так і польського населення в Україні. З України могли переселятися згідно з Угодою ті громадяни, які були польськими підданими до 17 вересня 1939 р. Щоправда, тільки польської або єврейської національностей. А з Польщі до УРСР повинні були переселятися українці, піддані Польщі, але які з діда-прадіда проживали на своїх етнічних українських територіях.

Хоча на практиці переселення українців з Польщі здійснили польські комуністи (Польський Комітет Національного Визволення), думка про таке вирішення українського питання в Польщі не була чужою і представникам польських політичних угруповань у Лондоні. Ідея радикальної розв’язки українського питання в Польщі полягала в тому, щоб погодити з урядом СРСР або УРСР питання про примусове виселення українського населення з південно-східних районів Польщі взамін на поляків з СРСР.

Беручи участь у реєстрації і перевірці українців, що переселялися, працівники НКВС мали не допускати проникнення на територію УРСР українських націоналістів. Ця категорія була приречена тільки на смерть. У перших рядах українських націоналістів стояла інтелігенція, яка не стала на коліна і відстоювала ідею відродження української національної державності.

Для прийому, перевірки і фільтрації людей, що підлягали виселенню, мали бути створені контрольно-пропускні пункти в УРСР у таких місцевостях: Мала Владівка, Волчків Перевіз, Устилуг, Сокаль, Пархач, Рава-Руська, Медика, Нижанковичі, Лясковате, Краковець та Устьянове.

Якщо мова йде про так званий добровільний характер переселення, то добровільним це переселення було тільки теоретично. На практиці супроти населення застосовувались всі можливі засоби тиску, включно з фізичним насиллям, щоб змусити людей покинути свої хати і села та переселитися до СРСР. Тільки з деяких районів Лемківщини, таких як Дуклянщина, що була цілковито зруйнована війною, Короснянщина, частково з Ясельського та Горлицького повітів, – у перші місяці переселення лемки виїжджали добровільно, однак і в цих випадках не обійшлося без масової пропагандистської обробки з боку радянських агітаторів.

Польський дослідник життя лемків А. Квілецький натякає на методи праці переселенських комісій: «Українські комісії, бажаючи скоро закінчити переселення, проводили дуже жваву агітацію у справі виїзду, з певністю дещо перебільшуючи в обіцянках і запевненнях щодо добрих життєвих умов на теренах переселення. Деякі члени комісії, як українських, так і польських, інтерпретуючи з перебільшеною ревністю текст договору обох урядів та межі своїх компетенцій (змагати вправді до цілковитої репатріації української людності з Польщі, але не під примусом), інколи переступали межі пропаганди, впливаючи різними методами натиску з метою одержати зголошення на виїзд. Ця сторона агітації справила враження і залишилась у пам’яті суспільства лемків» [2, c. 244].

Незважаючи на таку широку агітацію й не задовільняючись отриманою на місцях інформацією а, скоріше, не довіряючи обіцянкам про вигоди в УРСР, з деяких сіл до районних уповноважених приходили спеціально обрані громадою ходаки. Найчастіше це були священнослужителі, які користувалися довір’ям і повагою серед громадян, адже були тим оберегом, що захищав і прищеплював любов до своєї нації, її традицій, рідної мови.

Слід відзначити, що на першому етапі переселення українці виявляли бажання виїхати в колгоспи Дніпропетровської, Одеської, Миколаївської, Запорізької і Херсонської областей. Населення бажало забрати із собою все належне майно і реманент, щоб не залишати в Польщі, а передати колгоспам, оскільки уявлення про колгоспи у наших співвітчизників були найрайдужнішими.

З моменту початку переселення національна ворожнеча між українцями та поляками зростала. З боку поляків почастішали погрози, випадки підпалів українських господарств, а також окремі вбивства українців. Селяни, боячись пограбувань і вбивств, змушені були переховуватися ночами. Головний уповноважений уряду УРСР повідомляв у Київ, що органи місцевої влади не вживають ніяких заходів, аби припинити насильство над українцями.

Перший період переселення закінчився влітку 1945 р. З 1 січня 1945 р. від лемків не було жодних добровільних зголошень на виїзд. Крім цього, тисячі осіб, які первісно зголосилися на переселення, згодом уневажнили це зголошення. Причиною такої зміни було, між іншим, те, що на Лемківщину повернулася частина добровільних переселенців, які виїхали до СРСР на переломі 1944–1945 рр. Їхні оповідки про радянську дійсність мали чи не вирішальне значення для зміни настроїв серед населення Лемківщини щодо перспективи життя в Радянському Союзі.

Щоб уникнути переселення, вдавалися до різних засобів. Аргументовано, наприклад, що в тексті польсько-радянського договору не говориться про лемків, а тільки про українців і русинів. Звичайно, цей «трюк» не приніс очікуваних результатів.

Представники лемків почали клопотатися перед найвищими органами влади. В Президії Ради Міністрів у Варшаві 24 липня 1945 р. відбулася зустріч з представниками українського населення Новосандецького та Ясельського повітів. Висунуто домагання, щоб лемкам, які бажали залишитися в Польщі, забезпечити вільний національний розвиток. Уряд пообіцяв, що не буде чинити тиску на національні меншини, але «ради спокою» буде краще, коли лемки переселяться до СРСР. При цьому висловлено натяки, що в майбутньому може виникнути потреба переселення українців на інші терени в межах Польщі [2, c. 245]. Насправді не лише польські комуністи, але й інші впливові політичні угруповання були згодні в тому, щоб українців з Польщі виселити цілковито. У вересні 1945 р., коли добровільних зголошень на виїзд до СРСР уже не було, політичні партії Польщі звернулися до українців із закликом покинути Польщу. Примусове переселення набрало великих масштабів. На допомогу агітаторам покликано відділи НКВС, завданням яких було створити атмосферу нестерпного терору і змусити населення до виїзду. У квітні 1945 р. через Лемківщину прокотилася хвиля арештів інтелігенції та свідоміших селян, зокрема священників. Заарештованих під погрозами і тортурами змушували підписувати заяви на виїзд.

Терор супроти населення Лемківщини посилився також через зростаючу злочинну діяльність різних банд. У першу чергу йдеться про групу грабіжників шовіністично настроєних селян польських сіл з терену Лемківщини. На основі повідомлень УПА ці групи створювалися з ініціативи НКВС, щоб таким чином утверджувати населення в переконанні, що єдиним порятунком для них є переселення до Радянського Союзу. Їх жорстокості не було меж. Запалали цілі села на Лемківщині.

Другий етап переселення розпочався в кінці липня 1945 р., коли депортація набрала виключно насильницького характеру, будучи підсиленою інспірацією з боку двох урядів, спрямованою на активізацію кривавих акцій проти українців силами підпільних формувань. Та цих зусиль виявилося замало. Як повідомив у вересні 1945 р. Т. Кальненко секретарю ЦК КП(б) України, головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги у прискоренні масової депортації українського населення» [7, c. 226], яке під загрозою смерті не бажає залишати землі своїх предків. Польська влада із розумінням поставилася до прохання НКВС СРСР.

1 вересня 1945 р. Тимчасовий уряд Національної Єдності вислав на Лемківщину регулярні військові частини у складі трьох дивізій польського війська. Урядова історіографія в Польщі повторює версію про те, що, мовляв, участь війська була потрібна для того, щоб поборювати зростаючу діяльність УПА. Щоправда, діяльність УПА на Закерзонні в той час була посилена з метою допомагати українському населенню у протистоянні виселенню. Але насправді завданням польського війська було посилити терор, допомагати репатріаційним комісіям здійснювати примусове виселення лемків. Підтвердженням цього є дані про кількість українців, переселених до СРСР восьмою дивізією піхоти від вересня 1945 р. до червня 1946 р. На основі цих даних бачимо, що загалом було виселено 30 629 сімей.

Згідно з договором від 9 вересня 1944 р., переселення українців з Польщі до СРСР повинно було закінчитися до 31 грудня 1945 р. Цього терміну не дотримано, примусове переселення тривало ще один рік, до грудня 1946 р.

З офіційних польських статистичних даних можна довідатися, що найбільшу кількість осіб переселено, починаючи від 1945 р., коли застосовано насилля.

З 700 тисяч українців, які після встановлення нового радянсько-польського кордону опинилися під владою Польщі, до УРСР виїхало близько 483 тисяч, а решта – близько 220 тисяч, залишилася на своїй корінній території [8, c. 25].

Третій етап переселення – це злочинна акція «Вісла», що тривала з 28 квітня по 28 липня 1947 р. Таких випадків насильного вигнання частини великого народу з його етнічних земель не знає сучасне суспільство, крім СРСР, де були вигнані зі своїх земель цілі народи.

28 березня 1947 р., як уже вказувалось, загинув від кулі біля с. Яблонки Кароль Свєрчевський, віце-міністр оборони ПНР. Від цього моменту не минуло й години, коли ЦК ППР вирішив (ніби в реванш за вбивство генерала, яке приписали УПА) про депортацію на західні землі залишків українців. Обставини вбивства не вияснені донині, вони не мали нічого спільного з негайним виникненням операції «Вісла». В спогадах командира УПА «Хріна» про засідку на генерала Свєрчевського взагалі не згадується. 17 квітня 1947 р. військова слідча комісія ствердила, що не може точно встановити нападників. Смерть генерала була тільки причиною підтвердження рішення про депортацію українців, проведення рішучої, агресивної, наклепницької пропаганди із закликом до явної помсти, до геноциду над українським народом.

28 квітня 1947 р. на теренах, заселених українцями, польське військо розпочало операцію «Вісла». Її метою, згідно з офіційним твердженням, було знищення збройного опору УПА й при цьому шляхом депортації, переселення всіх українців у північно-західні райони Польщі на так звані «повернені землі». Того дня шість дивізій війська польського оточили всі українські села, а відділи НКВС СРСР і чехословацькі прикордонні війська заблокували східний і південний кордони, щоб допомогти в ганебній акції проти українського народу. Організацією акції займалась оперативна група «Вісла» під проводом генерала С. Моссора. Головною метою акції була асиміляція переселенців у польському середовищі.

У сучасній офіційній польській історіографії весь комплекс питань, пов’язаних з операцією «Вісла», висвітлюється однобічно. В основному обговорюється боротьба польського війська проти УПА, стратегія польських збройних сил, людські жертви та матеріальні шкоди цієї боротьби. Саме виселення цивільного населення трактується побіжно, причому замовчується застосування терористичних методів супроти селян, а також той факт, що польські власті за підозрою у співпраці з УПА кинули сотні українців у концентраційний табір Явожно.

А. Квілецький пробує твердити, що виселення було начебто тільки «фрагментом військової операції». К. Пудло вважає, що виселення здійснено «в інтересах самих українців» [8, c. 253].

Однак ця акція не принесла сподіваних наслідків варшавському режимові. У межах Польщі залишилося понад 200 тис. українців. Такий стан не гармоніював з бажанням режиму будувати однонаціональну Польщу без національних меншин. Представники варшавського уряду в липні 1945 р. висловили припущення, що в майбутньому може виникнути потреба переселити українців в інші райони Польщі. Поголоски про це поширювалися також серед лемків, однак люди не хотіли вірити і, як звичайно, розпочинали весняну працю в надії, що влітку та восени збиратимуть плоди своєї праці. Щоб краще уявити переживання лемків навесні 1947 р., слід навести кілька уривків із їхніх спогадів.

Всі операції по виселенню українців відбувалися за одним сценарієм. Яскравим прикладом проведення такої операції було виселення с. Гирова [3, № 6]. Зранку 27 травня 1947 р., коли люди ще спали, військо обступило кожну хату, де жили українці. Їм наказали за дві години підготуватися до відходу зі своєї оселі на все життя. Неможливо було чинити опір, оскільки значна перевага в силі була на боці війська. В окремих випадках було застосоване насильство. Людей зігнали на «цісарську» дорогу – гостинець, перевірили по списку і вирушили з села. Тут же з сусідніх сіл прибули поляки і почали грабувати спустілі оселі. Дорогою до Кросна доводилося ночувати під відкритим небом.

Депортація на «повернені землі» охопила всіх осіб української національності, в т. ч. діячів польської компартії, колишніх членів польського антифашистського руху, партизан тощо. Бували випадки, що протягом двох-трьох годин від приходу війська село було порожнє. Інколи лемки одержували наказ покидати село «з неба», через летючки, що їх розкидали з літака.

Терен Лемківщини, обнятий операцією «Вісла», поділено на три райони: Сянок, Горлиці, Новий Санч. В кожному районі було по кілька збірних пунктів, куди зігнано населення з навколишніх сіл для реєстрації. Кожен одержував т. зв. переселенський документ – окремого кольору, щоб депортованих на місці нового поселення краще розрізнити від добровільних переселенців-поляків. Це свідчило також і про ступінь їхньої лояльності до польської держави. Зі збірних пунктів українське населення під військовим конвоєм транспортовано до Любліна і Освєнціма, де відбувалася «гігієнічна» та політична чистки. Служба безпеки проводила допити, не обійшлося і без жорстоких побоїв. Підозрілих у співпраці з УПА арештовано і відправлено в концентраційний табір Явожно.

Після політичної перевірки транспорт з українським населенням скеровували у північно-західні воєводства Польщі. Депортованих, очевидно, не інформували, куди їх везуть. Дехто думав, що в Сибір. Керівник військового відділу, що конвоював транспорт депортованих, одержував два конверти, в яких була політична характеристика кожної сім'ї та вказівки, куди їх скерувати й де оселити. Кожен транспорт складався з 50–55 вантажних вагонів.

Найбільше українців поселено у воєводствах: Ольштинському (60 тис.), Кошалінському (35 тис.), Щецінському (15 тис.) і Вроцлавському (13 тис.). Частина поселенців скеровувалася у Зеленогурське, Гданське, Бялостоцьке, Познанське, Опольське воєводства. Лемків розпорошено на території всіх північно-західних воєводств, в 45 повітах [1, c. 237].

Внаслідок здійснення злочинної акції «Вісла» була розпорошена етнографічна група українського народу. Однак лемки разом із іншими українцями Польщі в неймовірно важких умовах зберегли свої етнічні ознаки і не розпрощалися з надією на вільний розвиток українського національного життя в майбутньому.

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: сусп. – політ. та іст. – прав. аналіз: у 2 кн. К.: Либідь: Військо України, 1944. С. 226.

2. Гвать І. Історія північної Лемківщини від вигнання лемків. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. С. 241–276. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].