Етнографічні групи українців Карпат. Лемки

Рільництво

Для ведення продуктивного хліборобства географічні умови Лемківщини не є досить сприятливими. Адже переважна територія – це стрімкі вершини, вкриті лісом і просторими полонинами, широкі долини рік та плоскі гребені хребтів з пологими схилами. І все ж тут вирощуються зернові, бобові, стручкові, коренеплідні, технічні культури тощо.

Літо лемківської частини Українських Карпат нежарке, помірне, тепла осінь і м’яка багатосніжна зима, що забезпечує на весняний період польових робіт достатнє зволоження. Небезпечними для врожаїв є паводкові води, затяжні дощі або тривала посуха, яка особливо дошкуляє природною стихією на глинистих бурих гірськолісових ґрунтах. Цими ґрунтами охоплена вся площа сільськогосподарських угідь Лемківщини з передгір’я аж до верховин до висоти 1000–1200 м (вище цього рівня практично не велись сільськогосподарські роботи). Інший тип ґрунту з більшим вмістом гумусу знаходиться по долинах річок.

Нерівномірний розподіл атмосферних опадів, низинна зона більше насичена активною температурою з достатньою чи надлишковою кількістю опадів, характерною для Українських Карпат в цілому. Південні гірські схили отримують більше сонячного тепла. Після тривалого часу активної вегетації у передгірській смузі південних схилів при соціальній детермінованості та набутті навиків окультурювання лісових площ, населення заглиблювалось у гори. Якщо на Лемківському передгір’ї поселення уже були у І тисячолітті нашої ери [7, c. 50], то гірські масиви залюднювались дещо пізніше, коли ця земля стала південно-західною околицею Київської держави, що припадає на Х ст. (документи з XIII–XIV ст. фіксують існування гірських сіл).

Неодмінною умовою стаціонарних поселень була наявність площ, придатних для багаторазового використання, тобто орного поля, яке забезпечувало гірську сім’ю прожитковим мінімумом (поряд з тваринництвом та деякими традиційними промислами – полюванням, рибальством, збиральництвом). Непрямим підтвердженням про давність хліборобської культури мешканців досліджуваної частини Карпат, яка згодом виокремилась в історико-культурну етнографічну групу українського народу – лемків, може служити історична паралель з господарською діяльністю іншої етнографічної групи українського етносу – бойків, про спосіб життя яких є достатньо матеріалів. У господарській структурі бойків хліборобство у XIII–XIV ст. набуває рівноправного з тваринництвом соціально-економічного значення і, більше того, – викликає симбіозне явище, коли обидві основні форми господарської діяльності, органічно переплетені, створюють взаємообумовлений господарський організм. При цьому ж варто звернути увагу на ту історичну обставину, що у період раннього середньовіччя Карпати були заселені давньоруським населенням з передгір’я, що значною мірою уніфікувало спосіб життя на всьому гірському історико-культурному регіоні, внаслідок чого ми й досі знаходимо релікти традиційної народної культури з часів Київської Русі як на етнічній Бойківщині, Гуцульщині, так і Лемківщині. Таким чином, спільною господарською платформою для обох етнічних груп гірського українського населення стала традиційна культура Київської держави. Безумовно, спільність історичного походження у відповідному культурному цензі породила технологічну близькість традиційних занять. Архівні і статистичні дані пізнішого часу, XVIII–XIX ст., упевнюють нас, що хліборобство Лемківщини має глибоке коріння, основою якого була хліборобська культура Давньої Русі.

У XIV–XVI ст. на так званому «волоському праві» було засновано багато сіл. Суцільний масив українського населення дійшов майже до Татр [7, c. 68]. Існуючі на тих землях давні і по той час усталені хліборобські традиції спричинились до того, що невдовзі головним господарським заняттям гірського населення стало хліборобство, і на середину XVI ст. лише для певної його частини єдиним заняттям було мандрівне гірське скотарство.

Архівні і статистичні дані кінця XVIII – початку XIX ст., коли завершилась стабілізація господарської структури в діяльності гірського українського населення етнографічної Лемківщини, недвозначно свідчать про хліборобство як основний напрям життєдіяльності, створюючи прожиткову основу. Рільництву насамперед необхідна була тяглова сила і удобрення, а в свою чергу для годівлі тварин потрібен калорійний корм, який значною мірою забезпечується з рільного поля. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. розорювані площі на західній частині Українських Карпат, як видно з матеріалів Йосифінської та Францісканської метрик, займали четверту частину усієї поверхні, в окремих місцевостях до половини і навіть більше. Навіть у гірському Ліському циркулі площа ріллі значно перевершувала площу луків і пасовищ разом взятих, причому частина лук теж планувалась під періодичне удобрювання.

У гірському селі Береги горішні Ліської домінії рільного поля було 1085 моргів (21 %). Значно більший відсоток поверхні (40 %) призначався для вирощування культурних плодів у с. Ріпник циркулу Дукля, де і лугів було близько 35 %, що обумовлювалось рельєфом місцевості, а тим самим виробився відповідний хліборобський тип господарства. Традиційна орієнтація лемка на якомога ширше розгортання хліборобського виробництва полягає якраз у активному освоєнні хоч трохи придатних для культурної й уже окультивованої флори, що наглядно простежується з величин рільничих площ у різних фаціальних урочищах. Якщо в одних селах, зважаючи на рельєф, можна було окультурити під ріллю 21 % площ, то у сусідніх чи трохи віддалених передгірських, із м’ягшою, рівнішою структурою поверхні вдавалось ввести у польове орне господарство навіть 61 % площі [8, арк. 80–81].

Структура земельних угідь; с. Верхні Липники, Словаччина. 1980 р.Світлина М. Гвозди

Орна ділянка, очищена від лісу; с. Збой, Словаччина. 1977 р.Світлина М. Гвозди

Характерне розташування хліборобських угідь. Словаччина. 1973 р.Світлина М. Гвозди

Наприкінці XIX ст. (1897 р.) орні площі значно переважають над іншими сільськогосподарськими угіддями, що було характерним не лише для Лемківщини, але й усіх Українських Карпат, як закономірний процес в тодішніх соціально-економічних умовах життя гірського населення, коли його чисельність зростала при загальному економічному застої, відсутності постійних джерел будь-яких прибутків. Тому навіть у гірських районах, якими були Ліський, Сяноцький повіти, орні землі становили (разом з городами) відповідно 38,30 і 51 % від усієї площі, тоді як луки 8,34 і 7,4 %, а пасовища – 11,5 і 12,6 % [13, s. 142–143].

Подібна структура земельних угідь була і на південних схилах Карпат Лемківщини. Навіть у глибоко гірських селах Руське, Смольник, де ще існував приватний традиційний розподіл земельних ділянок, хліборобство не занепало, що можна судити з наявної площі орних земель, яких було відповідно 28,6 і 32 % [5, c. 99].

В епоху Київської Русі в Карпатах міцнів інститут громадського землекористування, який керувався у своїй правовій основі звичаєвими нормами, частково і юридичним кодексом «Руської Правди». За гірськими поселенцями залишались у приватному користуванні здобуті з-під лісу площі чи зайняті лучні ділянки в долинах річок. Лише починаючи з XIV ст., коли виникло багато сіл, відбувається нерівномірний і нерівноцінний розподіл основи економічного життя горян – рільної площі (ліси і пасовища перебували на статусі громадських).

Більші і кращі рільні ділянки потрапляють до сільської верхівки як низових представників поміщицької адміністрації, переважно неукраїнського походження.

До кінця XVIII – початку XIX ст. завдяки достатній впливовості громадських інститутів, які будувались на народному звичаєвому праві, у Карпатах, в тому числі і на Лемківщині, процес обезземелення селянських мас не набув ще жорстких форм, які несло з собою кріпосництво. Австрійський уряд після першого поділу Польщі, за яким і західна частина Карпат (Лемківська) потрапляє під зверхність Австрії, проводить ряд аграрних реформ на скасування особистої залежності селянина і на обмеження панщизняних днів; ними підтверджено право самоврядування сільським громадам, чим намагались подолати кризу панщинно-кріпосницького господарства. Проникнення капіталістичних виробничих відносин у карпатське село спричиняється до різкого майнового розшарування з виділенням заможної верхівки, у розпорядження якої потрапила значна частина продуктивних і прибуткових угідь, і знедоленої селянської маси, яка поступово втрачає свої земельні наділи через розроблені поміщиками різного роду пастки: позички, оренди, відробітки тощо. Починається переміщення землі з рук у руки, яке набуло катастрофічного для більшості селянства стану після проведення австрійським абсолютизмом аграрної реформи 1848 року. Уже наприкінці XVIII ст. (1788 р.) домінікальній власності у с. Болехівка Ліської домінії належало 237 моргів ріллі і 85,5 моргів лісу, тоді як рустикальна власність володіла 310 моргами орного поля і жодним моргом лісу [9, арк. 90–91, 96–97].

Розгалужена система податків і поборів, лихварство, з якими не в силі було справлятись селянинові, призводила до втрати основного засобу існування – землі. Часто доходів із землі не вистачало, щоб покрити борг і сплатити податки. Вартість повинностей у Сяноцькому окрузі, наприклад, перевершувала вартість селянського доходу [9, с. 185], що було характерним для більшості лемківської території. Грошові чинші, якими обкладались кріпаки у верховинських селах у XVII ст., дедалі зростали, зростала й експлуатація іншими формами і на кінець XIX – на початку XX ст. набрала нестерпного для горян характеру. Економічна експлуатація селян підсилювалась ще національним гнітом з боку Польщі і Чехословаччини.

У таких соціально-економічних, політичних і національно-релігійних умовах розвивалась культура народного хліборобства. У своїй більшості залишились традиційні форми рільної господарки, успадковані від часів Київської держави, доповнені самобутньо-творчими елементами місцевих хліборобів.

Та навіть і набір рільних культур, як і по усіх Українських Карпатах уже в XVIII–XIX ст., вирощуваних на Лемківщині, значною мірою узгоджувався із рештою території України, лише із деякою різницею, що випливало з кліматичних та географічних умов і ботаніко-фізичних характеристик рослин.

Ретроспективний аналіз культурної флори Лемківщини, беручи за базу XIX ст., показує, що й у давніші часи, буквально з початку І тисячоліття н. е., арсенал рільничих культур був різноманітним і аналогічним з іншими землями Давньоруської держави. Принаймні були в побуті гірського хлібороба основні злакові культури, такі як овес, жито, ячмінь, пшениця зі своїми різновидами, технічні рослини: льон, конопля, городні і бобові культури тощо. Про своєрідність номенклатури культур Лемківщини з іншими землями Давньоруської держави може свідчити і такий, хоч не значний сам по собі, факт. В історико-культурній зоні Українських Карпат вирощування проса як однієї з важливих господарсько-економічних культур у Київській Русі законсервувалось якраз на Лемківщині і носило місцеву назву «бор». Повсюдно в Карпатах, включно до початку XX ст. (уже досить рідко), вирощували древній сорт дворядної пшениці – полбу, яка була поширена на всій давньоруській території ще у І тисячолітті н. е. Розкопки у Подністров’ї і Прикарпатті періоду культури карпатських курганів і черняхівської культури дали цікавий археологічний матеріал про культурну флору – були знайдені рештки полби, жита, проса тощо [1, ф. 1., оп. 2].

На спадкоємність рільничих культур в Карпатах, і Лемківщині зокрема, вказують набуті навики агротехнічного процесу їх вирощування. Їх можна вважати достатньо досконалими. Однак за браком ефективних знарядь праці досягти високих врожаїв не вдавалось. Важкою до агротехнічного пристосування може послужити така культура, як картопля, на яку було затрачено ціле століття, і при цьому це вже у XVIII–XIX ст., коли, можна вважати, ця культура хліборобства була на певному рівні і були відповідні засоби, щоб агротехнічний розвиток пройшов швидко. Практично асортимент культурної флори за період розвитку гірського рільництва (включно до початку XX ст.) значних змін не зазнав.

Впродовж усього історичного розвитку рільництва не однаковим було вирощування тих чи інших культур. Найбільше відводилось площі під овес як універсальну господарську культуру, якою найчастіше вигодовували коней, інших тварин.

Другою за господарською інтенсивністю культури було жито, якому у відсотковому відношенні до всієї ріллі відводили від 8 до 12 % поля. Пшениця і ячмінь займали невеликі площі, зате найкращі. У горах ці площі були незначними: всього 4,7 % під пшеницю і під ячмінь – 4,3 %, у долинних місцях це відповідно становило 9,8 і 13,3 %. Слід відзначити, що виділення площ під ті чи інші культури постійно змінювалося як через господарську детермінованість, так і з огляду на агрофізичний стан ґрунту.

Використання зернових культур набуло у горян-лемків такої раціональності, що вжиткувалось буквально усе без остатку. Так, солома, зокрема, використовувалась як корм для худоби, а також як покрівельний матеріал (жита і пшениці).

Натуральний характер гірських господарств зумовлював вирощування найнеобхідніших культур, якими вважались також технічні: льон і коноплі. Практично господарю без них не можна було обійтись. Тому у кожному господарстві було засіяно цими культурами від 2 до 3 % кращого ґрунту. У такій кількості відводили землі під горох, біб і квасолю (її культивували не скрізь). Наприкінці XVIII ст. з появою картоплі, і особливо коли вона набула важливості в харчовому раціоні горянина, 9—10 % продуктивних площ орної землі лемки засаджували цією культурою. До головних харчових культур відносилась і капуста, площі під яку не перевищували 2 % [13, с. 208–209].

Практикувалось вирощування (не в усіх кліматичних зонах) кукурудзи, гречки («татарки»), ріпака, навіть хмеля, а також великої кількості городніх культур: часника, цибулі, буряка, кропу, петрушки, моркви тощо. Дещо інший акцент у вирощуванні господарсько важливих зернових культур простежуємо у селянських господарствах південних схилів головного карпатського хребта, зокрема верхньо-земплинських сіл. Тут надавалась перевага, за спостереженням словацького дослідника Я. Подолака, якраз ячменю, а тоді вівсові та іншим культурам, характерним для усієї етнічної території [5, с. 98].

Соціальна характеристика лемківського краю розкривається при зіставленні номенклатури вирощування культур у двох основних категоріях власності: домінікальній і рустикальній. Помітне переважання у домінікальних господарствах білих хлібів, незалежно у якій природно-кліматичній зоні вони знаходяться, засвідчує, які висококалорійні їм належали землі. 54,1 % зерна пшениці зібрано на панських ланах у с. Волхівка Ліської домінії, тоді як у селянських зібрано ледве 46 %. В іншому селі (Бортне Сяноцького циркулу), де переважав польський етнос, домінії намолотили 68,6 % зерна пшениці, тоді як селяни задовольнялись перевагою збору чорних хлібів: жита та вівса – 72 % [10, арк. 90–91, 96–99].

Надто строкато виглядав розподіл земель на Лемківщині у кінці XIX ст., що зумовлювалось існуванням старих пережиткових форм і нових підприємницько-капіталістичних, внаслідок чого відбувалось значне переміщення землі з рук у руки і дальше обезземелення гірського селянства.

Соціальна нерівність у лемківськім краї не позначилась на протіканні агротехнічного процесу вирощування хліборобських культур у господарствах різної категорії власності, головними засадами для чого були: спільна традиційна основа аграрної культури, побутування одних і тих же хліборобських знарядь.

Вираженням загальної культури рільництва може служити культура користування землею, збереження і підтримання її родючості. Здебільшого ці функції відображаються у системі рільництва як важливої стадії агротехнічного процесу.

Важливою системою рільництва в господарствах лемківських селян у XIX ст. було багатопілля (4—6-трипілля) з невизначеною системою чистих парів, яке інколи могло переходити в сівозміну з п’яти- чи шестирічним ротаційним періодом. Вважається, що лемки у переважній більшості користувалися у XIX – на початку XX ст. класичним трипіллям, коли поле було поділене на три частини – для висіву озимих, ярових культур і для перелогу. Значні засади у забезпеченні селянської родини продуктами харчування, кормом для худоби і пасовищем зберігало традиційне карпатське двопілля, яке звалось на Лемківщині, як і на Бойківщині, толоко-царинною системою. Побутувала ще вирубно-вогнева система хліборобства у своєму традиційно-класичному варіанті, з такою її функцією, як розчищення лісових площ для орного поля. Зустрічалась ще одна з повним технологічним циклом система хліборобства вирубно-вогневого господарства – вирубно-польова. Очевидно, що в давнину горяни у долинах біля рік користувались і перелоговою системою, трансформованою з Передкарпаття чи зони лісостепу. У гірському рельєфі ця система не могла довго існувати, бо важко добута з-під лісу і окультурена ділянка землі вводилась у польовий масив постійного вжиткування.

Введення у XIX ст. картоплі як основної харчової культури значно вплинуло на черговість і порядок сівозмін. Розорану новину займали картоплею, урожайну ділянку могли ще раз засадити картоплею, а вже третього року сіяли озиме жито, пшеницю, різновид проса «бор» чи бобові, і після них мішанку (овес з конюшиною). Сталої сівозміни для всього регіону не було, як і не було і в якомусь одному районі, де після картоплі сіяли ярі культури, а подекуди лише бобові чи технічні, але всюди завершували сівозміну висівом мішанки, після чого рік-три косили траву. Зустрічались подекуди сівозміни без парового відпочинку. Під таку інтенсивність землекористування підлягали суцільні орні площі поблизу садиб, і на них вирощували основну кількість сільськогосподарських культур [1, арк. 9, 14].

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.