Однак ця акцiя не принесла сподiваних наслiдкiв варшавському режимовi. У межах Польщi залишилося понад 200 тис. украiнцiв. Такий стан не гармонiював з бажанням режиму будувати однонацiональну Польщу без нацiональних меншин. Представники варшавського уряду в липнi 1945 р. висловили припущення, що в майбутньому може виникнути потреба переселити украiнцiв в iншi райони Польщi. Поголоски про це поширювалися також серед лемкiв, однак люди не хотiли вiрити i, як звичайно, розпочинали весняну працю в надii, що влiтку та восени збиратимуть плоди своеi працi. Щоб краще уявити переживання лемкiв навеснi 1947 р., слiд навести кiлька уривкiв iз iхнiх спогадiв.
Всi операцii по виселенню украiнцiв вiдбувалися за одним сценарiем. Яскравим прикладом проведення такоi операцii було виселення с. Гирова [3, № 6]. Зранку 27 травня 1947 р., коли люди ще спали, вiйсько обступило кожну хату, де жили украiнцi. Їм наказали за двi години пiдготуватися до вiдходу зi своеi оселi на все життя. Неможливо було чинити опiр, оскiльки значна перевага в силi була на боцi вiйська. В окремих випадках було застосоване насильство. Людей зiгнали на «цiсарську» дорогу – гостинець, перевiрили по списку i вирушили з села. Тут же з сусiднiх сiл прибули поляки i почали грабувати спустiлi оселi. Дорогою до Кросна доводилося ночувати пiд вiдкритим небом.
Депортацiя на «поверненi землi» охопила всiх осiб украiнськоi нацiональностi, в т. ч. дiячiв польськоi компартii, колишнiх членiв польського антифашистського руху, партизан тощо. Бували випадки, що протягом двох-трьох годин вiд приходу вiйська село було порожне. Інколи лемки одержували наказ покидати село «з неба», через летючки, що iх розкидали з лiтака.
Терен Лемкiвщини, обнятий операцiею «Вiсла», подiлено на три райони: Сянок, Горлицi, Новий Санч. В кожному районi було по кiлька збiрних пунктiв, куди зiгнано населення з навколишнiх сiл для реестрацii. Кожен одержував т. зв. переселенський документ – окремого кольору, щоб депортованих на мiсцi нового поселення краще розрiзнити вiд добровiльних переселенцiв-полякiв. Це свiдчило також i про ступiнь iхньоi лояльностi до польськоi держави. Зi збiрних пунктiв украiнське населення пiд вiйськовим конвоем транспортовано до Люблiна i Освенцiма, де вiдбувалася «гiгiенiчна» та полiтична чистки. Служба безпеки проводила допити, не обiйшлося i без жорстоких побоiв. Пiдозрiлих у спiвпрацi з УПА арештовано i вiдправлено в концентрацiйний табiр Явожно.
Пiсля полiтичноi перевiрки транспорт з украiнським населенням скеровували у пiвнiчно-захiднi воеводства Польщi. Депортованих, очевидно, не iнформували, куди iх везуть. Дехто думав, що в Сибiр. Керiвник вiйськового вiддiлу, що конвоював транспорт депортованих, одержував два конверти, в яких була полiтична характеристика кожноi сiм'i та вказiвки, куди iх скерувати й де оселити. Кожен транспорт складався з 50–55 вантажних вагонiв.
Найбiльше украiнцiв поселено у воеводствах: Ольштинському (60 тис.), Кошалiнському (35 тис.), Щецiнському (15 тис.) i Вроцлавському (13 тис.). Частина поселенцiв скеровувалася у Зеленогурське, Гданське, Бялостоцьке, Познанське, Опольське воеводства. Лемкiв розпорошено на територii всiх пiвнiчно-захiдних воеводств, в 45 повiтах [1, c. 237].
Внаслiдок здiйснення злочинноi акцii «Вiсла» була розпорошена етнографiчна група украiнського народу. Однак лемки разом iз iншими украiнцями Польщi в неймовiрно важких умовах зберегли своi етнiчнi ознаки i не розпрощалися з надiею на вiльний розвиток украiнського нацiонального життя в майбутньому.
_____________________________
1. Бiлас І. Репресивно-каральна система в Украiнi 1917–1953: сусп. – полiт. та iст. – прав. аналiз: у 2 кн. К.: Либiдь: Вiйсько Украiни, 1944. С. 226.
2. Гвать І. Історiя пiвнiчноi Лемкiвщини вiд вигнання лемкiв. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1988. С. 241–276. Т. 206 [Лемкiвщина. Земля – люди – iсторiя – культура. Т. 1].
3. Лемкiвськi вiстi. Торонто, 1964. № 5.
4. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1988. Т. 206 [Лемкiвщина. Земля – люди – iсторiя – культура. Т. 1].
5. Лужницький Г. Лемкiвщина – сторож землi украiнськоi. Лемкiвський календар на 1973 р. 1973. С. 103.
6. МiрчукП. Украiнська Повстанська Армiя. Мюнхен, 1953. С. 163.
7. Тарнович Ю. На згарищах Закерзоння. Торонто, 1954. С. 57.
8. Макарчук С. А. Згуба Лемкiвщини як злочин проти украiнського народу i польськоi держави. Республiканець. 1995. № І. С. 25.
Рiльництво
Для ведення продуктивного хлiборобства географiчнi умови Лемкiвщини не е досить сприятливими. Адже переважна територiя – це стрiмкi вершини, вкритi лiсом i просторими полонинами, широкi долини рiк та плоскi гребенi хребтiв з пологими схилами. І все ж тут вирощуються зерновi, бобовi, стручковi, коренеплiднi, технiчнi культури тощо.
Лiто лемкiвськоi частини Украiнських Карпат нежарке, помiрне, тепла осiнь i м’яка багатоснiжна зима, що забезпечуе на весняний перiод польових робiт достатне зволоження. Небезпечними для врожаiв е паводковi води, затяжнi дощi або тривала посуха, яка особливо дошкуляе природною стихiею на глинистих бурих гiрськолiсових грунтах. Цими грунтами охоплена вся площа сiльськогосподарських угiдь Лемкiвщини з передгiр’я аж до верховин до висоти 1000–1200 м (вище цього рiвня практично не велись сiльськогосподарськi роботи). Інший тип грунту з бiльшим вмiстом гумусу знаходиться по долинах рiчок.
Нерiвномiрний розподiл атмосферних опадiв, низинна зона бiльше насичена активною температурою з достатньою чи надлишковою кiлькiстю опадiв, характерною для Украiнських Карпат в цiлому. Пiвденнi гiрськi схили отримують бiльше сонячного тепла. Пiсля тривалого часу активноi вегетацii у передгiрськiй смузi пiвденних схилiв при соцiальнiй детермiнованостi та набуттi навикiв окультурювання лiсових площ, населення заглиблювалось у гори. Якщо на Лемкiвському передгiр’i поселення уже були у І тисячолiттi нашоi ери [7, c. 50], то гiрськi масиви залюднювались дещо пiзнiше, коли ця земля стала пiвденно-захiдною околицею Киiвськоi держави, що припадае на Х ст. (документи з XIII–XIV ст. фiксують iснування гiрських сiл).
Неодмiнною умовою стацiонарних поселень була наявнiсть площ, придатних для багаторазового використання, тобто орного поля, яке забезпечувало гiрську сiм’ю прожитковим мiнiмумом (поряд з тваринництвом та деякими традицiйними промислами – полюванням, рибальством, збиральництвом). Непрямим пiдтвердженням про давнiсть хлiборобськоi культури мешканцiв дослiджуваноi частини Карпат, яка згодом виокремилась в iсторико-культурну етнографiчну групу украiнського народу – лемкiв, може служити iсторична паралель з господарською дiяльнiстю iншоi етнографiчноi групи украiнського етносу – бойкiв, про спосiб життя яких е достатньо матерiалiв. У господарськiй структурi бойкiв хлiборобство у XIII–XIV ст. набувае рiвноправного з тваринництвом соцiально-економiчного значення i, бiльше того, – викликае симбiозне явище, коли обидвi основнi форми господарськоi дiяльностi, органiчно переплетенi, створюють взаемообумовлений господарський органiзм. При цьому ж варто звернути увагу на ту iсторичну обставину, що у перiод раннього середньовiччя Карпати були заселенi давньоруським населенням з передгiр’я, що значною мiрою унiфiкувало спосiб життя на всьому гiрському iсторико-культурному регiонi, внаслiдок чого ми й досi знаходимо релiкти традицiйноi народноi культури з часiв Киiвськоi Русi як на етнiчнiй Бойкiвщинi, Гуцульщинi, так i Лемкiвщинi. Таким чином, спiльною господарською платформою для обох етнiчних груп гiрського украiнського населення стала традицiйна культура Киiвськоi держави. Безумовно, спiльнiсть iсторичного походження у вiдповiдному культурному цензi породила технологiчну близькiсть традицiйних занять. Архiвнi i статистичнi данi пiзнiшого часу, XVIII–XIX ст., упевнюють нас, що хлiборобство Лемкiвщини мае глибоке корiння, основою якого була хлiборобська культура Давньоi Русi.
У XIV–XVI ст. на так званому «волоському правi» було засновано багато сiл. Суцiльний масив украiнського населення дiйшов майже до Татр [7, c. 68]. Існуючi на тих землях давнi i по той час усталенi хлiборобськi традицii спричинились до того, що невдовзi головним господарським заняттям гiрського населення стало хлiборобство, i на середину XVI ст. лише для певноi його частини единим заняттям було мандрiвне гiрське скотарство.
Архiвнi i статистичнi данi кiнця XVIII – початку XIX ст., коли завершилась стабiлiзацiя господарськоi структури в дiяльностi гiрського украiнського населення етнографiчноi Лемкiвщини, недвозначно свiдчать про хлiборобство як основний напрям життедiяльностi, створюючи прожиткову основу. Рiльництву насамперед необхiдна була тяглова сила i удобрення, а в свою чергу для годiвлi тварин потрiбен калорiйний корм, який значною мiрою забезпечуеться з рiльного поля. Наприкiнцi XVIII – на початку XIX ст. розорюванi площi на захiднiй частинi Украiнських Карпат, як видно з матерiалiв Йосифiнськоi та Францiсканськоi метрик, займали четверту частину усiеi поверхнi, в окремих мiсцевостях до половини i навiть бiльше. Навiть у гiрському Лiському циркулi площа рiллi значно перевершувала площу лукiв i пасовищ разом взятих, причому частина лук теж планувалась пiд перiодичне удобрювання.
У гiрському селi Береги горiшнi Лiськоi домiнii рiльного поля було 1085 моргiв (21 %). Значно бiльший вiдсоток поверхнi (40 %) призначався для вирощування культурних плодiв у с. Рiпник циркулу Дукля, де i лугiв було близько 35 %, що обумовлювалось рельефом мiсцевостi, а тим самим виробився вiдповiдний хлiборобський тип господарства. Традицiйна орiентацiя лемка на якомога ширше розгортання хлiборобського виробництва полягае якраз у активному освоеннi хоч трохи придатних для культурноi й уже окультивованоi флори, що наглядно простежуеться з величин рiльничих площ у рiзних фацiальних урочищах. Якщо в одних селах, зважаючи на рельеф, можна було окультурити пiд рiллю 21 % площ, то у сусiднiх чи трохи вiддалених передгiрських, iз м’ягшою, рiвнiшою структурою поверхнi вдавалось ввести у польове орне господарство навiть 61 % площi [8, арк. 80–81].
Структура земельних угiдь; с. Верхнi Липники, Словаччина. 1980 р.Свiтлина М. Гвозди
Орна дiлянка, очищена вiд лiсу; с. Збой, Словаччина. 1977 р.Свiтлина М. Гвозди
Характерне розташування хлiборобських угiдь. Словаччина. 1973 р.Свiтлина М. Гвозди
Наприкiнцi XIX ст. (1897 р.) орнi площi значно переважають над iншими сiльськогосподарськими угiддями, що було характерним не лише для Лемкiвщини, але й усiх Украiнських Карпат, як закономiрний процес в тодiшнiх соцiально-економiчних умовах життя гiрського населення, коли його чисельнiсть зростала при загальному економiчному застоi, вiдсутностi постiйних джерел будь-яких прибуткiв. Тому навiть у гiрських районах, якими були Лiський, Сяноцький повiти, орнi землi становили (разом з городами) вiдповiдно 38,30 i 51 % вiд усiеi площi, тодi як луки 8,34 i 7,4 %, а пасовища – 11,5 i 12,6 % [13, s. 142–143].
Подiбна структура земельних угiдь була i на пiвденних схилах Карпат Лемкiвщини. Навiть у глибоко гiрських селах Руське, Смольник, де ще iснував приватний традицiйний розподiл земельних дiлянок, хлiборобство не занепало, що можна судити з наявноi площi орних земель, яких було вiдповiдно 28,6 i 32 % [5, c. 99].
В епоху Киiвськоi Русi в Карпатах мiцнiв iнститут громадського землекористування, який керувався у своiй правовiй основi звичаевими нормами, частково i юридичним кодексом «Руськоi Правди». За гiрськими поселенцями залишались у приватному користуваннi здобутi з-пiд лiсу площi чи зайнятi лучнi дiлянки в долинах рiчок. Лише починаючи з XIV ст., коли виникло багато сiл, вiдбуваеться нерiвномiрний i нерiвноцiнний розподiл основи економiчного життя горян – рiльноi площi (лiси i пасовища перебували на статусi громадських).
Бiльшi i кращi рiльнi дiлянки потрапляють до сiльськоi верхiвки як низових представникiв помiщицькоi адмiнiстрацii, переважно неукраiнського походження.
До кiнця XVIII – початку XIX ст. завдяки достатнiй впливовостi громадських iнститутiв, якi будувались на народному звичаевому правi, у Карпатах, в тому числi i на Лемкiвщинi, процес обезземелення селянських мас не набув ще жорстких форм, якi несло з собою крiпосництво. Австрiйський уряд пiсля першого подiлу Польщi, за яким i захiдна частина Карпат (Лемкiвська) потрапляе пiд зверхнiсть Австрii, проводить ряд аграрних реформ на скасування особистоi залежностi селянина i на обмеження панщизняних днiв; ними пiдтверджено право самоврядування сiльським громадам, чим намагались подолати кризу панщинно-крiпосницького господарства. Проникнення капiталiстичних виробничих вiдносин у карпатське село спричиняеться до рiзкого майнового розшарування з видiленням заможноi верхiвки, у розпорядження якоi потрапила значна частина продуктивних i прибуткових угiдь, i знедоленоi селянськоi маси, яка поступово втрачае своi земельнi надiли через розробленi помiщиками рiзного роду пастки: позички, оренди, вiдробiтки тощо. Починаеться перемiщення землi з рук у руки, яке набуло катастрофiчного для бiльшостi селянства стану пiсля проведення австрiйським абсолютизмом аграрноi реформи 1848 року. Уже наприкiнцi XVIII ст. (1788 р.) домiнiкальнiй власностi у с. Болехiвка Лiськоi домiнii належало 237 моргiв рiллi i 85,5 моргiв лiсу, тодi як рустикальна власнiсть володiла 310 моргами орного поля i жодним моргом лiсу [9, арк. 90–91, 96–97].
Розгалужена система податкiв i поборiв, лихварство, з якими не в силi було справлятись селяниновi, призводила до втрати основного засобу iснування – землi. Часто доходiв iз землi не вистачало, щоб покрити борг i сплатити податки. Вартiсть повинностей у Сяноцькому окрузi, наприклад, перевершувала вартiсть селянського доходу [9, с. 185], що було характерним для бiльшостi лемкiвськоi територii. Грошовi чиншi, якими обкладались крiпаки у верховинських селах у XVII ст., дедалi зростали, зростала й експлуатацiя iншими формами i на кiнець XIX – на початку XX ст. набрала нестерпного для горян характеру. Економiчна експлуатацiя селян пiдсилювалась ще нацiональним гнiтом з боку Польщi i Чехословаччини.
У таких соцiально-економiчних, полiтичних i нацiонально-релiгiйних умовах розвивалась культура народного хлiборобства. У своiй бiльшостi залишились традицiйнi форми рiльноi господарки, успадкованi вiд часiв Киiвськоi держави, доповненi самобутньо-творчими елементами мiсцевих хлiборобiв.
Та навiть i набiр рiльних культур, як i по усiх Украiнських Карпатах уже в XVIII–XIX ст., вирощуваних на Лемкiвщинi, значною мiрою узгоджувався iз рештою територii Украiни, лише iз деякою рiзницею, що випливало з клiматичних та географiчних умов i ботанiко-фiзичних характеристик рослин.
Ретроспективний аналiз культурноi флори Лемкiвщини, беручи за базу XIX ст., показуе, що й у давнiшi часи, буквально з початку І тисячолiття н. е., арсенал рiльничих культур був рiзноманiтним i аналогiчним з iншими землями Давньоруськоi держави. Принаймнi були в побутi гiрського хлiбороба основнi злаковi культури, такi як овес, жито, ячмiнь, пшениця зi своiми рiзновидами, технiчнi рослини: льон, конопля, городнi i бобовi культури тощо. Про своерiднiсть номенклатури культур Лемкiвщини з iншими землями Давньоруськоi держави може свiдчити i такий, хоч не значний сам по собi, факт. В iсторико-культурнiй зонi Украiнських Карпат вирощування проса як однiеi з важливих господарсько-економiчних культур у Киiвськiй Русi законсервувалось якраз на Лемкiвщинi i носило мiсцеву назву «бор». Повсюдно в Карпатах, включно до початку XX ст. (уже досить рiдко), вирощували древнiй сорт дворядноi пшеницi – полбу, яка була поширена на всiй давньоруськiй територii ще у І тисячолiттi н. е. Розкопки у Поднiстров’i i Прикарпаттi перiоду культури карпатських курганiв i черняхiвськоi культури дали цiкавий археологiчний матерiал про культурну флору – були знайденi рештки полби, жита, проса тощо [1, ф. 1., оп. 2].
На спадкоемнiсть рiльничих культур в Карпатах, i Лемкiвщинi зокрема, вказують набутi навики агротехнiчного процесу iх вирощування. Їх можна вважати достатньо досконалими. Однак за браком ефективних знарядь працi досягти високих врожаiв не вдавалось. Важкою до агротехнiчного пристосування може послужити така культура, як картопля, на яку було затрачено цiле столiття, i при цьому це вже у XVIII–XIX ст., коли, можна вважати, ця культура хлiборобства була на певному рiвнi i були вiдповiднi засоби, щоб агротехнiчний розвиток пройшов швидко. Практично асортимент культурноi флори за перiод розвитку гiрського рiльництва (включно до початку XX ст.) значних змiн не зазнав.
Впродовж усього iсторичного розвитку рiльництва не однаковим було вирощування тих чи iнших культур. Найбiльше вiдводилось площi пiд овес як унiверсальну господарську культуру, якою найчастiше вигодовували коней, iнших тварин.
Другою за господарською iнтенсивнiстю культури було жито, якому у вiдсотковому вiдношеннi до всiеi рiллi вiдводили вiд 8 до 12 % поля. Пшениця i ячмiнь займали невеликi площi, зате найкращi. У горах цi площi були незначними: всього 4,7 % пiд пшеницю i пiд ячмiнь – 4,3 %, у долинних мiсцях це вiдповiдно становило 9,8 i 13,3 %. Слiд вiдзначити, що видiлення площ пiд тi чи iншi культури постiйно змiнювалося як через господарську детермiнованiсть, так i з огляду на агрофiзичний стан грунту.
Використання зернових культур набуло у горян-лемкiв такоi рацiональностi, що вжиткувалось буквально усе без остатку. Так, солома, зокрема, використовувалась як корм для худоби, а також як покрiвельний матерiал (жита i пшеницi).
Натуральний характер гiрських господарств зумовлював вирощування найнеобхiднiших культур, якими вважались також технiчнi: льон i коноплi. Практично господарю без них не можна було обiйтись. Тому у кожному господарствi було засiяно цими культурами вiд 2 до 3 % кращого грунту. У такiй кiлькостi вiдводили землi пiд горох, бiб i квасолю (ii культивували не скрiзь). Наприкiнцi XVIII ст. з появою картоплi, i особливо коли вона набула важливостi в харчовому рацiонi горянина, 9—10 % продуктивних площ орноi землi лемки засаджували цiею культурою. До головних харчових культур вiдносилась i капуста, площi пiд яку не перевищували 2 % [13, с. 208–209].
Практикувалось вирощування (не в усiх клiматичних зонах) кукурудзи, гречки («татарки»), рiпака, навiть хмеля, а також великоi кiлькостi городнiх культур: часника, цибулi, буряка, кропу, петрушки, моркви тощо. Дещо iнший акцент у вирощуваннi господарсько важливих зернових культур простежуемо у селянських господарствах пiвденних схилiв головного карпатського хребта, зокрема верхньо-земплинських сiл. Тут надавалась перевага, за спостереженням словацького дослiдника Я. Подолака, якраз ячменю, а тодi вiвсовi та iншим культурам, характерним для усiеi етнiчноi територii [5, с. 98].
Соцiальна характеристика лемкiвського краю розкриваеться при зiставленнi номенклатури вирощування культур у двох основних категорiях власностi: домiнiкальнiй i рустикальнiй. Помiтне переважання у домiнiкальних господарствах бiлих хлiбiв, незалежно у якiй природно-клiматичнiй зонi вони знаходяться, засвiдчуе, якi висококалорiйнi iм належали землi. 54,1 % зерна пшеницi зiбрано на панських ланах у с. Волхiвка Лiськоi домiнii, тодi як у селянських зiбрано ледве 46 %. В iншому селi (Бортне Сяноцького циркулу), де переважав польський етнос, домiнii намолотили 68,6 % зерна пшеницi, тодi як селяни задовольнялись перевагою збору чорних хлiбiв: жита та вiвса – 72 % [10, арк. 90–91, 96–99].
Надто строкато виглядав розподiл земель на Лемкiвщинi у кiнцi XIX ст., що зумовлювалось iснуванням старих пережиткових форм i нових пiдприемницько-капiталiстичних, внаслiдок чого вiдбувалось значне перемiщення землi з рук у руки i дальше обезземелення гiрського селянства.
Соцiальна нерiвнiсть у лемкiвськiм краi не позначилась на протiканнi агротехнiчного процесу вирощування хлiборобських культур у господарствах рiзноi категорii власностi, головними засадами для чого були: спiльна традицiйна основа аграрноi культури, побутування одних i тих же хлiборобських знарядь.
Вираженням загальноi культури рiльництва може служити культура користування землею, збереження i пiдтримання ii родючостi. Здебiльшого цi функцii вiдображаються у системi рiльництва як важливоi стадii агротехнiчного процесу.
Важливою системою рiльництва в господарствах лемкiвських селян у XIX ст. було багатопiлля (4—6-трипiлля) з невизначеною системою чистих парiв, яке iнколи могло переходити в сiвозмiну з п’яти- чи шестирiчним ротацiйним перiодом. Вважаеться, що лемки у переважнiй бiльшостi користувалися у XIX – на початку XX ст. класичним трипiллям, коли поле було подiлене на три частини – для висiву озимих, ярових культур i для перелогу. Значнi засади у забезпеченнi селянськоi родини продуктами харчування, кормом для худоби i пасовищем зберiгало традицiйне карпатське двопiлля, яке звалось на Лемкiвщинi, як i на Бойкiвщинi, толоко-царинною системою. Побутувала ще вирубно-вогнева система хлiборобства у своему традицiйно-класичному варiантi, з такою ii функцiею, як розчищення лiсових площ для орного поля. Зустрiчалась ще одна з повним технологiчним циклом система хлiборобства вирубно-вогневого господарства – вирубно-польова. Очевидно, що в давнину горяни у долинах бiля рiк користувались i перелоговою системою, трансформованою з Передкарпаття чи зони лiсостепу. У гiрському рельефi ця система не могла довго iснувати, бо важко добута з-пiд лiсу i окультурена дiлянка землi вводилась у польовий масив постiйного вжиткування.
Введення у XIX ст. картоплi як основноi харчовоi культури значно вплинуло на черговiсть i порядок сiвозмiн. Розорану новину займали картоплею, урожайну дiлянку могли ще раз засадити картоплею, а вже третього року сiяли озиме жито, пшеницю, рiзновид проса «бор» чи бобовi, i пiсля них мiшанку (овес з конюшиною). Сталоi сiвозмiни для всього регiону не було, як i не було i в якомусь одному районi, де пiсля картоплi сiяли ярi культури, а подекуди лише бобовi чи технiчнi, але всюди завершували сiвозмiну висiвом мiшанки, пiсля чого рiк-три косили траву. Зустрiчались подекуди сiвозмiни без парового вiдпочинку. Пiд таку iнтенсивнiсть землекористування пiдлягали суцiльнi орнi площi поблизу садиб, i на них вирощували основну кiлькiсть сiльськогосподарських культур [1, арк. 9, 14].
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
