Пiсля нападу Нiмеччини на СРСР поведiнка нiмцiв ставала дедалi брутальнiшою. Почалися арешти лемкiв-москвофiлiв. З сiчня 1942 р. на Лемкiвщинi широко розгорнула свою дiяльнiсть польська компартiя. Першi групи Польськоi Робiтничоi партii на Лемкiвщинi зорганiзовано в селах Перегримка, Воля Цеклинська, Клопiтниця. Це переважно села, де ранiше активно проявлявся москвофiльський рух. Всi цi групи входили до складу Пiдкарпатського округу.
15 березня 1939 р. гiтлерiвськi вiйська окупували Чехiю та Моравiю, мадяри зайняли Карпатську Украiну. Словаччина залишилася незалежною державою, але змушена була пристосовувати свою полiтику до полiтики та iдеологii гiтлерiвськоi Нiмеччини. Крiм окупацii Карпатськоi Украiни Угорщина 23 березня окупувала i 36 украiнських сiл на захiд вiд рiчки Уж.
Украiнцi-русини в Словаччинi не були визнанi нацiональною меншиною, не мали полiтичноi органiзацii, не мали права на своi культурно-освiтнi осередки, вони були приреченi на лiквiдацiю.
У часи нiмецькоi окупацii населення Лемкiвщини активно вступае у ряди украiнських органiзацiй, якi повели боротьбу проти окупантiв. Серед них видiляються легальний Украiнський Допомоговий Комiтет i нелегальний – Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв (ОУН). Навеснi 1944 р. у Бескидi перебувало чимало втiкачiв з усiеi Украiни. Нiмцi реагують на це негайно i проводять серiю арештiв провiдних членiв ОУН (близько 30 членiв).
Вже в травнi в Бескид прибувають новi люди, якi займаються вiдновленням дiяльностi органiзацii. А в червнi 1944 р. в районi сiл Вислiк, Чистогорб, Прибишiв, Карликiв, Явiрник твориться перша сотня УПА на чолi з сотенним Євгеном. Почався масовий приплив добровольцiв. Прибувае сюди з Перемишльщини сотня командира Лиса. Щодо загону «Веркшуц» з Іваничiв (промислово-транспортна охорона), який мав перейти до лав УПА, то його пiд охороною нiмцiв перевезли у Словаччину. Втекти вдалося тiльки декому iз старшин, i вони почали створювати новi сотнi. Сотенний Лесь органiзував сотню у Вислоку. Перший бiй сотнi УПА в Бескидi закiнчився поразкою. У серпнi 1944 р. бiля села Карликiв на сотню УПА раптово напали бiльшовицькi партизани. Раптовiсть нападу спричинилася до того, що сотня змушена була вiдступити. В серединi серпня 1944 р. сотнi Євгена, Бора, Бурлаки, Лиса, що дiяли у Бескидi, вирiшили об'еднатись i запропонували командировi Реновi очолити курiнь.
ОУН-мельникiвцi теж органiзували своi загони, зокрема, в околицях Волосатого, Устрiк Горiшнiх i Берегiв Горiшнiх дiяв повстанський вiддiл сотнi Павленка. За пропозицiею Рена про об'еднання цей мельникiвський вiддiл перейшов у склад куреня, до нього належало 12 сотень, а також допомiжнi частини. При куренi було створено чоту кiннотникiв. У кiнцi вересня 1944 р. курiнь вирушив через лiнiю фронту на схiд, щоб у сколiвських горах перечекати перехiд фронтiв. На початку сiчня 1945 р. сотнi УПА, а також вiйськовi референти взялися до органiзацii у селах Самооборонних Кущових вiддiлiв (СКВ). Цi вiддiли дiяли в усiх украiнських селах Лiського, Сяноцького та Короснянського повiтiв [5, c. 103]. Вони почали створюватись у вiдповiдь на бандитський терор. Їх завданням було захищати свое село вiд нападу польських банд, а в разi потреби надавати допомогу сусiднiм селам. 21 березня 1945 р. вiдбувся перший бiй сотнi Веселого з куреня Рена з частинами дивiзii «Червона Мiтла» в селi Струбовиська. Сотня разом з СКВ коло семи годин утримувала доступ до села i аж пiд вечiр почала вiдступати. На наступний день пiд Бескидом вiдбувся ще один бiй, який проходив вже в значно гiрших умовах для повстанцiв, тому втрати були також бiльшими, зокрема, загинув командир сотнi Веселий. Зайнявши село, бiльшовики його спалили i вчинили розправу, замордувавши 45 невинних селян.
Керiвництво революцiйно-визвольною боротьбою украiнського народу добре це розумiло i намагалось донести таке розумiння i до широких народних мас як украiнцiв, так i полякiв. Було видано польською мовою та масово розповсюджено серед польського населення багато вiдозв, летючок та брошур, у яких зображалась реальна ситуацiя, що склалась у Польщi, та закликалось до припинення терору проти украiнцiв [6, c. 163].
Проте ведення полiтично-пропагандистськоi роботи було недостатнiм, оскiльки терор стосовно украiнського населення набирав неймовiрно великих розмiрiв. УПА видае звернення «Полякам Лiського й Сяноцького повiтiв до загального вiдома», де йдеться про непоправний стан у польсько-украiнських вiдносинах, про грабiж i спалення украiнських сiл Берiзка, Бiбрка, Воля Матiяшова. Тут же оголошуеться вiдплатна акцiя Мiлiцii Обивательськiй, акцентуеться на тому, що будуть застосованi будь-якi форми вiдплати (засiдки, iндивiдуальний терор тощо). При цьому зазначалося: «Постараемося карати тiльки винних та зазначуемо, що куля не розбирае. Будемо справедливi та при цьому консервативнi, чого можете бути певнi. Тiльки ще раз робимо застереження, що коли в часi наших вiдплатних акцiй впали б випадково невиннi, то хай польське суспiльство не винуе в цьому нас, тiльки своiх бандитiв-провокаторiв. 14 квiтня 1945 р.» [6, c. 167–168].
Аналогiчна вiдозва була поширена в травнi 1945 р. в iнших повiтах Лемкiвщини.
Єдиною силою, яка стала на захист пригнобленоi нацii, стала Украiнська Повстанська Армiя, що чинила справдi героiчний опiр пiд час депортацii украiнського населення.
З початком дiяльностi УПА поляки готувалися до наступу на украiнське населення. Вони створюють рiзноманiтнi групи банд. І коли у 1945 р. владу перебрали поляки, польськi банди почали нападати на украiнськi села i знущатися над украiнцями.
Одним iз найважливiших завдань, що його виконала УПА, була лiквiдацiя вiйськово укрiпленого гнiзда нападiв на украiнське населення – Борiвцi 20 квiтня 1945 р. Селяни довколишнiх сiл урочисто вiдзначали успiшне закiнчення цiеi акцii УПА. Розгром найсильнiшоi терористичноi боiвки Бiрчанщини викликав переполох шовiнiстичних польських елементiв. Пiсля розгрому боiвок у Борiвцi, Добрiй, Грозовiй, Лiщавi територiя над Сяном була звiльнена з-пiд польського контролю. Тут створилася своерiдна Повстанська Республiка. Як наслiдок польська Армiя Крайова змушена була пiти на переговори з УПА. Польське пiдпiлля могло переходити украiнську територiю тiльки пiд наглядом повстанцiв.
Однак не завжди загонам УПА вдавалося врятувати украiнське населення. Трагiчна доля не оминула села Павлокоми. Зорганiзованi шовiнiстичнi боiвки усувають по черзi свiдомих громадян села. Набагато сильнiших обертiв набрала винищувальна акцiя вiдразу пiсля вiдходу нiмцiв. Поляки перебрали владу в громадi в своi руки, а, маючи пiдтримку iз староства в Березовi, могли безкарно знищувати не тiльки поодинцi, але й цiлi украiнськi громади.
У таких умовах у березнi 1945 р. доведено до тотального знищення села Павлокоми.
7 березня 1945 р. залишиться надовго в пам’ятi селян Лубни. У цей день вiдiйшло у вiчнiсть 72 члени громади. Пiсля таких страхiть люди з села почали виiжджати до Сянока, щоб звiдти переселитись в Украiну [3, № 9].
Були це похмурi й жахливi днi 1944–1945 рр., коли польськi боiвки повбивали в жорстокий спосiб 3128 украiнцiв на Закерзоннi. Ось назви мiсцевостей, в яких загинуло понад 100 украiнцiв: Пискоровичi – 1000 чол., Берiзка – 250, Гораець – 150, Скопiв – 120, Павлокома – 265, Малковичi —104 особи. В цей же час замордовано понад 30 священникiв, якi не залишили своiх вiрян i разом з ними пiшли у вiчнiсть. Число жертв безпомiчних украiнцiв на Закерзоннi в трагiчнi 1943–1945 рр. було б значно бiльшим, якби не протидiя полякам з боку УПА.
Крiм боротьби iз зброею в руках, захищаючи населення Лемкiвщини вiд терору польських банд, УПА вела широку роз’яснювальну роботу. До лемкiв у Польщi було видано вiдозву «Украiнцi Лемкiвщини». Ще за часiв нiмецькоi окупацii пiдпiльною друкарнею ОУН в селi Вуйське бiля Перемишля розпочато видання матерiалiв для вiддiлiв УПА, якi органiзовувалися тодi в Перемишльщинi та на Лемкiвщинi.
Вiддiлам УПА часто доводилося квартирувати на селi. Таке перебування носило пропагандистський характер. Виховник або котрийсь iз командирiв виголошував в читальнi доповiдi на теми: «Дii УПА в бiльшовицькiй дiйсностi», «Правдиве обличчя бiльшовизму» i т. п., або влаштовувалися академii з нагоди державного свята Самостiйностi й Соборностi. Крiм того, перебуваючи в селi, повстанцi повиннi були входити в контакт з населенням та в розмовах з людьми порушувати проблеми, що хвилювали i повстанцiв, i цивiльних людей. Ними були розробленi спецiальнi настанови, про що з ким розмовляти (селяни, робiтники, шкiльна молодь, iнтелiгенцiя). У розмовах з переселеними iз Закерзоння пояснювали причини та вказували на винуватцiв iхнього виселення. Не забували повстанцi i про родини полеглих. Їх вiдвiдували, допомагали якщо не матерiально, то хоча б розраджували. Загалом у ставленнi до цивiльних людей повстанцi вiдзначалися взiрцевою та культурною поведiнкою.
Кiлькiсть сотень УПА, що дiяли в Бескидi, постiйно змiнювалась. Органiзовувалися новi загони. Так, на кiнець вересня 1945 р. чотовий Хрiн створив нову сотню з 300 стрiльцiв. Ця сотня оперувала в повiтi Сянок. У 1946 р. органiзовано ще одну сотню на чолi з Крилачем-Глухим. Цим тереном заопiкувалися i двi сотнi з Самбiрщини. Всього на той час дiяло 927 органiзованих у сотнi стрiльцiв УПА [4, c. 224].
Найбiльше нападiв на украiнськi села та виступiв УПА припадае на 1946 рiк. Всього за цей рiк нападiв i облав було близько 105 тисяч.
Тодi почалися грабунки i напади польського вiйська на украiнськi села, щоб таким чином примусити людей до виiзду. Люди переховувалися в лiсах, забираючи iз собою все, що могли взяти, на час перечiкування цих нападiв польського вiйська.
Навеснi 1947 р. польський маршал Роля Жимерськi висилае на Лемкiвшину генерала Карла Сверчевського. 27 березня Карл Сверчевський загинув, потрапивши у засiдку. Згiдно з найновiшими публiкацiями, цей випадок був спровокований силами, зацiкавленими у прискореннi акцii знищення УПА та початку операцii «Вiсла». На початку квiтня 1947 р. 10-титисячна армiя розпочала наступ. Боiв сотнi уникали. Сотня Хрiна змушена була вiдiйти на Словаччину. Польська акцiя зазнала невдачi. Уряду не вдалося знищити рух УПА-ОУН, i вiн пiшов на спiвпрацю з СРСР та Чехословаччиною. Цей акт було пiдписано 12 травня 1947 р.
Отже, смерть генерала була тiльки приводом для пiдтвердження депортацii украiнцiв, проведення рiшучоi, агресивноi, наклепницькоi пропаганди iз закликом до явноi помсти, до геноциду над украiнським населенням.
Остаточну лiквiдацiю УПА на Закерзоннi та виселенську акцiю окреслено назвою «Операцiя “Вiсла”», яку очолив генерал Стефан Моссор.
До операцii «Вiсла» покликано п’ять дивiзiй пiхоти (16 полкiв) i шосту дивiзiю корпусу внутрiшньоi безпеки, а також допомiжнi сили – разом, за офiцiйними даними, – 17 440 чол. вiйська та 500 мiлiцiонерiв [8, c. 2]. Для порiвняння: на теренi повiтiв Сяноцького, Лiського та частини Перемишльського, де проживало 38 тис. украiнцiв i дiяло вiсiм сотень УПА (800 воякiв), – зосереджено щонайменше 20 тис. польського вiйська i кiлька тисяч радянських та чехословацьких солдатiв [8, с. 2].
Це була брутальна пацифiкацiя мирного i безборонного населення. У першому етапi, який тривав до кiнця травня 1947 р., операцiйна група «Вiсла» доконала переселення украiнцiв з повiтiв: Березiв, Лiско, Перемишль, Сянок i знищила частину сотень УПА, пiдпорядкованих пiд куренi «Байди», «Рена», якi дiяли на цих теренах. У кiнцевому звiтi операцiйноi групи «Вiсла» подано, що за перiод з 20.04. по 24.07.1947 р. УПА втратила 1335 чол., в тому числi 543 вбитими (на теренах УРСР – 24), 564 взято в полон, а 228 страчено [8, с. 2].
Про силу УПА i страх перед нею засвiдчили дii ворогiв, коли до так званого «очищення лiсiв» у 1946–1947 рр. вони змушенi були застосовувати регулярне вiйсько, в тому числi й авiацiю. Це був страх перед заслуженою карою за нелюдськi злочини, вчиненi над мирним украiнським населенням Закерзоння.
Примусове переселення украiнцiв з Польщi до СРСР не можна, зрозумiла рiч, розглядати як питання втiкачiв або як евакуацiю. Переселення здiйснено внаслiдок радянсько-польського договору про обмiн населенням, що його пiдписано 9 вересня 1944 р. Цей договiр був, у першу чергу, внутрiшньою справою двох держав, його пiдписали без урахування думки як украiнського населення, що залишилося в Польщi, так i польського населення в Украiнi. З Украiни могли переселятися згiдно з Угодою тi громадяни, якi були польськими пiдданими до 17 вересня 1939 р. Щоправда, тiльки польськоi або еврейськоi нацiональностей. А з Польщi до УРСР повиннi були переселятися украiнцi, пiдданi Польщi, але якi з дiда-прадiда проживали на своiх етнiчних украiнських територiях.
Хоча на практицi переселення украiнцiв з Польщi здiйснили польськi комунiсти (Польський Комiтет Нацiонального Визволення), думка про таке вирiшення украiнського питання в Польщi не була чужою i представникам польських полiтичних угруповань у Лондонi. Ідея радикальноi розв’язки украiнського питання в Польщi полягала в тому, щоб погодити з урядом СРСР або УРСР питання про примусове виселення украiнського населення з пiвденно-схiдних районiв Польщi взамiн на полякiв з СРСР.
Беручи участь у реестрацii i перевiрцi украiнцiв, що переселялися, працiвники НКВС мали не допускати проникнення на територiю УРСР украiнських нацiоналiстiв. Ця категорiя була приречена тiльки на смерть. У перших рядах украiнських нацiоналiстiв стояла iнтелiгенцiя, яка не стала на колiна i вiдстоювала iдею вiдродження украiнськоi нацiональноi державностi.
Для прийому, перевiрки i фiльтрацii людей, що пiдлягали виселенню, мали бути створенi контрольно-пропускнi пункти в УРСР у таких мiсцевостях: Мала Владiвка, Волчкiв Перевiз, Устилуг, Сокаль, Пархач, Рава-Руська, Медика, Нижанковичi, Лясковате, Краковець та Устьянове.
Якщо мова йде про так званий добровiльний характер переселення, то добровiльним це переселення було тiльки теоретично. На практицi супроти населення застосовувались всi можливi засоби тиску, включно з фiзичним насиллям, щоб змусити людей покинути своi хати i села та переселитися до СРСР. Тiльки з деяких районiв Лемкiвщини, таких як Дуклянщина, що була цiлковито зруйнована вiйною, Короснянщина, частково з Ясельського та Горлицького повiтiв, – у першi мiсяцi переселення лемки виiжджали добровiльно, однак i в цих випадках не обiйшлося без масовоi пропагандистськоi обробки з боку радянських агiтаторiв.
Польський дослiдник життя лемкiв А. Квiлецький натякае на методи працi переселенських комiсiй: «Украiнськi комiсii, бажаючи скоро закiнчити переселення, проводили дуже жваву агiтацiю у справi виiзду, з певнiстю дещо перебiльшуючи в обiцянках i запевненнях щодо добрих життевих умов на теренах переселення. Деякi члени комiсii, як украiнських, так i польських, iнтерпретуючи з перебiльшеною ревнiстю текст договору обох урядiв та межi своiх компетенцiй (змагати вправдi до цiлковитоi репатрiацii украiнськоi людностi з Польщi, але не пiд примусом), iнколи переступали межi пропаганди, впливаючи рiзними методами натиску з метою одержати зголошення на виiзд. Ця сторона агiтацii справила враження i залишилась у пам’ятi суспiльства лемкiв» [2, c. 244].
Незважаючи на таку широку агiтацiю й не задовiльняючись отриманою на мiсцях iнформацiею а, скорiше, не довiряючи обiцянкам про вигоди в УРСР, з деяких сiл до районних уповноважених приходили спецiально обранi громадою ходаки. Найчастiше це були священнослужителi, якi користувалися довiр’ям i повагою серед громадян, адже були тим оберегом, що захищав i прищеплював любов до своеi нацii, ii традицiй, рiдноi мови.
Слiд вiдзначити, що на першому етапi переселення украiнцi виявляли бажання виiхати в колгоспи Днiпропетровськоi, Одеськоi, Миколаiвськоi, Запорiзькоi i Херсонськоi областей. Населення бажало забрати iз собою все належне майно i реманент, щоб не залишати в Польщi, а передати колгоспам, оскiльки уявлення про колгоспи у наших спiввiтчизникiв були найрайдужнiшими.
З моменту початку переселення нацiональна ворожнеча мiж украiнцями та поляками зростала. З боку полякiв почастiшали погрози, випадки пiдпалiв украiнських господарств, а також окремi вбивства украiнцiв. Селяни, боячись пограбувань i вбивств, змушенi були переховуватися ночами. Головний уповноважений уряду УРСР повiдомляв у Киiв, що органи мiсцевоi влади не вживають нiяких заходiв, аби припинити насильство над украiнцями.
Перший перiод переселення закiнчився влiтку 1945 р. З 1 сiчня 1945 р. вiд лемкiв не було жодних добровiльних зголошень на виiзд. Крiм цього, тисячi осiб, якi первiсно зголосилися на переселення, згодом уневажнили це зголошення. Причиною такоi змiни було, мiж iншим, те, що на Лемкiвщину повернулася частина добровiльних переселенцiв, якi виiхали до СРСР на переломi 1944–1945 рр. Їхнi оповiдки про радянську дiйснiсть мали чи не вирiшальне значення для змiни настроiв серед населення Лемкiвщини щодо перспективи життя в Радянському Союзi.
Щоб уникнути переселення, вдавалися до рiзних засобiв. Аргументовано, наприклад, що в текстi польсько-радянського договору не говориться про лемкiв, а тiльки про украiнцiв i русинiв. Звичайно, цей «трюк» не принiс очiкуваних результатiв.
Представники лемкiв почали клопотатися перед найвищими органами влади. В Президii Ради Мiнiстрiв у Варшавi 24 липня 1945 р. вiдбулася зустрiч з представниками украiнського населення Новосандецького та Ясельського повiтiв. Висунуто домагання, щоб лемкам, якi бажали залишитися в Польщi, забезпечити вiльний нацiональний розвиток. Уряд пообiцяв, що не буде чинити тиску на нацiональнi меншини, але «ради спокою» буде краще, коли лемки переселяться до СРСР. При цьому висловлено натяки, що в майбутньому може виникнути потреба переселення украiнцiв на iншi терени в межах Польщi [2, c. 245]. Насправдi не лише польськi комунiсти, але й iншi впливовi полiтичнi угруповання були згоднi в тому, щоб украiнцiв з Польщi виселити цiлковито. У вереснi 1945 р., коли добровiльних зголошень на виiзд до СРСР уже не було, полiтичнi партii Польщi звернулися до украiнцiв iз закликом покинути Польщу. Примусове переселення набрало великих масштабiв. На допомогу агiтаторам покликано вiддiли НКВС, завданням яких було створити атмосферу нестерпного терору i змусити населення до виiзду. У квiтнi 1945 р. через Лемкiвщину прокотилася хвиля арештiв iнтелiгенцii та свiдомiших селян, зокрема священникiв. Заарештованих пiд погрозами i тортурами змушували пiдписувати заяви на виiзд.
Терор супроти населення Лемкiвщини посилився також через зростаючу злочинну дiяльнiсть рiзних банд. У першу чергу йдеться про групу грабiжникiв шовiнiстично настроених селян польських сiл з терену Лемкiвщини. На основi повiдомлень УПА цi групи створювалися з iнiцiативи НКВС, щоб таким чином утверджувати населення в переконаннi, що единим порятунком для них е переселення до Радянського Союзу. Їх жорстокостi не було меж. Запалали цiлi села на Лемкiвщинi.
Другий етап переселення розпочався в кiнцi липня 1945 р., коли депортацiя набрала виключно насильницького характеру, будучи пiдсиленою iнспiрацiею з боку двох урядiв, спрямованою на активiзацiю кривавих акцiй проти украiнцiв силами пiдпiльних формувань. Та цих зусиль виявилося замало. Як повiдомив у вереснi 1945 р. Т. Кальненко секретарю ЦК КП(б) Украiни, головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуацii порушив клопотання перед польським урядом про «надання вiйськовоi допомоги у прискореннi масовоi депортацii украiнського населення» [7, c. 226], яке пiд загрозою смертi не бажае залишати землi своiх предкiв. Польська влада iз розумiнням поставилася до прохання НКВС СРСР.
1 вересня 1945 р. Тимчасовий уряд Нацiональноi Єдностi вислав на Лемкiвщину регулярнi вiйськовi частини у складi трьох дивiзiй польського вiйська. Урядова iсторiографiя в Польщi повторюе версiю про те, що, мовляв, участь вiйська була потрiбна для того, щоб поборювати зростаючу дiяльнiсть УПА. Щоправда, дiяльнiсть УПА на Закерзоннi в той час була посилена з метою допомагати украiнському населенню у протистояннi виселенню. Але насправдi завданням польського вiйська було посилити терор, допомагати репатрiацiйним комiсiям здiйснювати примусове виселення лемкiв. Пiдтвердженням цього е данi про кiлькiсть украiнцiв, переселених до СРСР восьмою дивiзiею пiхоти вiд вересня 1945 р. до червня 1946 р. На основi цих даних бачимо, що загалом було виселено 30 629 сiмей.
Згiдно з договором вiд 9 вересня 1944 р., переселення украiнцiв з Польщi до СРСР повинно було закiнчитися до 31 грудня 1945 р. Цього термiну не дотримано, примусове переселення тривало ще один рiк, до грудня 1946 р.
З офiцiйних польських статистичних даних можна довiдатися, що найбiльшу кiлькiсть осiб переселено, починаючи вiд 1945 р., коли застосовано насилля.
З 700 тисяч украiнцiв, якi пiсля встановлення нового радянсько-польського кордону опинилися пiд владою Польщi, до УРСР виiхало близько 483 тисяч, а решта – близько 220 тисяч, залишилася на своiй корiннiй територii [8, c. 25].
Третiй етап переселення – це злочинна акцiя «Вiсла», що тривала з 28 квiтня по 28 липня 1947 р. Таких випадкiв насильного вигнання частини великого народу з його етнiчних земель не знае сучасне суспiльство, крiм СРСР, де були вигнанi зi своiх земель цiлi народи.
28 березня 1947 р., як уже вказувалось, загинув вiд кулi бiля с. Яблонки Кароль Сверчевський, вiце-мiнiстр оборони ПНР. Вiд цього моменту не минуло й години, коли ЦК ППР вирiшив (нiби в реванш за вбивство генерала, яке приписали УПА) про депортацiю на захiднi землi залишкiв украiнцiв. Обставини вбивства не виясненi донинi, вони не мали нiчого спiльного з негайним виникненням операцii «Вiсла». В спогадах командира УПА «Хрiна» про засiдку на генерала Сверчевського взагалi не згадуеться. 17 квiтня 1947 р. вiйськова слiдча комiсiя ствердила, що не може точно встановити нападникiв. Смерть генерала була тiльки причиною пiдтвердження рiшення про депортацiю украiнцiв, проведення рiшучоi, агресивноi, наклепницькоi пропаганди iз закликом до явноi помсти, до геноциду над украiнським народом.
28 квiтня 1947 р. на теренах, заселених украiнцями, польське вiйсько розпочало операцiю «Вiсла». Їi метою, згiдно з офiцiйним твердженням, було знищення збройного опору УПА й при цьому шляхом депортацii, переселення всiх украiнцiв у пiвнiчно-захiднi райони Польщi на так званi «поверненi землi». Того дня шiсть дивiзiй вiйська польського оточили всi украiнськi села, а вiддiли НКВС СРСР i чехословацькi прикордоннi вiйська заблокували схiдний i пiвденний кордони, щоб допомогти в ганебнiй акцii проти украiнського народу. Органiзацiею акцii займалась оперативна група «Вiсла» пiд проводом генерала С. Моссора. Головною метою акцii була асимiляцiя переселенцiв у польському середовищi.
У сучаснiй офiцiйнiй польськiй iсторiографii весь комплекс питань, пов’язаних з операцiею «Вiсла», висвiтлюеться однобiчно. В основному обговорюеться боротьба польського вiйська проти УПА, стратегiя польських збройних сил, людськi жертви та матерiальнi шкоди цiеi боротьби. Саме виселення цивiльного населення трактуеться побiжно, причому замовчуеться застосування терористичних методiв супроти селян, а також той факт, що польськi властi за пiдозрою у спiвпрацi з УПА кинули сотнi украiнцiв у концентрацiйний табiр Явожно.
А. Квiлецький пробуе твердити, що виселення було начебто тiльки «фрагментом вiйськовоi операцii». К. Пудло вважае, що виселення здiйснено «в iнтересах самих украiнцiв» [8, c. 253].
