СТЕЛЬМАЩУК Галина Григорiвна, доктор мистецтвознавства, професор, академiк НАМ Украiни
СЯВАВКО Євгенiя Іванiвна, кандидат педагогiчних наук, старший науковий спiвробiтник
ТРІСКА Оксана Олегiвна, кандидат мистецтвознавства
ФАЙНИК Тетяна Мар'янiвна, кандидат iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник
ФЕДОРЧУК Олена Степанiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник
ХУДАШ Михайло Лукич, доктор фiлологiчних наук, професор
ШПАК Оксана Дмитрiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник
Етнографiчна територiя
Гуцульщина бiльше, нiж iншi етнографiчнi групи, привертала увагу дослiдникiв, якi поряд з вивченням ii матерiальноi i духовноi культури намагались визначити ii межi.
Першу спробу написати про розселення гуцулiв зробив І. Вагилевич, але вiн неточно визначив межi Гуцульщини. Польський етнограф В. Поль у першiй половинi XIX ст. чiткiше i детальнiше накреслив межi буковинськоi та галицькоi Гуцульщини. За його даними, у буковинськiй частинi Гуцульщини знаходилось 21 село, а в галицькiй – 71 село та 4 мiстечка, в яких на той час проживало 73 676 чол. [6, s. 99—235].
Найбiльш повно питання розселення гуцулiв опрацьовано було С. Витвицьким, який визначав територiю, де компактно проживали гуцули, i на цiй територii – 114 населених пунктiв [7, s. 27–36].
В. Завадський повторив твердження Витвицького, однак розширив територiю Гуцульщини; кiлькiсть населення, за його пiдрахунками, становила тут 120 000 чол. [8, s. 408].
В той же час Я. Головацький в передмовi до своеi збiрки пiсень, визначаючи територiю Галичини, Буковини та Закарпаття, на якiй живуть гуцули, на вiдмiну вiд Завадського, зменшуе цю територiю. За його даними, у 1872–1874 рр. в Галичинi налiчувалось 68, на Буковинi – 20, на Закарпаттi – 21 село, а в них 107 610 мешканцiв [2].
Р. Кайндль [4], який протягом багатьох рокiв дослiджував Гуцульщину, погоджувався з твердженнями попереднiх дослiдникiв вiдносно територii, заселеноi гуцулами. Не об'ективним е й твердження Коженьовського в цьому питаннi [5, s. 20–21].
В п’ятитомному виданнi «Гуцульщина» В. Шухевич безпiдставно поширив межi Гуцульщини на територiю, не заселену гуцулами [3, с. 10–24]
Отже, протягом ХІХ – на початку ХХ ст. питанням етнографiчних кордонiв Гуцульщини займалась досить значна кiлькiсть дослiдникiв, але вони по-рiзному оцiнювали ii територiальнi межi.
Найбiльш повне визначення ареалу гуцульськоi етнографiчноi групи здiйснив В. Гнатюк: «Гуцули заселяють Карпати в околицi Чорногори, iх оселi розкиданi по обох сторонах Карпат i належать до рiзних краiн. Звичайно iх оселi тягнуться долинами рiк i потокiв. У Галичинi починаються вiд Надвiрнянськоi Бистрицi по Пасiчну i йдуть долинами рiки Пруту по Дiлятин, по течii рiк Бiлого та Чорного Черемошу до Вижницi, долиною рiки Рибницi по Косiв i рiки Пiстиньки по Пiстинь. На Буковинi гуцульськi села розташованi долиною рiки Черемошу, де вiн творить границю мiж Галичиною i Буковиною, цiлоi рiки Путилiвки, яка вливаеться в Черемош, i горiшньоi течii Сусави та Фряси. На Мармарощинi (Закарпаття) гуцульськi села тягнуться долинами рiк Мокрянки, Тересульки, Шопурки, Кисви, Чорноi та Бiлоi Тиси. На полудне вiд Сучави границя йде потоком Бродиною, так що по правому боцi живуть румуни, а по лiвому – гуцули, е незначна бiльшiсть гуцулiв понад ii горiшньою течiею, аж до Руськоi Молдавицi по Брязну, Золоту Бистрицю по Кiрлiбабу та рiки Серету, але тут iх е незначна кiлькiсть» [1, № 1, с. 19–23, № 2, с. 43–50].
Значний внесок в дослiдження зробили мовознавцi-дiалектологи, але на основi лише мовознавчого матерiалу неможливе з’ясування цього питання.
У результатi проведення комплексних наукових експедицiй Інститутом народознавства НАН Украiни зiбрано чималий матерiал, який мае безпосередне вiдношення до етнографiчних меж Гуцульщини. Науковими працiвниками музею обстежено гуцульськi села як галицькоi, буковинськоi, так i закарпатськоi Гуцульщини. Незважаючи на те, що ця етнографiчна група украiнського народу – гуцули – протягом столiть була роздiлена на три частини i перебувала пiд гнiтом iноземних загарбникiв, тут збереглася однотипнiсть народного побуту та культури. Для такого складного питання, як етнографiчне районування, необхiдно, крiм опрацювання даних етнографiчноi науки, залучення археологiчних, мовознавчих, фольклористичних матерiалiв.
Пiдсумовуючи зiбранi матерiали, на основi етнографiчних та мовно-дiалектичних даних можна умовно на кiнець XIX – початок XX ст. окреслити територiю, заселену гуцулами в таких схематичних межах: на заходi границя з бойками проходила по рiцi Ломницi i далi по закарпатськiй частинi – верхiв’ями рiчок Берестянка i Турбату, рiки Тересви i долиною рiчки Малоi Шопурки до ii злиття з Тисою, на пiвднi ця лiнiя проходить до державного кордону. На пiвночi та пiвнiчному сходi вiд рiки Лiмницi межа перетинае рiки Бистрицю Солотвинську та Надвiрнянську, захоплюе село Пасiчну, далi йде на Дiлятин, Яблунiв, Косiв, Вижницю, Берегомет, Красноiльськ, до кордону з Республiкою Румунiею.
За сучасним адмiнiстративним подiлом вказана територiя охоплюе пiвденнi частини Надвiрнянського, Косiвського районiв та весь Верховинський район Івано-Франкiвськоi областi та Рахiвський район Закарпатськоi областi.
__________________________
1. Гнатюк В. Гуцули. Пiдкарпатська Русь. 1923. № 1–2.
2. Головацький Я. Ф. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. Москва, 1878. Т. 1.
3. Шухевич В. Гуцульщина. Львiв, 1899. Ч. 1.
4. Kaindl R. Studien zur Etnographie des Ostkarpatthengebietes. Czernowitz, 1902.
5. Korzeniowski J. O huculach. Lwоw, 1899.
6. Pol W. Obrazy z zycia i natury. Krakоw, 1870.
7. Witwicki S. Rys historyczny o Huculach. Lwоw, 1863.
8. Zawadzki W. Huculi. Szkic etnograficzny. Klosy, 1872. № 90.
Особливостi ландшафту
Гуцульщина розташована в гiрськiй системi схiдноi частини Украiнських Карпат. З пiвночi вона межуе з Покутським передгiр’ям, яке проходить по лiнii: Дiлятин – долина рiки Ослави – Косiв, Кути – Вижниця, яка вiдзначаеться дуже складною структурою ландшафту. Над Покутським передгiр’ям пiднiмаеться (до рiки Прут) гiрський хребет Горган, далi вiн переходить в Покутсько-Карпатську гряду гiр, якi доходять до державного кордону з Румунiею.
У верхiв’ях рiк Чорноi Тиси i Тересви розташована гiрська група Свидовець, яка е продовженням Полонинського хребта. Верхiв’я рiк Чорноi Тиси, Брустянки, Турбату (басейн рiки Тересви) вiддiляють ii на пiвнiчному заходi i на пiвнiчному сходi вiд Горган. На правому березi рiки Шопурки знаходиться гiрський масив Апецка.
Мiж витоками Чорноi Тиси та Чорного Черемоша, майже в центрi Гуцульщини, розмiщений найвищий гiрський масив Украiнських Карпат – Чорногора, пiвнiчно-захiдний схил якоi розрiзаний притоками Чорноi Тиси, Лопу-шанки та iншими потiчками, а пiвнiчно-схiднi схили розрiзанi численними гiрськими потоками, якi впадають в Прут та Чорний Черемош, пiвденно-захiднi схили Чорногори роздiленi притоками Бiлоi Тиси i частково Чорноi Тиси. За Чорногорами на пiвденний схiд мiж рiками Чорний i Бiлий Черемош тягнуться Гринявськi гори, iх продовженням е Лосовi гори, вiддаленi вiд Гринявських притоками Бiлого Черемошу та Путили.
На пiвднi вiд рiки Бiлоi Тиси та Чорного Черемошу до кордонiв Румунii тягнуться Рахiвськi та Чивчинськi гори. Захiдна частина Рахiвських гiр починаеться на правому березi Тиси i розгалужена на окремi хребти долинами рiк Шопурки, Кисви та iн. На пiвночi цi хребти безпосередньо змикаються з пiвденним краем Свидовецького масиву. Бiльш монолiтною е частина Рахiвських гiр, розташована на лiвому березi Тиси, яку називають Гуцульськими Альпами. Найвища гора – Мармароський Пiп-Іван (1946 м).
У верхiв’ях Чорного та Бiлого Черемошу знаходиться найнеприступнiша частина Украiнських Карпат – Чивчинськi гори, якi е гiдрографiчним басейном Тиси, Прута i Серета.
Вододiльний хребет, який роздiляе рiчковi системи Гуцульщини, басейни рiк Пруту i Тиси, характерний тим, що вiн на хребтах Чорногори рiзко мiняе загальний напрям осьовоi Карпатськоi лiнii i повертаеться мiж верхiв’ями рiк Бiлоi Тиси та Чорного Черемошу на пiвдень верхiв’ями Чивчинських гiр до кордону з Румунiею.
На знижених мiсцях Вододiльного хребта, де знаходяться верхiв’я рiчок, проходять шляхи сполучень. На вододiлi рiк Чорна Тиса i Прут проходить
Яблунецький перевал (931 м), де, крiм шосейноi дороги, яка з'еднуе Прикарпаття iз Закарпаттям, проходить залiзнична магiстраль Львiв – Коломия— Рахiв, а через перевал Нiмчич, що знаходиться на Покутсько-Буковинських Карпатах, пролягае шосейна дорога Чернiвцi—Вижниця – Путила.
На Гуцульщинi поеднуються низькогiрнi ландшафти з мiжгiрськими улоговинами, терасовими мiсцевостями. Смуги низькогiр’я пересiкають долини рiк, терасовi – низиннi мiсцевостi – виступають в долинах Пстиньки, Рибницi, Черемоша, Серета, Малого Серета, терасово-долиннi мiсцевостi мають Прут, Чорний Черемош, Бiлий Черемош i Путила. Із окремих розширених долин (р. Черемош – близько п’яти терас) найбiльша на цiй територii Ясiнська котловина, яка перетинаеться Чорною Тисою та ii притокою – Лазешиною.
В схiдних Карпатах найбiльша пiсля Днiстра рiка Прут. Вона починаеться вiд верхiв’я Говерли, iде на пiвнiч до Дiлятина, далi в пiвнiчно-схiдному напрямi, по дорозi приймае меншi рiчки Ославу, Пiстиньку, Рибницю i далi Черемош. Недалеко вiд витоку Пруту витiкае Чорний Черемош, а бiля пiднiжжя Вододiльного хребта – Бiлий Черемош. У Черемош впадае рiчка Путила. На вiдмiну вiд iнших рiчок Черемош вiд злиття i до м. Кути тече впоперек гiрських хребтiв.
Найбiльша рiчка пiвденноi частини Гуцульщини – Тиса, яка утворюеться вiд злиття вище Рахова двох Тис – Чорноi, що тече з Вододiльного хребта, i Бiлоi, що тече з Чорногiр у районi Говерли. Найбiльша притока Тиси – Рiка – витiкае з пiвденних Горган. Найбiльш перспективними в енергетичному вiдношеннi е низов’я гiрських течiй Черемошу та Тиси. Озер на Гуцульщинi небагато.
Надра гiр багатi на цiнну мiнеральну сировину. В районi Ворохти, Дихтинця, Путили виявлена нафта, значнi поклади солi знаходяться в Дiлятинi, Косовi, Вижницi. В Карпатах е багато корисних копалин. В околицях Кобилецькоi Поляни i в Гринявських горах наявнi гепатити, якi вмiщують 50–60 % залiза. Марганцевi руди, графiти, доломiти виявленi в Чивчинських горах, алунiти, апатити – в Рахiвському масивi. Карпати багатi на рiзноманiтний будiвельний камiнь та сировину.
В басейнi рiчки Тиси знаходяться палеозойськi мармури та мармуровиднi вапняки; особливо багато в Карпатах пiсковику, мергелiв, вапнякiв, глини тощо.
Територiя Гуцульщини багата мiнеральними водами, особливо типами кисловодських нарзанiв, якi розмiщенi вздовж долини Тиси, – Кваси, Луги, Бiлин, Червоний Плес та iн., есентукського типу – Кваси Рахiвськi, Говерло-Буркут в долинi Говерли. Вуглекиснi хлоридно-натрiевi (солянi води) зустрiчаються на пiвденному схилi Говерли та iн.
Грунтовий покрив на Гуцульщинi рiзноманiтний, але найхарактернiший – це пiскувато-глинистi грунти, якi в залежностi вiд висотних клiматично-рослинних зон належать до певних генетичних типiв. В низькогiр’i та середньогiр’i виступае зона бурових лiсових грунтiв; на високогiр’i – зона гiрсько-лучних. Чiтко розмежувати названi зони важко, але вони е тiльки на найвищих масивах полонинського хребта Чорногори, Горган, Свидовця, з Рахiвського масиву, Покутських та Буковинських Карпат. Долини рiк на заплавах вiдзначаються дерново-глейсовими i дерново-лучними грунтами, якi мiстять 3–9 % гумусу. Вони найбiльш придатнi пiд зерновi та городнi культури. В Притисенськiй низовинi поширенi болотистi грунти. Змiна в горах рельефу, корiнних i грунтотворних порiд, клiмату i рослинностi зумовлюе змiну грунтiв i надзвичайно рiзноманiтне iх поеднання. На Гуцульщинi тiльки незначна частина земель освоена для землеробства. Так, наприклад, в зонi полонинсько-чорногорських Карпат пiд орною землею знаходиться лише 2,5 % загальноi площi. Орнi землi розмiщенi на терасах, рiчкових долинах та в мiжгiрських улоговинах.
Клiмат Гуцульщини, незважаючи на ii вiдносно невелику площу, надзвичайно рiзноманiтний, що зумовлено змiною абсолютних висот, характером рельефу, наявнiстю улоговин, рiчкових долин, схилiв рiзних експозицiй, циркуляцii атмосфери тощо. Тут видiляються такi клiматичнi зони: низькогiрна – з помiрним, досить вологим клiматом; середня – з помiрно холодним, надмiрно вологим клiматом; високогiрна – з холодним, надмiрно вологим клiматом. В середньому за рiк вологiсть повiтря над Карпатами становить 30 % (ця цифра менша в районi пiвденних схилiв Гуцульщини). Рiчна кiлькiсть опадiв залежно вiд зон неоднакова. Вона коливаеться вiд 800 до 1500 мм. Максимальна кiлькiсть опадiв припадае на такi райони Гуцульщини: Свидовецький, Чорногорський, Рахiвський. Однак i тут загальнi закономiрностi змiнюються пiд впливом окремих факторiв. Так, у Рахiвськiй улоговинi, розмiщенiй на пiвденно-захiдному схилi, випадае 1100.
Вегетацiйний перiод на закарпатськiй частинi починаеться з другоi половини березня, в горах – у квiтнi, з пiвнiчного сходу на пiвденний схiд поступово скорочуеться.
В лiсах Гуцульщини ростуть цiннi породи дерев – дуб, бук, явiр, волоський горiх, черешня, груша та iн.; з хвойних – карпатський кедр, ялина, смерека, модрина, тис. Особливо рiзноманiтна рослиннiсть на схилах гiр. Тут на висотi до 600 м ростуть дуби, ясени, клени, липи, явори, берези. Вiд 500 – до 1500 м над рiвнем моря гори вкритi буковими лiсами. Смерека та ялина займають бiльшу частину площi, зайнятоi лiсами, а з висоти 1225 м домiнують над усiма деревами. На гребенях хребтiв, складених з пiсковикiв, ростуть сосновi лiси. У важкодоступних районах Чорногори зустрiчаеться европейська кедрова сосна, або карпатська «лiмба». В нижчих частинах гiр ростуть на вирубках кущi малини, ожини, чорницi, брусницi.
Бiльшiсть полонин Гуцульщини, вкритих трав’янистою рослиннiстю, використовуеться як пасовиська, частково для сiнокосiв.
