– При ньому була палиця, iз якою вiн, за словами матерi, кинувся слiдом за Дреббером. Товстий важкий кий, сер.
– Як же, на вашу думку, сталося вбивство?
– А ось як. Вiн iшов за Дреббером до самоi Брикстон-роуд. Там знову почалася бiйка. Шарпантье вдарив цiею палицею Дреббера, iмовiрнiше за все, у живiт, i той одразу ж вiддав Боговi душу, а на тiлi жодних слiдiв не залишилося. Лив дощ, навкруги не було жодноi душi, i Шарпантье вiдтягнув свою жертву в порожнiй будинок. А свiчка, кров на пiдлозi, напис на стiнi й перстень – це всього лише хитрощi, щоб заплутати слiдство.
– Молодець! – схвально вигукнув Голмс. – Здаеться, Грегсоне, ви досягли неабияких успiхiв. У вас велике майбутне.
– Я також задоволений собою, здаеться, непогано впорався зi справою, – хвалькувато вiдповiв детектив. – Хлопчина в своiх свiдченнях стверджуе, що таки пiшов за Дреббером, але той незабаром помiтив його i, закликавши кеб, поiхав. Шарпантье доводить, що, повертаючись додому, нiбито зустрiв свого товариша по флоту i вони довго прогулювалися вулицями. Однак вiн не змiг сказати, де живе той його приятель. Менi здаеться, тут усе збiгаеться одне до одного напрочуд точно. Але Лестрейд, ото вже цей Лестрейд! Як подумаю, що вiн зараз нишпорить помилковим слiдом, то аж смiх розпирае! Погляньте, а ось i вiн сам!
І справдi в дверях стояв Лестрейд – за розмовою ми й не почули його крокiв на сходах. Але куди подiлася його самовпевненiсть, його звичайна жвавiсть? На обличчi було видно розгубленiсть i тривогу, зiм’ятий одяг забризкало грязюкою. Вочевидь, вiн прийшов про щось порадитися з Шерлоком Голмсом, бо, побачивши свого колегу, збентежився та засмутився. Стояв посеред кiмнати, нервово мнучи капелюха, i, здавалося, не знав, що робити.
– Абсолютно небувалий випадок, – сказав вiн нарештi, – незбагненно заплутана справа!
– Невже, мiстере Лестрейд! – переможно вигукнув Грегсон. – Я не сумнiвався, що ви дiйдете такого висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, мiстера Джозефа Стенджерсона?
– Мiстер Джозеф Стенджерсон, – серйозним тоном видихнув Лестрейд, – був убитий у готелi «Голлiдей» сьогоднi близько шостоi години ранку.
Роздiл VII
Свiтло в темрявi
Несподiвана та важлива звiстка, яку принiс нам Лестрейд, приголомшила всiх. Грегсон схопився з крiсла, проливши на пiдлогу залишки вiскi з водою. Шерлок Голмс насупив брови та мiцно стиснув губи, а я мовчки втупився в нього.
– І Стенджерсон також… – пробурмотiв Голмс. – Справа ускладнюеться.
– Вона й без того достатньо непроста, – пробурчав Лестрейд, беручись за крiсло. – Але я, здаеться, потрапив на вiйськову нараду?
– А ви… ви точно знаете, що його вбили? – затинаючись, спитав Грегсон.
– Я тiльки-но був у його кiмнатi, – вiдказав Лестрейд. – І першим виявив цей злочин.
– А ми тут слухали точку зору Грегсона, – зауважив Голмс. – Будьте ласкавi, розкажiть нам, що бачили й що зробили.
– Будь ласка, – погодився Лестрейд, сiдаючи в крiсло. – Не приховую, я притримувався тiеi думки, що Стенджерсон причетний до вбивства Дреббера. Та нове вiдкриття показало, що я помилявся. Одержимий думкою про його спiвучасть, я вирiшив з’ясувати, де вiн i що з ним. Третього числа ввечерi, приблизно о пiв на дев’яту, iх бачили разом на Юстонському вокзалi. О другiй годинi ночi труп Дреббера знайшли на Брикстон-роуд. Отже, я мав дiзнатися, що робив Стенджерсон мiж пiв на дев’яту й тiею годиною, коли було скоено злочин, i куди вiн подiвся пiсля цього. Я надiслав телеграму в Лiверпуль, повiдомив прикмети Стенджерсона та просив простежити за пароплавами, що вiдпливають до Америки. Потiм об’iхав усi готелi та мебльованi кiмнати неподалiк вiд Юстонського вокзалу. Бачте, я мiркував так: якщо вони з Дреббером розлучилися бiля вокзалу, то швидше за все секретар переночуе десь поблизу, а вранцi знову з’явиться на вокзал.
– Вони, ймовiрно, заздалегiдь домовилися про мiсце зустрiчi, – втрутився Голмс.
– Так i виявилося. Вчорашнiй вечiр я витратив на пошуки Стенджерсона, але марно. Сьогоднi почав шукати його ще вдосвiта й до восьмоi години нарештi дiстався до готелю «Голлiдей» на Литл-Джордж-стрит. На запитання, чи не живе тут мiстер Стенджерсон, менi вiдразу вiдповiли ствердно.
«Ви, мабуть, той джентльмен, на котрого вiн чекае, – сказали менi. – І чекае вас уже два днi».
«А де вiн зараз?» – поцiкавився я.
«У себе нагорi, ще спить. Просив розбудити його о дев’ятiй».
«Я сам його розбуджу», – сказав я.
Я подумав, що мiй раптовий прихiд застане його зненацька й вiд несподiванки вiн вибовкае щось про вбивство. Коридорний запропонував провести мене до його кiмнати, вона була на другому поверсi й вела у вузенький коридорчик. Показавши менi його дверi, коридорний пiшов униз, аж раптом я побачив таке, вiд чого, незважаючи на мiй двадцятирiчний досвiд, мене ледь не знудило. З-пiд дверей тягнувся тоненький червоний потiчок кровi, вiн перетинав пiдлогу коридора й утворив калюжу бiля протилежноi стiни. Я мимоволi зойкнув; коридорний одразу ж повернувся назад. Побачивши кров, вiн мало не знепритомнiв. Дверi виявилися замкненими зсередини, але ми висадили iх плечима й увiрвалися в кiмнату. Вiкно було розчахнуте, а бiля нього на пiдлозi, скоцюрбившись, лежав чоловiк у нiчнiй сорочцi. Вiн був мертвий i, либонь, уже давно: труп встиг задубiти. Ми перевернули його на спину, i коридорний пiдтвердив, що це той самий чоловiк, який жив у них у готелi пiд iм’ям Джозефа Стенджерсона. Смерть настала вiд глибокого удару ножем у лiвий бiк; далебi, нiж зачепив серце. І тут виявилося найдивнiше. Як гадаете, що ми побачили над трупом?
Перш нiж Голмс устиг вiдповiсти, я вiдчув, що зараз почую щось страшне, й у мене шкiрою забiгали сироти.
– Слово Rache, написане кров’ю, – видихнув Голмс.
– Так отож.
У голосi Лестрейда звучав забобонний страх.
Ми помовчали. У дiях невiдомого вбивцi була якась зловiсна методичнiсть, i вiд цього його злочини видавалися iще жахливiшими. Моi нерви, якi жодного разу не пiдводили на полях баталiй, зараз затрiпотiли.
– Вбивцю бачили, – продовжував Лестрейд. – Хлопчик, який приносив молоко, йшов назад до молочника через провулок, куди виходить стайня, що позаду готелю. Вiн зауважив, що драбина, яка завжди лежала на землi, приставлена до вiкна другого поверху готелю, а вiкно вiдчинене навстiж. Вiдiйшовши трохи, вiн озирнувся та побачив, що драбиною спускаеться якийсь чоловiк. І спускався так спокiйно, не криючись, що хлопчик сприйняв його за теслю або столяра, котрий працював у готелi. Хлопець не звернув особливоi уваги на цього чоловiка, хоча у нього й промайнула думка, що так рано зазвичай ще не працюють. Вiн пригадуе, що чоловiк був високий на зрiст, з червоною пикою та в довгому брунатному плащi. Вiн, мабуть, пiшов iз кiмнати не вiдразу пiсля вбивства, сполоснув руки в мийницi з водою та ретельно витер нiж об простирадло, на якому залишилися плями кровi.
Я поглянув на Голмса – опис вбивцi точнiсiнько збiгався з його гiпотезою. Однак обличчя мого приятеля не показувало нi радощiв, нi задоволення.
– Ви не знайшли в кiмнатi нiчого такого, що могло б навести на слiд убивцi? – спитав вiн.
– Нiчого. У Стенджерсона в кишенi був гаманець Дреббера, але тут немае нiчого дивного: Стенджерсон завжди за нього платив. У гаманцi вiсiмдесят фунтiв iз дрiб’язком, i, вочевидь, звiдти нiчого не взяли. Не знаю, якi мотиви цих дивних злочинiв, лишень не грабунок. У кишенях убитого не виявили нiяких документiв або записок, крiм телеграми з Клiвленда, отриманоi з мiсяць тому. Їi текст – «Дж. Г. в Європi». Пiдпису в телеграмi не було.
– І бiльше нiчого? – поцiкавився Голмс.
– Нiчого iстотного. На лiжку лежав покинутий роман, який Стенджерсон читав на нiч замiсть снодiйного, а на крiслi поруч – люлька мерця. На столi стояла склянка з водою, на пiдвiконнi – коробочка для лiкiв, а в нiй – двi пiгулки.
З радiсним вигуком Шерлок Голмс схопився на ноги.
– Остання ланка! – вигукнув вiн. – Тепер усе зрозумiло!
Обидва детективи витрiщилися на нього.
– Зараз у моiх руках усi нитки цього заплутаного клубочка, – впевнено заявив мiй приятель. – Звiсно, ще бракуе певних деталей, але ланцюг подiй, починаючи з тiеi митi, як Дреббер розiйшовся зi Стенджерсоном на вокзалi, й аж до того, як ви знайшли труп самого Стенджерсона, менi зрозумiлий так, нiби все вiдбувалося на моiх очах. І я вам це доведу. Ви не могли б узяти звiдти пiгулки?
– Вони в мене, – поiнформував Лестрейд, витягуючи маленьку бiлу коробку. – Я взяв i пiгулки, i гаманець, i телеграму, щоб здати у вiддiл полiцii. Щиро кажучи, пiгулки я прихопив випадково, бо не надав iм жодного значення.
– Дайте сюди, – сказав Голмс i обернувся до мене. – Докторе, як гадаете, це звичайнi пiгулки?
Нi, пiгулки, певна рiч, не можна було назвати звичайними. Маленькi, круглi, перлинно-сiрого кольору, вони були майже прозорi, якщо дивитися на них при свiтлi.
– Судячи з легкостi та прозоростi, вважаю, що вони розчиняються у водi, – зауважив я.
– Цiлком слушно, – кивнув Голмс. – Будьте ласкавi, зiйдiть униз i принесiть того нещасного паралiзованого тер’ера, – домовласниця вчора просила приспати його, щоб вiн бiльше не мучився.
Я зiйшов униз i принiс собаку. Важке дихання та склянi очi свiдчили про те, що тваринi недовго залишилося жити. Судячи з побiлiлого носа, вона вже майже переступила межу собачого iснування. Я поклав тер’ера на килимок бiля камiна.
– Зараз я розрiжу одну пiгулку навпiл, – сказав Голмс, виймаючи складаний нiж. – Одну половинку покладемо назад – вона ще може бути потрiбною. Іншу кладу в цей келих i наливаю чайну ложку води. Бачите, наш лiкар мав рацiю – пiгулка швидко розчиняеться.
– Так, дуже цiкаво, – ображеним тоном вимовив Лестрейд, либонь, запiдозривши, що над ним насмiхаються, – але я все ж не можу зрозумiти, як це стосуеться смертi Джозефа Стенджерсона?
– Будьте терплячi, друже, дещицю терпiння! Скоро ви переконаетеся, що пiгулки мають iз нею безпосереднiй зв’язок. Тепер додам трохи молока, щоб було смачнiше, й собака вихлебче все вiдразу ж.
Виливши вмiст келиха на блюдце, мiй товариш поставив його перед собакою. Той вихлебтав все до краплi. Серйознiсть Голмса настiльки подiяла на нас, що ми мовчки, як завороженi, стежили за собакою, чекаючи на щось надзвичайне. Нiчого, проте, не сталося. Тер’ер лежав на килимку, так само важко дихаючи, але вiд пiгулки йому не стало нi краще, нi гiрше.
