Грегсон помiтно спохмурнiв.
– Ось уже нiяк не мiг подумати, що ви це помiтили, – сказав вiн. – Ви були в крамницi?
– Нi.
– Ха! – з полегшенням усмiхнувся Грегсон. – У нашiй справi не можна нехтувати жодною нагодою, навiть найменшою.
– Для великого розуму дрiбниць не iснуе, – пiдмiтив Голмс.
– Ще б пак, я пiшов до Ундервуда та спитав, чи не доводилося йому продати такий-от цилiндр вiдповiдного розмiру. Той зазирнув у свою книгу й одразу ж знайшов запис. Вiн послав цилiндр мiстеру Дребберу в пансiон Шарпантье на Торкi-Террас. Ось таким чином я й дiзнався його адресу.
– Спритно, нiчого не скажеш, – пробурмотiв Шерлок.
– Потiм я вирушив до мадам Шарпантье, – продовжував детектив. – Вона була блiда i, либонь, дуже засмучена. При нiй перебувала донька – дивовижно гарненька, мiж iншим; очi в неi були червонi, а коли я з нею заговорив, губи юнки затремтiли. Я, певна рiч, одразу вiдчув, що справа тут кепська. Вам знайоме це вiдчуття якогось особливого холодку всерединi, коли натрапляеш на правильний слiд, мiстере Голмс? Я спитав:
«Ви знаете про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, мiстера Єноха Дреббера з Клiвленда?»
Мати кивнула. У неi, вочевидь, не було сил вимовити хоча б слово. А донька раптом зарюмсала. Тут менi вже стало ясно: цi жiнки щось знають.
«О котрiй годинi мiстер Дреббер поiхав на вокзал?» – цiкавлюся я.
Мати, намагаючись здолати хвилювання, судомно ковтнула повiтря.
«О восьмiй, – вiдповiла вона. – Його секретар, мiстер Стенджерсон, сказав, що е два потяги: один – о дев’ятiй п’ятнадцять, другий – об одинадцятiй. Вiн хотiв iхати першим».
«І бiльше ви його не бачили?»
Жiнка раптом дуже змiнилася на обличчi. Вона стала бiлою, наче крейда, i хрипко, через силу вимовила:
«Нi».
Запанувала мовчанка; раптом донька сказала ясним, спокiйним голосом:
«Брехня нiколи не веде до добра, мамо. Будьмо щирими з цим джентльменом. Авжеж, ми бачили мiстера Дреббера ще раз».
«Хай даруе тобi Всевишнiй! – залементувала мадам Шарпантье заламавши лiктi й упала в крiсло. – Ти знищила свого брата!»
«Артур сам звелiв би нам казати лише правду», – твердо сказала дiвчина.
«Раджу вам розповiсти все, не приховуючи, – наказав я. – Напiвзiзнання навiть гiрше, нiж нiчого. Крiм цього, ми й самi вже дещо знаемо».
«Нехай уже це буде на твоiй совiстi, Алiсо! – вигукнула мати й обернулася до мене. – Я вам розповiм усе, сер. Не подумайте, що я хвилююся через те, що мiй син причетний до цього жахливого вбивства. Вiн нi в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах i, можливо, в очах iнших вiн буде несамохiть скомпрометований. Утiм, це також неможливо. Свiдченням цього е його кришталева чеснiсть, його переконання, все його життя!»
«Ви краще розкажiть, як усе було, – спонукав я. – І можете повiрити, якщо ваш син нi до чого не причетний, нiчого лихого з ним не станеться».
«Алiсо, будь ласка, залиш нас удвох, – попросила мати, i дiвчина вийшла з кiмнати. – Я вирiшила мовчати, але якщо вже моя бiдолашна донечка згадала про це, то робити нiчого. Й оскiльки я зважилася, то розповiм усе докладно».
«Оце розумно!» – погодився я.
«Мiстер Дреббер жив у нас майже три тижнi. Вiн i його секретар, мiстер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожнiй валiзi була наклейка «Копенгаген» – отже, вони прибули безпосередньо звiдти. Стенджерсон – чоловiк спокiйний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсiм iншого характеру. У нього були кепськi звички, i поводився вiн вельми свавiльно. Коли вони приiхали, вiн першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, пiсля полудня нiколи не бував тверезим. Загравав iз покоiвками й поводився з ними нахабно. Найжахливiше, що незабаром вiн зачепив i мою доньку Алiсу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинностi навiть не могла зрозумiти. Якось вiн дiйшов до крайнощiв – схопив ii i почав цiлувати. Навiть його особистий секретар не витерпiв i дорiкнув господарю за настiльки непристойну поведiнку».
«А ви з якого дива це терпiли? – перепитав я. – Ви ж могли викинути геть ваших мешканцiв будь-якоi митi».
Запитання, як бачите, цiлком природне, проте мiсiс Шарпантье дуже знiтилася.
«Бог свiдок, я вiдмовила б iм наступного ж дня, – сказала вона, – але надто великою була спокуса – адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтiв на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканцiв! Я вдова, мiй син служить на флотi, а це коштуе чималих грошей. Не хотiлося втрачати прибуткiв, ну, й терпiла, скiльки могла. Але остання його витiвка мене вже зовсiм обурила, i я негайно попросила його звiльнити кiмнати. Тому вiн i поiхав».
«А далi?»
«Менi вiдлягло вiд серця, коли вони поiхали. Мiй син зараз удома, у вiдпустцi, але я боялася розповiсти йому, бо мiй хлопчик дуже запальний i нiжно любить свою сестру. Коли я замкнула за ними дверi, у мене немов камiнь iз душi впав. Але, на жаль, не минуло й години, як продзеленчав дзвоник i менi повiдомили, що мiстер Дреббер повернувся. Вiн поводився дуже нахабно, либонь, устиг добряче нализатися. Вдерся в кiмнату, де сидiли ми з донькою, i буркнув менi щось незрозумiле про те, що вiн, мовляв, спiзнився на потяг. Потiм повернувся до Алiси й прямо при менi запропонував iй втiкати з ним. «Ви вже доросла, – промовив вiн, – i за законом нiхто вам нiчого заборонити не може. Грошей у мене купа. Не звертайте уваги на цю стару вiдьму, iдьмо разом зараз же! Ви будете жити, як герцогиня!» Бiдна Алiса перелякалася й кинулася геть, та негiдник схопив ii за руку й потягнув до дверей. Я закричала, i тут увiйшов мiй син, Артур. Що було потiм, не знаю. Я чула лише злiснi прокляття та галасливу метушню. Я була така налякана, що не смiла розплющити очi. Нарештi пiдняла голову й побачила, що Артур стоiть на порозi з палицею в руках i регоче. «Гадаю, що наш прекрасний мешканець бiльше нас не потурбуе, – зауважив вiн. – Пiду на вулицю, погляну, що вiн там робить». Артур узяв капелюха й вийшов. А на ранок ми дiзналися, що мiстер Дреббер мертвий».
Розповiдаючи, мiсiс Шарпантье то зiтхала, то схлипувала. Часом вона навiть не говорила, а шепотiла так тихо, що я заледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потiм не виникало непорозумiнь.
– Дуже цiкаво, – зронив Голмс, позiхаючи. – Ну, i що було потiм?
– Мiсiс Шарпантье замовкла, – продовжував детектив, – i тут я збагнув, що все залежить вiд однiеi-единоi обставини. Я кинув на неi пильний погляд – не раз переконувався, як потужно вiн дiе на жiнок, – i спитав, коли ii син повернувся додому.
«Не знаю», – вiдповiла жiнка.
«Не знаете?»
«Нi, у нього е ключ, вiн сам вiдмикае дверi».
«Але ви вже спали, коли вiн прийшов?»
«Атож».
«А коли ви лягли спати?»
«Близько одинадцятоi».
«Отже, вашого сина не було години двi, не менше?»
«Авжеж».
«А може, чотири чи й п’ять годин?»
«Можливо».
«Що ж вiн робив увесь цей час?»
«Не знаю», – сказала вона й зблiдла так, що навiть губи побiлiли.
Звiсно, пiсля цього вже не було про що балакати.
Я дiзнався, де перебувае лейтенант Шарпантье, взяв iз собою двох полiсменiв i заарештував його. Коли торкнувся його плеча й звелiв спокiйно йти з нами, вiн нахабно поцiкавився: «Ви, можливо, пiдозрюете, що я вбив того негiдника Дреббера?» А оскiльки ми ще й словом не обмовилися про вбивство, то все це дуже пiдозрiло.
– Дуже, – пiдтвердив Голмс.
