Вiдкинувшись на спинку сидiння, цей детектив-аматор виспiвував, як жайворонок, а я мiркував про те, яким рiзнобiчним бувае людський розум.
Роздiл V
Вiзит за оголошенням
Ранковi хвилювання цiлковито виснажили мене, i до кiнця дня я почувався зовсiм розбитим. Коли Голмс поiхав на концерт, я лiг на диван, сподiваючись, що зумiю заснути години на двi. Але де там! Мiй мозок був занадто перенапружений через усе, що сталося, голову сповнювало найдивнiшiми образами та здогадами. Варто було менi заплющити очi, як передi мною виринало спотворене, подiбне на морду горили обличчя вбитого – пика, яка наганяла на мене такий страх, що я мимоволi переймався вдячнiстю до того, хто вiдправив ii власника на той свiт. Мабуть, ще жодне людське обличчя не вiддзеркалювало настiльки явно негативнi риси, як фiзiя Єноха Дж. Дреббера з Клiвленда. Але правосуддя е правосуддям, i ницiсть жертви не може виправдати вбивцю в очах закону.
Чим бiльше я розмiрковував про цей злочин, тим неймовiрнiшим здавалися менi твердження Голмса, що Єноха Дреббера отруiли. Я згадав, як вiн обнюхував його губи, без сумнiву, детектив виявив щось таке, що навело його на таку думку. Крiм цього, якщо не отрута, то що ж стало причиною смертi, якщо на мерцi не виявили нi ран, нi слiдiв задушення? Але, з iншого боку, чиею ж кров’ю так густо заляпана пiдлога? У кiмнатi не було жодних ознак боротьби, а на жертвi не знайшли нiякоi зброi, якою вiн мiг би поранити свого супротивника. І менi здавалося, що, поки всi цi питання не будуть вирiшенi, анi я, анi Голмс не спатимемо ночами. Мiй приятель тримався спокiйно й упевнено, вочевидь, вiн уже склав якусь теорiю, що пояснювала всi факти, але яку – я не мiг навiть припустити.
Менi довелося чекати Голмса довго, настiльки довго, що не залишилось сумнiвiв: пiсля концерту в нього знайшлися й iншi справи. Коли вiн повернувся, обiд уже був на столi.
– Це було чудово, – сказав товариш, сiдаючи за стiл. – Пам’ятаете, що казав Дарвiн про музику? Вiн стверджував, що людство навчилося створювати музику та насолоджуватися нею набагато ранiше, нiж набуло здатностi розмовляти. Можливо, тому й нас музика хвилюе настiльки глибоко. У наших душах збереглася смутна пам’ять про тi туманнi вiки, коли свiт переживав свое ранне дитинство.
– Смiлива теорiя, – зауважив я.
– Усi теорii, що пояснюють явища природи, мусять бути смiливими, як i сама природа, – зазначив Голмс. – Але що це з вами? Та ви блiдi як смерть. Вас, мабуть, дуже схвилювала ця iсторiя на Брикстон-роуд.
– Зiзнаюся, це правда, – зiтхнув я. – Хоча моi афганськi поневiряння мали б додати менi гарту. Коли в Майвандi порубали на шматки моiх товаришiв, я й тодi краще володiв собою.
– Розумiю. У цьому злочинi е таемничiсть, яка впливае на уяву. А де немае поживи для уяви, там немае й страху. Ви переглядали вечiрню газету?
– Ще нi.
– Там доволi непоганий звiт про це вбивство. Правда, нiчого не кажуть про те, що, коли пiдняли труп, на пiдлогу впала обручка, але тим краще для нас!
– Чому?
– Прочитайте, будь ласка, це оголошення. Я розiслав його в усi газети вранцi, коли ми заiжджали на пошту.
Вiн поклав на стiл передi мною часопис. Я поглянув на вказане мiсце. У першому оголошеннi пiд рубрикою «Знахiдки» йшлося:
«Сьогоднi вранцi на Брикстон-роуд, мiж шинком «Бiлий олень» i Голланд-грув знайшли золотий перстень. Звертатися до доктора Ватсона, Бейкер-стрит, 221-б, iз восьмоi до десятоi вечора».
– Даруйте, що скористався вашим iм’ям, – вибачився Голмс. – Якби я назвав свое, хтось iз цих бовдурiв здогадався б, у чому рiч, i вважав би своiм обов’язком втрутитися.
– О, заради бога, – замахав руками я. – Але раптом хтось прийде, а в мене немае персня.
– Ось вiн, – показав Голмс, простягаючи менi якусь каблучку. – Згодиться: вiн майже такий самий.
– І хто ж, як ви гадаете, прийде за ним?
– Як це хто, звiсно, чоловiк у плащi брунатного кольору, наш червонопикий iз квадратними носаками. А якщо не вiн сам, то його спiльник.
– Невже вiн не злякаеться ризику?
– Анiтрохи. Якщо я правильно зрозумiв усю суть цiеi справи, а в мене е пiдстави вважати, що так, то цей чоловiк пiде на все, аби повернути перстень. Менi здаеться, що вiн упустив його, коли нахилився над трупом Дреббера. А вийшовши з будинку, зрозумiв, що його немае й поквапився назад, але туди через його ж власну помилку вже з’явилася полiцiя, адже вiн забув загасити свiчку. Тодi, щоб вiдвести пiдозри, чоловiковi довелося прикинутися п’яницею. Тепер уявiть себе на його мiсцi. Подумавши, вiн припускае, що мiг загубити каблучку на вулицi вже пiсля того, як вийшов iз дому. Що ж вiн зробить? Обов’язково вхопиться за вечiрнi газети, сподiваючись побачити оголошення про знахiдку. І, от радiсть! – бачить наше оголошення. Гадаете, вiн запiдозрить пастку? Нiколи. Бо впевнений, що нiкому й на гадку не спаде, що мiж знайденим перснем i вбивством е якийсь зв’язок. І вiн прийде. Побачите його впродовж години.
– А потiм що? – перепитав я.
– О, залиште це менi. У вас е якась зброя?
– Є старий револьвер i кiлька набоiв.
– Почистiть його й зарядiть. Вiн, звiсно, вiдчайдух, i, хоч я спiймаю його зненацька, краще бути готовим до всього.
Я пiшов до своеi кiмнати та зробив усе, як порадив менi приятель. Коли ж повернувся з револьвером, стiл уже прибрали, а Голмс зайнявся своiм улюбленим заняттям – знущався над скрипкою.
– Сюжет ускладнюеться, – повiдомив вiн. – Тiльки-но я отримав iз Америки вiдповiдь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.
– А що таке? – жадiбно поцiкавився я.
– Варто купити новi струни для скрипки, – зронив мiй товариш. – Сховайте револьвер до кишенi. Коли з’явиться цей хлопець, розмовляйте з ним, нiби нiчого не сталося. Решту я беру на себе. І не витрiщайтеся на нього, iнакше злякаете.
– Уже восьма, – зауважив я, зиркнувши на годинник.
– Атож. Вiн, мабуть, з’явиться за кiлька хвилин. Ледь вiдчинiть дверi. Ось так, досить. Вставте ключ зсередини… Дякую. Вчора на ятцi я купив цiкаву старовинну книжку – De Jure inter Gentes, видану латиною в Льежi 1642 року. Коли вийшов цей коричневий томик, голова Карла ще мiцно сидiла на плечах.
– Хто видавець?
– Якийсь Фiлiп де Круа. На титульному аркушi дуже вицвiлим чорнилом написано: Ex libris Guliolmi Whyte. Цiкаво, хто такий цей Вiльям Вайт. Можливо, якийсь допитливий правник сiмнадцятого столiття. У нього складний почерк бюрократа. А ось, здаеться, i наш гiсть!
Почувся рiзкий дзвiнок. Шерлок Голмс пiднявся й тихцем пiдсунув свое крiсло ближче до дверей. Ми почули кроки служницi в передпокоi та клацання замка.
– Тут живе доктор Ватсон? – долинув до нас чiткий, доволi брутальний голос.
Ми не чули вiдповiдi служницi, але дверi зачинилися, i хтось став пiдiйматися сходами. Кроки були човгаючi та невпевненi. Голмс прислухався й здивовано звiв брови. Кроки повiльно наближалися коридором, вiдтак пролунав боязкий стукiт у дверi.
– Заходьте, – сказав я.
Замiсть дужого грубiяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася вiд яскравого свiтла. Зробивши реверанс, зупинилася бiля дверей i, клiпаючи пiдслiпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишенi тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса – на його обличчi був такий нещасний вираз, що я ледве втримався вiд смiху.
Стара карга витягла вечiрню газету та тицьнула в неi пальцем.
– Я ось навiщо прийшла, джентльмени, – прошамкала вона, знову присiдаючи. – Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллi загубила, вона лише рiк, як замiжня, а чоловiк ii плавае буфетником на пароплавi, ото був би галас, якщо б вiн повернувся, а персня немае! Вiн i так лихоi вдачi, а вже коли вип’е, то, борони боже! Якщо хочете знати, вона вчора пiшла в цирк разом iз…
– Це ii перстень? – спитав я.
– Слава тобi господи! – вигукнула стара. – От уже Саллi зрадiе! Це вiн, точно!
– Вашу адресу, будь ласка, – сказав я, взявши олiвець.
– Гаундс-дiтч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!
– Брикстон-роуд зовсiм не по дорозi вiд Гаундс-дiтч до цирку, – рiзко видихнув Голмс.
Стара обернулася та гостро глянула на нього своiми маленькими червоними очицями.
– Вони спитали, де живу я, – сказала вона, – а Саллi живе в Пекгемi, Мейсфiлд-плейс, будинок номер три.
