– І кажете, що вiн не мае намiру стати медиком?
– Начебто, нi. Лише Бог знае, для чого вiн усе це вивчае. Але ось ми й приiхали, тепер уже самi сформуете про нього думку.
Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькi дверi ввiйшли у флiгель, що прилягав до величезноi лiкарняноi будiвлi. Тут усе було знайоме, i менi не треба було вказувати дорогу, коли ми пiднялися темнуватими кам’яними сходами та пiшли довгим коридором уздовж нескiнченних вибiлених стiн iз брунатними дверима обабiч. Майже в самому кiнцi вбiк вiдходив низенький арочний коридорчик – вiн вiв у хiмiчну лабораторiю.
У цiй високiй кiмнатi на полицях виблискували незлiченнi бутлi та пляшечки. Усюди стояли низькi широкi столи, густо заставленi ретортами, пробiрками та пальниками Бунзена[2 - Пальник Бунзена – газовий пальник iз вiдкритим полум’ям спецiальноi конструкцii, названий на честь вiдомого нiмецького хiмiка Роберта Вiльгельма Бунзена.], що трiпотiли язичками синього полум’я. Лабораторiя була порожня, i лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши нашi кроки, вiн озирнувся та схопився з мiсця.
– Знайшов! Знайшов! – радiсно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас iз колбою в руках. – Я нарештi знайшов реактив, який осiдае лише гемоглобiном i нiчим iншим!
Якби вiн вiдшукав золотi розсипи, i то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.
– Доктор Ватсон, мiстер Шерлок Голмс, – познайомив нас Стемфорд.
– Вiтаю! – привiтно сказав Голмс, тиснучи менi руку з силою, яку я навiть не мiг у ньому запiдозрити. – Бачу, ви побували в Афганiстанi.
– Як ви здогадалися? – здивувався я.
– Ну, це дрiбницi, – кинув вiн, усмiхнувшись. – От гемоглобiн – зовсiм iнша рiч. Ви, звiсно, розумiете важливiсть мого вiдкриття?
– Як хiмiчна реакцiя – це, певна рiч, цiкаво, – вiдповiв я, – але практично…
– Боже милий, та це ж найважливiше практичне вiдкриття для судовоi медицини за десятки рокiв. Хiба не розумiете, що це дае можливiсть безпомилково визначати кров’янi плями? Ходiть-но сюди!
У запалi нетерпiння вiн схопив мене за рукав i потягнув до свого столу.
– Вiзьмiмо дещицю свiжоi кровi, – запропонував вiн i вколов довгою голкою свiй палець, витягнувши пiпеткою краплину кровi. – Тепер розчиню цю краплю в лiтрi води. Дивiться, вода здаеться абсолютно чистою. Спiввiдношення кiлькостi кровi до води не бiльше, нiж один до мiльйона. І все ж, присягаюся, що ми отримаемо характерну реакцiю.
Вiн кинув у склянку кiлька бiлих кристаликiв i накрапав туди якоiсь безбарвноi рiдини. Вмiст миттево забарвився в каламутно-червоний колiр, а на днi з’явився коричневий осад.
– Ха-ха! – вiн заплескав у долонi, радiючи, як малюк, який отримав нову iграшку. – Що про це скажете?
– Це, мабуть, якийсь дуже сильний реактив, – зауважив я.
– Чудовий! Чудовий! Колишнiй метод iз гваяковою смолою[3 - Гваякова смола мiститься в деревинi ядра гваякового дерева (Guaiacum officinale), ii використовували як реактив на гемоглобiн.] дуже громiздкий i ненадiйний, як i дослiдження кров’яних кульок пiд мiкроскопом. Це взагалi марно, якщо кров пролили кiлька годин тому. А цей реактив дiе однаково добре, свiжа кров чи нi. Якби його вiдкрили ранiше, то сотнi людей, котрi зараз розгулюють на волi, давно б уже заплатили за своi злочини.
– Он як! – пробурмотiв я.
– Розкриття злочинiв завжди залежить вiд цього питання. Людину починають пiдозрювати в убивствi, можливо, через кiлька мiсяцiв пiсля того, як його скоiли. Переглядають ii бiлизну й одяг, знаходять бурi плями. Що це: кров, бруд, iржа, фруктовий сiк чи ще щось? Ось питання, яке заганяло в глухий кут багатьох експертiв, а чому? Бо не було надiйного реактиву. А тепер у нас е реактив Шерлока Голмса, i всiм ускладненням настав край!
Очi його виблискували, чоловiк притиснув руку до грудей i вклонився, немов вiдповiдаючи на оплески уявноi аудиторii.
– Вас можна привiтати, – сказав я, неабияк здивований його ентузiазмом.
– Торiк у Франкфуртi слухали заплутану справу фон Бiшофа. Його, звiсно, повiсили б, якби тодi знали мiй метод. А справа Мезона з Брадфорда, i знаменитого Мюллера, i Лефевра з Монпелье, i Семсона з Нью-Орлеана? Можу назвати десятки справ, в яких мiй реактив зiграв би вирiшальну роль.
– Ви просто жива хронiка злочинiв, – засмiявся Стемфорд. – Маете видавати спецiальну газету. Назвiть ii «Полiцiйнi новини минулого».
– І це була б дуже захоплююча рiч, – пiдхопив Шерлок Голмс, заклеюючи крихiтну ранку на пальцi шматочком пластиру. – Доводиться бути обережним, – продовжував вiн, iз посмiшкою обернувшись до мене, – я часто чаклую з усiлякими отруйними речовинами.
Вiн простягнув руку, й я побачив, що його пальцi вкритi такими ж шматочками пластиру та плямами вiд iдких кислот.
– Ми прийшли в справi, – заявив Стемфорд, сiдаючи на високий триногий ослiнчик i кiнчиком черевика пiдсовуючи до мене iнший. – Мiй приятель шукае собi житло, а позаяк ви скаржилися, що не можете знайти компаньйона, я вирiшив, що вас потрiбно познайомити.
Шерлоку Голмсу, либонь, сподобалася перспектива роздiлити зi мною помешкання.
– Знаете, менi приглянулася одна квартирка на Бейкер-стрит, – повiдомив вiн, – яка нам iз вами пiдiйде в будь-якому разi. Сподiваюся, ви не проти запаху мiцного тютюну?
– Я й сам палю «корабельний», – пiдхопив я.
– Чудово. Я зазвичай тримаю вдома хiмiкати та час вiд часу проводжу дослiди. Це не буде вам заважати?
– Анiтрохи.
– Стривайте, а якi ж iще в мене недолiки? Так, iнодi я впадаю в нудьгу й цiлими днями не розтуляю рота. Не треба думати, що я на вас ображений. Просто не звертайте на мене уваги, i це скоро минеться. Ну, а ви в чому можете покаятись? Поки ми ще не оселилися разом, добре б дiзнатися один про одного найгiрше.
Мене розсмiшив цей взаемний допит.
– У мене е щеня, бульдог, – сказав я, – i менi заважае гамiр, бо маю розхитанi нерви, можу валятися в лiжку пiвдня й узагалi неймовiрно ледачий. Коли я здоровий, у мене з’являеться ще ряд вад, але зараз цi – найголовнiшi.
– А гру на скрипцi також вважаете гамором? – стурбовано поцiкавився вiн.
– Залежить вiд того, як грати, – вiдповiв я. – Хороша гра – це дар богiв, а кепська…
– Ну, тодi все гаразд, – весело зареготав вiн. – Здаеться, можна вважати, що справу залагоджено, якщо лишень вам сподобаються кiмнати.
– Коли ми iх побачимо?
– Зайдiть за мною завтра опiвднi, поiдемо звiдси разом i про все домовимося.
– Чудово, отже, рiвно опiвднi, – сказав я, тиснучи йому руку.
Чоловiк знову зайнявся своiми хiмiкатами, а ми зi Стемфордом пiшли до мого готелю.
– Мiж iншим, – раптом зупинився я, повернувшись до супутника, – як вiн дiзнався, що я приiхав iз Афганiстану?
Той загадково посмiхнувся.
– Це його головна особливiсть, – сказав мiй компаньйон. – Багато людей не поскупилися би, щоб дiзнатися, як вiн усе це вгадуе.
– Тут е якась таемниця? – вигукнув я, потираючи руки. – Дуже цiкаво! Дякую за те, що нас познайомили. Знаете, щоб пiзнати людство, треба вивчити людину.
– То ви мусите вивчати Голмса, – зазначив Стемфорд, прощаючись. – Утiм, ви скоро переконаетеся, що це мiцний горiшок. Можу закластися, що вiн розкусить вас швидше, нiж ви його. До побачення!
– Бувайте, – вiдповiв я й попрямував до готелю, дуже зацiкавлений своiм новим знайомим.
Роздiл II
Мистецтво робити висновки
