Сiддхартха. Паломництво до краiни сходу
Hermann Hesse
Романи «Сiддхартха» та «Паломництво до Краiни Сходу» поеднанi головним – духовним шляхом людини до вершин духу i таемниць буття.
Роман «Сiддхартха» розповiдае про спосiб осягнення сенсу життя на пiдставi вчення, яке базуеться на пережитому досвiдi, набуттi стану просвiтлiння.
«Паломництво до Краiни Сходу» можна назвати своерiдною увертюрою до роману «Гра в бiсер». Роман присвячен «прочанам до Краiни Сходу», тобто членам таемного Братства однодумцiв.
Герман Гессе
Сiддхартха. Паломництво до краiни сходу
© 1922 by Hermann Hesse
All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin
© Л. В. Логвиненко (правонаступниця), переклад украiнською, 1990
© І. П. Мегела, переклад украiн-ською, пiслямови, примiтки, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
* * *
Дружинi своiй Нiнон присвячую
Сiддхартха
Частина перша
Брахманський син
У тiнi пiд будинком, на осяяному сонцем рiчковому березi, де припнутi човни, у сутiнi пралiсу, в затiнку смокiвницi зростав Сiддхартха[1 - …В затiнку смокiвницi зростав Сiддхартха… – «той, хто досяг мети», власне, це iм’я Будди Шак’ямунi (560–400 р. до н. е.), який слiдуючи за звичаем знатних iндусiв обирати собi iмена ведiйських провидцiв, називав себе також Готама (Гаутама). Гессе в листi до С. Цвейга вiдзначав, що вiн вклав у цей образ не лише iндiйську, але й китайську «мудрiсть». «Мiй святий зодягнений в iндiйське вбрання, але його мудрiсть ближче до Лао-цзи, нiж до Гаутами. Зараз Лао-цзи дуже мало модний в нашiй добрiй бiднiй Нiмеччинi, однак майже всi знаходять його парадоксальним, в той час, як його мислення не парадоксальне, а строго бiнарне, воно мае два полюси, тобто на один вимiр бiльше. Я часто п’ю з цього джерела»(27 листопада 1922 р.).], вродливий брахманський син[2 - …вродливий брахманський син... – Брахман – член вищоi iндуськоi касти, яка веде свое походження вiд давнього стану (варни) жрецiв. З давнiх часiв брахмани були не тiльки мудрецями, якi жили з подаяння, але й поетами, вченими, полiтиками.], юний сокiл – зростав укупi з Говiндою, своiм товаришем, також брахманським сином. Сонце вкривало засмагою свiтлi плечi в Сiддхартхи, коли вiн бавився на березi, купався в рiчцi, вчиняв священне обмивання чи приносив жертви. Тiнь запливала до чорних його очей, коли вiн грався в манговому гаю з хлопцями, коли слухав, як спiвае мати, коли робив жертвоприношення, коли його повчав батько, чоловiк вельми вчений, коли слухав бесiди мудрецiв. Сiддхартха давно вже приставав до цих бесiд i сам вправлявся з Говiндою в словесних змаганнях, вправлявся з Говiндою в мистецтвi самоспоглядання, у самозаглибленнi. Вiн уже вмiв нечутно вимовляти Ом[3 - …Вiн вже вмiв нечутно вимовляти Ом… – «Ом» – мiстичне слово у священних текстах iндуiстiв i буддистiв, священне слово, яке вживалося для урочистого торжественного звернення чи благословення i зазвичай ставилося на початку книг. Згiдно упадишадам, воно складаеться з трьох звукiв – а, у, м, що символiзують три веди: Ритведу, Самаведу, Яджурведу.] – це слово слiв, умiв нечутно вимовляти його в себе, вдихаючи повiтря, нечутно вимовляти його iз себе, видихаючи повiтря, коли душа зосереджена, а на чоло сходить сяево ясного розуму. Вiн уже вмiв у глибинi свого ества пiзнавати Атмана – твердо й несхитно, в едностi зi свiтом.
Радiстю повнилось батькове серце за сина – тямущого, спраглого до пiзнання; старий бачив, що в Сiддхартсi зростае великий мудрець i проповiдник, усiм брахманам брахман.
Утiхою повнилось серце в матерi, коли вона дивилася на сина, коли бачила, як вiн ступае, як сiдае i як устае, – ii Сiддхартха, мiцний i вродливий, струнконогий хлопець, що вмiе так досконало привiтати матiр.
Кохання прокидалося в серцях брахманських дочок, коли Сiддхартха проходив мiськими вуличками, – осяйне чоло, царствений погляд, гнучкий стан.
Та ще дужче любив Сiддхартху Говiнда – його товариш. Любив його погляд i чарiвний голос, любив його ходу й досконалi рухи, любив усе, що Сiддхартха робив i казав. А найдужче любив Говiнда його розум, його благороднi, палкi помисли, гарячi пориви, високе його покликання. Говiнда знав: нi, Сiддхартха не стане звичайним брахманом, не стане ледачим жерцем, корисливим торговцем заклинаннями, пихатим пустомолотом, лихим, пiдступним проповiдником, як не стане вiн i таким собi лагiдним, дурненьким ягням у численнiй отарi. Не хотiв ставати таким i вiн, Говiнда, не хотiв ставати брахманом, яких десятки тисяч. Вiн мрiяв пiти за Сiддхартхою – за улюбленим, прекрасним Сiддхартхою. І навiть якщо Сiддхартха стане колись божеством, якщо вступить колись до сонму свiтлосяйних, Говiнда й тодi хотiв би йти за ним – iти його товаришем, його супутником, слугою, списоносцем, його тiнню.
Отож Сiддхартху любили всi. Усiм дарував вiн утiху, всi були йому радi.
Але сам вiн, Сiддхартха, вiд себе втiхи не мав, сам вiн був собi не радий. Блукаючи, мов сновида, рожевими дорiжками фiгового саду, сидячи в синюватому затiнку в гаю самоспоглядання, обмиваючись щодня в покутнiй купелi, приносячи в темному манговому лiсi жертви, Сiддхартха, досконалий у звичках i поведiнцi, загальний улюбленець, радiсть усiх, сам вiн, однак, радостi в серцi не вiдчував. Мрii i нескiнченнi роздуми навiював йому плюскiт води в рiчцi, мерехтiння зiрок у нiчному небi й палюче сонце; мрii й душевнi тривоги навiювало йому курiння жертовних вогнiв, вiдгомiн рядкiв iз «Рiгведи[4 - …вiдгомiн рядкiв з Рiгведи… – Рiгведа – найдавнiша пам’ятка iндiйськоi лiтератури, збiрник гiмнiв, звернених до богiв, якi втiлюють сили природи.]», слова з повчань старих брахманiв.
І став Сiддхартха плекати в собi невдоволення. Став вiн здогадуватись, що й батькова любов, i материна любов, i любов Говiнди, його товариша, не завжди й не навiк даруватимуть йому щастя, тамуватимуть спрагу i вдовольнятимуть його, що цiеi любовi йому буде мало. Став Сiддхартха здогадуватись, що високоповажний батько його та iншi вчителi, мудрi брахмани, вже розказали бiльшiсть i все найкраще з того, що знали, вони вже перелили своi знання в його жадiбний збан, i збан цей виявився неповний, розум його не наситився, душа не вгамувалася, серце не заспокоiлось. Священнi обмивання – це добре, але ж то – лиш вода, а вода не змивае грiхiв, не тамуе душевноi спраги, не гоiть сум’яття. Прекраснi були й жертвоприношення та звертання до богiв. Та чи досить цього? Чи дають жертвоприношення щастя? А як щодо богiв? Чи свiт створив справдi Праджапатi?[5 - …Чи свiт створив справдi Праджапатi? – Праджапатi – в iндiйськiй мiфологii творець всiх живих iстот, верховне божество.] Чи, може, це зробив Атман[6 - …чи може це зробив Атман... – Атман – в санскритi первiсно означало «дихання». Пiзнiше – «життева сила», «ядро особи». Одне з центральних понять релiгiйно-фiлософськоi системи iндуiзму, душа, iндивiдуальне духовне начало, починаючи з упанишад, утверджуеться його тотожнiсть з абсолютним духовним началом, душею всього сущого.] – Вiн, Єдиний, Усеединий? Чи не пiдвладнi часовi, чи не минущi втiлення богiв, створенi так само, як i ти i я? То чи ж добре, чи справедливо приносити богам жертви, чи не позбавлене це найвеличнiше дiйство глузду? Кому ж iще приносити жертви, кому ще поклонятись, як не Йому, Єдиному, Атмановi? І де Атмана шукати, де Вiн живе, де б’еться Його вiчне серце? Де ж iще, як не у власному «я», у найпотаемнiшому, в тому, чого не можна схитнути i що кожен носить у собi? Але ж де, де те «я», найпотаемнiше, найзаповiтнiше? Це не плоть i не кров, не думка й не свiдомiсть – так учать наймудрiшi. То де ж воно, де? Чи е iнший шлях до того «я», до себе, до Атмана – шлях, що його варто шукати? Ох, i нiхто ж цього шляху не знае, нiхто його не покаже – нi батько, нi вчителi та мудрецi, нi священнi жертовнi гiмни! Все вони знають, цi брахмани зi своiми священними книжками, все вони знають, про все й навiть бiльше, нiж про все, вони подбали: про сотворiння свiту, про те, як люди навчилися розмовляти, iсти, вдихати й видихати, про те, як влаштована свiдомiсть i як чинять боги. Безмежно багато знають брахмани. Та чого вартi всi iхнi знання, коли нiхто не знае одного-единого, найважливiшого, едино важливого?!
Звичайно, багато вiршiв, прекрасних вiршiв у священних книжках, надто в упанiшадах[7 - …надто в Упанiшадах. – Упанiшади – «старозавiтне знання», заключна, загально фiлософська частина вед, найдавнiшоi пам’ятки iндiйськоi лiтератури i фiлософii, яка включае в себе 1) самхiти (Рiгведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа); 2) брахмани – коментарi до самхiтiв, що мають в основному ритуальний характер; 3) араньякi – правила поведiнки для схимникiв; 4) упанiшади.] «Самаведи[8 - …Самаведа – «Веда пiсноспiвiв», друга пiсля Рiгведи, самхiта, пiдбiрка гiмнiв на вiршi Рiгведи.]», розповiдають про те найпотаемнiше, найзаповiтнiше. «Душа твоя – цiлий свiт», – сказано там. Сказано також, що увi снi, у глибокому снi людина входить до свого найпотаемнiшого i живе в Атманi. У тих вiршах – дивовижна мудрiсть, магiчнi слова увiбрали там у себе всi знання наймудрiших мужiв – слова чистi, як мед бджолиний. Нi, не можна, нiзащо не можна нехтувати величезних тих знань, що iх зiбрали там i зберегли численнi поколiння велемудрих брахманiв… Але де ж тi брахмани, де проповiдники, де мудрецi чи покутники, яким пощастило цi глибоченнi знання не просто осягти, а й за ними жити? Де той пророк, що, перейшовши увi снi до Атмана, зумiв зостатися в ньому i наяву, у життi, в кожнiм кроцi своiм, у словi й дiяннi? Багатьох достойних брахманiв знав Сiддхартха i насамперед свого батька – чистого, вченого, найшанованiшого з-помiж шанованих. Батько гiдний захоплення, спокiйно й шляхетно вiн поводиться, чисто живе, мудрi слова промовляе, розумнi й високi думки народжуються пiд його чолом. Але й вiн, хто так багато знае, хiба засяг вiн блаженства, хiба мае вiн мир i спокiй, хiба й вiн – всього лиш спраглий, одвiчний шукач? Хiба не змушений вiн, спраглий, раз у раз, знов i знов припадати до священних джерел – до офiрування, до книжок, до словесних змагань з iншими брахманами? Чому ж вiн, бездоганний, мусить щодня змивати iз себе грiхи, щодня дбати про очищення, щодня починати все спочатку? Хiба в ньому немае Атмана, хiба в його власному серцi не б’е першоджерело? Це його треба знайти – оте першоджерело у своему «я», це ним треба заволодiти! Все iнше – шукання, манiвцi, блукання наослiп.
Такi були в Сiддхартхи думки, така була його спрага й мука.
Часто проказував вiн слова з Чахндог’i-упанiшади[9 - …Часто проказував вiн слова з Чахдонг’i-упанiшади… – дев’ята з десяти найдавнiших упанишад, що визнанi авторитетним тлумачем вед i реформатором iндуiзма Шанкарою (788–820).]: «Щира правда, ще одне iм’я в брахмана – iстина, i хто про це знае, той входить щодень у царство небесне[10 - …щира правда, ще одне iм’я брахмана – iстина, i хто це знае, той входить щодень у царство небесне. – йдеться про Сат’ям-шивам-сундарам – сат’ям безпосередньо означае «iстина», шивам означае «те, що за межами смерти, за межами тлiнного iснування, тобто вiчна свiдомiсть чит, чит-шивам i сундарам – виконанiсть, раса, краса. Задля бiльшоi точностi тут варто оперувати iменем брахмана Сатьям, що у ведичнiй фiлософii, означае дiйснiсть, покриту покровом Майi.]». Нерiдко те царство небесне здавалось йому вже недалеким, однак жодного разу вiн не досягав його цiлком, нiколи не погамовував спрагу до кiнця. І з-помiж усiх мудрих i наймудрiших, яких вiн знав i повчання яких з насолодою слухав, з-помiж усiх них не було жодного, хто осягнув би його, царство небесне, цiлком, хто погамував би ii, споконвiчну спрагу, цiлком.
– Говiндо, – сказав якось Сiддхартха до товариша, – Говiндо, ходiмо, любий, пiд баньянове дерево – повправляемось у самозаглибленнi.
Прийшли вони пiд баньянове дерево, посiдали: тут – Сiддхартха, крокiв за двадцять – Говiнда. Поки той сiдав, готуючись промовити Ом, Сiддхартха вже стиха проказував вiрш:
Ом – це лук, стрiла – це душа,
У Брахмана лучить стрiла,
І вцiлити треба конче.
Згодом, коли вони повправлялись, як завжди, у самозаглибленнi, Говiнда пiдвiвся. День добiгав кiнця, час було готуватися до вечiрнього обмивання. Говiнда покликав товариша. Сiддхартха не озвався. Вiн сидiв, занурившись у себе, i його застиглий погляд був спрямований кудись у далечiнь, а з-помiж зубiв ледь виднiвся кiнчик язика; здавалося, Сiддхартха не дихае. Так вiн сидiв, поринувши в себе, зосередивши думку на Ом, нацiливши душу, мов стрiлу, у Брахмана[11 - …нацiливши душу, мов стрiлу, у Брахмана… – Тут брахман – одне з центральних понять iндуiзму, божество, яке утворюе триеднiсть з Шивою i Вiшну, космiчне духовне начало, безособовий абсолют, який лежить в основi всього сущого i в кiнцевому рахунку тотожний атману. Наведений вiрш дае зрозумiти, що шукання молодого брахмана вели до тiеi ж мети, до якоi письменник Гессе прагнув на своему «шляху всередину».]…
Одного дня мiстом, де жив Сiддхартха, проходили самани – прочани-аскети; трое виснажених, згаслих чоловiкiв, не старi й не молодi, з укритими курявою, покривавленими спинами, майже голi, опаленi сонцем, повитi самотнiстю, чужi й ворожi свiтовi, – зайди й худоребрi шакали в царствi людей. Вiд них iшов гарячий дух потамованих пристрастей, виснажливого обов’язку, жорстокого самозречення.
Увечерi, як минула година самоспоглядання, промовив Сiддхартха до Говiнди:
– Завтра вранцi, о друже мiй, Сiддхартха пiде до саман. Вiн стане саманою.
Почувши цi слова й побачивши на застиглому товаришевому обличчi рiшучiсть, тверду й невiдворотну, як пущена з лука стрiла, Говiнда зблiд. І тiеi ж митi, iз першого погляду збагнув: «Ось воно й починаеться, тепер Сiддхартха пiде своiм шляхом, доля його вже пускае паростки, а разом з його долею – i моя». І Говiнда став блiдий, мов суха бананова лушпинка.
– О Сiддхартхо! – вигукнув вiн. – А батько ж тобi дозволить?
Сiддхартха подивився на товариша так, нiби ще не зовсiм прокинувся вiд сну. І враз прочитав у Говiндинiй душi все – прочитав страх, прочитав покору.
– О Говiндо, – мовив вiн стиха, – нащо нам марнувати слова? Завтра на свiтаннi я починаю жити життям саман. Тiльки не кажи про це бiльш нiчого.
Сiддхартха ступив до комiрчини, де на личанiй матi сидiв батько, мовчки став i стояв доти, доки батько вiдчув, що позад нього хтось е. І озвався брахман:
– Це ти, Сiддхартхо? Кажи вже, що маеш сказати.
І промовив Сiддхартха:
– З твого дозволу, батьку. Я прийшов сказати, що мене тягне покинути завтра твiй дiм i пiти до аскетiв. Мене тягне стати саманою. Нехай батько не перечить моему бажанню.
Брахман мовчав. Вiн мовчав так довго, що в невеличке вiконце вже заглянули зорi, а тодi на змiну iм прийшли iншi, а в комiрчинi все панувала тиша. Нiмо, нерухомо стояв, схрестивши на грудях руки, син, нiмо й нерухомо сидiв на матi батько, а зорi все пропливали небом. І промовив нарештi батько:
– Не подобае брахмановi казати рiзких i злих слiв. Але в серцi моiм ворушиться невдоволення. Не хотiв би я почути з твоiх уст таке прохання вдруге.
Брахман спроквола пiдвiвся. Сiддхартха стояв мовчки, зi схрещеними на грудях руками.
– Чого ти ждеш? – спитав батько.
І вiдповiв Сiддхартха:
– Ти знаеш.
Батько невдоволений рушив iз комiрчини, невдоволений ввiйшов до будинку й лiг на свое ложе.
