Але сон од нього тiкав, i через годину брахман устав, ступив кiлька крокiв туди-сюди, вийшов надвiр. Зазирнувши у вiконце до комiрчини, побачив, що Сiддхартха так само стоiть зi схрещеними руками, на тому самому мiсцi. Тьмяно бiлiв його свiтлий одяг. З неспокоем у серцi повернувся батько в будинок.
Ще за годину – сон усе злiтав iз його очей – брахман знову пiдвiвся, пройшовся туди й назад, переступив порiг. Уже виплив мiсяць. Брахман заглянув крiзь вiконце до комiрчини й побачив, що Сiддхартха стоiть там-таки – нерухомо, зi схрещеними руками; на голих його ногах вiдсвiчувало мiсячне сяйво. З тривогою в серцi батько вернувся до ложа.
А за годину прийшов iзнов, i ще за годину прийшов, i щораз заглядав у вiконце й бачив, що Сiддхартха стоiть посеред комiрчини, стоiть у мiсячному сяйвi, стоiть у свiтлi вiд зiрок, стоiть у темрявi. І так приходив брахман щогодини, мовчки ставав пiд вiконцем, зазирав усередину й бачив, що син стоiть нерухомо, i батькiвське серце сповнював гнiв, сповнювала тривога, сповнювала нерiшучiсть, сповнював бiль.
І в останню нiчну годину, вже перед досвiтком, брахман iзнов прийшов до комiрчини, переступив порiг, побачив, що юнак так само стоiть, i видався вiн батьковi великим i якимсь аж чужим.
– Сiддхартхо, – промовив брахман, – чого ти ждеш?
– Ти знаеш.
– І так i стоятимеш, поки настане ранок, поки настане день i вечiр?
– Стоятиму й ждатиму.
– Ти стомишся, Сiддхартхо.
– Стомлюся.
– Ти заснеш, Сiддхартхо.
– Не засну.
– Ти помреш, Сiддхартхо.
– Помру.
– Волiеш краще померти, нiж послухатись рiдного батька?
– Сiддхартха завжди слухався батька.
– То ти вiдмовишся вiд свого замiру?
– Сiддхартха зробить так, як йому скаже батько.
До комiрчини зазирнув свiтанок. Брахман завважив, що колiна в Сiддхартхи ледь помiтно тремтять. Але на обличчi в юнака не здригалася жодна риса, очi його дивилися вдалечiнь. Цiеi хвилини брахман збагнув, що тепер Сiддхартха уже не з ним, не в батькiвськiм домi, що син його вже покинув.
Брахман торкнув Сiддхартху за плече й промовив:
– Ти пiдеш у лiс i станеш саманою. Як знайдеш у лiсi блаженство, то приходь i навчиш блаженства мене. А коли знайдеш там розчарування, то повертайся, i ми знову приноситимемо разом богам жертви. А тепер iди поцiлуй матiр i скажи iй, куди зiбрався. А менi пора на рiчку – час робити перше обмивання.
Вiн забрав iз синового плеча руку й ступив надвiр. Сiддхартха хотiв був рушити й собi, але заточився. Тодi зробив над собою зусилля, вклонився вслiд батьковi й пiшов до матерi, щоб учинити так, як сказав батько.
Коли вiн iз першими променями сонця поволi виходив на затерплих ногах з iще сонного мiста, з-пiд останньоi хатини пiдвелася постать, що доти сидiла там, i приедналася до прочанина. То був Говiнда.
– Ти прийшов! – сказав Сiддхартха i всмiхнувся.
– Прийшов, – вiдповiв Говiнда.
У саман
Увечерi того ж таки дня Сiддхартха з Говiндою наздогнали саман, трьох виснажених аскетiв, попросили, щоб тi взяли iх iз собою, i пообiцяли в усьому слухатись. Самани прийняли цих двох до свого товариства.
Одежу свою Сiддхартха подарував одному бiдному брахмановi, що трапився йому ще на вулицi в мiстi. Отож тепер на ньому була сама настегенна пов’язка та землистого кольору непiдрублена накидка. Їв Сiддхартха лиш один раз на день i тiльки сире. Два тижнi вiн постував. Потiм постував мiсяць. На ногах та лицi в нього зосталася сама шкiра. В розширених очах спалахували гарячi марева, на висохлих пальцях рук повиростали довгi нiгтi, а на пiдборiддi – суха, скуйовджена борода. Крижаним робився в Сiддхартхи погляд, коли вiн бачив жiнок; губи його зневажливо кривилися, коли вiн проходив через якесь мiсто з гарно вбраними людьми. Сiддхартха дививсь, як торгують торговцi, як вирушають на полювання вельможi, як родичi оплакують покiйникiв, як пропонують себе повii, як дбають про хворих цiлителi, як проповiдники визначають день, коли слiд засiвати поле, як любляться закоханi, як матерi годують дiтей, – i нiщо з цього не було гiдне його погляду, все це була лжа, все смердiло, смердiло лжею, все було показне – i глузд, i щастя, i краса, у всьому крився тлiн. Свiт вiдгонив гiркотою. Життя було мукою.
Одну мету мав Сiддхартха, одну-едину: всього позбутись. Позбутися спраги, позбутися бажань, позбутися мрiй, позбутися радощiв i страждань. Умерти для самого себе, перестати бути власним «я», знайти спорожнiлому серцю мир i спокiй, у самозречних роздумах вiдкритися чудовi. Ось чого прагнув Сiддхартха. Коли власне «я» буде цiлком подолане й умре, коли змовкнуть у серцi всi порухи й пристрастi, тодi мае прокинутись заповiтне в людському ествi, найпотаемнiше, що вже перестало бути власним «я», – прокинеться велика таiна.
Мовчки стояв Сiддхартха пiд лавиною спекотного сонця, вiд болю палаючи i вiд спраги, стояв доти, аж доки перестав вiдчувати i бiль, i спрагу. Мовчки стояв вiн у дощову пору, i вода стiкала з чуба на закляклi плечi, на закляклi клуби й ноги, i стояв так покутник, поки плечi та ноги переставали вже клякнути, поки вони нiмiли, поки iх вiдбирало. Мовчки сидiв вiн, iзгорбившись, у колючому тернику, i тiло його горiло, i з нього капала кров, з виразок сочився гнiй, а Сiддхартха затято терпiв, терпiв i сидiв, поки переставала виступати кров, поки йому вже нiщо не кололо, нiщо не пекло.
Сiддхартха сидiв випроставшись i вчився дихати ощадливо, вчився дихати якомога рiдше, вчився затримувати подих зовсiм. Вiн учився уповiльнювати дихання, а потiм i серцебиття, вчився стишувати удари серця, поки воно починало битись чимдалi рiдше i майже спинялося.
У старшого з аскетiв Сiддхартха вчився самозречення, вчився по-новому, по-саманському, самозаглиблення. Пролетить над бамбуковим лiсом чапля – i Сiддхартха вiзьме ii в душу, i вже й сам лине над лiсами та горами, сам уже чапля, i ковтае рибу, й голодуе чаплиним голодом, i скрикуе чаплиним криком, i вмирае чаплиною смертю. Трапиться на рiчковому березi дохлий шакал – i Сiддхартхина душа прослизне у падлину, стане мертвим шакалом, лежить на пiску, спухае, смердить, розкладаеться, шматують ii гiени, шулiки здирають iз неi шкуру, i вона обертаеться на кiстяк, робиться порохом, i вiтер розвiюе ii в полi. Та щоразу верталася Сiддхартхина душа назад, верталася мертва, верталася тлiнню, верталася прахом, зазнавши похмуроi розкошi коловороту, i застигала немовби мисливець край галявини, у новiй спразi, де можна уникнути коловороту, де починаеться кiнець першопричин i безболiсна вiчнiсть. Сiддхартха вбивав у собi свiдомiсть, убивав пам’ять, покидав свое «я» й переходив у безлiч чужих утiлень, був твариною й падлом, каменем, деревом i водою, а прокидаючись, щоразу знову вiднаходив себе, байдуже що свiтило в небi – сонце чи мiсяць, i знову ставав своiм «я», пускався у коловорот, знемагав од спраги, тамував спрагу, вiдчував ii знов i знов.
Багато чого вчився Сiддхартха в саман, учивсь обирати десятки шляхiв, що ведуть вiд особистого «я». Вiн ступав на шлях самозречення в болях, у добровiльно сподiяних муках, навчався тамувати бiль, голод, спрагу, втому. Вiн ступав на шлях самозречення в роздумах, мiркуваннями звiльняв свiдомiсть вiд усiх уявлень. Учився Сiддхартха обирати й iншi шляхи, тисячi разiв покидав свое «я» i на цiлi години, на цiлi днi застигав у станi «не-я». Та хоч усi цi шляхи i вели вiд «я», кожен iз них кiнець кiнцем знову приходив до «я». Хоч Сiддхартха тисячi разiв утiкав вiд свого «я», переходячи в Нiщо, у тварину чи в камiнь, неминуче наставало повернення, невiдворотно наставала година, коли вiн себе вiднаходив – сонячного дня чи мiсячноi ночi, в затiнку чи пiд дощем; i знов було «я», знов був Сiддхартха, знов були муки рокованого коловороту.
Поруч iз Сiддхартхою жив Говiнда й був його тiнню, ступав тими самими шляхами, робив над собою тi самi зусилля. Рiдко коли заводили вони розмову про щось iнше, крiм того, що вiд них вимагало служiння й наука в аскетiв. Часом вони вирушали удвох вiд села до села на жебри для себе та своiх учителiв.
– Як ти гадаеш, Говiндо, – звернувся одного разу в такiй мандрiвцi Сiддхартха до товариша, – як ти гадаеш, ми чогось навчилися? Чи досяг кожен iз нас своеi мети?
Вiдповiв Говiнда:
– Ми вчилися i вчимося далi. Ти, Сiддхартхо, станеш великим саманою. Тобi легше даються вправи, старi самани часто бувають вiд тебе в захватi. Колись, о Сiддхартхо, ти станеш святим!
І промовив Сiддхартха:
– Але менi, о Говiндо, так чомусь не здаеться. Того, чого я досi навчився в саман, друже мiй, я мiг би навчитися швидше й легше. Я мiг би повчитись цього в будь-якому шинку десь у повiйницькому кварталi, серед возiiв i гравцiв у костi.
Вiдказав Говiнда:
– Сiддхартха з мене кепкуе. Як це ти вчився б в отих злидарiв заглиблюватися в себе, затримувати подих, не вiдчувати нi голоду, нi болю?
І промовив Сiддхартха тихо, так нiби говорив сам до себе:
– Що таке заглиблюватися в себе? Що таке покидати власне тiло? Що таке постувати? Що таке затримувати подих? Це – утiкати вiд свого «я», це – уникати ненадовго мук бути собою, це – ненадовго забуватись i не вiдчувати болю та марностi життя. Цю саму втечу, це саме коротке забуття погонич волiв знаходить у придорожнiй корчмi, випивши кiлька кухлiв рисового вина чи кокосового молока, що переграло. Отодi вiн уже не вiдчувае самого себе, не вiдчувае життевих страждань, тодi вiн знаходить ненадовго забуття. Задрiмавши над кухлем iз рисовим вином, погонич волiв знаходить те саме, що знаходять Сiддхартха й Говiнда, коли внаслiдок тривалого вправляння покидають свое тiло й переходять до стану «не-я». Ось у чому вся рiч, Говiндо.
Вiдповiв Говiнда:
– Ти так кажеш, о друже, хоч i знаеш, що Сiддхартха – не погонич, а самана – не п’яниця. Може, п’яниця й знаходить забуття, може, ненадовго вiн i рятуеться втечею та угамовуеться. Але коли вiн повертаеться зi своеi самоомани назад i застае все так, як було, то не стае мудрiшим, не збагачуеться досвiдом, не пiдiймаеться нi на щабель вище.
І промовив Сiддхартха, всмiхнувшись:
– Не знаю, п’яницею я нiколи не був. Але те, що я, Сiддхартха, у своiх вправляннях i самозаглибленнi знаходжу забуття лиш ненадовго, i до мудростi, до спасiння менi так само далеко, як i дитинi в материнському лонi, це я, Говiндо, знаю, добре знаю.
А якось iншим разом, коли друзi вийшли з лiсу, щоб випросити в селi трохи харчiв для своiх побратимiв i вчителiв, Сiддхартха звернувсь до товариша знов:
– Скажи, о Говiндо, чи на праведному ми шляху? Чи наближаемось до пiзнання? Чи наближаемось до спасiння? Чи не ходимо ми колом, хоч i гадаемо, нiбито уникли коловороту?
Промовив Говiнда:
