«Зроду не бачив ще я людини, яка б отак усмiхалась, дивилась, сидiла й ступала, – мiркував юнак. – І мрiя моя – навчитись ступати, сидiти, дивитися й усмiхатися так само iстинно, так само вiльно, з гiднiстю, щиро, так само по-дитячому, загадково i таемниче. Так iстинно дивиться i ступае лиш той, хто проник у потаемнi глибини свого «я». Певно, й менi треба спробувати проникнути у потаемнi глибини мого «я».
Я побачив людину, – мiркував Сiддхартха, – едину на свiтi людину, перед якою мусив опустити очi. Тепер я нi перед ким уже не опущу очей, нi перед ким! Вчення цього чоловiка мене не захопило, i тепер жодне iнше вчення вже не захопить.
Обiкрав мене Будда, – мiркував Сiддхартха. – Обiкрав вiн мене, та ще бiльше вiн менi подарував. Величний забрав у мене товариша, того, хто вiрив у мене, а тепер вiрить у нього, забрав того, хто був моею тiнню, а тепер став тiнню його, Гаутами. Але подарував менi Будда Сiддхартху – мене самого».
Пробудження
Коли Сiддхартха вийшов iз гаю, де зостався Будда, Довершений, i де зостався Говiнда, то вiдчув, що в тому гаю вiддiлилося вiд нього й залишилось i все його минуле життя. Про це вiдчуття, що сповнило всю його душу, вiн розмiрковував, неквапно простуючи дорогою. Тяжко замислився Сiддхартха, мов поринув у глибоку тиховодь, аж на дно цього вiдчуття – туди, де залягають першопричини, бо осягати першопричини, здавалось йому, це, власне, i е думати, й тiльки так вiдчуття обертаються в пiзнання, не губляться, а стають дiйсними, починають випромiнювати те, що в собi мають.
Отак Сiддхартха поволi простував собi й мiркував. І дiйшов висновку, що вiн не юнак уже, а дорослий чоловiк. І дiйшов вiн висновку, що чогось позбувсь, як ото гадюка позбуваеться староi шкiри, що чогось у ньому не стало – того, що належало йому i було з ним усю його юнiсть: бажання мати вчителiв i слухати повчання. Останнього вчителя, який трапивсь йому на шляху, навiть його, найвеличнiшого i наймудрiшого, Будду, святого, вiн, Сiддхартха, покинув, мусив пiти вiд нього, не в змозi прийняти його вчення.
Замислившись, Сiддхартха уповiльнив ходу i спитав себе: «Одначе що ж воно таке – оте, чого ти хотiв навчитись в учiннi та вчителiв i чого вони, тi, хто тебе так багато вчив, усе ж не змогли тебе навчити?» І зрозумiв Сiддхартха: «Це – мое «я», що його смисл i суть я прагнув пiзнати. Це – мое «я», якого я прагнув позбутися i здолати. Проте менi не пощастило його здолати, я його тiльки ошукав, я тiльки утiк, тiльки сховався вiд нього. Воiстину, нi про що у свiтi я так багато не думав, як про оце свое «я», як про оцю загадку, що я живу, що я один iз-помiж решти й вiд усiх вiдокремлений, вiдмежований, що я – Сiддхартха! І нi про що у свiтi я не знаю так мало, як про себе, Сiддхартху!»
Дiйшовши цiеi думки, Сiддхартха, що повiльно, замислено простував своею дорогою, спинився, i тiеi ж митi iз цiеi думки народилася ще одна, нова, а саме: «Причина того, що я нiчого про себе не знаю, що Сiддхартха менi й досi такий чужий i невiдомий, – причина цього одна, одна-однiсiнька: я сам себе боявся, я вiд себе втiкав! Я шукав Атмана, шукав Брахмана, я ладен був членувати й розкладати на частини свое «я», щоб знайти у невiдомiм його нутрi зерно всiх оболонок – Атмана, життя, божественне, найзаповiтнiше. Але сам себе я при цьому втратив».
Сiддхартха розплющив очi й роззирнувся довкiл. Обличчя його осяяла усмiшка, а все тiло з голови до п’ят сповнилося глибоким вiдчуттям пробудження вiд тривалого сну. І тiеi ж митi вiн знову пустився в дорогу – пустився бiгом, як той, котрий знае, що треба дiяти.
«О нi, – зiтхнув вiн з полегкiстю, – тепер я вже не дам Сiддхартсi вiд мене втекти! Тепер я починатиму думати й жити уже не з Атмана i не зi страждань свiту. Я бiльш не хочу вмертвляти себе й членувати, щоб пiд руiнами знайти таемницю. Тепер мене мають учити не «Йогаведи»[17 - …Учити не «Йогаведи»… – такоi веди окремо не iснуе. Йога була зосередженням зусиль – одна з шести ортодоксальних, тобто таких, що визнають авторитет вед, систем iндiйськоi фiлософii, що осмислювали природу й функцii логiчних методiв: у бiльш вузькому, практичному планi – система фiзичних вправ i духовноi концентрацii, спрямована на регуляцiю фiзичних i психiчних станiв органiзму.] i не «Атхарваведи[18 - …i не «Атхарваведи»… – «Веда заклинань» – зiбрання гiмнiв i чародiйних пiснеспiвiв, що були призначенi для домашнього богослужiння та iнших практичних потреб.]», не аскети i не якесь учення. Я буду учнем i вчитимусь у самого себе, я пiзнаю себе, пiзнаю тайну Сiддхартхи!»
Вiн огледiвся довкола, мовби вперше побачив свiт. І свiт був прекрасний, свiт був строкатий, i дивовижний, i загадковий! Була тут блакить, була жовтизна, була зелень, плинуло небо i рiчка, позастигали гори й лiси – все чудовне, все сповнене чарiв i таiни, i серед усього цього – вiн, Сiддхартха, той, що пробуджуеться, що простуе до самого себе. І все це – вся жовтизна i блакить, рiчка i лiс – уперше влилося крiзь очi в Сiддхартху, i було це вже не чаклунство Мари[19 - …i було це вже не чаклунство Мари. – Мара – у буддiйськiй мiфологii сила, яка перешкоджае досягненню людиною своеi едностi з Богом, iлюзiя, обман. У пiсляведiйський перiод нерiдко виступае як прихована пiд покривалом прекрасна жiнка й означае iлюзорнiсть, неiстиннiсть буття, дiйснiсть, яка розумiеться як мрiяння.], не iлюзiя Майi, не безглузде й випадкове розмаiття свiту виявiв i форм, вiдразливе глибокодумному брахману, що зневажае це розмаiття й шукае едностi. Блакить була блакиттю, рiчка – рiчкою, i хоч у блакитi та в рiчцi одне, божественне, для Сiддхартхи жило i потай, але образ i змiст воно мало саме божественний: тут – жовтизна, тут – блакить, там – небо, там – лiс, а тут ось – Сiддхартха. Змiст i суть були не десь поза речами – вони були в самих речах, у всьому.
«Який же я був глухий i черствий! – мiркував Сiддхартха, поспiшаючи вперед. – Коли хтось читае письмо i прагне збагнути змiст, то не минае окремих лiтер i знакiв, не називае iх оманою, випадковiстю, нiчого не вартою мiшурою, а читае всi лiтери, вивчае iх i в них закохуеться. Але я, той, хто хотiв прочитати книгу свiту i книгу власноi сутi, на догоду здогадному змiстовi знехтував лiтери й знаки, свiт виявiв i форм я назвав оманою, свiй зiр, свою мову – випадковим, нiчого не вартим виявом. Нi, тепер усе це позаду, я пробудився, пробудився насправдi й аж сьогоднi народився на свiт».
Усвiдомивши це, Сiддхартха знов зупинився – зненацька, так нiби вздрiв на дорозi гадюку.
Бо зненацька збагнув iще одне: вiн, той, що насправдi немов пробудився вiд сну чи народився на свiт, вiн мав почати життя заново i з самого початку. Коли вранцi Сiддхартха виходив iз гаю Джетавана, гаю того Величного, – вже на шляху пробудження, на шляху до самого себе, вiн мав намiр – i йому це здавалось природним i самим собою зрозумiлим – пiсля кiлькох рокiв аскетського життя повернутись додому, до батька. Одначе тепер, аж цiеi хвилини, коли вiн спинився, неначе уздрiв гадюку, Сiддхартха прокинувся iще для одноi думки: «Я ж бо уже не той, що був, я вже не аскет, я вже не жрець, я вже не брахман. Що ж я тепер удома, коло батька робитиму? Вчитимусь? Приноситиму жертви? Заглиблюватимуся в себе? Адже все це позаду, всього цього на моему шляху вже немае».
Сiддхартха застиг, i на хвилю, на мить бiля серця у нього пройшовсь холодок. Сiддхартха побачив, який вiн самотнiй, i вiдчув, як у грудях його щось затрiпотiло й завмерло – мовби звiрятко, мов зайчик чи пташка. Роками вiн був без роду i племенi й не вiдчував цього. А тепер ось вiдчув. Та завжди, навiть поринувши глибоко в себе, вiн був сином свого батька, був брахманом, людиною високого стану, священнослужителем. А тепер став усього лиш Сiддхартхою, Пробудженим, – бiльш нiким. Глибоко вдихнув вiн повiтря i хвилю тремтiв iще i здригався вiд внутрiшнього холоду. Нiхто в цiлому свiтi не був такий самотнiй, як вiн. Жоден вельможа, що не належав до вельмож, жоден ремiсник, що не належав до ремiсникiв, але знайшов у них прихисток, жив iхнiм життям, розмовляв iхньою мовою, жоден брахман, що не належав до брахманiв, але жив iз ними, жоден аскет, що не знайшов прихистку в станi саман, i навiть усiма забутий самiтник у джунглях не був сам i не був самотнiй, його щось оточувало, навiть вiн належав до якогось стану, i цей стан був його родом i племенем. Говiнда пiшов у ченцi, i тисячi ченцiв стали йому братами, вони носять такий самий, як у нього, одяг, вiрять у те саме, розмовляють тiею самою мовою. А вiн, Сiддхартха, до чого належить вiн? Чие життя стане його життям? Чиею мовою вiн розмовлятиме?
З цiеi хвилини, коли цiлий свiт вiд нього вiдринув, коли вiн, Сiддхартха, опинився, самотнiй, як зiрка в небi, з цiеi хвилини холоду й занепаду духу Сiддхартха випiрнув на поверхню i, зiбраний у ще мiцнiший кулак, став уже бiльше, нiж доти, своiм «я». Сiддхартха вiдчув: це був останнiй дрож пробудження, остання судома пологiв. І тiеi ж митi вiн знову пустився в дорогу, попрямував нетерпляче i квапно – уже не додому, не до батька, вже не назад.
Частина друга
Камала
Сiддхартха учився нового щокрок на своiм шляху, бо свiт перемiнився, а серце його було зачароване. Вiн дивився, як сонце сходить iз-за лiсистих гiр i заходить за далеким, порослим пальмами морським берегом. Вiн дивився, як уночi зорi займають своi мiсця, а молодик пропливае, мов човен у синьому морi. Вiн дивився на дерева, на тварин, на хмари, на веселку пiсля дощу, на скелi, на трави й квiтки, на рiчку й струмок, дивився, як уранцi мерехтить у кущах роса, дивився на далекi, синюватi й невиразнi обриси високих гiр, дивився, як на рисовiм полi срiбними хвилями гуляе вiтрець, слухав, як спiвають пташки й гудуть бджоли. І все це, розмаiте й строкате, було споконвiку – споконвiку свiтило сонце i мiсяць, споконвiку шумiли рiчки й гули бджоли. Але для Сiддхартхи все це доти було не що iнше, як легенький, оманливий серпанок перед очима, i вiн споглядав його недовiрливо й тiльки для того, щоб пронизувати i знищувати думками, бо була то не суть – суть ховалася поза видимим. Але тепер його розкутий зiр перенiсся по цей бiк, вiн бачив i розпiзнавав видиме, шукав у цьому свiтi рiдний дiм, не докопувався сутi, не прагнув зазирнути у свiт потойбiчний. Свiт прекрасний, коли просто його споглядаеш, нiчого в ньому не шукаючи, – просто так, як його споглядають дiти. Прекрасний мiсяць i зорi, прекрасний ручай i берег, гори i лiс, коза й золотокрилий жук, квiтка й метелик. Прекрасно й хороше йти по свiту, отак, як мала дитина, – прокинувшись од сну, вiдкривши всьому душу, отак без недовiри. Інакше тепер пекло голову сонце, iнакше остуджувала лiсова прохолода, iнакше смакувала вода зi струмка i з кадоба, iнший смак мав гарбуз i банан. Коротшi стали днi, коротшi ночi, кожна година пропливала так швидко, як вiтрило в морi, а пiд вiтрилом був корабель, повен скарбiв, повен радощiв. Сiддхартха бачив, як пiд високим склепiнням крон, аж у верхiв’ях, мандруе табун мавп, i чув дикi, спраглi пташинi крики. Вiн бачив, як баран наздоганяе i покривае вiвцю. Бачив, як увечерi в зарослому очеретом озерi полюе голодна щука, а перед нею з води цiлими зграйками вискакуе, трiпочучи й вилискуючи, перелякана мiлька; сила й жага вiдчувались щораз у водовертi, збуренiй нестримною переслiдувачкою.
Все це було споконвiку, але вiн, Сiддхартха, досi нiчого не бачив; вiн був не тут. Тепер вiн був тут, вiн до цього належав. В очi його вливалося свiтло i тiнь, у серце його вливалися зорi й мiсяць.
Дорогою Сiддхартха згадував також про все, що вiн спiзнавав у гаю Джетавана, – про вчення, яке там слухав, про божественного Будду, прощання з Говiндою, розмову з Величним. Знов пригадав вiн своi слова, з якими звернувся до Величного, пригадав кожнiсiньке слово i з подивом усвiдомив: вiн казав там таке, чого тодi, власне, зовсiм iще й не розумiв. Ось що сказав вiн Говiндi: його, Будди, багатство i таемниця – не вчення, а те, чого висловити й навчитись не можна, те, що вiн звiдав один раз у годину просвiтлення. І щоб звiдати це, вiн, Сiддхартха, тепер i пiшов у свiт i почав це вже звiдувати. Тепер вiн мав звiдати самого себе.
Певно, давно вже вiн знав, що його «я» – це Атман, i суть його така сама вiчна, як Брахман. Та нiколи ще вiн не знаходив цього «я» по-справжньому, бо намагався спiймати його у сiтi думок. Але ж «я» – то, звiсно, не плоть i не гра уяви, це й не думки, i не глузд, i не завчена мудрiсть, не завчене вмiння робити висновки i снувати з уже передуманого новi думки. Нi, i той свiт думок – ще по цей бiк, i коли убиваеш випадкове «я» свiдомостi, то це до мети не приводить, зате дiстае поживу випадкове «я» думок i вченостi. Те й те – i думки, i свiдомiсть – речi гарнi, за тим i тим криеться остаточний смисл, до того й того слiд прислухатися, тим i тим слiд грати, нi того, нi того не треба нi нехтувати, нi переоцiнювати, в тому й тому треба вчувати таемничi голоси найпотаемнiшого. Вiн хотiв розчинитися у нiчому, так нiби бути нiчим йому наказував, радив голос. Чому колись, у годину годин, коли на Гаутаму зiйшло просвiтлення, вiн саме сидiв пiд Деревом мудростi Бо? Тому що почув голос – голос у власнiм серцi, який наказав йому сiсти спочити пiд тим деревом, i вiн вибрав не умертвiння плотi, не жертвоприношення, не обмивання i не молитви, не iжу й питво i не сон чи мрii – нi, вiн послухався того голосу. Послухатись отак голосу, не чужого наказу, а тiльки голосу, виявити отак готовнiсть – ось що прекрасно, ось що потрiбно! Тiльки це, i бiльш нiчого.
Вночi, коли Сiддхартха спав у солом’янiй хижi одного перевiзника на березi рiчки, йому приснився сон: начебто постав перед ним Говiнда у жовтiй одежi аскетiв. Сумний мав Говiнда вигляд, i сумно спитав вiн: «Навiщо ти мене покинув, Сiддхартхо?» Тодi обiйняв вiн Говiнду, обвив його руками й, коли пригорнув до себе i поцiлував, то раптом виявилось, що це вже не Говiнда, а якась жiнка, i з-пiд ii одежi вибились повнi перса, й Сiддхартха лежав на тих персах i пив молоко, i було воно густе та солодке, пахло жiнкою й чоловiком, сонцем i лiсом, твариною й квiткою, всiма фруктами й усiма насолодами. Молоко те п’янило, дурманило голову…
Коли Сiддхартха прокинувся, за прочиненими дверима хижi вже мерехтiла блiда рiчка, а в лiсi глухо i тужно лунав совиний погук.
Почався новий день, i Сiддхартха попросив у господаря, щоб той переправив його на другий берег. Перевiзник узяв Сiддхартху на бамбуковий плiт, i широка рiчка вилискувала на вранiшнiй зорi рожевим сяйвом.
– Гарна рiчка, – мовив Сiддхартха.
– Гарна, – вiдказав перевiзник, – дуже гарна. Я люблю ii над усе. Часто я ii слухаю, часто задивляюся iй в очi й завжди в неi вчуся. У рiчки можна багато чого навчитись.
– Спасибi тобi, добродiйнику мiй, – промовив Сiддхартха, ступивши на другий берег. – Я не маю чого подарувати тобi, щоб вiддячити за гостиннiсть, не маю чим i заплатити. Людина я без роду й племенi. Я брахманський син i самана.
– Я так i зрозумiв, – вiдповiв перевiзник, – i не сподiвався вiд тебе анi дарунку, анi платнi. Подаруеш менi щось iншим разом.
– Ти в це вiриш? – весело поспитав Сiддхартха.
– Ну звiсно. Цього я теж навчився в рiчки: все повертаеться! Повернешся й ти, самано. А тепер прощавай! Нехай платою менi буде твоя дружба. Згадай про мене, як приноситимеш богам жертву.
Вони всмiхнулись один до одного i розлучились. Сiддхартха, всмiхаючись, тiшився дружбою й привiтнiстю перевiзника. «Вiн – як Говiнда, – мiркував Сiддхартха. – Усi, кого я стрiчаю на своему шляху, нагадують Говiнду. Всi вони вдячнi менi, хоч дякувати треба iм, усi догiдливi, усi так хочуть дружити i слухатись, менше думати… Люди – це дiти».
В обiдню пору Сiддхартха прийшов до одного села. Перед глиняними халупами на вулицi кублились дiти, лузали гарбузове насiння, бавилися мушлями, галасували й бились, але, вздрiвши чужого саману, злякано кинулися врозтiч. У кiнцi села дорогу перетинав струмок; бiля нього стояла навколiшки молода жiнка й прала бiлизну. Сiддхартха привiтався, жiнка пiдвела голову, всмiхнулась до нього, i вiн помiтив, як сяйнули в неi очi. Тодi Сiддхартха поблагословив ii, як це ведеться в подорожан, i спитав, чи далеко ще до великого мiста. Жiнка випросталась i ступила йому назустрiч; на юному ii обличчi чарiвно блищали вологi вуста. Вона перемовилась iз Сiддхартхою жартом, поцiкавилася, чи вiн обiдав i чи правда це, що самани ночують у лiсi самi i iм не вiльно мати коло себе жiнок. Розмовляючи, вона наступила лiвою ногою на його праву й гойднула станом – так роблять жiнки, коли хочуть спокусити чоловiка на любовну втiху, що ii у трактатах називають «вилiзання на дерево[20 - …що ii у трактатах називають вилiзання на дерева… – шостий з дванадцяти класичних способiв кохання, описаних у Камасутрi.]». І Сiддхартха вiдчув, як у нього заграла кров, i в цю мить йому пригадався сон, i вiн нахилився до жiнки й поцiлував самими губами ii брунатнi соски. А коли пiдвiв погляд, то побачив усмiхнене, застигле в чеканнi обличчя й примруженi, сповненi жаги очi.
І Сiддхартха вiдчув, як у ньому також ворухнулась жага, ворухнулися муки плотi; але вiн ще нiколи не торкався жiнки й на мить завагався, хоч руки його вже ладнi були обiйняти незнайому. І тiеi ж митi вiн здригнувся й почув внутрiшнiй голос, i той голос сказав йому «нi». І враз усi чари на усмiхненiм обличчi молодоi жiнки розтанули, i Сiддхартха побачив перед собою вже тiльки вологий погляд хтивоi самицi. Лагiдно погладив вiн розчаровану жiнку по щоцi, вiдвернувсь i на ii очах хутко зник у бамбуковiм перелiску.
Надвечiр цього самого дня Сiддхартха нарештi прийшов до великого мiста й непомалу зрадiв, бо вже знудився за людьми. Довго вiн жив у лiсах, а солом’яна хижа в перевiзника, де юнак ночував напередоднi, була в нього за стiльки рокiв першим дахом над головою.
Перед мiстом, бiля одного мальовничого, обнесеного огорожею гаю розваг трапився мандрiвниковi невеликий гурт слуг i служниць iз кошиками. Посеред гурту в гарному оздобленому паланкiнi, що його несли четверо слуг, на червонiй подушцi пiд строкатим дашком вiд сонця сидiла жiнка, господиня. Сiддхартха став при входi до гаю i задивився на цю процесiю; вiн споглядав слуг, служниць i кошики, споглядав паланкiн i побачив у ньому жiнку. Пiд високо пiдiбраними косами юнак розгледiв ясне-ясне, нiжне-нiжне, розумне-розумне обличчя, яскраво-червонi, немов щойно розламана смоква, вуста, доглянутi й наведенi високими дугами брови, розумнi та пильнi темнi очi, свiтлу довгу шию, що виглядала iз золотисто-зеленоi сукнi, довгi й тонкi, унизанi широкими золотими браслетами свiтлi руки.
Побачив Сiддхартха, яка вродлива ця жiнка, i серце його аж засмiялось. І коли паланкiн порiвнявся iз ним, юнак низько вклонився, а як випроставсь, то подивився в чарiвне ясне обличчя, спробував щось прочитати в розумних, увiнчаних високими бровами очах i вдихнув незнайомi пахощi. Усмiхнулась йому вродливиця, ледь помiтно кивнула головою i зникла в гаю; за нею посунули й слуги.
«Ось як я входжу до цього мiста – пiд чарiвним знаменням!» – промайнуло в Сiддхартхи. Йому кортiло вiдразу ступити до гаю, але вiн завагався й аж тепер пригадав, як служницi та слуги розглядали його при входi – зневажливо, пiдозрiливо, аж iз вiдразою.
«Я ще самана, – подумав Сiддхартха, – усе ще самана. Аскет i жебрак. Не такий я повинен бути, не такий я ввiйду до гаю». І вiн усмiхнувся.
У першого ж чоловiка, що трапився йому дорогою, юнак розпитав про гай i про те, як звати жiнку. Вiн довiдався, що це – гай Камали, славетноi куртизанки[21 - …вiн довiдався, що це – гай Камали, славетноi куртизанки… Камала – «лотосна», одне з iмен Лакшмi.], i що, крiм гаю, вона мае й будинок у мiстi.
Аж тодi ступив Сiддхартха до мiста. Нарештi вiн мав мету.
Простуючи до мети, вiн iшов туди, куди його вели вулички, пiрнав у людськi потоки, застигав на майданах, вiдпочивав на кам’яних сходах бiля рiчки. Надвечiр Сiддхартха спiзнався з помiчником цирульника, якого вперше побачив за роботою в затiнку пiд склепiнням, потiм – у храмi Вiшну[22 - …потiм – у храмi Вiшну… – один iз вищих богiв iндуiськоi мiфологii, що вже мав дев’ять земних перевтiлень, насамперед, в Раму i Крiшну. Разом iз Брахмою i Шивою складав божественну трiаду, чоловiк Лакшми. Мае багато iнших iмен, в тому числi Говiнда («пастух») i Васудева.], де хлопець молився, i якому повiдав iсторiю про Вiшну й Лакшмi[23 - …якому розповiдав iсторiю про Вiшну i Лакшмi… – дружина Вiшну, богиня щастя й краси, нерiдко зображуеться сидячою бiля нiг Вiшну.]. Заночував Сiддхартха в човнах на рiчцi, а рано-вранцi, до того ще, як першi клiенти прийшли до цирульнi, попросив того хлопця, щоб зголив йому бороду, пiдстриг, зачесав його i змастив чуба запашною олiею. Пiсля цього Сiддхартха пiшов до рiчки й скупався.
А коли надвечiр вродливиця Камала прибула в паланкiнi до гаю, Сiддхартха стояв уже бiля входу. Вiн уклонився, i куртизанка кивнула йому головою у вiдповiдь. Потiм Сiддхартха пiдкликав слугу, що йшов у процесii останнiм, i попросив переказати господинi, що з нею хоче побалакати молодий брахман. Згодом слуга повернувся й сказав, щоб Сiддхартха йшов за ним. Слуга мовчки провiв юнака до альтанки, де на канапцi лежала Камала, й залишив iх самих.
– То не ти вiтався зi мною вчора коло ворiт? – спитала Камала.
– Так, я побачив тебе ще вчора i привiтався з тобою.
– А хiба вчора ти не мав бороди й довгого чуба в пилюцi?
– Так, твого ока нiщо не уникло, все ти помiтила. Ти бачила Сiддхартху, брахманського сина, що пiшов з дому, став саманою i був ним цiлих три роки. Одначе тепер я звернув з тоi стежки й прийшов до мiста. І перша, кого я зустрiв ще перед мiстом, була ти. І прийшов я сюди, о Камало, щоб сказати тобi про це! Ти – перша жiнка, з якою Сiддхартха розмовляе, не опускаючи погляду. Тепер я, коли побачу вродливу жiнку, не потуплю очей нiколи вже!
Усмiхнулася Камала й погралась павиним вiялом. А тодi поспитала:
– І Сiддхартха прийшов сюди, щоб менi тiльки про це сказати?
– Щоб сказати про це i скласти тобi подяку за твою красу. І якщо не буде тобi неприемно, Камало, то я хочу просити тебе, щоб ти стала моею подругою i вчителькою, бо я ще нiчого не знаю в мистецтвi, в якому ти вельми майстерна.
