– Багато чого, о Сiддхартхо, ми з тобою навчилися. Багато чого нам iще треба навчитись. Ми не ходимо колом, ми йдемо вгору. Це коло – спiраль, i на кiлька сходинок ми вже пiднялись.
Вiдповiв Сiддхартха:
– Скiльки рокiв, на твою думку, старшому серед саман, шановному нашому вчителевi?
І сказав Говiнда:
– Нашому старшому, либонь, рокiв шiстдесят.
А Сiддхартха:
– Отож вiн дожив до шiстдесяти рокiв, а нiрвани так i не досяг. І сповниться йому сiмдесят, потiм вiсiмдесят, стiльки ж сповниться й нам iз тобою, а ми все вправлятимемось, постуватимо i вiддаватимемось роздумам. Але нiрвани однаково не досягнемо – нi вiн не досягне, нi ми не досягнемо. О Говiндо, менi здаеться, з усiх саман, якi тiльки е, жоден, жоден-жоднiсiнький не досягне, мабуть, нiрвани. Ми знаходимо розраду, знаходимо забуття, вчимося вмiння й мистецтва самих себе ошукувати. Одначе найголовнiшого – шляху шляхiв – ми не знаходимо.
– Не кажи, о Сiддхартхо, таких жахливих слiв! – вигукнув Говiнда. – Невже з-помiж стiлькох учених мужiв, з-помiж стiлькох брахманiв, стiлькох суворих i достойних саман, iз-помiж стiлькох спраглих, щирих i ревних, святих шукачiв жоден не знайде того шляху шляхiв?
Сiддхартха, однак, вiдповiв голосом, у якому вчувалося стiльки ж туги, скiльки й iронii, – голосом тихим, ледь сумовитим, ледь насмiшкуватим:
– Скоро, Говiндо, твiй товариш Сiддхартха зверне з цiеi саманськоi стежки, якою вiн так довго з тобою йшов. Мучить мене, о друже, спрага, а на цьому довгому саманському шляху вона анiтрохи не втамувалась. Я завжди прагнув до пiзнання, передi мною завжди поставало безлiч запитань. З року в рiк я звертався до брахманiв, з року в рiк звертався до святих Вед. Та якби я, о Говiндо, звертався до птахiв-носорогiв чи до шимпанзе, це було б, мабуть, так само добре, так само розумно й так само корисно. Багато часу, о Говiндо, я згаяв, але й досi не можу сказати, що навчився ось чого: навчитись нiчого не можна! Гадаю, отого, що ми називаемо «вчитися», насправдi немае. Є, друже мiй, тiльки якесь знання, i воно е скрiзь, воно – Атман, воно в менi, й у тобi, й у кожному створiннi. І тепер менi починае здаватися ось що: у цього знання немае лютiшого ворога, нiж жадоба пiзнання, нiж навчання.
І тодi спинився Говiнда серед дороги, здiйняв руки й промовив:
– О Сiддхартхо, не лякай же свого товариша такими словами! Бо слова такi й справдi будять у моiм серцi страх. Подумай лишень: що було б iз святими молитвами, що було б iз вельмишанованим брахманським станом, що було б iз святими саманами, коли б усе було так, як ти кажеш, коли б нiчого не можна було навчитися?! Що ж, о Сiддхартхо, що ж тодi з усiм цим сталося б, що ж узагалi е на землi святого, дорогого, гiдного пошанування?
І Говiнда стиха проказав вiрша з однiеi з упанiшад:
Хто, дух свiй очистивши, думам вiддавшися, в Атман пiрнае,
Словам не пiдвладне серця блаженство у того.
Але Сiддхартха мовчав. Вiн мiркував над словами, з якими до нього щойно звернувся товариш, i домiркував цi слова до кiнця.
«А й справдi, – думав Сiддхартха, стоячи з похнюпленою головою, – що ж зостанеться вiд усього того, що нам здавалося святим? Що? Що справдиться?» І вiн похитав головою.
Майже три роки прожили отак юнаки в саман, навчаючись iхнiх вправ, i ось якось до них усiлякими шляхами та манiвцями долетiла звiстка чи, власне, чутка, ба навiть легенда: буцiмто з’явився десь чоловiк на iм’я Гаутама – Величний Будда[12 - …з’явився десь чоловiк на iм’я Гаутама – Величний Будда… – Будда – тобто Просвiтлений, iм’я, надане засновнику буддизму Гаутамi Сiдхартсi, який походив iз царського роду племенi шак’ямiв. Первiсно цим словом, ймовiрно, означували Шак’ямунi, тобто, «схимника з шак’ямiв». У буддизмi – людина, яка досягла найвищоi довершеностi.], що подолав у собi страждання свiту й зупинив колесо вiдроджень. З гуртом послiдовникiв цей блаженний у жовтiй накидцi аскета мандруе, проповiдуючи, краiною i не мае анi майна, анi рiдного дому, анi дружини, а мае тiльки палкий розум, i брахмани та правителi схиляються перед ним i стають його учнями.
Ця легенда, ця чутка, ця казка зринула й розлетiлась по всiх усюдах, у мiстах про неi говорили брахмани, в лiсi – самани, i знову й знову Гаутамине iм’я долинало до вух двох юнакiв, i люди розповiдали про Будду добре й лихе, хвалили його i ганили.
Як ото бувае, коли десь спалахне пошесть чуми й пiде поголос про те, немовби то там, то там з’являеться чоловiк, мудрець i знахар, чийого одного слова й подиху досить, аби зцiлити кожного зараженого, i коли потiм цей поголос облетить краiну й у всiх уже на вустах, i багато людей вiрить, багато сумнiваеться, але багато хто вiдразу вирушае в дорогу, щоб знайти того мудреця, того рятiвника, так облетiла краiну i ця легенда, ця приваблива легенда про Гаутаму – про Будду, мудреця з роду шак’iв. Вiн, казали вiруючi, досяг вiнця пiзнання, вiн пригадуе колишнi своi iснування, вiн опанував нiрвану й уже не повернеться до коловороту народжень, уже не пiрне в каламутний потiк перевтiлень. Багато дивовижного i неймовiрного розповiдали про нього; Гаутама творив чудеса, вiн здолав самого демона, розмовляв iз богами. Однак вороги його i безвiрники заявляли, що той Гаутама – марнославний спокусник, живе безтурботним життям, зневажае жертвопринесення, нiколи нiчого не вчився, не умертвляв плотi й не вправлявся нi в чому iншому.
Тiшила вухо легенда про Будду, чарами повiвало вiд цих розповiдей. Адже хирний був свiт, нестерпне було життя, а тут раптом нiби вiдкрилось яке джерело, нiби пролунав поклик провiсника – втiшливий, лагiдний, сповнений благородних обiцянок. І повсюди, куди долинала чутка про Будду, повсюди в iндiйських землях юнаки прислухались, проймалися мрiями, проймалися сподiваннями, i в усiх мiстах та селах брахманськi сини радо стрiчали кожного прочанина i чужоземця, коли той приносив звiстку про нього – Величного, Шак’ямунi.
Дiйшла ця легенда й до саман у лiсi, i до Сiддхартхи, i до Говiнди, – дiйшла мало-помалу, крапля по краплi, i кожна та крапля тяжила надiею, кожна та крапля тяжила сумнiвом. Сiддхартха з Говiндою розмовляли про це рiдко, бо старшому серед саман легенда прийшлася не до смаку. Вiн десь почув, що так званий Будда колись був аскетом i жив у лiсi, але потiм повернувся до безтурботного життя та мирських утiх, i того Гаутаму вiн, старший самана, мав за нiщо.
– О Сiддхартхо, – звернувсь якось Говiнда до товариша, – сьогоднi я був у селi, й один брахман запросив мене до себе в дiм. Там я застав одного брахманського сина з Магадхи[13 - …застав брахманського сина з Магадхи. – Магадха – iндiйське царство, що займало територiю нинiшнього штату Бiхар.]. Вiн бачив Будду на власнi очi й чув, як той проповiдуе свое вчення. Сказати щиро, менi аж перехопило дух, i я подумав собi: «Хоч би настала та година, коли й ми, Сiддхартха i я, почуемо вчення iз уст того Довершеного!» О друже, скажи, чи не пiти туди й нам i не послухати вчення iз уст самого Будди?
І промовив Сiддхартха:
– О Говiндо, я завше гадав собi, що ти зостанешся у саман. Я завше думав, що мета твоя – i в шiстдесят, i в сiмдесят лiт усе вiддаватися навичкам i вправам, якi уславили саман. Та, бачу, надто погано я знав Говiнду, погано я знав, що в нього на серцi. Отже, друже мiй любий, ти хочеш ступити на iншу стежку й пiти туди, де Будда проповiдуе свое вчення?
Вiдповiв Говiнда:
– Що ж, глузуй, коли хочеш. Глузуй скiльки завгодно, Сiддхартхо! Та хiба не прокинулась i в тобi потреба й бажання послухати те вчення? А хiба ти колись не казав менi, що не довго вже йтимеш шляхом саман?
Засмiявся Сiддхартха – так, як смiятись умiв тiльки вiн, i в голосi його вчулися нотки смутку й iронii водночас, коли вiн промовив:
– Це ти гарно сказав, Говiндо, дуже гарно, i слушно згадав про моi слова. Але згадай же й про iнше, що я тобi казав, – про те, що я вже стомився вiд учень та науки i бiльше у них не вiрю, а також про те, що я мало вже вiрю в слова наших учителiв. Та гаразд, любий, я ладен його вчення послухати, хоч у душi й вiдчуваю, що кращого плоду того вчення ми вже скуштували.
Промовив Говiнда:
– Готовнiсть твоя тiшить менi серце. Але скажи, як воно може так бути? Як Гаутамине вчення – ще до того, як ми його почули, – могло подарувати нам свiй найкращий плiд?
Вiдповiв Сiддхартха:
– О Говiндо, давай спершу посмакуемо цим плодом, а тодi вже побачимо, що буде далi! А плiд цей, який ми вже нинi завдячуемо Гаутамi, полягае в тому, що Будда нас кличе пiти вiд саман! Чи дасть нам Гаутама щось iнше, щось iще краще – цього, любий друже, зi спокiйним сумлiнням зачекаймо.
Того самого дня Сiддхартха повiдомив старшого з-помiж аскетiв про свою волю пiти вiд нього. Сiддхартха звернувся до старого самани шанобливо й скромно, як i належить молодшому вiком i учневi. Та самана, почувши про намiр обох юнакiв покинути його, розгнiвався, залементував i почав iх на всi заставки лаяти.
Говiнда злякався й не знав уже, що його й дiяти. Проте Сiддхартха нахилився товаришевi до вуха й прошепотiв:
– Зараз я покажу старому, що дечого в нього таки навчився!
Зосередивши душу, вiн ступив до самани ближче, перехопив його погляд i прикував до себе, а тодi позбавив старого волi, примусив замовкнути, пiдкорив власнiй волi й наказав покiрно робити те, що вiн, Сiддхартха, вiд нього зажадае. Старий чоловiк мовчав; погляд у нього застиг, воля його була паралiзована, руки обвисли. Перед Сiддхартхиним чаклуванням вiн був безсилий. Думки його опинилися в полонi Сiддхартхиних думок, i самана мусив робити все, що йому наказували. Отож вiн заходився раз по раз кланятись, корчити задоволенi мiни й нарештi, затинаючись, благочестиво побажав юнакам щасливоi дороги. А Сiддхартха з Говiндою чемно вiдповiли на тi його поклони, подякували на добрiм словi й, помахавши рукою, вирушили в путь.
Згодом Говiнда сказав:
– О Сiддхартхо, ти навчився в аскетiв бiльше, нiж я гадав! Зачарувати старого саману важко, дуже важко. Воiстину, якби ти лишився був iз ними, то скоро навчився б ходити по водi.
– Я не прагну ходити по водi, – вiдповiв Сiддхартха. – Нехай такими навичками вдовольняються старi самани.
Гаутама
У мiстi Саватхi[14 - …у мiстi Саватхi… – у часи Будди столиця Кошали, що займае частину сучасного штату Утвар-Прадеш.] кожен малюк знав iм’я Величного Будди, в кожнiм домi ладнi були наповнити жебрацьку мисочку мовчазним прохачам – Гаутаминим учням. Неподалiк вiд мiста було улюблене Гаутамине пристанище – гай Джетавана, що його подарував Буддi та його послiдовникам багатий купець Анатхапiндiка, вiрний шанувальник Величного.
Про цю мiсцевiсть раз по раз чули два молодi аскети, коли питалися про Гаутаму. І коли вони прийшли до Саватхi, то вже в першому будинку, перед дверима якого спинились i попросили милостиню, iм дали подаяння, i вони взяли його, i Сiддхартха спитав у жiнки, що винесла iм поiсти:
– Зроби ласку, о милосерда, скажи, де тепер Будда, найдостойнiший iз достойних? Ми, двое саман, прийшли з лiсу, щоб побачити його, Довершеного, й послухати з його уст повчання.
І вiдповiла iм жiнка:
– Воiстину, самани з лiсу, прийшли ви туди, куди треба. Знайте ж, Величний живе у Джетаванi, в Анатхапiндiковiм гаю. Там ви, прочани, знайдете й нiчлiг, бо мiсця в гаю доволi для численних мандрiвцiв, що сходяться туди й слухають з його уст повчання.
Невимовно зрадiв Говiнда й на радощах вигукнув:
– Отже, своеi мети досягли ми, i шлях наш скiнчився! Одначе, скажи нам, о матiр прочан, чи ти знаеш його, Будду, чи бачила ти Величного на власнi очi?
І промовила жiнка:
– Його, Величного, я бачила, i не раз. Не один день спостерiгала, як вiн, мовчазний, у жовтiй накидцi, проходить мiськими вуличками, як мовчки простягуе пiд дверима в людей свою мисочку для жебрiв, як iде з наповненою мисочкою назад…
