У захватi слухав Говiнда жiнку, й хотiлось йому ще багато про що розпитати й багато чого почути. Та Сiддхартха нагадав, що час iти далi. Юнаки подякували й пiшли, i питати дорогу iм уже майже не доводилось, бо до Джетавани тяглося багато прочан та ченцiв iз Гаутаминоi громади.
Коли вони добралися до гаю, настала вже нiч, i тому сюди весь час прибували все новi й новi люди, чулися вигуки, гомiн голосiв тих, хто просив i дiставав притулок. Сiддхартха з Говiндою звикли жити в лiсi, отож хутко, без зайвих розмов знайшли собi пристанище й переспали до ранку.
А коли благословилося на свiт, вони з подивом побачили, яка сила людей, вiруючих i просто цiкавих, ночувала тут. На всiх алеях чудового гаю походжали ченцi в жовтiм одязi; вони сидiли там i сям пiд деревами, заглибленi в самоспоглядання чи захопленi духовними розмовами. Цей тiнявий гай нагадував справжне мiсто, i людей тут було, мов бджiл у вулику. Бiльшiсть ченцiв iшли з мисочками для жебрiв, щоб випросити в мiстi щось на обiд i единий раз на день поiсти. І сам Будда, Просвiтлений, щоранку вирушав збирати милостиню.
Сiддхартха побачив його i впiзнав одразу, так нiби на нього вказало йому якесь божество. Сiддхартха побачив, як цей непоказний чоловiк у жовтому одiннi спокiйно ступае з мисочкою для жебрiв у руцi.
– Поглянь! – шепнув Сiддхартха до Говiнди. – Ось вiн – Будда!
Пильно дивився Говiнда на ченця в жовтiй накидцi, який, здавалось, нiчим не вирiзнявся з-помiж сотень iнших ченцiв. А невдовзi збагнув i Говiнда: це таки вiн. І юнаки, розглядаючи Будду, рушили вслiд за ним.
Величний iшов своею дорогою скромно, поринувши в роздуми, спокiйне його обличчя було i не радiсне, i не сумне; здавалось, воно нишком всмiхаеться до себе всередину. Тамуючи усмiшку, лагiдно, тихо, чимось нагадуючи здоровеньку дитину, простував Будда, нiс на собi одiння i ступав точнiсiнько так, як ступали всi його ченцi, дотримуючись чiтких приписiв. Та обличчя його й хода, сумирний, опущений погляд, спроквола обвисла рука i кожнiсiнький палець на спроквола обвислiй руцi – все дихало миром i злагодою, дихало досконалiстю, нiчого не шукало, нiчого не наслiдувало, м’яко дихало у непроминущому спокоi, у непроминущому сяевi, у недоторканiм мирi.
Так простував Гаутама до мiста на жебри, i обое саман упiзнали його вже з того, який досконалий у нього був спокiй, яка сумирна була в нього постать – вона не виказувала нi шукань, нi волi, нi наслiдування, нi зусиль, а лише променiла сяевом i миром.
– Сьогоднi ми почуемо вчення вiд нього самого! – промовив Говiнда.
Сiддхартха не вiдповiв. Це вчення цiкавило його не дуже, вiн не вiрив, що воно навчить його чогось нового, адже йому, Сiддхартсi, як i Говiндi, уже не раз випадало чути про змiст Буддиного вчення, хоч i з других чи третiх уст. Але Сiддхартха уважно дивився на Гаутамине чоло, на його плечi, ноги, на спокiйно обвислу руку, i йому здавалося, нiби кожен суглоб на кожному пальцевi тоi руки був ученням, кожен суглоб промовляв, навiював iстину, дихав, свiтився iстиною. Цей чоловiк, цей Будда, був iстинний аж до найменшого поруху кожнiсiнького свого пальця. Цей чоловiк був святий. Зроду ще Сiддхартха нiкого так не шанував, зроду ще не любив нiкого так, як цього чоловiка.
Юнаки пройшли за Буддою до мiста, а тодi мовчки вирушили назад, бо самi вони цього дня мали намiр вiд iжi утриматись. Згодом вони побачили, як Гаутама повернувся до гаю, як у колi своiх учнiв обiдав, – тим, що вiн з’iв, не наситилася б i пташка, – побачили, як потiм Величний усамiтнився в затiнку пiд манговим деревом.
Але ввечерi, як спала спека, i в гаю все ожило, i люди почали збиратися до гурту, Сiддхартха з Говiндою почули, як Будда проповiдуе. Вони слухали його голос, i вiн був також досконалий, сповнений досконалого спокою, сповнений миру та злагоди. Гаутама проповiдував учення про страждання, про те, звiдки вони беруться, й про те, як iх позбутися. Спокiйно й чисто бринiла його тиха мова. Стражданням було саме життя, стражданнями був сповнений свiт, але спасiння вiд страждань знайдено: спасiння знаходить той, хто ступае на шлях Будди.
Лагiдним, але твердим голосом промовляв Величний, проповiдуючи чотири Істини[15 - …Проповiдуючи чотири Істини… – iстини, якi вiдкрилися Буддi в момент просвiтлiння: 1) Дукха, iстина про страждання; 2) Самуд – iстина про походження i причини страждання; 3) Нiродха – iстина про справжне припинення страждання та усунення його джерел; 4) Марга – iстина про шлях до припинення страждання.], проповiдуючи восьмеричний шлях[16 - …проповiдуючи восьмеричний шлях… – згiдно буддiйського вчення, головнi ступенi, що ведуть до нiрвани: 1) правильнi погляди, заснованi на «благородних iстинах»; 2) вiрний спосiб думок, що передбачае готовнiсть до подвигу заради iстини; 3) правильна, тобто доброзичлива, правдива мова; 4) правильний вчинок, тобто вчинок, який не завдае зла; 5) правильний спосiб життя; 6) правильне устремлiння, основанi на самовихованнi й самоволодiннi; 7) правильна увага, що передбачае неослабну пильнiсть свiдомостi; 8) правильне самозанурення, тобто вiрнi методи медитацii.]; терпляче ступав вiн звичною дорогою повчань, прикладiв, повторень; свiтло й тихо здiймавсь його голос над головами слухачiв – мов сяйво, мов зоряне небо.
Коли Будда скiнчив свою промову, а тим часом настала вже нiч, до нього почали пiдходити прочани, благали, щоб вiн прийняв iх до свого товариства, приставали до його вчення. І Гаутама приймав iх, i всiм вiн казав:
– Щиро ви слухали вчення, щиро його промовляв я. Берiть же його як свое i святiться, щоб стражданням покласти край.
Тут виступив наперед i Говiнда, юнак нерiшучий, сором’язливий.
– Я теж хочу пристати до Величного та його вчення, – сказав вiн i попросив, щоб Будда прийняв його до своiх учнiв, i Будда його прийняв.
Вiдразу по цьому Будда пiшов спочивати, а Говiнда звернувся до Сiддхартхи з такими палкими словами:
– О Сiддхартхо, не подобае менi робити тобi закиди. Обидва ми чули Величного, обидва слухали його вчення. Говiнда послухав учення i приеднався до нього. А ти, шановний, чи не хочеш i ти ступити на шлях спасiння? Невже зволiкатимеш, невже й далi чекатимеш?
Сiддхартха, почувши такi слова Говiндинi, мовби зi сну прокинувся. Довго дивився вiн товаришевi в обличчя. Потiм тихо, без нiякого посмiху промовив:
– Говiндо, друже мiй, ось ти й ступив свiй крок, ось ти й обрав свiй шлях. Завжди, о Говiндо, був ти менi товаришем, завжди йшов ти на крок позад мене. Часто я думав: «Невже ж Говiнда не ступить колись бодай один крок сам, без мене, за велiнням власного серця?» Ось i ти став нарештi справжнiм чоловiком i сам обираеш свiй шлях. Пройди ж його, друже мiй, до кiнця! Знайди спасiння!
Говiнда, ще не зовсiм збагнувши, що говорить йому Сiддхартха, знов нетерпляче вигукнув:
– Скажи ж бо, я прошу тебе, любий мiй! Скажи, адже не може бути, щоб до Величного Будди не приеднався i ти, мiй учений товариш?!
Поклав Сiддхартха руку на плече Говiндi й промовив:
– О Говiндо, ти пустив повз вухо мое благословення. Повторю його ще раз: пройди ж цей свiй шлях до кiнця! Знайди спасiння!
Аж тепер усвiдомив Говiнда, що товариш покинув його. І заплакав Говiнда.
– О Сiддхартхо!.. – вигукнув вiн у розпачi.
І Сiддхартха сказав йому лагiдно:
– Не забувай, Говiндо, що тепер ти належиш до Буддиних саман! Ти зрiкся i рiдного дому, i батька-матерi, i походження та майна, зрiкся власноi волi, зрiкся дружби. Цього вимагае вчення, цього хоче Величний. Цього забажав ти сам. Завтра я, о Говiндо, тебе покину!
Довго ще друзi блукали в гаю, довго лежали поруч i не могли заснути. Знов i знов благав Говiнда товариша, щоб той сказав, чому не хоче пристати до Гаутаминого вчення i яку ж ваду в цьому вченнi вбачае. Та Сiддхартха од вiдповiдi щораз ухилявся й казав:
– Угамуйся, Говiндо! Вчення у Будди прекрасне, чого б то я мав шукати в ньому вади!
Другого дня рано-вранцi один iз Буддиних послiдовникiв, один з його старших ченцiв, рушив гаем, скликаючи до себе всiх новеньких, якi напередоднi пристали до вчення, щоб роздати iм жовте одiння й навчити перших приписiв та обов’язкiв iхнього стану. І тут Говiнда раптом вихопився з гурту, ще раз обiйняв товариша юностi, а тодi вже приеднався до процесii новонавернених.
А Сiддхартха рушив замислено через гай.
Зненацька дорогою йому трапився Гаутама, i коли юнак з глибокою шанобою привiтав його i вiдчув на собi зичливий, спокiйний погляд Величного, то зiбрався з духом i попросив у Будди дозволу з ним побалакати. Мовчки кивнув головою Достойний на знак згоди.
І промовив Сiддхартха:
– Вчора, о Величний, менi випало щастя почути прекрасне твое вчення. Послухати його ми прийшли сюди з товаришем здалеку. І ось мiй товариш зостався з твоiми учнями – вiн приеднався до тебе. А я вирушаю шляхом прочанина далi.
– Воля твоя, – стримано вiдповiв Достойний.
– Надто смiливi моi слова, – провадив Сiддхартха, – але я не хочу йти вiд Величного, не висловивши йому вiдверто своiх думок. Чи зласкавишся ти, о Достойний, послухати мене ще трохи?
Будда мовчки кивнув головою.
Тодi Сiддхартха сказав:
– У твоiм ученнi, о Найдостойнiший, мене здивувало насамперед одне. У вченнi усе цiлком зрозумiло i переконливо. Свiт ти змальовуеш як досконалий ланцюг, що нiколи й нiде не вриваеться, – вiчний ланцюг, поеднаний причинами й наслiдками. Нiколи ще свiт не мав такого зрозумiлого вигляду, нiхто не зображував його так незаперечно. Воiстину натхненнiше мае забитися серце у грудях кожного брахмана, коли вiн, твоiм ученням збагачений, подивиться на свiт як на досконалий причинний зв’язок, безперервний, ясний, мов кришталь, не залежний вiд випадковостi, не залежний вiд волi богiв. Добрий вiн чи лихий i що являе собою в ньому життя – страждання чи радiсть, – це вже iнша розмова; може, це й не суттево. Але те, що свiт становить внутрiшню еднiсть, що мiж усiм сущим iснуе причинний зв’язок, що все велике й мале охоплюеться тим самим потоком, пiдвладне тому самому законовi першопричин, що все народжуеться i вмирае, – це виразно випливае, о Довершений, з твого величного вчення. Одначе ця еднiсть i послiдовнiсть усiх речей, за твоiм таки вченням, в одному мiсцi все ж уриваеться, i крiзь невеличку прогалину в цей цiлiсний свiт проникае щось чуже i нове – таке, чого досi не було i чого не можна пояснити й довести. Це – твое вчення про подолання свiту, про спасiння. Але ця невеличка прогалина, цей невеличкий розрив знов ламае i перекреслюе свiтовий закон.
Гаутама, Довершений, вислухав Сiддхартху спокiйно, незворушно. А тодi добродушним своiм, ввiчливим i чистим голосом промовив:
– Ти, о брахманський сину, послухав учення i добре вчинив, що так глибоко над ним замислився. Ти знайшов у ньому прогалину, знайшов ваду. Мiркуй про це й далi. Але дозволь тебе, о допитливий, застерегти вiд плутанини суджень та суперечок про слова. Судження нiчого не важать, вони можуть бути гарнi й поганi, розумнi й безглуздi, кожному вiльно до них приставати чи iх вiдкидати. Але вчення, яке ти почув вiд мене, – не судження моi, i мета його – не пояснити допитливим свiт. Мета в нього iнша – звiльнити людей вiд страждань. Ось чого вчить Гаутама – цього i нiчого iншого.
– О Величний, не гнiвайся на мене, – промовив Сiддхартха. – Я так заговорив до тебе не для того, щоб завести суперечку про слова. Твоя правда, судження важать не багато. Одначе дозволь менi сказати ще одне: я жодноi митi не мав у тобi сумнiву. Я жодноi митi не мав сумнiву, що ти – Будда, що ти домiгся своеi мети – найвищоi, до якоi прагнуть тисячi брахманiв i брахманських синiв. Ти знайшов спасiння вiд смертi. Воно явилось тобi з власних твоiх шукань, на власнiм твоiм шляху, завдяки роздумам, завдяки самозаглибленню, завдяки пiзнанню, завдяки просвiтленню. Нiщо не явилось тобi з учення! І нiхто – так я гадаю, о Величний! – нiхто не досягне спасiння завдяки вченню! Нiкому, о Достойний, ти не перекажеш словами i не поясниш настановами вчення того, що сталося з тобою в годину твого просвiтлення! Багато чого е в ученнi просвiтленого Будди, багато чого воно вчить – праведно жити, уникати зла. Та одного немае в такому чiткому, в такому достойному вченнi: у ньому нема розкриття таемницi того, яким шляхом до нього дiйшов сам Величний – один з-помiж сотень тисяч. Ось про що я замислився, ось що я осяг, коли слухав учення. Ось задля чого я вирушаю в мандри далi. Не на пошуки iншого, кращого вчення, бо знаю: такого вчення немае. Я йду, щоб вiдмовитися вiд усiх учень, вiд усiх учителiв i або домогтися своеi мети самому, або вмерти. Та не раз iще, о Величний, я згадуватиму про цей день, про цю годину, коли очi моi споглядали святого.
Будда спокiйно дивився в землю; спокiйно, в досконалiй байдужостi променилось його непроникне обличчя.
– Нехай же твоi думки, – нарештi неквапно промовив Достойний, – не виявляться помилковими! Дiйди до своеi мети! Одначе скажи менi: ти бачив юрбу моiх саман, отих багатьох моiх побратимiв, що пристали до вчення? Невже ж ти гадаеш, зайшлий самано, невже ти гадаеш, що всiм iм буде краще вiдмовитись вiд учення й повернутися до мирського життя та втiх?
– Я зовсiм так не гадаю! – вигукнув Сiддхартха. – Нехай усi вони зостаються при вченнi, хай кожен iз них досягне своеi мети! Не подобае менi судити про те, як жити iншим! Мое дiло – судити про себе, тiльки про себе й собi лише щось вибирати чи щось вiдкидати. О Величний, ми, самани, шукаемо спасiння вiд власного «я». Якби я, о Достойний, був одним iз твоiх учнiв, то, боюсь, могло б статися, що мое «я» знайшло б спокiй i спасiння лиш для годиться, облудно. Насправдi жило б воно й далi, набиралося сили, бо i вчення, i своiх послiдовникiв, i любов до тебе, i товариство ченцiв я обернув би на свое «я».
Ледь усмiхнувшись, ясним i привiтним поглядом подивився незворушний Гаутама в очi зайшлому юнаковi й зробив майже непомiтний прощальний жест.
– Ти, о самано, розумний, – промовив Достойний. – І розумно умiеш говорити. Але надто великого розуму, друже мiй, остерiгайся!
І Будда рушив своею дорогою, а погляд його i ледь помiтна усмiшка навiк укарбувалися в Сiддхартхину пам’ять.
