Та знов i знов приходив Сiддхартха до чарiвноi Камали, осягав мистецтво кохати, сповiдував культ утiх, в якому мало ще просто давати й брати, розмовляв iз своею навчителькою, учився в неi, давав iй поради, слухавсь ii порад. Камала розумiла Сiддхартху краще, нiж колись його розумiв Говiнда, вона була схожа на Сiддхартху бiльше.
Якось вiн сказав Камалi:
– Ти – як я, ти не така, як бiльшiсть людей. Ти – Камала, нiщо iнше, i в тобi – тиша й спокiй, куди ти будь-коли можеш ступити i бути там у себе вдома, – так само, як це можу зробити я. Мало хто мае це, а можуть же мати всi.
– Не всi люди розумнi, – промовила Камала.
– Та нi, – вiдказав Сiддхартха, – рiч не в тiм. Камасвамi такий самий розумний, як я, а от спокою вiн у собi не мае. Зате iншi люди, що в них глузду, як у малих дiтей, – мають. Бiльшiсть людей, Камало, – мов той листок, що зiрвався з дерева. І летить вiн за вiтром, i крутиться, i, гойднувшись, лягае на землю. А ще iншi люди – iх менше – мов зорi, що линуть своiм шляхом, i вiтер до них не дiстае, i iхнiй закон та шлях – у них самих. З-помiж усiх учених людей та саман – а я знав iх багато – був i один такий Досконалий. Не забуду його повiк. Це – той Гаутама, Величний, що проповiдуе свое вчення. Тисячi учнiв щодня його слухають, проте всi вони – листя, що падае з дерева. У собi вони вчення й закону не мають.
Камала звела на Сiддхартху очi, всмiхнулась.
– Знов ти про нього, – сказала вона. – Знов у тебе саманськi думки?
Сiддхартха нiчого не вiдповiв, i вони вiддалися любовнiй грi – однiй з тридцяти чи сорока рiзних iгор, що iх знала Камала. Тiло в неi було пружке, як у ягуара чи як лук у мисливця; тому, хто вчився у неi кохати, вiдкривалось багато втiх i таемниць. Довго гралась вона iз Сiддхартхою, довго зваблювала його i вiдтручувала, збуджувала й стискала в обiймах, утiшалася його зграбнiстю, поки й здолала, i вiн знеможено вгомонився обiч.
Схилившись над Сiддхартхою, гетера довго дивилась йому в обличчя, у стомленi очi.
– Ти – найкращий з коханцiв, яких я знала, – замислено промовила вона. – Ти дужчий вiд решти, гнучкiший i поступливiший. Добре опанував ти мое мистецтво, Сiддхартхо. Колись, як я стану старшою, менi хотiлося б мати вiд тебе дитину. Але все ж таки, любий, ти зостався саманою, все ж таки ти мене не кохаеш. Ти не кохаеш нiкого. Хiба це не так?
– Мабуть, що так, – стомлено мовив Сiддхартха. – Я такий, як i ти. Ти теж не кохаеш, а то хiба стало б кохання для тебе мистецтвом? Такi люди, як ти i я, певно, не можуть кохати. А от звичайнi – можуть. Ось у чiм iхня таiна.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
