І Камала засмiялася гучно.
– Друже мiй, зi мною ще не бувало, щоб до мене приходив iз лiсу самана й просився в науку! Зi мною ще не бувало, щоб до мене приходив самана iз довгим чубом i в старiй та подертiй настегеннiй пов’язцi! Багато юнакiв навiдуеться до мене, е серед них i брахманськi сини, але ж вони приходять ошатно вбранi, у гарних черевиках, i чуби в них приемно пахнуть, а в гаманцях е грошi. Отакi юнаки тi, самано, що ходять до мене!
І вiдповiв Сiддхартха:
– Ось я й учуся в тебе, Камало. І почав це робити ще вчора. Я вже зголив собi бороду, зачесав i змастив свого чуба. Тепер, о прекрасна, менi бракуе вже не багато: гарноi одежi, вишуканих черевикiв i гаманця з грiшми. Знай же: Сiддхартха поклав був домогтися бiльшого, анiж такi дрiбницi, i вiн його домiгся. Як же менi не домогтися тепер того, що я намислив учора, – стати другом твоiм i навчитися в тебе утiх кохання! Ти ще сама побачиш, Камало, який тямовитий iз мене учень. Я навчився куди важчого, нiж те, чого маеш навчити мене ти. То невже ж тобi мало такого Сiддхартхи, який оце е, – з напомадженим чубом, але без одежi, без черевикiв i без грошей?
Засмiялась Камала i вигукнула:
– Нi, любий, такого ще мало! Сiддхартха повинен мати одежу – ошатну одежу, i черевики – гарнi черевики, i багато грошей у калитцi. І щоб вiн носив Камалi подарунки! Тепер зрозумiв ти, самано з лiсу? Тепер ти утямив?
– Ще й як утямив! – вигукнув Сiддхартха. – Як же менi не втямити того, що промовляють такi вуста! Твоi вуста, Камало, – мов щойно розламана смоква. Але й у мене вуста червонi та свiжi, вони пасуватимуть до твоiх, ось побачиш! Одначе скажи, чарiвна Камало, невже ти зовсiм не боiшся самани з лiсу, що прийшов учитись кохання?
– Чом же я маю боятись самани, дурного самани з лiсу, який жив серед шакалiв i якому й невтямки, що таке жiнка?
– О, цей самана дужий, вiн не знае страху i може тебе, юна красуне, присилувати!
– Нi, самано, цього не боюсь я. Хiба хоч один iз саман, а чи з брахманiв коли-небудь боявся, що хтось прийде, схопить його й силомiць забере в нього вченiсть, благочестя i глибокодумнiсть? Нi, бо все це належить йому, i вiн вiддае тiльки те, що хоче, й тiльки тому, кому хоче. Те саме, достоту те саме i з Камалою та втiхами кохання. Рожевi й чарiвнi в Камали вуста, але спробуй припасти до них проти ii волi, i тобi не дiстанеться й краплi вiд iхньоi насолоди. А як же вони вмiють дарувати насолоду!.. Ти тямовитий, Сiддхартхо, тож затям собi й таке: кохання можна випросити, купити, дiстати в подарунок, стрiти на вулицi, однак силомiць його не вiзьмеш. Отож ти обрав не той шлях, самано. Нi, шкода було б, якби такий славний юнак, як ти, узявся до дiла не з того боку.
Сiддхартха всмiхнувсь i вклонився.
– Так, шкода було б, Камало, ти правду сказала! Це було б дуже шкода! А я не хочу втрачати й краплi насолоди з твоiх вуст, як не хочу й того, щоб ти втрачала насолоду iз вуст моiх! Що ж, хай буде по-твоему, домовимося так: Сiддхартха вернеться до тебе тодi, як матиме те, чого йому ще бракуе, – одяг, черевики й грошi. Але скажи, о чарiвна Камало, чи ти даси менi ще одну невеличку пораду?
– Пораду? Чом не дати! Хто ж не дасть залюбки пораду бiдному, темному саманi, що жив у лiсi серед шакалiв?!
– Тож порадь, люба Камало: куди я маю податися, щоб як можна скорiш роздобути одяг, черевики та грошi?
– Це знае, мiй друже, либонь, багато хто. Роби те, чого вчився, i за це люди дадуть тобi й грошi, й одежу, й черевики. Інакше бiдак грошей не добуде. А що ти вмiеш?
– Я вмiю думати. Вмiю чекати. Вмiю постувати.
– І все?
– Все. Ба нi, ще вмiю складати вiршi. Ти подаруеш менi за вiрш один поцiлунок?
– Якщо вiрш припаде менi до вподоби, то подарую. То що це за вiрш?
Сiддхартха на хвилю замислився, а тодi проказав:
У свiй тiнистий гай iшла чарiвна Камала.
Коло ворiт уздрiв ii засмаглий самана,
Побачив квiтку лотоса – i низько уклонивсь.
І вдячно Камала всмiхнулася йому.
«Як солодко ж, – юнак подумав, – не богам,
А Камалi чарiвнiй жертви нести».
Гучно заплескала Камала в долонi, аж на руках у неi задзвенiли золотi браслети.
– Славнi ти складаеш вiршi, засмаглий самано! А й справдi, нiчого зi мною не станеться, як подарую тобi за них цiлунок.
Вона притягла поглядом Сiддхартху до себе, вiн нахилився й торкнувся губами ii губiв, що були немов щойно розламана смоква. Довго цiлувала його Камала, i глибоко вражений Сiддхартха вiдчув, як вона його вчить, яка вона мудра, як полонить його, i вiдтручуе, i приваблюе знов. І збагнув Сiддхартха, що за цим першим цiлунком його чекае ще довга низка продуманих i випробуваних цiлункiв, i кожен iз них не буде схожий на решту. Важко дихаючи, Сiддхартха випроставсь, i цiеi хвилини вiн нагадував подивованого хлопчика, що раптом укмiтив, скiльки ж то на свiтi е мудрого й такого, чого треба навчитись.
– Якi ж гарнi у тебе вiршi! – вигукнула Камала. – Якби я була багата, то заплатила б тобi за них золотом. Одначе нелегко буде заробити вiршами стiльки грошей, скiльки тобi треба. Бо якщо ти хочеш стати Камалиним другом, то грошей тобi знадобиться багато.
– Як же ти вмiеш цiлуватись, Камало! – прошепотiв збентежений Сiддхартха.
– Так, цiлуватись я вмiю, саме тому менi й не бракуе одежi, черевичкiв, браслетiв i багатьох iнших речей. А от що вийде з тебе? Невже ти тiльки й умiеш, що думати, постувати та складати вiршi?
– Я знаю ще жертовнi гiмни, – вiдповiв Сiддхартха. – Але тепер уже не хочу iх спiвати. Знаю також заклинання, але теж бiльш не хочу iх проказувати. Читав я трактати…
– Стривай, – урвала його Камала. – Ти вмiеш читати? А писати?
– Звiсно, вмiю. Писати багато хто вмiе.
– Бiльшiсть людей писати не вмiють. І я не вмiю. Це добре, що ти вмiеш читати й писати. Дуже добре. І заклинання тобi ще знадобляться.
Цiеi митi вбiгла дiвчина-служниця й прошепотiла господинi щось на вухо.
– До мене гостi! – вигукнула Камала. – Йди вже, Сiддхартхо, хутчiй! І гляди, щоб нiхто тебе тут не побачив! Зустрiнемось завтра!
А служницi Камала наказала дати благочестивому брахмановi бiлу одiж. Не усвiдомлюючи, що з ним дiеться, Сiддхартха спам’ятавсь аж тодi, як служниця потягла його за собою, провела манiвцями до хатини в гаю й дала одiж. Затим пiдштовхнула в кущi й настiйливо попросила, щоб вiн якомога скорiше i непомiтно вибрався з гаю.
Сiддхартха залюбки зробив те, що йому й наказали. До лiсу вiн звик, отож пролiз крiзь живоплiт i нишком вислизнув з гаю. Задоволений повернувся вiн з одягом пiд пахвою до мiста. В одному заiздi, де спинялись на нiч подорожнi, Сiддхартха пiдiйшов до дверей, мовчки попросив iсти, мовчки прийняв окраець рисового пирога. «Певно, завтра, – подумав вiн, – iсти я вже нi в кого не проситиму».
Серце його раптом сповнили гордощi. Тепер вiн уже не самана, йому вже не доведеться жебрати. Сiддхартха кинув пирiг собацi й зоставсь без обiду.
«У цьому свiтi люди живуть дуже просто, – розмiрковував вiн. – Труднощiв тут не знають. Коли я був ще саманою, менi все давалося важко, завдяки зусиллям, i не бачив я просвiтку. А тепер усе легко – так легко, як ото вчитись у Камали цiлуватись. Тепер менi потрiбен лиш одяг i грошi, бiльш нiчого. Це – найближча моя невеличка мета, i я досягну ii без великого клопоту».
Сiддхартха давно вже розпитав, де Камала живе в мiстi, i на другий день прийшов до неi додому.
– Усе йде чудово! – вигукнула Камала, побачивши його. – Тебе жде Камасвамi, вiн у нашому мiстi найбагатший купець. Якщо ти йому сподобаешся, вiн вiзьме тебе на службу. Тож будь розумником, засмаглий самано! Я переказала йому про тебе через людей. Будь до нього привiтний, вiн чоловiк могутнiй. Але й надто скромним бути не треба! Я не хочу, щоб ти був у нього слугою, ти маеш стати йому рiвнею, а то я буду тобою невдоволена. Камасвамi старiе вже i ледачiе. Якщо ти припадеш йому до вподоби, вiн багато чого тобi довiрить.
Усмiхнувся Сiддхартха й подякував Камалi. А коли вона почула, що вiд учорашнього дня вiн нiчого не iв, то наказала служницям принести хлiба та фруктiв i нагодувати гостя.
– Тобi пощастило, – сказала Камала на прощання. – Перед тобою розчиняються однi дверi за одними. І як воно так дiеться? Чи, може, ти володiеш чарами?
Промовив Сiддхартха:
– Вчора я, Камало, сказав тобi, що вмiю думати, чекати й поститись, а ти вiдповiла, нiбито це нiчого не дае. Але це дае багато чого, Камало, ось побачиш. Ти сама побачиш, що «дурнi» самани в лiсi вчаться i вмiють багато гарних речей – таких, яких не вмiете ви. Ще позавчора я був пелехатий жебрак, учора я вже цiлував Камалу, а скоро я стану купцем i матиму грошi й усе, чому ти надаеш ваги.
– Це правда, – визнала Камала. – Але що б ти робив без мене? Що б iз тобою було, якби Камала тобi не помогла?
– Люба Камало, – промовив Сiддхартха й високо пiднiс голову, – коли я прийшов до тебе в гай, я ступив перший крок. Я поклав собi за мету навчитись у найчарiвнiшоi серед жiнок кохати. Вiд тоi хвилини, як я ухвалив цей намiр, я не мав сумнiву, що здiйсню його. Я знав, що ти менi допоможеш. Я знав про це вже тодi, як при входi до гаю зустрiвся з тобою поглядом.
– А якби я вiдмовилась?
– Ти не вiдмовилась. Ось послухай, Камало: коли кинеш у воду камiнь, то вiн швидко-швидко поспiшае на дно. Так бувае й тодi, коли Сiддхартха обирае мету, коли в нього з’являеться якийсь намiр. Сiддхартха нiчого не робить, вiн жде, вiн думае, вiн постуе. Але вiн проходить крiзь речi, як камiнь крiзь воду, – нiчого не роблячи, навiть не рухаючись; його просто тягне, вiн падае. Сама мета тягне його до себе, бо вiн не пускае в душу свою нiчого такого, що може стати метi на завадi. Це те, чого Сiддхартха навчився в саман. Це те, що невiгласи називають чаклуванням i гадають, нiби його коять демони. Демони не коять нiчого, демонiв нема взагалi. Чаклувати може кожен, кожен може домогтися своеi мети, якщо вмiе думати, якщо вмiе чекати, якщо вмiе постувати.
Мовчки слухала Камала Сiддхартху. І западав iй у серце голос його, погляд його очей.
