«Якщо це так тебе дратуе, Гiлтоне, iдьмо помандрувати – ти i я, там нiхто не буде нас турбувати».
«Як! Дозволити якомусь жартiвнику вижити нас iз власноi оселi? – обурився я. – Та все графство буде над нами зловтiшатися!»
«Іди спати, – просила вона. – Побалакаемо про це вранцi».
Раптом ii обличчя так зблiдло, що я помiтив це навiть при свiтлi мiсяця, а пальцi жiнки вп’ялися менi в плече. Щось рухалося в тiнi комори. Я побачив, як з-за рогу виповз темний зiгнутий силует i присiв перед дверима. Схопивши револьвер, я рвонув уперед, але дружина судомно обiйняла мене та втримала на мiсцi. Я намагався ii вiдштовхнути, але жiнка вчепилася в мене ще вiдчайдушнiше. Нарештi менi вдалося вирватися, але коли я вiдчинив дверi i добiг до комори, та особа вже зникла. Втiм, залишивши слiди свого перебування, бо на дверях були намальованi чоловiчки в танцi. Я оббiг весь сад, але нiде нiкого не знайшов. Однак, як це не дивно, незнайомець безумовно перебував десь неподалiк, адже коли вранцi я знову оглянув дверi комори, пiд тим рядком, який я вже бачив, виявилося ще кiлька нових чоловiчкiв.
– Ви iх скопiювали?
– Аякже. Їх було зовсiм небагато. Ось вони.
Чоловiк показав нам ще один аркуш паперу. Новий танок мав такий вигляд:
– Скажiть, – спитав Голмс i по його очах я побачив, що вiн дуже розхвилювався, – цi чоловiчки були дописанi до попереднього напису чи намальованi окремо?
– Вони були намальованi на нижнiй панелi дверей.
– Чудово! Це для нас найважливiше, бо вселяе в мене надiю. Прошу, пане Гiлтон Кьюбiтт, продовжуйте вашу цiкаву розповiдь.
– Та нема що додати, пане Голмс, крiм того, що я дуже розсердився на дружину за те, що вона завадила менi спiймати цього негiдника, котрий сховався. Вона запевняла, що боялася за мене. Спочатку у мене виникла пiдозра, що боялася вона зовсiм не за мене, а за нього, позаяк не сумнiвався, що вона знае, хто це такий i що означають його дивнi сигнали. Але голос моеi дружини й ii погляд, пане Голмс, мають властивiсть розсiювати будь-якi пiдозри, i тепер я вже не сумнiваюся, що вона справдi боялася за мене… Ось i все, що сталося. А тепер чекаю вiд вас поради, що маю робити далi. Мене аж тягне сховати в кущах п’ять-шiсть наших сiльських парубкiв. Вони дали б йому такого прочухана, що назавжди залишив би нас у спокоi.
– Боюся, що настiльки складну справу не вилiкувати такими простими лiками, – сказав Голмс. – Скiльки часу ви можете пробути в Лондонi?
– Маю повернутися сьогоднi ж, бо не можу залишити дружину на нiч на самотi. Вона дуже нервувала i просила мене повернутися якнайскорiше.
– Мабуть, маете рацiю. Але якби ви могли залишитися, я через день або через два поiхав би разом iз вами. У будь-якому разi, залиште менi цi папiрчики. Незабаром я приiду до вас i, цiлком iмовiрно, проллю певне свiтло на цю справу.
Шерлок Голмс тримався зi своiм звичайним професiйним спокоем, але я так добре його знав, що бачив: вiн дуже схвильований. Заледве широка спина Гiлтона Кьюбiтта зникла за дверима, як мiй приятель кинувся до столу, розклав перед собою папiрцi з чоловiчками в танцi та заглибився в обчислення. Впродовж двох годин вiн заповнював сторiнку за сторiнкою цифрами та лiтерами. Ця робота так захопила його, що вiн, мабуть, зовсiм забув про мою присутнiсть. Коли справа ладналася, вiн починав наспiвувати та насвистувати, коли ж безпорадно розводив руками, то непорушно сидiв iз похмурим чолом i лупав очима. Нарештi сищик задоволено вигукнув, схопився з крiсла i заметушився по кiмнатi, потираючи руки. Потiм вiдправив довгу телеграму.
– Якщо менi дадуть вiдповiдь таку, як сподiваюся, ваша книжка, Ватсоне, збагатиться описом новоi пригоди, – мовив вiн. – Завтра, ймовiрно, ми з вами поiдемо до Норфолка й остаточно розкриемо таемницю, що додала нашому приятелю стiлькох неприемностей.
Зiзнаюся, що мене мучила цiкавiсть, але я знав, що Голмс любить давати пояснення лише тодi, коли сам вважае це за потрiбне, i терпляче чекав, коли вiн зволить подiлитися зi мною своiм вiдкриттям.
Але вiдповiдь на телеграму не прийшла. Впродовж двох днiв Голмс нетерпляче прислухався до кожного дзвiночка. Увечерi наступного дня ми отримали листа вiд Гiлтона Кьюбiтта. Вiн повiдомляв, що у нього все гаразд, лише на пiдставцi сонячного годинника сьогоднi вранцi з’явився найдовший напис. До листа додавалася точна його копiя. Ось вона:
Голмс зiгнувся над цим химерним малюнком i раптом, схопившись на ноги, зойкнув здивовано та сердито. Його заклопотане обличчя спохмурнiло.
– Ми дозволили цiй справi зайти надто далеко, – сказав вiн. – Якi потяги вирушають до Норт-Волшему ввечерi?
Я зазирнув у розклад. Останнiй потяг тiльки-но вiдiйшов.
– Доведеться ранiше поснiдати i iхати першим ранковим потягом, – зiтхнув Голмс. – Наша присутнiсть там украй необхiдна. Ага! Ось i телеграма, яку я чекав. Стривайте хвилиночку, панi Гадсон, можливо, нам знадобиться послати вiдповiдь. Нi, все йде так, як я i очiкував. Ця телеграма остаточно доводить, що ми не маемо права бiльше тримати пана Гiлтона Кьюбiтта в незнаннi про стан справ, бо наш недалекий норфолкський сквайр потрапив у винятково небезпечну павутину.
Переходячи до закiнчення цiеi похмуроi iсторii, яка здалася менi спочатку такою безглуздою та кумедною, я ще раз переживаю весь той жах, який менi довелося пережити тодi. Як би я хотiв мати можливiсть повiдомити читачам, що ця iсторiя скiнчилася щасливо для всiх! Але моя праця – точний лiтопис фактiв, тому змушений простежити аж до похмурого кiнця весь дивний ланцюг подiй, через якi за кiлька днiв про садибу Рiдлiнг-Торп-Менор загомонiла вся Англiя.
Не встигли ми зiйти в Норт-Волшемi та повiдомити, куди прямуемо, як до нас пiдбiг начальник станцii.
– Ви, мабуть, детективи з Лондона? – спитав вiн.
Шерлок поглянув на нього з неспокоем.
– Чому ви так вирiшили?
– Тому що iнспектор Мартiн iз Норвiчу тiльки-но проiхав. Чи, можливо, ви лiкарi? Вона ще жива. Може, ви ще встигнете ii врятувати… для шибеницi.
Голмс був похмурий i стурбований.
– Ми iдемо до Рiдлiнг-Торп-менору, – заявив вiн, – але нiчого не чули про те, що там сталося.
– Страшна справа! – заламав руки начальник станцii. – Їх обох постреляли: i пана Гiлтона Кьюбiтта, i його дружину. Вона вистрелила спочатку в нього, а потiм у себе. Так кажуть служницi. Вiн помер, а вона при смертi. Боже, найдавнiший рiд Норфолкського графства! Всi у нас його так поважали!
Не зронивши й слова, Голмс стрибнув в екiпаж i протягом всiеi семимильноi подорожi жодного разу не розтулив вуст. Не часто траплялося менi бачити товариша в такому похмурому настроi. Вiн i ранiше, протягом усiеi нашоi поiздки з Лондона, вiдчував якусь тривогу, й я вже з самого початку помiтив, iз яким неспокоем сищик переглядае вранiшнi газети. Але тепер, коли раптово сповнилися його найгiршi побоювання, детектив нiби закам’янiв вiд печалi. Сидiв, вiдкинувшись назад, занурений у важкi думи.
А тим часом ми проiжджали однiею з найцiкавiших мiсцин Англii. Все сучасне населення цього краю тулиться в негусто розкиданих хатинках, але на кожному кроцi над зеленою рiвниною здiймаються величезнi чотирикутнi банi церков, що свiдчить про колишню славу та колишне процвiтання староi схiдноi Англii.
Нарештi за зеленим урвищем з’явилася фiолетова смуга Нiмецького моря, i кучер держаком батога вказав нам на два гострi дахи, що стирчали з-за гущi дерев:
– Ось вам i Рiдлiнг-Торп-менор.
Коли ми пiд’iхали до будинку, я помiтив перед ним чорну комору, що стояла за тенiсним майданчиком, i сонячний годинник на п’едесталi. Верткий чоловiчок iз напомадженими вусами миттю зiстрибнув iз високого екiпажа. Це був iнспектор Мартiн iз Норфолкського полiцiйного управлiння. Вiн страшенно здивувався, почувши iм’я мого приятеля.
– Даруйте, пане Голмс, адже злочин було скоено о третiй годинi ранку! Яким же чином вам вдалося вiдразу дiзнатися про нього в Лондонi i прибути сюди одночасно зi мною?
– Я його передбачив. Їхав, щоб йому запобiгти.
– Отже, ви маете iнформацiю, якоi не маемо ми, бо загалом, здаеться, вони жили в мирi.
– У мене е лише та iнформацiя, яку я отримав вiд чоловiчкiв у танцi, – заявив Голмс. – Про це розповiм вам потiм. Я спiзнився: трагедiя сталася, менi не вдалося iй запобiгти… Ну що ж, нехай, у такому випадку, тi знання, якi маю, допоможуть горувати закону. Проведете слiдство спiльно зi мною чи волiете, щоб я дiяв на власну руку?
– Для мене велика честь працювати разом iз вами, пане Голмс, – захоплено вигукнув iнспектор.
– У такому разi я хотiв би, не гаючи часу, вислухати свiдкiв та оглянути мiсце, де було скоено злочин.
Інспектор Мартiн був настiльки тямущий, що дозволив моему приятелю дiяти по-своему. Сам вiн обмежився тим, що уважно спостерiгав за роботою Шерлока. Мiсцевий лiкар, сивобородий старигань, котрий саме вийшов iз кiмнати панi Гiлтон Кьюбiтт, повiдомив, що ii стан серйозний, але не безнадiйний. Проте до тями вона прийде, либонь, не скоро, позаяк куля зачепила мозок. На запитання, чи вона сама в себе вистрелила чи в неi вистрелив хтось iнший, медик не наважився дати певну вiдповiдь. У будь-якому разi, пострiл був зроблений iз дуже близькоi вiдстанi. У кiмнатi знайшли лише один револьвер, вистрелили два набоi. Пан Гiлтон Кьюбiтт убитий пострiлом прямо в серце. Можна було з однаковою ймовiрнiстю припустити i те, що чоловiк вистрелив спочатку в дружину, а потiм у себе, i те, що злочинницею була саме жiнка, адже револьвер лежав на пiдлозi на однаковiй вiдстанi вiд обох.
– Ви торкалися вбитого? – спитав Голмс.
– Нi. Ми лише пiдняли та перенесли ледi, бо не могли залишити ii пораненою на пiдлозi.
– Ви давно тут, лiкарю?
– З четвертоi години ранку.
– Приходив хтось, крiм вас?
– Авжеж, констебль.
– Ви щось тут совали?
