Я так i зробив. Вiтер увiрвався у вiкно, суха солома спалахнула та затрiщала, коридор наповнився сiрим димом.
– Тепер, Лестрейде, чекатимемо свiдка. Ага, друзi, лементуйте: «Пожежа!» Ну, раз, два, три…
– Пожежа! – заверещали ми щосили.
– Дякую. Ще раз будь ласка.
– Пожежа!!! Горимо!
– Ще раз, джентльмени, всi разом.
– Пожежа!!!
Лемент наш було чутно, мабуть, в усьому Норвудi. І тут сталося те, чого нiхто не очiкував. У дальньому кiнцi коридора, де, як ми всi думали, була глуха стiна, раптом прочинилися дверi, i звiдти вистрибнув, як заець iз нори, маленький миршавий чоловiчок.
– Чудово, – сказав Голмс iз холодною iнтонацiею. – Ватсоне, вiдро води на солому. Годi! Лестрейде, дозвольте представити вам нашого головного свiдка, мiстера Джонаса Олдейкра.
Лестрейд сторопiв i витрiщився на худого чоловiчка, який мружився вiд яскравого свiтла та диму, позираючи то на нас, то на тлiючу солому. У нього було дуже неприемне обличчя – хитре, зле, хиже, iз метушливими сiрими очима та бляклими вiями.
– Що ж це означае?! – нарештi гаркнув Лестрейд. – Ви що робили там увесь цей час, га?
Олдейкр знiяковiло захихотiв i зiщулився пiд спопеляючим поглядом грiзного детектива.
– Нiчого поганого…
– Нiчого поганого?! Ви зробили все, щоб невинну людину повiсили на шибеницi! Якби не цей джентльмен, вам би це вдалося!
Чоловiчок замахав руками:
– Що ви, сер, що ви, я просто хотiв пожартувати…
– Пожартувати?! Зате ми з вами жартувати не будемо! Вiдведiть його у вiтальню та тримайте там до мого приходу. Мiстере Голмс, – продовжував вiн, коли полiсмени пiшли, – я не мiг говорити при пiдлеглих, але зараз скажу, i нехай доктор Ватсон також чуе: ви вчинили диво! Хоча й не розумiю, як вам це вдалося. Ви врятували життя невиннiй людинi та запобiгли жахливому скандалу, котрий зруйнував би мою кар’еру.
Голмс iз усмiшкою поплескав Лестрейда по плечу.
– Замiсть зруйнованоi кар’ери – блискучий успiх! Вас чекае не ганьба, а слава. Вiдкоригуйте трохи звiт, i всi побачать, як важко одурити iнспектора Лестрейда.
– Ви не хочете, щоби згадувалося ваше iм’я?
– У жодному разi. Нагородою для мене е сама робота. Можливо, i менi колись вiддадуть належне, якщо я дозволю моему старанному бiографу взятися за перо. Як ви гадаете, Ватсоне? Але огляньмо нору, де ховався пацюк.
Заштукатурена фанерна перегородка з майстерно прихованими в нiй дверима вiдгороджувала вiд торцевоi стiни клiтку довжиною в шiсть футiв, куди денне свiтло проникало крiзь щiлини мiж балками пiд дахом. Усерединi стояли стiл, крiсло та лiжко, був запас води, iжа, кiлька книг, якiсь папери.
– Ось що означае – бути будiвничим, – зауважив Голмс, виходячи в коридор. – Нiхто не знав про цей притулок, крiм, звiсно, його економки. До речi, Лестрейде, я б порадив вам, не гаючи часу, додати i ii до своеi здобичi.
– Я негайно це зроблю, мiстере Голмс. Розкажiть лише, як ви дiзналися про сховок?
– Я припустив, що «вбитий» ховаеться десь у будинку. Вимiрявши кроками коридор другого поверху, я побачив, що вiн на шiсть футiв коротший за нижнiй. Ясно, що сховок мiг бути лише там. Я був упевнений, що вiн не витримае, почувши крики: «Пожежа! Горимо!» Певна рiч, можна було просто увiйти туди й заарештувати пройдисвiта, але менi хотiлося трохи побавитися. Нехай вiн сам вийде на свiт Божий. Крiм цього, я прагнув трохи помститися за вашi ранковi глузування.
– Вам це блискуче вдалося, мiстере Голмс. Але як ви взагалi здогадалися, що вiн у будинку?
– За вiдбитком пальця, Лестрейде. Пригадуете, як ви сказали: «Все ясно!»? Все було справдi ясно. Напередоднi вiдбитка не було – у цьому я був упевнений. Як ви могли помiтити, деталi мають для мене велике значення. Ранiше я ретельно оглянув весь передпокiй i достеменно знав, що стiна була чиста. Отже, вiдбиток з’явився вночi.
– Але як?
– Дуже просто. Коли Олдейкр iз Мак-Фарлейном розбирали папери, Джонас Олдейкр мiг пiдсунути юнаковi конверт, а той, запечатуючи його, натиснув на м’який сургуч великим пальцем. Вiн мiг зробити це мимоволi й одразу забути. А може, Олдейкр i не пiдсовував, а все вийшло якось само собою, i вiн сам не очiкував, що вiдбиток може знадобитися. Але потiм, сидячи у своiй норi та мiркуючи, вiн зрозумiв, що за допомогою вiдбитка можна сфабрикувати незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А вже зняти восковий злiпок iз сургучевоi печатки, вколоти палець голкою, вичавити на вiск кiлька крапель кровi i прикласти до стiни в передпокоi – власною рукою чи рукою домовпорядницi було зовсiм не важко. Б’юся об заклад, серед паперiв, якi прихопив iз собою у сховок наш самiтник, ви знайдете й конверт iз вiдбитком великого пальця на сургучевiй печатцi.
– Дивовижно! – вигукнув Лестрейд. – Чудово! Ось тепер усе справдi ясно, як день. Але навiщо йому знадобилася вся ця iнсценiзацiя, мiстере Голмс?
Я розважався, дивлячись на детектива: зараз перед нами був не зарозумiлий переможець, а боязкий шанобливий учень.
– Це зовсiм нескладно. Джентльмен, котрий чекае нас унизу, мае злiсний, жорстокий i мстивий характер. Ви знаете, що вiн колись пропонував замiжжя матерi Мак-Фарлейна й отримав вiдкоша? Не знаете, звiсно! Я ж казав, що спочатку треба було iхати до Блекгiта, а вже потiм до Норвуда… Вiн не пробачив образи, адже саме так сприйняв вiдмову, i все життя його хитрий, пiдступний розум виношував план помсти. Останнi рiк-два справи його похитнулися, ймовiрно, через таемнi спекуляцii. Й одного чудового дня вiн зрозумiв, що не вийде сухим iз води. Тодi й вирiшив одурити своiх кредиторiв i виписав кiлька чекiв на значнi суми на iм’я такого собi мiстера Корнелiуса, котрим, на мою думку, i е Олдейкр. Я ще не встиг встановити долю чекiв, але не сумнiваюся, що вони переказанi на iм’я цього Корнелiуса в якесь провiнцiйне мiстечко, куди Олдейкр, котрий веде подвiйне життя, час вiд часу приiжджав. Задум його загалом, як менi здаеться, такий: зникнути, з’явитися деiнде пiд iншим iм’ям, отримати грошi та почати нове життя. Вiн вирiшив одночасно втекти вiд кредиторiв i помститися. Бездоганна, неперевершена за своею жорстокiстю помста! Його, нещасного старого, вбивае з корисливих мотивiв единий син його колишньоi коханоi. Вигадано й реалiзовано майстерно. Мотив убивства – заповiт, таемний нiчний вiзит, про який не знають навiть батьки, «забутий» цiпок, плями кровi, обгорiлi останки якоiсь iстоти, гудзики в попелi – усе, як у книжцi пишуть. Цей павук сплiв павутину, що мала знищити Мак-Фарлейна. Я, у будь-якому разi, ще двi години тому не знав, як його врятувати. Але Олдейкру забракло почуття мiри – чесноти, необхiдноi справжньому митцю. Йому захотiлося покращити й так уже досконалий витвiр. Сильнiше затягнути мотузку на шиi нещасноi жертви. Цим усе й зiпсував. Ходiмо, Лестрейде, донизу. Хочу в нього щось спитати.
Олдейкр сидiв у своiй вiтальнi, обабiч його крiсла стояли правоохоронцi.
– Шановнi джентльмени, це був усього лише жарт, – скиглив вiн благально, не зупиняючись. – Запевняю, сер, я сховався тiльки потiм, аби поглянути, як моi друзi реагуватимуть на мое зникнення. Ви ж чудово розумiете, я б нiколи не дозволив, щоб iз бiдним Мак-Фарлейном щось сталося.
– А це вже вирiшуватиме суд, – проголосив Лестрейд. – А поки що ви заарештованi за звинуваченням у змовi та спробi навмисного вбивства.
– Що стосуеться ваших кредиторiв – то вони, ймовiрно, зажадають конфiскацii банкiвського рахунку мiстера Корнелiуса, – додав Голмс.
Чоловiчок сiпнувся й злiсним поглядом вп’явся в Голмса.
– Бачу, що багато чим вам зобов’язаний, – прошипiв вiн. – Колись я з вами ще порахуюся.
Голмс усмiхнувся.
– Боюся, що найближчим часом вам буде не до цього. До речi, що ви поклали в штабель разом iз старими штаньми? Здохлого собаку, кролiв чи ще щось? Не хочете казати? Як нелюб’язно з вашого боку! Гадаю, що пари кроликiв було досить. Будете писати про Норвудську справу, Ватсоне, – смiливо пишiть про кролiв. Істина десь поруч…
Пригода з чоловiчками в танцi
Упродовж багатьох годин Шерлок Голмс сидiв, зiгнувшись над скляною колбою, в якiй варилося щось винятково смердюче. Його голова була опущена на груди, i вiн здавався менi схожим на дивну цибату птаху з тьмяним сiрим пiр’ям i чорним чубчиком.
– Отже, Ватсоне, – озвався вiн несподiвано, – ви не маете намiру вкладати своi заощадження в пiвденноафриканськi цiннi папери?
Я аж сiпнувся вiд подиву, бо ще не звик до надзвичайних здiбностей Голмса, i це раптове вторгнення в найпотаемнiшi моi думки було для мене незбагненне.
– Але звiдки, до бiса, ви про це дiзналися? – спитав я.
Сищик обернувся на крiслi, тримаючи в руцi запалену пробiрку, i його глибоко посадженi очi радiсно заблистiли.
– Зiзнайтеся, Ватсоне, що ви цiлком збитi з пантелику, – сказав вiн.
– Зiзнаюся.
– Менi варто було б змусити вас написати про це на аркушi паперу та пiдписатися.
– Чому?
