– А ви, я бачу, гарний батько. У наш час рiдко можна зустрiти чоловiка, котрий придiляе достатньо уваги вихованню сина. Основна маса або в роботi, або в пиятиках…
– Я поганий батько, дiвчино. Але намагаюсь виправитись.
Вона з розумiнням змахнула головою.
– Ну тодi нехай вам щастить у цьому.
– Дякую.
На вулицi Андрiй вiдшукав таксофон.
– Таня, я йду до вас.
– Приходь, хiба я бороню? – голос колишньоi дружини був позбавленим жодних iнтонацiй. – Сашко про тебе ще зранку запитував. Двi години у вас буде.
– А чому лише двi?
– Що я чую, Соколовський? – засмiялася Тетяна. – Ранiше тебе вистачало максимум на годину. Далi завжди кудись мав бiгти. Тебе що потурили з мiлiцii?
– Поки ще нi. То чому лише двi години?
– Ми увечерi йдемо у гостi.
– До кого?
– А яка тобi, власне, рiзниця? Сьогоднi свято, люди вiдпочивають вiд роботи i ходять один до одного у гостi. Якщо вони, звичайно, нормальнi люди, а не схибленi менти.
Андрiй пропустив кепкування повз вуха.
– Ти знайшла чергового кандидата у чоловiки i знову тягнеш до нього малого. Так ти позбавляеш себе жодного шансу. Можливо для тебе це новина, але чоловiки не надто у великому захватi вiд знайомства з чужими дiтьми.
– Дякую, що попередив. Не рiвняй усiх по собi. До речi, поспiшай, адже час iде.
Андрiй повiсив слухавку i пiшов у бiк вулицi Князiв Корiатовичiв. За двi години вони не встигнуть скласти модель крейсера, але це краще, анiж нiчого. Вiн знав, що попри зовнiшню зверхнiсть, Тетяна теж очiкуе на його вiзити. Може не з таким нетерпiнням, як син, але очiкуе. Пристрасть, яка колись палала мiж ними, давно пригасла, проте не згасла зовсiм i десь далеко, у глибинi душi, вони вiдчували вiдголоски колишнього кохання.
Роздiл 13
3 травня 1996 року. 14.30.
м. Хмельницький. Вул. Проскурiвська.
Майданчик поблизу мiського телеграфу
На невеличкому майданi у центрi Хмельницького, бiля побудованоi наприкiнцi дев’ятнадцятого сторiччя будiвлi, у якiй тепер розташовувався телеграф, здавна збиралися громадяни, котрi потерпали вiд наркотичноi залежностi, а якщо простiше – наркомани. Чому вони обрали для своiх тусовок саме це мiсце, залишаеться таемницею, адже бiля телеграфу було значно бiльше мiлiцейських патрулiв, анiж будь-де. Як би там не було, але у 1996 роцi на перехрестi вулиць Проскурiвськоi i Котовського вiд ранку до пiзнього вечора, без вихiдних i свят чергували кiлька колоритних осiб з пергаментно-жовтим кольором обличчя. З вилицями, якi чiтко вимальовувались з-пiд шкiри, позбавленоi хоча б незначного жирового прошарку, i з худими ногами. Одягнутi абияк, бруднi, з тужливими поглядами мутних очей, очiкували вони на iнформацiю про те, де i коли буде можливiсть купити «ширку» – смердючу коричневу рiдину з вмiстом опiуму. Стать цих осiб могла бути рiвно як чоловiчою, так i жiночою, а кiлькiсть рiзнилась вiд кiлькох чоловiк, до кiлькох десяткiв. Одно iх поеднувало – вiдсутнiсть майбутнього. Частi патрулi ППС[6 - ППС – патрульно постова служба.] досить безцеремонно поводилися з наркоманами, iнодi витрушуючи вмiст iхнiх кишень безпосередньо серед заповненого перехожими тротуару, або завертаючи iх цiлими караванами в найближче пiдворiття для «профiлактичних бесiд».
Анжела, двадцятишестирiчна бiлявка з залишками колишньоi вроди на обличчi, швидко повернулася спиною до двох сержантiв у мiлiцейських одностроях з гумовими кийками при поясi. Хотiла вже пiрнути у дверi телеграфу, коли почула глузливе: «Ба! Якi люди! Чи тебе я бачу, Анжело?!» З вiдчуттям безсилоi лютi Анжела розпiзнала в одному з двох сержантiв не дуже давнього i зовсiм не доброго знайомого. Звичайно, Таран! З усiх «пепсiв» Центрального райвiддiлу, Тарана вона ненавидiла найбiльше. Хоч системнiй наркоманцi, якою вже близько року була Анжела, не варто очiкувати добра вiд будь-якоi людини з мiлiцейським посвiдченням, Таран, без сумнiву, був найгiршим паскудством з-промiж усiх. Вiн був вихiдцем з якогось дуже далекого i забитого села. На додачу не вiдрiзнявся, м’яко кажучи, високим ростом i фiзичною силою, а також мав червоне вiд вугрiв обличчя й скривленого набiк довгого носа. Напевне тому намагався утвердитись над власним комплексом неповноцiнностi за допомогою мiлiцейського посвiдчення i форми. А зваживши на те, що Таран був простим сержантом ППС, силу його самоствердження випробовували тi представники схильноi до правопорушень верстви населення, якi були захищенi найгiрше, тобто наркомани. І Анжела страждала вiд владних повноважень сержанта Тарана бiльше за iнших. Все тому, що колись прилюдно дозволила собi образити мiлiцiонера, обiзвавши його «прищавим наполеончиком». Таран такого не вибачав. Тож поводився з нею без жодних натякiв на ввiчливiсть. Минулоi зими завiв у двiр за телеграфом i так закрутив у неi на шиi шарф, що Анжела почала задихатися i втратила свiдомiсть. І це без жодноi провини – досвiдченi наркомани, стоячи бiля будiвлi телеграфу, нiколи не мали при собi наркотичних речовин. Мiг Таран безцеремонно «обшмонати» дiвчину. Навiть не дивлячись на те, що, згiдно з законом, чоловiк не мав на це права. Але кому буде скаржитись безправна наркоманка? Одного разу Таран наказав iй зняти джинси й продемонструвати, що вона не тримае шприц з наркотиками у трусиках. І вона пiдкорилася. Тому що iнакше Таран зробив би ii життя зовсiм нестерпним. Анжела нiколи не вiдрiзнялася легковажнiстю у статевому життi, але, якщо б Таран захотiв, вiн легко змiг би ii згвалтувати. І Анжела б навiть не подумала заявляти на нього. Їй елементарно не повiрять колеги Тарана. А в якостi помсти вона легко отримае шприц з кiлькома кубиками «ширки» у кишеню, а разом з цим путiвку на зону, тривалiстю у два-три роки. І якщо досi Таран ще не намагався схилити Анжелу до статевого зв’язку, то лише через побоювання пiдхопити ВІЧ, якого у середовищi наркоманiв було бiльш анiж достатньо. Анжелу Бог милував вiд зарази, але вона розумно користувалася таким захистом i нiколи не намагалася довести, що вона здорова.
– Чого нудьгуеш, Анжело? – Таран вiдверто глузував. Вiн позирав на неi знизу вверх. Анжела мала середнiй зрiст навiть як для дiвчини, але на рiвнi ii обличчя був лише лискучий козирок Таранового кашкета.
– І не думала нудьгувати, – внутрiшне холодiючи, вiдповiла Анжела.
– Чого ж морда така кисла? Не знайшла чим ширнутися?
– Не знайшла.
– І у кишенях нiчого зайвого не маеш?
– Уяви собi!
Таран вiдступив на крок i присвиснув:
– Тю, а ти нахабнiеш! Дивись як хоробро розмовляти почала!
Анжела зiтхнула.
– Чого ти хочеш?
– Я багато чого хочу. Але давай не будемо про це. Давай краще поговоримо про те, чого ти не хочеш? Наприклад: ти ж не хочеш посидiти у райвiддiлi? Знаю: не хочеш, адже у такому випадку «роздачу» пропустиш i буде тебе кумарити до ранку. І ще ти не хочеш псувати настрiй працiвникам мiлiцii. Правда?
Анжела поглянула на напарника Тарана. Такий самий «наполеончик», тiльки трiшки молодший. Очевидно, не такий нахабний як Таран. Але то пусте – у нього вправний учитель. Цей не завадить Тарану зробити усе, що той лише забажае. А якщо вона справдi пропустить «роздачу» – тобто можливiсть купити у потаемному мiсцi наркотики, нiч стане нестерпною. Тут Таран мав рацiю. Вона перевела стомлений погляд на сержанта.
– Скiльки?
– Мiльйон, – знизав плечима той.
– У мене немае стiльки. І я ще сьогоднi нiчого не iла. Дам сто тисяч.
Таран приречено зiтхнув:
– Ех, i чого ви такi злиденнi всi? Ну давай…
За кiлька хвилин Анжела, передавши в примiщеннi телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пiшла геть. Можливо хоч сьогоднi вона зробить над собою зусилля i зможе прожити день без триклятих наркотикiв? Коли проходила Проскурiвською повз будiвлю ЦУМу, ii хтось покликав. Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула вiд радощiв. За два кроки вiд неi стояв Вiталiк Потапчик, з яким колись навчалась у iнститутi. Вона на першому курсi, а вiн на п’ятому. Це було до замiжжя, розлучення i наркотичноi ями. У iншому життi.
– Анжелко, привiт! – Потап, здавалося, щиро зрадiв зустрiчi.
– Вiталiк… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачiска, дорогi окуляри вiд сонця, моднi малиновий пiджак i чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиi. Анжелi раптом стало соромно – вона немов зором сторонньоi людини побачила себе – старенька китайська курточка i затертi джинси. Фарбоване бiляве волосся розтрiпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула.
– Вибач, я поспiшаю…
– Та стiй ти! – перегородив дiвчинi дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто?
– Нiхто мене не ображав.
Потап уважнiше приглянувся до обличчя староi знайомоi i все зрозумiв.
– Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’емо вина i ти все менi розповiси. Може чим i допоможу. Ось, познайомся.
Потап повернувся i Анжела помiтила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмi.
