– Так, приiхали. Квартира тринадцята, хлопцi. Мислю, що це мае бути перший пiд’iзд, четвертий або п’ятий поверх. – Андрiй по радiостанцii викликав другу машину. – Двох чоловiк на протилежний бiк, пiд вiкна, водiй залишаеться в машинi напоготовi, решта зi мною. І зберiгаемо тишу.
Вiн вже хотiв вийти з машини, коли його зупинив голос Кондратишина:
– Андрiй, дивись! – старший лейтенант вказував вперед, в бiк пiд’iзду до якого вони прямували.
Придивившись, Андрiй помiтив високого молодого чоловiка у джинсовому костюмi з великою спортивною валiзою на плечi. Чоловiк, не оглядаючись, простував до виходу з двору.
– Софронов, здаеться! – додав Кондратишин.
Але Андрiй вже й сам упiзнав «клiента».
– Так, давай потроху за ним, – скомандував вiн водiю. – Коли порiвняемось, одразу ставай. Виходимо всi i валимо його мордою до землi.
Коли поряд з ним запищали гальма автомобiля, Софрон уже не мав сумнiву, що це вiдбуваеться не випадково. Вiн швидко розвернувся, зiрвав з плечей ремiнь валiзи i, розмахнувшись, кинув ii в груди першому з тих, хто вискочив iз автомобiля. Здаеться попав, але перейматись цим вже не було часу. Щодуху побiг геть з двору, на ходу дiстаючи з кишенi пiстолет. Позаду чув, як двiчi клацнули автоматнi затвори i хтось крикнув:
– Стояти!
Вiн, не цiлячись, двiчi вистрiлив назад i добавив швидкостi. У вiдповiдь тишу розiрвала коротка автоматна черга. Свисту куль Софрон не почув, очевидно стрiляли в повiтря. Зате, наближаючись, загупали важкi черевики працiвникiв «Беркута». Звиклi до фiзичних навантажень i довгих кросiв, спецназiвцi навряд чи дали б йому шанс у довгих перегонах. Софрон вискочив за рiг сусiднього будинку, i тут йому посмiхнулась удача – не далi як за десять крокiв вiд нього сидiв у сiдлi скутера молодий хлопчина у шортах i чорнiй майцi. Вiн, посмiхаючись, щось говорив до худорлявоi дiвчини. Та слухала, зрiдка хитаючи головою. Крихiтний двигун скутера тихенько муркотiв на холостих обертах. Прислухатися до розмови у Софрона не було часу. Потрiбно було дiяти так, щоб уникнути можливого опору i втрати дорогоцiнного часу. Тобто жорстко. Софрон з силою зацiдив хлопцю в потилицю кулаком i перехопив у нього руль. Удар був такоi сили, що молодик впав без пам’ятi. Дiвчина пронизливо скричала i вiдскочила на кiлька крокiв.
Коли Софрон крутнув рукоятку акселератора i полетiв вузькою стежкою, трьох мiлiцiонерiв вiд нього вiддiлювало лише кiлька крокiв. Андрiй, котрий наздогнав бiйцiв i навiть випередив одного з них, зрозумiв, що бандиту вдалося iх ошукати. Нi пiшки, нi на автомобiлi наздогнати Софрона вже не було шансiв. Боковим зором Андрiй помiтив, як старшина у малиновому беретi швидко став на одно колiно й навiв на утiкача ствол автомата. За якусь долю секунди Соколовський встиг побачити, що назустрiч Софрону, вiд якого iх вiддiлювало вже не менше пiвсотнi метрiв, стежкою рухалися кiлька постатей. Бiлий верх чорний низ – жiнка, рожеве з бiлим верхом пухнастих бантiв – дитина. Все, що вiн змiг зробити, це вхопити ствол автомата й рiзким рухом задерти його догори. «Калашников» гавкнув тричi й у вухах засвистiло.
– Вiдставити, – видихнув Андрiй. – Припинити вогонь.
Роздiл 12
1 травня 1996 року. 13.00.
МВ УМВС Украiни м. Кам’янець-Подiльський
До мiського вiддiлу внутрiшнiх справ Андрiй прибув далеко не в доброму гуморi. І причин для гарного настрою дiйсно було обмаль. Мало того, що Софронов випурхнув фактично з самих рук, нахабно вiдкривши вогонь по працiвникам мiлiцii, Соколовському робилося зле вiд передчуття кiлькостi писанини котру вiн, як старший оперативноi групи, мав виконати, в зв’язку з застосуванням зброi бiйцем його групи. І тепер Андрiй навiть не був впевненим, що вчинив правильно. Можливо, потрiбно було дати працiвниковi «Беркута» нагоду влучити у рухому цiль? Андрiй пригадав крихiтнi фiгурки перехожих на стежцi, у чий бiк летiв навiжений Софронов. Ними виявились миловидна молодиця рокiв тридцяти i блакитнооке чудо в охайному платтячку, з неймовiрних розмiрiв бiлоснiжним бантом на головi i червоною повiтряною кулькою у руках. Нi! Нiхто не мiг довести Андрiю, що навiть доля вiдсотка ризику влучити у них варта бiди, котра могла б вiдбутися у разi такого повороту. Цiль не завжди виправдовуе засоби. І нехай зараз капiтан Соколовський отримае добрячу «пiлюлю» за втечу Софронова, за стрiлянину i безталанного господаря скутера, котрого швидка забрала зi струсом мозку, вiн не жалкував. Рано чи пiзно той, хто став причиною усiх неприемностей, вiдповiсть за них. Це Андрiй знав напевне. Тому що вiн не вибачав людей, котрi дозволяли собi стрiляти в працiвникiв мiлiцii. Таким було одне з неписаних правил опера – подiбних людей потрiбно знищувати. Як скажених псiв.
Дещо розвiяв важкi думки Андрiя Забузький. Вiн, ввалившись до кабiнету з великою чорною валiзою, у котрiй загадково подзвонювало скло, сiв за свiй стiл i неквапом скинув оперативну кобуру з табельним «ПМ». Поглянув на Соколовського i Кондратишина.
– Чому такi кислi, друзi?
– А ти вже встиг за пивком змотатися? – вiдповiв питанням на питання Андрiй.
– І не подумав. Беркутята пригостили. Файнi хлопцi.
– Я помiтив, – хмикнув Кондратишин i вирушив до сумки з пивними пляшками. – Спочатку стрiляють, потiм думають. Тобi взяти, Андрiю?
Андрiй покрутив головою.
– Ще маю до Гончара на килим iти, з докладом.
– Ну, за це можеш бути спокiйним, – махнув рукою Забузький, вiдкоркував пляшку i зробив кiлька ковткiв. – Пан полковник доручив зiбрати рапорти Степановичу, а сам вiдбув у невiдомому напрямку позичати у сiрка очi. Холодне, може будеш?
Андрiй вiдмовився. Вiд Забузького вiн дiзнався про невдачу Гончара на адресi у Потапчика i про те, що решту бандитiв вдалося взяти без особливих проблем. Вiн дiстав з ящика столу кiлька аркушiв паперу i заходився складати рапорт. На це втратив майже годину, а о другiй, вiдчувши, що повинен вийти з остогидлих стiн мiськвiддiлу на свiже повiтря, попрощався з колегами, наостанок позичивши «до зарплатнi» у Забузького пiвмiльйона. Вже в порозi зустрiвся з ветераном, у котрого кiлька тижнiв тому зняли з автомобiля колеса. Той, сповнений праведного гнiву, одразу ж накинувся на Андрiя:
– Я бачу, справедливiсть по вiдношенню до громадян для нашоi мiлiцii лише пустий звук, – з пафосом мовив ветеран, трясучи сивою головою так, що задзвенiли кiлька десяткiв ювiлейних медалей на грудях.
– І що наштовхнуло вас на такий висновок, Петре…
– Іванович. Петро Іванович.
– То що ж, Петре Івановичу?
– А ви не здогадуетесь?
– Жодним чином.
– Я вже три тижнi бiгаю за вами й вашим начальством у пошуках правди, але на мене вперто не хочуть звертати уваги.
– Це вам лише здаеться. Вашою справою займаються.
Петро Іванович почервонiв вiд обурення.
– Знаю я, як ви займаетесь! Я свое здоров’я залишив на фронтi i тепер не в змозi на плечах носити овочi й фрукти з дачi додому. А мiж тим урожай тiеi самоi дачi не дае нам з бабою з голоду здохнути. На чому тепер маю привезти мiшок картоплi, коли машина майже мiсяць стоiть без колiс?
Андрiй мовчки дивився на спiвбесiдника. Що вiн мiг вiдповiсти? У словах старого теж була iстина. Держава, на яку вiн працював багато рокiв, пiд кiнець життя поставила його в такi умови, за яких вiн повинен був виживати. Тож старий просто боровся за свое життя i ненавидiв ту саму державу. Що ж поробиш, коли уособити казенну владу в очах бiдолахи довелося саме йому, капiтану Соколовському? Тому, кого безликий молох з абстрактним iм’ям «держава» сам обдаровував скупо i часто змушував жити «в позички».
– Я вас розумiю, Петро Іванович. І зараз йду саме за вашою справою. Найдемо ми вашi колеса, заспокойтеся.
– А ти мене не заспокоюй! Я на тебе скаржитися буду!
Андрiй розвiв руками.
– Ваше право. Тiльки начальника мiськвiддiлу зараз немае на мiсцi i сьогоднi вже, скорiш за все, не буде. А Степановичу, себто пiдполковнику Кульчицькому, ви на мене вже скаржилися.
Андрiй повернувся i покрокував геть. Вiн був не у тому настроi, щоб пояснювати очевидне людинi, котра не хотiла слухати його пояснень.
Вiн йшов вулицею, котра дихала на нього ласкавим ароматом весни, пiдставляв обличчя сонячним променям i радiв першим нiжно-зеленим листочкам на деревах. На час можна забути про «Форд» з трьома трупами, налитi кров’ю очi Софрона, що блиснули пекельною зненавистю, коли iхнi погляди зустрiлися. Не згадувати пихате обличчя Гончара i лисi колеса на вкритих брудом iржавих дисках, а також скарги пенсiонера, котрому невiдомi доки злодюжки ускладнили i без того нелегке життя. Назустрiч траплялися дiвчата. Вони, як i кожного року, зменшили кiлькiсть вбрання до критичного мiнiмуму за кiлька годин пiсля першого теплого подуву весни. Андрiй посмiхався iм i вiдчував, що у життi й насправдi е багато потрiбних i корисних речей поза роботою. Тетяна мала рацiю, потрiбно менше вiддавати часу роботi, а бiльше собi. Для багатьох людей так все й вiдбуваеться. Чомусь тiльки вiн так не мiг. Залишалась вiрогiднiсть, що робота в мiлiцii сама позбудеться його, як це часто-густо траплялося з справжнiми ментами, коли iх викидали на вулицю пiсля десятка лiт вiдданоi служби. Викидали за дрiб’язкову провину, а скорiше за неспроможнiсть вживатися з зажерливим начальством. Можливо тодi у життi Андрiя Соколовського щось змiниться на краще. Інакше вiн просто не зможе власною рукою вiдiбрати у себе роботу, котра стала сенсом його iснування.
В центрi Андрiй зайшов до дитячоi крамницi i довго ходив вздовж вiтрин з рiзнобарвними ляльками, конструкторами «Лего», iграшковими автомобiлями й роботами-трансформерами. На запитливi погляди продавцiв лише знизував плечима, мовляв, ще не вибрав. Нарештi зупинився бiля великоi яскравоi коробки, на якiй було зображено крейсер епохи росiйсько-японськоi вiйни.
– Дiвчино, я вибрав, – звернувся до продавщицi.
Та наблизилась.
– Гарна модель, – похвалила вибiр Андрiя. – Проте досить складна. Скiльки рокiв вашому хлопчику?
– Вiсiм.
– Тодi мусите складати корабель разом з ним, – посмiхнулася дiвчина голлiвудською посмiшкою, – для восьмирiчноi дитини таке завдання буде занадто важким.
– Що ж, тодi будемо робити це разом.
Продавщиця взяла з вiтрини потрiбну коробку i пiшла до каси. Андрiй поспiшив слiдом за нею. Коли розраховувався, дiвчина поглянула на нього задумливо.
