– Мiй товариш. Звати Вiктор. А це мое iнститутське кохання – Анжела, – вiдрекомендував вiн дiвчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота вiд розумiння факту, що Потап веде бесiду з брудною наркоманкою.
– Привiт, – кинув Софрон крiзь зуби. – Потап, сто проти одного, вона вина не п’е.
Анжела вiдчула себе ще гiрше i хотiла винайти якусь причину для того, щоб йти геть, але Потап взяв справу до своiх рук.
– Не п’е вина, вiзьмемо «пепсi». Пiшли, Софрон, перекусимо чогось. Анжело, не поспiшай ти так. Ми давно не бачилися, можливо змiнилися. Але це ж не привiд цуратися колишнiх знайомих?
Анжела, котру пронизували суперечливi почуття, знайшла у собi сили тiльки знизати плечима.
– Ну от, – зрозумiв ii жест по-своему Потап. – Де тут у вас попоiсти смачно?
За чверть години вони втрьох сидiли за столиком кафе у центрi мiста i очiкували на замовленi страви. Столик розташовувався на вулицi i був щiльно обставлений штучними пальмами у горщиках, так, що перехожi, котрi ходили зовсiм поряд, не могли роздивитись тих, хто сидiв у бiстро. Судячи з усього, саме цей факт примусив Потапа зупинитись у даному кафе.
Анжела, приблизно пiдрахувавши, зрозумiла, що замовлене Потапу буде коштувати не менше двох мiсячних окладiв простого трудяги, але не була надто здивована – Потап ще в iнститутi обертався з «фарцою» i завжди мiг здивувати бездумним витрачанням великоi кiлькостi грошей. Вона ледь помiтно посмiхалась, пригадуючи старi часи. Вiн нiколи не рознiжував ii надмiрною увагою, але як подобався вiн iй, учорашнiй випускницi середньоi школи! І хоч вона намагалася не дати йому збагнути власноi симпатii, все бачив! Можливо, якби тодi так швидко i дурнувато не вийшла замiж… Вiчне якби.
– Я бачу, життя не надто посмiхаеться тобi, – уважно поглянув на Анжелу Потап. – Не хочеш розповiсти?
– Для чого тобi?
Потап припалив цигарку i нетерпляче поглянув у бiк стiйки бару. Там нiкого не було, очевидно бармен був зайнятий замовленням.
– Для чого? Вважай це iнтересом людини, котра колись була тобою зацiкавлена. І ще, можливо, людини, котра здатна тобi у чомусь допомогти. Наприклад, матерiально. Тож розповiдай.
Анжела зiтхнула. А чому, власне, вона мае щось приховувати? Інколи на душi накипае стiльки, що ти просто не в силах утримати у собi бiль за власну долю i втрачену молодiсть, але поряд немае людини, котра готова вислухати. Тепер навпаки, нею цiкавляться, прохають розповiсти про ii бiду. І Анжела, не приховуючи, почала розповiдати все. Про надii на майбутне, коли стала на весiльний рушничок з красенем Олегом з паралельноi групи, про сварки, котрi почалися одразу пiсля весiлля. Про друзiв Олега, котрих спочатку ненавидiла, але повинна була змиритися, якщо хотiла зберегти сiм’ю. Розповiла й про шок, який пережила, дiзнавшись, що ii чоловiк став iн’екцiйним наркоманом. Про довгi вечори, коли намагалася врятувати його вiд напастi, i про те як нарештi сама вирiшила спробувати дiю зiлля. Того зiлля, заради якого готовий був залишити ii чоловiк, який ще зовсiм нещодавно шепотiв у вухо нiжнi слова кохання. А далi все полетiло шкереберть. Спробувавши раз, Анжела вже не могла зупинитися. Вона швидко втратила престижну роботу у банку, на котру з такими труднощами влаштувалася пiсля iнституту. Втратив роботу i Олег. Вони почали жити у злиднях. Саме тодi пiд серцем у Анжели з’явилося нове життя, котрого вона була змушена позбутись, знаючи, яка доля очiкуе на зачатих у станi наркотичного сп’янiння дiтей. Життя стало схожим на пекло. Це тяглося приблизно пiвроку, доки батьки Олега не дiзналися про нещастя, яке спiткало сина. Як водиться, звинуватили у всьому невiстку i наполегливо взялися за розiрвання шлюбу свого сина-одинака. Приймаючи до уваги те, що батько Олега займав у мерii Вiнницi досить високу посаду, це вдалося залагодити досить швидко. І Олег поiхав лiкуватися у Швейцарiю, а Анжелi пригрозили 229 статтею КПК[7 - У 1996 роцi у КПК стаття «За незаконне зберiгання наркотичних речовин».] у разi, якщо вона не покине глядiти зустрiчi з Олегом i не погодиться дати йому розлучення. Про ii долю вони теж «попiклувалися» – влаштували на стацiонарне лiкування у обласний наркодиспансер. Анжела не протестувала. Їй була до болю образливою реакцiя Олега на таку поведiнку батькiв. Вiн зрадив ii i навiть не спробував захистити, коли стало по-справжньому погано. Вiн просто заховався вiд труднощiв пiд батькiвським крилом, а ii залишив наодинцi зi страшною хворобою, котрою сам нагородив. А сил протистояти наркозалежностi Анжела вже не мала. За кiлька мiсяцiв вона втратила однокiмнатну квартиру у центрi Хмельницького, що залишилася вiд надто рано померлих батькiв, i змушена була жити у бабусi на околицях мiста. І хоч стара нiколи не вiдрiзнялась особливо теплими почуттями до онуки, цього разу виявилась единою людиною, котра не вiдштовхнула Анжелу, а дозволила iй оселитися у занедбанiй халупi на задньому дворi. А також не звертала уваги на пiдозрiлого вигляду вiдвiдувачiв, котрi, не дивлячись на протести Анжели, iнколи з’являлися у неi.
Потап, який пiд час усiеi сповiдi мовчки слухав давню подругу i лише iнколи спiвчутливо кивав головою, раптом зацiкавився:
– А де саме бабуся проживае?
Анжела назвала адресу. Потап, котрий досить, непогано знав мiсто, одразу пригадав доволi затишний мiкрорайон приватноi забудови на краю Хмельницького, розташований у районi мiсцевого м’ясокомбiнату. У його очах зблиснула радiсть. Але сказати вiн нiчого не встиг. Бармен, котрого так довго довелося чекати, пiдiйшов i з заклопотаним виглядом почав розставляти на столику напоi i тарiлки зi смаженим м’ясом та зеленню. Коли вiн повернувся за стiйку, Потап потер долонi.
– Не знаю, як хто, але я хочу жерти. Давай, Анжело, не соромся, – вiн налив усiм по чарцi коньяку. – І ти, Софрон, бери чарку. Маемо що вiдмiтити.
Софрон без ентузiазму пiдняв чарку i перекинув ii собi у горлянку. Анжела деякий час дивилась на напiй, пiсля чого затулила обличчя руками, вперши лiктi у край столу.
– Менi погано, Вiталiк, – застогнала вона. – Мене кумарить…
Потап вищирився i полiз у кишеню. За мить протягував ii невеличку кульку з фольги.
– На ось, це тобi допоможе, – мовив до Анжели.
– Що це?
– Кокс, Анжело, звичайний кокс.
Анжела, для котроi кокаiн був недопустимою розкiшшю, недовiрливо поглянула на Потапа. Той пiдморгнув.
– Зав’язувати тобi потрiбно з цим лайном. Але поки можеш нюхнути, полегшае. Тiльки заховайся кудись, не варто людям очi зривати.
Анжела не примусила себе довго вмовляти. Подякувала хрипким голосом i пiшла до туалету. Потап майстерно закинув до горлянки коньяк i вгризся бiлими мiцними зубами у соковитий стейк. Байдужно iгнорував запитливий похмурий погляд Софрона. Нарештi той не витримав.
– Що будемо далi робити, Потап? І на чорт тобi ця лярва? Вiд неi тхне.
Потап мовчки прожував, неквапно витер серветкою маснi пальцi й налив по другiй.
– Бери, – кинув до Софрона.
Той мовчки взяв чарку. Лише випивши й припаливши цигарку, Потап поблажливо подивився на подiльника.
– А мiж тим скринька легко вiдчинялась. Нам ii послав сам Бог. Кращоi «хази», щоб до часу перебути, знайти важко. Будеш грати роль ii закоханого спiвмешканця.
Софрон обурено пирхнув.
– Та пiшла вона… Ще зарази якоi пiдхопиш!
Поблажливiсть враз полишила Потапа. Коли вiн поглянув в очi Софрона, той побачив у поглядi бригадира щось таке, вiд чого стало незатишно.
– Менше тексту, Софрон. Трахати ii я тебе не примушую. Поживемо, доки в Кам’янцi все затихне. Роби, як сказав, i доживеш до радiсноi дати, – Потап перевiв подих i наповнив чарки втрете, одразу взявши до рук свою. – Не хочеш бути закоханим спiвмешканцем, доведеться ним побути менi. Твое здоров’я!
Софрон мовчки випив i заходився закусувати. Сперечатися з Потапом вiн не хотiв. Якщо той вважае, що так буде краще, нехай буде саме так. Врештi-решт, з усiх своiх бiйцiв Потап видiлив лише його, не давши попасти до рук мiлiцii. І хоч Софрон за своею вдачею був далекий вiд того, щоб вiдчути до бригадира собачу вiдданiсть, вiн був вдячний. Звичайно, не демонструючи своеi вдячностi.
Роздiл 14
5 травня 1996 року. 16.00.
м. Кам’янець-Подiльський. Кафе «Арарат»
Андрiй сидiв за столиком у кутку, поглядаючи на годинник. Вiн знаходився у кафе вже близько пiвгодини. Косий запiзнювався, але Соколовського це не дратувало. Вiн замовив кухоль прохолодного пива i розвернув «Спортивну газету». Безумовно, краще сидiти отак, очiкуючи на агента, анiж знаходитися зараз у мiськвiддiлi i готуватися до перевiрки, що ii мало вчинити обласне начальство. У душi Андрiй навiть був вдячний Косому за те, що той запiзнювався. Помисливши, покликав Карена – носатого низькорослого товстуна, котрий був господарем кафе, а заразом кухарем i офiцiантом одночасно. Той наблизився, посмiхаючись масними губами.
– Вай, Андрiй Вiкторович, яка гарна погода за вiкном. Гарна погода, гарний вiдвiдувач у мене – чи не добрий нинi день? Бажаете закусити?
– Давай, – погодився Андрiй. – Принеси чогось. На двох.
Карен з розумiнням мотнув головою i пiшов у свою крихiтну кухню. Андрiй не вперше вiдвiдував кафе простодушного вiрменина i знав напевне, що той принесе суп «Харчо» i шашлик з баранини. І хоч кафе «Арарат» не вважалося надто фешенебельним закладом, цi страви будуть значно кращими за все, що могли запропонувати у дорогому ресторанi. Андрiй уявив, як у iхньому кабiнетi зараз оглушливо клацають клавiшi друкарськоi машинки, пiдтягуючи до перевiрки документацiю, як бiгають коридорами наполоханi Гончаром колеги, а сам пан полковник, знаходячись на межi нервового зриву, волае на пiдлеглих за найменшого приводу i без нього. Настрiй полiпшився ще бiльше.
Бiля дверей задзвонив нiжними переливами невеличкий дзвiнок, припасований так, щоб Карен мiг завбачливо вiдреагувати на вiдвiдини клiентiв. На порозi з’явився Косий. Як завжди у джинсовому костюмi, чорнiй кепцi i з сiрником у зубах. Справжнiй урка зразка спокiйних 80-х. З посмiшкою подав руку Андрiю i всiвся навпроти нього.
– Моi вибачення за запiзнення, начальнику, – запобiгливо поглянув в очi Андрiю. Той згорнув газету i вiдклав ii вбiк. Зробив кiлька ковткiв пива з кухля.
– Ти нахабна людина, Косий. Я навiть жiнок не чекаю по пiвгодини. Маеш щастя, що сьогоднi нiкуди не поспiшаю.
Косий розвiв руками:
– Нiяк не мiг ранiше!
– Добре, – великодушно змахнув рукою Андрiй. – Їсти-пити будеш?
– Горiлки не п’ю, ти ж знаеш, начальник. А от перекусити не вiдмовлюсь.
