– Залиш собi. Все, братва. «Форд» у Смотрич i по коням. Вже розвиднюеться, нам тут нiчого робити.
За хвилину бiлоснiжна iномарка, створюючи несамовитий трiск у кущах пiдлiску, помчала у свою останню подорож. Софрон, перед тим як зачинити дверцята, уважно оглянув плоди своеi «роботи», але не помiтив, що помiж двох трупiв на задньому сидiннi, з тремтiнням на вустах, намагався боротися iз власним жахом забризканий кров’ю i мозковою речовиною, але усе ще живий хлопець. Скоро хвилi зiйшлися над понiвеченим автомобiлем, i лише невеличкi брижi на водi нагадували про трагедiю, яка розiгралася щойно на березi Смотрича. Три темних iномарки мчали у напрямку Кам’янця-Подiльського. Їхнi пасажири поспiшали вiдпочити вiд своiх праць.
Роздiл 3
26 квiтня 1996 року. 5. 30.
Берег рiки Смотрич. 12 кiлометрiв вiд Кам’янця-Подiльського
Павло Іванович Карась вiд учорашнього вечора мав такий гарний настрiй, який зiпсувати не могло навiть повiдомлення про початок Третьоi свiтовоi вiйни. Та що там мiфiчна Третя свiтова! Такого настрою не зiпсуе приiзд тещi на кiлька тижнiв. А теща у Павла Івановича, потрiбно зауважити, могла зiпсувати настрiй середньостатистичного дрiбного службовця, навiть не акцентуючи на цьому уваги.
Як i минулорiчний виiзд порибалити на Днiстер, Павло Іванович ретельно готував зустрiч з мрiею i переживав все задовго до призначеноi дати, плекаючи у думках сходження ранковоi зорi i себе з вудкою у руках. Вiн мрiяв про Днiстер за кульманом у кабiнетi, або у задимленiй курилцi. У салонi переповненого тролейбусу, або, засипаючи поряд з дружиною, Людмилою Володимирiвною. Тiею самою Людмилою Володимирiвною, котра поступово перетворила життя Павла Івановича на тихий жах.
Дружина Павла Івановича Карася мала чiтку впевненiсть, що ii зовнiшня привабливiсть може цiлком компенсувати нестерпний характер, а чоловiк у сiм’i потрiбний саме для того, щоб день i нiч працювати для забезпечення ii досить солiдних потреб у грошових знаках. Тому й тримала Павла Івановича залiзною хваткою, не даючи зайвий раз вхопити ковток жаданоi свободи. Чи варто за таких обставин дивуватись, що той рiдкiсний протяг волi, яким ставав виiзд на Днiстер у компанii з кiлькома давнiми друзями й однодумцями, був для Павла Івановича подiею непересiчною.
Вiн ще звечора приготував три донних вудки й три спiнiнги, додав до звареноi мамалиги кiлька своiх фiрмових iнгредiентiв i довго хитався на хвилях у крихiтному гумовому човнi, доставляючи прикорм на потрiбнi дiлянки русла.
Судячи з усього, рибалка мала видатися на славу – небо над вкритою зеленним пiдлiском горою на сходi вже набирало гарячих тонiв. На ньому поступово згасали зорi. Вiтру, здаеться, не варто очiкувати – навкруги панувала тиха рибальська iдилiя.
Павло Іванович обережно пiдняв скло й дмухнув на вогник лiхтаря «летюча миша». Полум’я блимнуло i згасло. Тепер у свiтлi лiхтаря не було необхiдностi. Павло Іванович, по-черзi, витягнув з води усi три донки, модернiзованi гумовими амортизаторами для бiльш зручного закидання, закрiпив волосiнь на трьох вкопаних у берег стiйках i заходився начiпляти на численнi гачки наживку. Процес мав зайняти не менше чвертi години з огляду на той факт, що на кожнiй з вудок малося по дванадцять гачкiв. Але це не турбувало Павла Івановича. Його уява вже малювала стурбований дзвiн крихiтного дзвiночка, трiпотiння натягнутоi волосiнi у руках i блискучий бiк знаменитого днiстровського ляща. Якщо поталанить, першу рибину вiн кине у приготований неподалiк садок ще до того, як Ігор i Михайло, котрi учора «перехватили» за вечерею, вилiзуть зi своiх наметiв.
Павло Іванович обережно пустив у воду другу донку i збирався уже взятися за третю, коли його увагу привернули хлопки i незрозумiлий шурхiт на протилежному березi. Придивившись, Павло Іванович розкрив вiд несподiванки рота. Не далi як за п’ять сотень метрiв вiд нього, ламаючи пiдлiсок, кручею униз летiв бiлий автомобiль. Минуло близько десяти секунд, i iномарка з гучним сплеском впала у воду. Якусь мить коливалась на поверхнi, пiсля чого зникла у глибинi.
– Господи праведний! – Павло Іванович вiдчув, як руки у нього затремтiли.
І вiн заволав. Зовсiм не так, як це роблять на березi рiки досвiдченi рибалки:
– Мишко, Ігор! Мерщiй сюди! Треба швидко човна на воду спускати!
– Що тут? – першим пiдiйшов Мишко. З перепою у нього було пом’яте й смiшне обличчя, але Павловi Івановичу було не до смiху.
– Машина щойно у рiчку впала. Пливемо прудко, може хто живий залишився!
Не минуло й трьох хвилин, як Павло Іванович вдвох з Мишком уже сидiли у човнi. Мишко веслував незграбно, але човен поволi наближався до мiсця, на якому хвилi вкрили автомобiль. Ставши колiнами на гумовий борт, Павло Іванович напружено вдивлявся у воду пiд скелястою стiною протилежного берега.
– Нiби виплив хтось! – видихнув нарештi Павло Іванович. Вiн ясно бачив, що у хвилях борсалась темна постать. – Мишко, наляж, може врятуемо!
Хвилини тяглись повiльно, а короткi весла в руках у Михайла так i норовили розвернути човник то в один, то в iнший бiк. Не дивлячись на це, потерпiлий, либонь, помiтив своiх рятiвникiв. Павлу Івановичу здалося, що вiн почав плисти iм назустрiч. Минуло ще кiлька напружених хвилин i чоловiк нарештi опинився поряд з човном.
– Як ти, чоловiче? – гукнув Павло Іванович i простягнув руку потерпiлому. – Хапайся! Як же вас так понесло, от бiда!
Чоловiк у водi мовчав лише голосно дихав. Руки вiн не подавав. Павло Іванович схопив нещасного за комiр i втягнув у човен. Побачив перед собою закривавлене обличчя хлопця рокiв двадцяти п’яти.
– Ти сам був? – прохрипiв Мишко. – Може ще когось встигнемо витягти?
Потерпiлий мовчав, лише вiдсапувався. Павло Іванович, який добре знав цi мiсця, поволi покрутив головою. Якщо у машинi хто й залишився, дiстати його вони не зможуть. Пiд днищем човна бiльше десяти метрiв водяноi товщi. Подолати iх без спецiального спорядження нiхто з рибалок не змiг би. Раптом погляд Павла Івановича натрапив на руки молодика. Затиснутi у кулаки долонi хлопця посинiли i попухли, а зап’ястя було мiцно зв’язано чорним армiйським електрокабелем. Павло Іванович бачив такий кабель пiд час служби у вiйську. Його використовували для проведення польових телефонiв пiд час навчань. Завдяки сталевiй жилi пiд обмоткою, розiрвати такий кабель було не пiд силу навiть досить сильнiй людинi. Павловi Івановичу стало не по собi.
– Що з тобою трапилось, хлопче?
Мовчання. Павло Іванович дiстав свого складного рибальського ножа й заходився звiльняти професiйно зв’язанi руки нещасного. Розрiзав кабель, лише добряче затупивши ножа. Далi швидко розмотав пута. Врятований засичав вiд болю i почав розтирати занiмiлi руки. Павло Іванович, одягнений, як i Мишко, у армiйський бушлат i светр, зрозумiв, що хлопчина добряче потерпае вiд холоду у своему промоклому наскрiзь одязi. Тим часом Мишко майже догрiб до берега.
– Ігор, розпали багаття! – крикнув Павло Іванович товаришу на березi.
Причалили до темноi стрiчки розмитоi водою гiрськоi породи, з якоi складався берег. Мишко й Павло Іванович, допомогли врятованому вийти на берег. Скоро хлопчина вже грiвся бiля палаючого багаття, випивши склянку горiлки, котру йому завбачливо пiднiс Ігор. Вiд часу, коли його втягнули в човен, хлопець не промовив жодного слова. Рибалки ж, розумiючи, що чоловiк знаходиться у станi шоку, не допитувалися. Дивувалися лише великому рубцю на лiвiй скронi у постраждалого. Рубець все ще кровоточив, але коли молодику запропонували забинтувати голову, вiн вiдмовився, покрутивши головою.
– Потрiбно у мiлiцiю подзвонити, – схаменувся нарештi Павло Іванович.
– Я сходжу, – погодився Ігор.
До найближчого села, з якого можна було зателефонувати, потрiбно було йти близько двох кiлометрiв пiд круту гору, тому Павло Іванович з радiстю погодився на пропозицiю товариша.
– Іди. Ми поки що… – тiльки тепер вiн помiтив, що врятований знаходиться не менш нiж за сотню метрiв вiд iхнього табору i, не озираючись, простуе геть.
– Щось тут нечисто, – похитав головою Мишко.
Павло Іванович зiтхнув. Вiн добре розумiв лише одне: надiям порибалити, скорiш за все, справдитися не судилося.
Роздiл 4
26 квiтня 1996 року. 6.15 ранку.
м. Кам’янець-Подiльський
Телефон вперто не хотiв замовкати, i Андрiй, ще до того як пiдняти слухавку, вiдчув: день випав «веселий».
– Я слухаю.
– Доброго ранку, пане капiтан, – голос у Степановича був стурбований.
– У чому я маю деякий сумнiв. Збиратися?
– Так, зараз за тобою заiде чергова машина.
– Навiть так, – Андрiй добре знав, що чергову машину вiдряджають за операми лише у надзвичайних випадках. – Передчуття мене не ошукало. За десять хвилин буду готовий. Скiльки трупiв?
– Я казав про трупи?
– Степанович, я не вчорашнiй.
Степанович невдоволено вiдкашлявся.
– Не знаю поки. Машину хтось з урвища скинув. Схоже, з пасажирами. Прокатаемось до Устя й побачимо.
Андрiй поклав слухавку i почалапав босими ногами у ванну кiмнату. Новий день обiцяв затьмарити попереднiй. Вiн поглянув у дзеркало на свою заспану й неголену фiзiономiю, вкотре подумавши:
«А чому б не покинути до чортiв собачих цю трикляту роботу й не пiти у комерцiю? Якщо не спокiйнiше, то, напевне вже, прибуток бiльший…»
За десять хвилин Соколовський, ретельно виголений i все ще напiвсонний, вiдчиняв розхлябанi дверцята чергового «уазика», який дiловито буркотiв двигуном бiля пiд’iзду.
