Чи то адвокат хотiв його потiшити, чи то вправити в розпач? К. цього не знав, проте був переконаний, що його захист опинився в поганих руках. Може, те все, про що розповiдае адвокат, таки правда, проте неважко добачити, що вiн намагаеться якомога випнути себе i, напевне, ще нiколи не провадив такого великого процесу, яким, на думку К., був його власний. Завжди навiвало пiдозру, що адвокат так пишаеться своiми особистими зв’язками з судовиками. Невже iх можна використовувати лише на користь К.? Адвокат не забував зауважити, що йдеться тiльки про нижчих судовцiв, тобто про пiдлеглу, пiдпорядковану дрiбноту; розвиток процесу, певне, мае неабияке значення для ii службового просування. Може, вони якраз використовують адвокатiв, щоб той розвиток був, ясна рiч, завжди несприятливий для звинувачених? Можливо, вони так чинять при розглядi не кожноi судовоi справи, бо, звичайно, ймовiрнiсть такоi поведiнки мала, проте е, звiсно, процеси, пiд час яких вони вiддячують адвокатам за iхнi послуги, бо ж i для них самих, певне, багато важить, щоб репутацiя адвокатiв була чиста. Якщо це все правда, то з якими намiрами вiзьмуться вони до роботи над справою К.: адже, як пояснив адвокат, його процес – складний i дуже важливий, вiн iз самого початку привернув пильну увагу правосуддя. Тож можна не дуже й сумнiватись у тому, що вони робитимуть. Лихi прикмети можна добачити навiть у тому, що вступноi промови адвоката ще досi не подано до суду, хоча процес тривае вже цiлий мiсяць i геть усе, як каже адвокат, перебувае тiльки на початку; такi слова – дуже зручний засiб приспати звинуваченого i зробити його безпорадним, щоб потiм зненацька приголомшити його вироком або принаймнi вiсткою, що закiнчене й несприятливе для нього розслiдування передадуть на розгляд високого начальства.
Тож була доконечна потреба, щоб К. утрутився сам. Саме в митi найбiльшоi втоми, як-от цього зимового ранку, коли йому несамохiть лiзло все в голову, такий намiр видавався неминучим. Зневага, з якою вiн ставився ранiше до процесу, вже зникла. Якби К. залишився на свiтi сам, йому було б неважко нехтувати процес, крiм того, вiн був певен, що процес тодi взагалi не почався б. А тепер дядько вже потягнув його до адвоката, кажучи, що треба зважати на родину; його становище вже не було цiлком незалежне вiд розвитку процесу, вiн сам украй необережно, з якоюсь незбагненною втiхою розказував знайомим про процес, iншi знайомi бозна з яких джерел дiзнавалися про нього самi, взаемини з панною Бюрстнер через процес стали якiсь невизначенi, – одне слово, К. уже не мав вибору – приймати процес чи вiдхиляти, вiн став його об’ектом i мусив тепер боронитись. А якщо вiн утомлений, то тим гiрше для нього.
А втiм, для надмiрноi тривоги пiдстав поки що не було. Якщо вiн спромiгся в банку за бiльш-менш короткий час доробитися свого високого становища i успiшно впоруватися з новими обов’язками, здобувши загальну повагу, то повинен тепер тi здiбностi, якi допомогли йому вибитись угору, застосувати почасти до процесу, i тодi не буде жодних сумнiвiв, що все скiнчиться гаразд. Передусiм, якщо вiн хоче чогось досягнути, треба одразу вiдкинути всяку думку про можливу провину. Нiякоi провини нема. Процес – не що iнше, як велика оборудка, а вiн уже не раз, i то з вигодою для банку, залагоджував рiзнi оборудки, а при роботi над оборудкою, як правило, чигають усiлякi небезпеки, що вiд них треба миттю боронитись. Для досягнення цiеi мети не можна бавитися думками про якусь провину, слiд невiдступно думати про те, що сприятиме успiховi. Отже, i з цього погляду неминуче випливало, що треба дуже скоро, найкраще – цього ж таки вечора спекатись адвоката й перебрати захист на себе. Щоправда, за його розповiдями, це було б щось нечуване i, напевне, дуже образливе, але К. уже не мав снаги терпiти, не мав снаги бачити, як усi його зусилля в процесi натикаються на перешкоди, до появи яких, можливо, спричинився його власний адвокат. Тiльки-но спекавшись адвоката, треба негайно подати вступну промову i по змозi щодня нагадувати, щоб ii розглянули. Задля цього, звичайно, не досить, щоб К., як i решта, сидiв у коридорi i ставив пiд лаву капелюха. Вiн сам, або жiнки, або якiсь iншi посланцi повиннi день у день надокучати судовикам i змушувати iх замiсть виглядати крiзь вiконечко в коридор сидiти за столом i вивчати заяву К. Цих зусиль не слiд припиняти нiзащо, все треба органiзувати, за всiм наглядати, правосуддя нарештi мае зiткнутися зi звинуваченим, що тямить, як боронити власнi права.
Та коли К. намiривсь утiлити своi задуми, труднощi складання вступноi заяви навiть йому видались попервах нездоланними. Передусiм десь, мабуть, тиждень К. тiльки з соромом мiг подумати, що вiн колись буде змушений самотужки написати таку заяву; про те, що таке завдання може виявитись iще й важким, вiн i гадки не мав. К. пригадав, як одного разу перед полуднем, коли був просто завалений роботою, вiн раптом вiдсунув усе вбiк i розкрив блокнот, аби спробувати сформулювати основнi тези тiеi заяви i потiм, можливо, передати iх забарному адвокатовi, аж саме тiеi хвилини вiдчинилися дверi директорового кабiнету i з гучним смiхом до його кiмнати зайшов заступник директора. Тодi К. зненацька стало дуже прикро, хоча заступник директора смiявся, звичайно, не зi вступноi заяви, про яку вiн не знав нiчого, а зi щойно почутого бiржового жарту, жарту, що вимагав для свого розумiння малюнка, тож заступник перехилився через стiл К. i олiвцем, узятим у К. з рук, зобразив його на сторiнцi блокнота, де мала бути заява.
Сьогоднi К. уже забув про сором, треба неодмiнно написати заяву. Якщо вiн не матиме для неi часу в кабiнетi, – а напевне, буде саме так, – тодi мусить ночами писати ii вдома. Якщо й ночей не вистачатиме, треба взяти вiдпустку. Тiльки не зупинятись на пiвдорозi, бо не лиш у справах, а завжди й усюди така тактика найбезглуздiша. Щоправда, складання заяви оберталось на майже безкiнечну роботу. Можна бути аж нiяк не боязливоi вдачi, а все ж легко дiйти висновку, що впоратись iз таким завданням – неможлива рiч. І не через лiнощi чи пiдступнiсть, риси, якi лиш адвокатам перешкоджають написати заяву, а тому, що внаслiдок незнання висунених проти тебе звинувачень та чинникiв, можливо, пов’язаних з ними, треба пригадати, вiдтворити на паперi та з усiх бокiв перевiрити все свое життя аж до найменших учинкiв та подiй. І яка жалюгiдна ця робота! До неi, певне, годиться братись пенсiонеровi, що вже перейшов на дитячий розум, це непоганий спосiб збавляти час. Але тепер, коли К. всi думки мав присвячувати банкiвськiй роботi, коли кожна година, оскiльки його кар’ера ще йшла вгору i вiн становив загрозу навiть для заступника директора, пролiтала, мов блискавка, а вечорами та коротенькими ночами вiн прагнув жити i тiшитись, як парубок, – саме тепер йому треба братися до заяви! І думки К. знов оберталися на скарги. Майже несамохiть, аби нарештi був якийсь кiнець, К. торкнувся пальцем гудзика електричного дзвiнка, що озивався в передпокоi. Тиснучи, подивився на годинник. Уже одинадцята година, двi години, довгий, неоцiненний час, вiн промрiяв i тепер, звичайно, втома ще бiльша, нiж уранцi. А проте цей час не змарновано, вiн дiйшов певних висновкiв, якi можуть виявитись важливими. Серед усякоi кореспонденцii служник принiс вiзитки двох добродiiв, що вже довгенько чекали К. А то якраз прийшли дуже важливi клiенти банку, iх аж нiяк не можна тримати пiд дверима. Чого вони з’явились так недоречно, i чого – так, здавалося, запитують себе тi добродii за дверима – працьовитий К. марнуе найкращий для роботи час на приватнi справи? Втомившись вiд думок i втомившись чекати, що буде далi, К. пiдвiвся й запросив першого вiдвiдувача.
То був невисокий жвавий чоловiк, один фабрикант, К. знав його дуже добре. Вiн перепрошував, що вiдiрвав К. вiд важливоi роботи, а К. теж вибачався, що примусив його так довго чекати. Проте вибачався таким неуважливим, сухим i майже нещирим тоном, що фабрикант, не бувши геть заклопотаний своею дiловою пропозицiею, неодмiнно б вiдчув тут фальш. Та вiн лише похапцем повитягав з усiх кишень розрахунки й таблицi, порозкладав iх перед К., пояснив окремi пункти, виправив дрiбну помилку в розрахунках, спромiгшись добачити ii навiть при такому побiжному переглядi паперiв, нагадав К. про укладену десь рiк тому угоду, подiбну до теперiшньоi, принагiдно згадав, що цього разу, йдучи на великi жертви, ii домагався ще один банк, i нарештi замовк, аби почути думку К. А К. попервах i справдi уважно дослухався до фабрикантових слiв, думки про важливiсть справи захопили i його, але, на жаль, ненадовго, незабаром вiн уже не слухав, ще якийсь час кивав головою на кожен гучний вигук фабриканта, а зрештою не дбав навiть про це i обмежився тим, що дивився на лису, схилену над паперами голову й запитував себе, коли фабрикант нарештi здогадаеться, що вся його промова безвартiсна. Коли ж голос затих, К. попервах i справдi повiрив, нiби фабрикант замовк, щоб вiн мав нагоду признатися, що неспроможний слухати. І тiльки з великим жалем вiн помiтив напружений погляд фабриканта, що вочевидь готувався вiдповiсти на всi заперечення: отже, дiлову розмову треба провадити далi. К., немов почувши наказ, схилив голову i олiвцем став поволi водити по паперах, уряди-годи зупиняючись на якiйсь цифрi. Фабрикантовi здалося, нiби вiн зараз почуе заперечення, нiби цифри, можливо, хибнi, нiби не вони тут головне, – хай там як, вiн прикрив папери рукою i, дуже близько присунувшись до К., знову заходився пояснювати подробицi угоди.
– Дуже важко, – промовив К., зморщив губи i схилився всiм тiлом на бiчне бильце, бо папери, едине, де можна було щось побачити, прикривала рука. Вiн тiльки ледь пiдвiв очi, коли дверi з кабiнету директора вiдчинились i там невиразно, мов у серпанку, показався заступник директора. К. далi вже й не думав нi про що, а лише скорився безпосереднiм i дуже для нього втiшним наслiдкам тiеi появи. Фабрикант миттю пiдскочив зi стiльця й побiг назустрiч заступниковi, К., проте, хотiлося, щоб той був разiв у десять прудкiший, вiн боявся, що заступник може зникнути. То був даремний страх, чоловiки зустрiлись, потисли один одному руки i разом пiдiйшли до столу К. Фабрикант поскаржився, що в пана прокуриста вiн виявив дуже мало прихильностi до справи, i показав на К., що пiд поглядом заступника директора знову схилився над паперами. Коли вони обидва пiдступили до столу i фабрикант уже взявся прихиляти на свiй бiк бодай заступника, К. увижалося, нiби два чоловiки, що здавалися йому мало не велетнями, розмовляють над його головою про нього самого. Не раз вiн намагався, обережно пiднявши очi, дiзнатися, що там дiеться нагорi, потiм не дивлячись узяв зi столу якогось папера, поклав на долоню й, пiдводячись i сам, поволi пiднiс його до фабриканта та заступника. Встаючи, К. не мав якихсь певних думок, просто вiдчував, що йому слiд так поводитись, якщо вiн колись намiряеться скласти вступну заяву, яка, нарештi, остаточно визволить його. Заступник, з усiею уважнiстю стежачи за розмовою, тiльки мигцем поглянув на папiр i навiть не читав, що там написано, те, що прокуристовi видавалося важливим, для нього не важило нiчого, тож вiн узяв той аркуш з руки К. i сказав: «Дякую, я вже знаю», потiм спокiйно знову поклав його на стiл. К. ображено приглядався збоку до заступника, але той не помiчав його або ж, помiтивши, звеселився ще дужче, часто й гучно смiявся i навiть геть спантеличив фабриканта вигадливим запереченням, проте одразу ж i заспокоiв, зробивши якийсь закид собi самому, а зрештою запросив його перейти до свого кабiнету, де можна остаточно залагодити справу.
– Це вкрай важлива угода, – говорив вiн фабрикантовi, – i я бачу це дуже добре. А пан прокурист, – навiть кажучи цi слова, заступник, власне, звертався тiльки до фабриканта, – звiсно, тiльки полегшено зiтхне, коли ми заберемо ii в нього. Справа вимагае спокiйних роздумiв, а пан прокурист сьогоднi, здаеться, завалений роботою, крiм того, в передпокоi на нього вже з годину чекають ще якiсь вiдвiдувачi.
К. iще вистачило духу, аби вiдвернутись вiд заступника директора i приязно, проте немов силувано всмiхнутися лише фабрикантовi, бiльше вiн, правда, нiчого не робив, а сперся, трохи зiгнувшись, обома руками на стiл, немов продавець за прилавком, i дививсь, як чоловiки, не припиняючи розмови, позбирали зi столу папери i зникли за дверима директорського кабiнету. На порозi фабрикант обернувся, сказав, що тим часом не прощаеться, бо, звичайно, розповiсть пановi прокуристовi про успiх переговорiв, до того ж мае сповiстити йому ще одну дрiбничку.
К. нарештi опинився сам. Вiн i в гадцi не мав запросити до себе якогось iншого клiента i лиш украй невиразно усвiдомлював, як добре, що люди за дверима гадають, нiби вiн i досi розмовляе з фабрикантом, i саме через це нiхто, навiть служник, не наважиться зайти до кабiнету. К. пiдiйшов до вiкна, сiв на пiдвiконня, однiею рукою цупко схопився за ручку i задивився на майдан. Снiг падав i падав, небо не прояснiло.
К. довго дивився вниз, не знаючи, що його, власне, непокоiть, i тiльки подеколи трохи з острахом позирав через плече на дверi передпокою, йому всякчас учувалось, нiби iх вiдчиняють. Але нiхто не заходив, i К. заспокоiвся, пiшов до умивальника й холодною водою змив обличчя, потiм зi свiжою головою знову повернувся до вiкна. Думка перебрати захист до своiх рук видавалася йому тепер iще переконливiша, нiж на початку. Поки вiн доручав свiй захист адвокатовi, процес, по сутi, майже не зачiпав його, вiн здалеку приглядався до нього, i процес навряд чи мiг пiдступити безпосередньо до К., вiн мiг поцiкавитись, коли заманеться, як посуваеться його справа, але потiм коли завгодно мiг знову викинути ii з голови. Натомiсть тепер, коли вiн сам вiзьметься за свiй захист, вiн мусить – принаймнi на мить – усiм еством вiддатись правосуддю, бо успiх захисту означатиме згодом остаточне i цiлковите визволення, але задля нього треба тим часом зiткнутися з куди грiзнiшою небезпекою, нiж та, що поставала перед ним досi. Якби його ще шарпали сумнiви, сьогоднiшнього спiлкування з фабрикантом i заступником директора було б досить, аби iх позбутися. Як вiн iще сидiв отут, коли все його ество займала думка самому захищатись на судi? Що станеться потiм? Що чекае на нього попереду? Чи знайде вiн шлях, який через усi злигоднi доведе його до щасливого кiнця? Хiба ретельний захист – а будь-який iнший був би безглуздям – не означае водночас необхiдностi якомога швидше звiльнитись вiд усього? Чи пощастить йому триматись до кiнця? І як узгодити потребу захищатись iз роботою в банку? Адже йдеться не тiльки про вступну заяву, для складання якоi, напевне, вистачило б вiдпустки, хоча просити вiдпустку саме тепер було б завеликим ризиком, попереду в нього цiлий процес, тривалiсть якого годi передбачити. Що за несподiванi перешкоди зненацька зринули перед К. у його супокiйному життi!
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
