– Заходьте, – запросила вона.
То був робочий кабiнет адвоката; наскiльки можна було роздивитись у мiсячному сяевi, що заливало лише невеличкi прямокутники пiдлоги перед кожним з трьох широких вiкон, кабiнет був обставлений масивними давнiми меблями.
– Сюди, – сказала дiвчина, показуючи на темну скриню з рiзьбленою дерев’яною спинкою. Ще не сiвши, К. став розглядатися довкола, – то була простора кiмната з високою стелею, адвокатовим клiентам, певне, здавалося тут, нiби вони вже пропащi. К. немов навiч бачив, як вiдвiдувач дрiбним, несмiливим кроком iде до широкого столу. Та потiм вiн забув про це все i бачив тiльки очi дiвчини, що сiла дуже близенько, майже притиснувши його до бильця.
– Я думала, – озвалася вона, – ви прийдете самi i менi не доведеться вас гукати. Бо ж виходить щось дивне. Спершу, тiльки-но зайшовши до квартири, ви невiдступно дивилися на мене, а потiм я вас мусила чекати. Гаразд, називайте мене Ленi, – мерщiй докинула вона раптом, немов не можна було згаяти нi хвилиночки цiеi розмови.
– З радiстю, – мовив К. – А те, що дивуе вас, Ленi, можна дуже легко пояснити. По-перше, я мусив дослухатись до розмови старих i не мiг без причини iх покинути, по-друге, я не зухвалий, а скорше сором’язливий, i навiть ви, Ленi, аж нiяк не схожi на дiвчину, яку можна завоювати одним наскоком.
– Таки справдi, – кивнула Ленi, поклавши руку на спинку i дивлячись на К., – але, певне, я просто не сподобалась вам i, мабуть, не подобаюсь i тепер.
– Подобатись – це ще не все, – викрутився К.
– Ох, – засмiялася дiвчина, i цей смiх, i зауваження К. немов пiднесли ii, натомiсть К. з хвилинку помовчав. Звикнувши до навколишньоi пiтьми, вiн уже бачив у кiмнатi окремi подробицi обстави, i найдужче йому припало до вподоби велике полотно, що висiло праворуч вiд дверей. К. нахилився, щоб краще його бачити. Картина зображувала чоловiка в суддiвськiй мантii, що сидiв на високому позолоченому тронi, золотий полиск мов заливав картину i заслiплював глядача. Вражало те, що суддя не сидить спокiйно та гiдно, а твердо сперся лiвою рукою на спинку й бiчне бильце, натомiсть права рука була вiльна, тiльки пальцi легенько охоплювали бильце, i здавалось, нiби наступноi митi суддя могутнiм рухом здiйме ii вгору i обурено скаже щось дуже важливе, може, навiть оголосить вирок. Звинувачений, певне, стояв десь бiля пiднiжжя сходiв, iхню верхню сходинку, прикриту жовтим килимом, ще можна було бачити на картинi.
– Може, це мiй суддя, – сказав К. i показав пальцем на картину.
– Я знаю його, – озвалась Ленi i теж подивилась на картину, – вiн часто сюди ходить. Картина зображуе його замолоду, але вiн нiколи й близько не був схожий на свою подобизну, бо надто вже миршавий та мiзерний. А проте волiв, щоб на картинi його зобразили саме таким, вiн, як i всi тут, по-дурному марнославний. Але i я марнославна, i через те дуже невдоволена, що я вам геть не подобаюсь.
На це останне зауваження К. вiдповiв тiльки тим, що пригорнув Ленi до себе, вона мовчки схилила голову йому на плече. Згодом К. запитав:
– А яка в нього посада?
– Слiдчий, – вiдповiла дiвчина i стала бавитися пальцями руки, якою К. обняв ii.
– Знову лише слiдчий, – розчаровано протягнув К., – вищi судовики ховаються. Але ж принаймнi вiн сидить на тронi.
– Це все вигадка, – пояснювала дiвчина, схилившись обличчям до руки К., – насправдi вiн сидить на застеленому попоною ослонi. Але невже ви завжди думаете тiльки про процес? – повiльно докинула вона.
– Нi, аж нiяк, – вiдповiв К., – насправдi я дуже мало думаю про нього.
– Але ваша помилка не в цьому. Як я чула, ви дуже непоступливi.
– Хто це каже? – запитав К., вiдчуваючи на своiх грудях тiло дiвчини й дивлячись на ii пишнi, чорнi, туго скрученi коси.
– Якщо я назву, то буду наче зрадниця, – вiдповiла Ленi. – Не запитуйте, будь ласка, про iм’я, краще виправте свою помилку, не будьте такi непоступливi, вiд цього правосуддя боронитися нема змоги, треба зiзнатися, розповiсти про свiй злочин. Отже, при першiй нагодi зiзнайтеся в скоеному злочинi. Аж тодi замаячить надiя втекти вiд правосуддя, тiльки тодi. А втiм, навiть у тому разi конче потрiбна ще чиясь допомога, але за допомогу не переживайте, тут я сама стану вам у пригодi.
– Отже, ви знаете механiзм правосуддя i тямите, як його можна обдурити, – мовив К., садовлячи дiвчину собi на колiна, бо вона надто тiсно пригорнулася до нього.
– Як добре, – зiтхнула дiвчина i вмостилась зручнiше на колiнах, розправивши сукню й висмикнувши блузу. Потiм обома руками обняла К. за шию, вiдхилилась i довго дивилась йому у вiчi.
– А якщо я не зiзнаюсь, ви не зможете менi допомогти? – несмiливо запитав К. «Я собi здобуваю помiчниць, – мало не чудуючись, думав вiн. – Спершу панна Бюрстнер, потiм дружина судовця i нарештi ця мила служниця, що, здаеться, вiдчувае в менi якусь незбагненну потребу. А як вона сидить на моiх колiнах, немов це ii едине законне мiсце!»
– Нi, – вiдповiла Ленi, повiльно хитаючи головою, – тодi я не зможу вам допомогти. Але ви моеi допомоги не хочете, ви нею не переймаетесь, ви впертi, i вас годi переконати. А у вас е кохана? – запитала вона через хвилину.
– Нема, – вiдповiв К.
– Невже?
– А й справдi, – мовив К. – Уявiть собi, я збрехав вам, у мене е навiть ii фотографiя.
Дiвчина попросила, i К. показав iй фотографiю Ельзи; служниця, скрутившись у нього на колiнах, роздивлялась зображення. То був миттевий знiмок. Ельзу зняли, як вона закрутилась у танцi, бо в шинку вона не раз охоче танцювала. Складки сукнi розметались довкола, Ельза вперлась руками в тугi боки i, смiючись, випроставши шию, дивилась кудись убiк; кому призначався той усмiх, з фото годi було зрозумiти.
– Як вона туго шнуруеться, – зауважила Ленi, показуючи туди, де, на ii думку, корсет уiдався в тiло. – Вона менi не подобаеться, вона незграбна i груба. Але, можливо, з вами вона приязна й мила, принаймнi фото наводить на таку думку. Такi ставнi, дужi дiвчата часто нiчого бiльше не вмiють, як бути лагiдними та приязними. Вона б пожертвувала собою задля вас?
– Нi, – вiдповiв К., – вона i не лагiдна, i не приязна i нiчим не пожертвуе задля мене. Але i я досi не вимагав вiд неi нi того, нi того. Ба, я навiть нiколи не придивлявся до фото так пильно, як ви.
– Отже, вона вам не дуже й дорога, – виснувала Ленi, – i, крiм того, ще й не ваша кохана.
– А я, проте, свого слова назад не забираю.
– Та навiть якщо тепер вона ваша кохана, – мовила Ленi, – ви не дуже побиватиметесь, утративши ii або взявши замiсть неi iншу дiвчину, наприклад мене.
– Звiсно, – засмiявся К., – про це неважко здогадатись, але вона мае велику перевагу перед вами: нiчогiсiнько не знае про мiй процес, а навiть якби й знала що-небудь, то не переймалася б тим. Вона б не намагалася схилити мене до поступливостi.
– Хiба це перевага? – засумнiвалась Ленi. – Якщо жодних iнших переваг вона не мае, менi нема чого зневiрятись. А чи е в неi якийсь фiзичний гандж?
– Фiзичний гандж? – перепитав К.
– Атож, – кивнула Ленi, – я маю на увазi, скажiмо, отакий невеличкий гандж, ось подивiться. – Дiвчина розчепiрила середнiй i безiменний пальцi правоi руки, проте вони майже до самоi пучки коротшого пальця були з’еднанi сполучною шкiрною перетинкою. В темрявi К. не добачив зразу, що йому хочуть показати, тож дiвчина взяла його руку, щоб вiн мiг намацати.
– Яка примха природи! – здивувався К. i додав, побачивши всю кисть: – І яка мила рученька!
Ленi аж запишалась, коли К., дивуючись, то розводив ii два пальцi, то знову зводив докупи, аж поки нарештi легенько поцiлував iх i вiдпустив.
– Ох, – одразу скрикнула дiвчина, – ви поцiлували мене! – Похапцем, розтуливши вуста, вона обплела К. ногами. К. мов очманiлий видивлявся на неi, тепер, коли вона була так близько, вiн вiдчув, як гостро й подразливо, наче перець, тхне ii тiло, вона взяла його голову в своi руки, схилилась над ним i кусала та цiлувала йому шию аж до волосся.
– Ви вже взяли собi iншу, – скрикувала вона вiд часу до часу, – дивiться, у вас тепер iнша дiвчина! – Їi колiна сповзли, стиха зойкнувши, вона майже впала на килим, К. обняв ii, аби втримати, i дiвчина притягла його до себе. – Тепер ти вже мiй! – проказала вона.
– Ось ключ вiд квартири, приходь, коли хочеш, – були ii останнi слова, i ще один, даний навмання поцiлунок дiстався, коли К. уже виходив, йому в спину. Опинившись на вулицi, К. побачив, що сiеться дрiбний дощик, вiн хотiв був вийти на середину вулицi, щоб, можливо, ще побачити Ленi у вiкнi, аж наскочив на авто; машина чекала пiд будинком i через власну розвiянiсть вiн ii не помiтив, а дядько схопив його за руки i пхнув до дверей, неначе намiряючись прибити до них.
– Юначе, – загорлав вiн, – як ти мiг скоiти таке! Ти страшенно зашкодив своiй справi, що от-от мала повернути в кращий бiк. Ти втiк iз тiею малою бруднющою потiпахою, яка до того ж, напевне, спить з адвокатом, i пропадав цiлу годину. Ти навiть не вигадував причини, не ховався, нi, ти не криючись вибiг до неi i залишився там, а ми тим часом сидiли в кiмнатi: дядько, що стараеться задля тебе, адвокат, що мав схилитись на твiй бiк, а надто начальник канцелярii, той величний пан, що на теперiшнiй стадii розгляду визначае в твоiй справi геть усе. Ми хотiли порадитись, як можна допомогти тобi, я мав обережно пiдготувати адвоката, той – начальника канцелярii, i ти мав усi причини принаймнi пiдтримати мене. Замiсть цього ти подався геть. Невдовзi твою вiдсутнiсть годi було приховати, але то люди чемнi та люб’язнi, вони й не згадували про тебе, бо щадили мене, проте зрештою навiть iм увiрвався всякий терпець, а оскiльки говорити про твою справу не було змоги, вони замовкли. Ми, певне, з кiльканадцять хвилин мовчки сидiли й слухали, коли ти нарештi з’явишся. Та все марно. Зрештою начальник канцелярii пiдвiвся, бо вже й так засидiвся набагато довше, нiж попервах намiрявся, попрощався з нами, вочевидь поспiвчував менi, хоч i не мiг нiчим зарадити, з хвилину, виявляючи якусь незбагненну люб’язнiсть, iще постояв коло дверей, а потiм пiшов. Я, звичайно, зрадiв, коли вiн нарештi забрався, бо в його присутностi я вже не мав чим дихати. Але на хворого адвоката вiн вплинув iще дужче, бiдолаха навiть слова не мiг зронити, коли я прощався з ним. Ти, мабуть, спричинився до його цiлковитоi руiни, отже, й прискорив смерть чоловiка, що мав клопотатися за тебе. А я, твiй дядько, стояв отут пiд дощем, – ось помацай, я змок до рубця, – цiлу годину i мое серце аж репало з розпуки.
Роздiл 7
Адвокат. Фабрикант. Художник
Одного зимового ранку – надворi сипав снiг i день видавався каламутним – К. сидiв у своему кабiнетi i, попри ранню пору, почувався вже вкрай знесиленим. Аби заховатися принаймнi вiд нижчих службовцiв, К. звелiв служниковi нiкого не пускати, бо в нього дуже пильна робота. Та замiсть працювати К. розвернувся на стiльцi, неквапом повiдсовував усе на столi вбiк i, навiть не усвiдомивши своiх дiй, поклав на стiл випростану руку, схилив голову на плече й зацiпенiв.
Думки про процес уже нiколи не полишали К. Йому часто спадало на гадку, чи не було б для нього краще взяти й скласти захисну промову i подати ii до правосуддя. До неi вiн збирався долучити коротенький життепис, а пiсля кожноi бiльш-менш важливоi подii мав намiр подавати докладнi пояснення, чому вiн поводився саме так i чи схвалюе вiн чи засуджуе зi своiх теперiшнiх позицiй свою тодiшню поведiнку, якi в нього е пiдстави ii засуджувати або схвалювати. Переваги такоi захисноi промови над звичайним судовим захистом, яким опiкуеться, хай там що, аж нiяк не бездоганний адвокат, були безперечнi. К. узагалi не розумiв, що робив адвокат. А втiм, робив, мабуть, небагато, бо вже мiсяць не викликав його до себе, та й пiд час жодноi з попереднiх розмов у К. не з’являлось враження, нiби той чоловiк чогось доб’еться для нього. Передусiм адвокат майже нi про що його не розпитував. А тут було про що розпитати. Запитання в цiй справi – найголовнiше. К. здавалося, неначе вiн сам може скласти всi необхiднi запитання. Натомiсть адвокат замiсть запитувати щось розповiдав або мовчки сидiв навпроти нього, перехилявся, мабуть, трохи недочуваючи, через стiл, смикав себе за пасмо в бородi й поглядав на килим, можливо, саме на те мiсце, де К. лежав з Ленi. Вряди-годи адвокат, немов звертаючись до дитини, виголошував якiсь пустi застороги, такi ж безвартiснi, як i довжелезнi промови, що iх, як уявляв собi К., врештi-решт не буде чим оплачувати. Пiсля того як К., на його думку, начебто був уже досить заляканий, адвокат, звичайно, заходжувався знову трохи пiдносити йому дух. Таких процесiв, розповiдав вiн, на його вiку траплялося чимало, i вiн iх повнiстю або почасти вигравав. Тi процеси, дарма що насправдi й не були такi тяжкi, як цей, на перший погляд видавались iще безнадiйнiшi. Список таких процесiв лежить у нього в шухлядi, – адвокат ляскав рукою по якiйсь шухлядi, – проте iхнi матерiали вiн, на жаль, показати не може, бо йдеться про службовi таемницi. А проте, зрозумiла рiч, величезний досвiд, що його набув адвокат пiд час тих процесiв, мав тепер придатися К. Адвокат, звичайно, вiдразу взявся до роботи i вже майже впорався зi вступною заявою. Вона була надзвичайно важлива, бо перше враження, що його справить захист, часто визначае весь хiд судового процесу. На жаль, i адвокат був змушений звернути на це увагу К., iнколи трапляеться, що на судi взагалi не зачитують вступноi заяви. Їi просто пiдшивають до паперiв i вказують, що на перших етапах допит та спостереження звинувачених набагато важливiшi за будь-якi писанi документи. Та коли прохач надто вже настирливий, можуть докинути, що перед остаточною ухвалою, тiльки-но зiбрано весь матерiал, розглядатимуть, звичайно, як додаток усi документи, тобто й оцю першу заяву. На превеликий жаль, здебiльшого це неправда, найчастiше ту заяву кудись запхнуть, а то й геть загублять, i навiть коли вона збережеться до самого кiнця, ii, – а втiм, адвокат знае про це лише з чуток, – навряд чи й читають. Отже, ситуацiя дуже прикра, але почасти ii можна виправдати. Нехай К. нiколи не забувае, що судовi засiдання закритi вiд громадськостi, проте, якщо суд визнае таку необхiднiсть, можуть бути й вiдкритi, – хай там як, закон не зобов’язуе до вiдкритих слухань. Через те й судовi документи, передусiм обвинувальний висновок, неприступнi для звинуваченого та його захисникiв, отже, загалом невiдомо або принаймнi вiдомо дуже мало, проти чого мае бути спрямована перша заява, тому в нiй, власне, лише випадково можуть мiститися твердження, що мають якесь значення для справи. Справдi слушнi й аргументованi заяви можна успiшно складати тiльки згодом, коли пiд час допиту звинуваченого окремi пункти обвинувачення та пiдстави для них набувають певноi ясностi i про них уже можна здогадатись. Звичайно, за таких обставин сторона захисту опиняеться в дуже несприятливому й важкому становищi. Але на те е певнi причини. Закон, власне, про захист нiчого не каже, вiн його лише терпить, i саме про те, чи в тих або тих рядках закону можна добачити стерпне ставлення до судового захисту, й точиться суперечка. А загалом нема й адвокатiв, яких визнавало б правосуддя, всi, хто виступае на судах як адвокати, – по сутi, лише нiкчемнi писарчуки. Таке ставлення, звичайно, принижуе всю адвокатську верству, i якби К. пiшов наступного разу до канцелярii суду, то мiг би, щоб бодай раз побачити все на власнi очi, зазирнути й до адвокатськоi кiмнати. Вiн, напевне, злякався б гурту, що збираеться там. Уже сама вiдведена iм тiсна, низька комiрчина свiдчила про зневагу правосуддя до тих людцiв. Свiтло потрапляло до комiрчини лише через вузеньке вiконечко, i воно мiстилось так високо, що коли хто хотiв визирнути, дарма що дим вiд майже поряд розмiщеного комина виiдав очi i кiптявою вкривав обличчя, то мусив шукати першого-лiпшого колегу, щоб той узяв його на плечi. В пiдлозi тiеi комiрчини, – це лише ще один приклад жалюгiдного становища адвокатiв, – i то вже понад рiк, була дiрка, хоча й не така велика, щоб провалилась людина, але досить широка, щоб туди шугнула одразу цiла нога. Адвокатська комiрчина мiстилась на другому поверсi горища, тож коли хто провалювавсь, нога звисала зi стелi першого поверху, i якраз у тому коридорi, де чекали клiенти. Сказати, що в адвокатських колах таке становище вважали за ганебне, означае нiчого не сказати. Скарги на начальство не мали анi найменшого успiху, а до того ж адвокатам найсуворiше заборонено щось поправляти чи лагодити в кiмнатi власним коштом. Проте навiть для такого ставлення до адвокатiв були певнi причини. Захисникiв якомога намагалися спекатись, увесь тягар судового захисту мав припадати на самих звинувачених. Це твердження, зрештою, досить слушне, але не було б тяжчоi помилки, якби з нього висновували, буцiмто за цiеi системи правосуддя адвокати зовсiм не потрiбнi звинуваченим. Навпаки, за жодноi iншоi системи в них немае такоi нагальноi потреби. Адже судовий процес загалом закритий не тiльки вiд громадськостi, а й вiд звинувачених. Закритий, звичайно, тiльки можливою мiрою, а можливостi тут дуже й дуже широкi. Власне, звинуваченому навiть не дозволяють зазирати до судових паперiв, а на основi самих судових слухань здогадатися про змiст пов’язаних iз ними документiв украй важко, надто для звинуваченого, що хвилюеться i мае в головi купу всiлякого клопоту, який не дае йому зосередитись. Отут i починаеться робота судового захисту. Щоправда, на слуханнях адвокатам узагалi не можна бути присутнiми, отже, вони змушенi одразу пiсля слухань, якщо можна, ще в дверях зали судових засiдань, розпитувати звинувачених про слухання, i тi дуже часто дають iм навдивовижу плутанi пояснення, з яких i треба вибрати щось придатне для захисту. Але головне не це, таким чином однаково багато не довiдаешся, хоча, звичайно, тут, як i всюди, кмiтливий дiзнаеться бiльше за решту. Головне – це все-таки особистi зв’язки адвоката, саме вони визначають ефективнiсть захисту. Проте К. вже на власному досвiдi пересвiдчився, що найнижчим ланкам правосуддя далеко до досконалостi, наявнiсть службовцiв, що нехтують свiй обов’язок i беруть хабарi, пояснюе, чому в суворiй послiдовностi судових процедур iнколи з’являються прогалини. В тi прогалини й намагаеться втиснутись бiльшiсть адвокатiв, тут уже треба давати хабарi й пiдслухати, iнколи, надто за давнiших часiв, траплялися навiть випадки викрадання документiв. Тут годi заперечити, таким способом можна, на перший погляд, несподiвано здобути напрочуд сприятливi для звинуваченого данi, через те й так пишаеться та адвокатська дрiбнота i приваблюе нову клiентуру, проте на дальшому ходi процесу такий успiх не позначаеться нiяк, а часом може навiть зашкодити. Справжню вартiсть мають лише поважнi особистi взаемини, i то з високими судовиками, що пiд ними, звичайно, слiд розумiти тiльки вищих службовцiв найнижчих ешелонiв правосуддя. Отже, тiльки завдяки iм можна вплинути на хiд процесу, i цей вплив, навiть якщо спершу непомiтний, згодом стае дедалi бiльшим. На таке, звiсно, спромагаються лише нечисленнi адвокати, i тут К. надзвичайно пощастило з вибором. Можливо, всього один, може, два адвокати могли похвалитись такими зв’язками, як доктор Гулд. Проте цi адвокати не переймались отим гуртом колег в адвокатськiй кiмнатi i не мали з ними нiчого спiльного. Натомiсть мали дуже тiснi зв’язки з судовиками. Але докторовi Гулду аж нiяк не було потреби самому ходити до суду, чекати в передпокоях слiдчих, може, тi колись таки з’являться, i, залежно вiд того, який у них настрiй, досягати здебiльшого тiльки позiрного успiху, а то не мати навiть такого. Нi, К. бачив на власнi очi, як судовики, i то з досить високих ешелонiв, самi приходять до Гулда, охоче дають довiдки, яснi й до-кладнi або принаймнi такi, що iх можна зрозумiти, обговорюють дальший хiд процесу; iнколи iх навiть можна в чомусь переконати, i вони радо засвоюють новi погляди. А втiм, у цьому останньому аспектi на них не можна занадто покладатись: твердо заявивши про свiй намiр висловити новi, прихильнi до звинуваченого мiркування, вони подаються простiсiнько до своiх канцелярiй i наступного дня можуть оголосити в судi постанову геть протилежного змiсту, трактуючи, либонь, звинуваченого з iще бiльшою невблаганнiстю, нiж намiрялися ще до того, як запевнили, буцiмто цiлковито зреклися своiх попереднiх поглядiв. І на те вже нема нiякоi ради, бо сказане вiч-на-вiч – це лише розмова вiч-на-вiч двох людей, вiд якоi годi сподiватись жодних публiчних наслiдкiв, навiть коли й сам адвокат не намагався зберегти прихильнiсть панiв суддiв. З другого боку, не менш слушно, що судовики пiдтримують стосунки з адвокатами, – звичайно, тiльки з тямущими адвокатами, – аж нiяк не з гуманних чи то дружнiх почуттiв, – певною мiрою вони змушенi спiлкуватися з ними. Тут якраз проступае одна з вад правосуддя, що з самого початку утверджувало таемне судочинство. Судовики нiтрохи не пов’язанi з народом, i хоч звичайнi, пересiчнi процеси вони провадять добре, i тi процеси йдуть майже самi собою, лише подеколи потребуючи принагiдного поштовху, – в найпростiших випадках, так само як i в найскладнiших, судовики часто безпораднi: адже змушенi ненастанно, день i нiч утверджувати закон, вони вже не розумiють справжнього сенсу людських взаемин i через те в таких ситуацiях нi в чому не спроможнi розiбратись. Отодi вони йдуть за порадою до адвокатiв, а за ними плентаеться служник iз документами, що доти були такi таемнi. В цьому вiкнi можна було побачити не одного судовика, що його саме тут якнайменше сподiвалися бачити, i вiн майже безтурботно споглядав собi вулицю, тим часом як адвокат за столом вивчав папери, аби дати йому якусь добру пораду. Зрештою, саме при таких-от нагодах можна пересвiдчитись, iз якою поважнiстю ставляться судовики до свого фаху i як унаслiдок перешкод, природи яких вони не спромагалися збагнути, iх охоплюе розпач. Становище суддiв нелегке, тож не треба iх кривдити й казати, мовляв, iм зовсiм неважко. Число iерархiчних щаблiв та кiлькiсть iнстанцiй правосуддя безкiнечнi, i навiть утаемниченi не знають iм лiку. Розгляд справи в рiзних судових палатах загалом зостаеться таемницею навiть для нижчих судовцiв, на певному етапi вони беруть участь у розглядi, проте за дальшим ходом процесу навiть не можуть простежити як слiд, тож судова справа потрапляе до iхньоi судовоi ланки, а вони часто й не знають, звiдки вона прийшла; справа йде потiм далi, а iм несила довiдатись, куди саме. Отже, ця судова дрiбнота навiть не мае змоги вивчити окремi стадii процесу i виснувати, яким буде остаточний вирок та його причини. Їй можна працювати лише на коротенькому етапi розгляду судовоi справи, закон забороняе iй знати весь хiд i подробицi процесу, тож про дальший його розвиток, тобто й про результати своеi працi, вона часто знае ще менше, нiж адвокат, що, як правило, спiлкуеться з обвинуваченим майже до кiнця процесу. Отже, й у цiй ситуацii судовики можуть дiзнатись вiд адвоката чимало вартiсного. Але К., збагнувши цю судову машинерiю, все-таки дивувався, чому судовики такi дратливi, iнколи – в цьому мiг пересвiдчитися кожен – вони ображали й принижували пiдсудних. Судовики геть усi дратливi, навiть коли здаеться, нiби вони спокiйнi. І, звичайно, адвокатська дрiбнота мала вiд цього чимало лиха. Розповiдали, наприклад, таку iсторiю, яка дуже скидаеться на правду. Один лiтнiй судовик, добрий i спокiйний чоловiк, день i нiч невiдступно вивчав якусь складну судову справу, ще дужче заплутану заявами адвоката, i той судовик був справдi працьовитий, у роботi вiн не мав собi рiвнi. Пiд ранок пiсля цiлодобовоi i, мабуть, не дуже плiдноi працi вiн подався до вхiдних дверей, влаштував за ними засiдку i кожного адвоката, що хотiв зайти до канцелярii, скидав зi сходiв. Адвокати зiбралися внизу перед сходами й радилися, що iм робити. З одного боку, вони, власне, не мали права вимагати, щоб iх пустили, i через те навряд чи могли вдатись до законних дiй проти того судовика, тож мусили, як уже сказано, стерегтись, аби не розгнiвити всiх працiвникiв апарату. З другого боку, кожен день, проведений не в судi, вони вважали за втрачений, отже, для них було дуже важливо пройти до канцелярii. Нарештi всi погодились на тому, що iм треба втомити лiтню людину. Раз по раз вони посилали адвоката, що збiгав сходами нагору, а тодi, чинячи якнайзапеклiший, але пасивний опiр, давав скинути себе вниз, де його ловили колеги. Така боротьба тривала десь годину, потiм лiтнiй добродiй, i так уже виснажений нiчною роботою, остаточно знесилився i знову пiшов до свого кабiнету. Адвокати внизу спершу не йняли вiри i послали одного на розвiдки, вiн мав подивитися, чи справдi немае нiкого за дверима. Зрештою всi зайшли, i навряд чи хто з них зважився нарiкати. Бо адвокати – таке iхне ставлення бодай почасти зрозумiла б i дитина – навiть гадки не мають хоч трохи вдосконалити роботу правосуддя i зберегти тi вдосконалення, натомiсть – i це вельми прикметно – майже кожен звинувачений, навiть простакуватий й неосвiчений, тiльки-но ставши об’ектом судового процесу, починае думати про вдосконалення i марнуе на такi думки час та силу, якi можна було б використати набагато краще. Бо едина правильна поведiнка в тiй ситуацii – змиритися з наявними обставинами. Навiть якби була змога змiнити на краще окремi елементи, – вiрити в таке просто безглуздо, – то в най-кращому разi можна було б досягти чогось тiльки для майбутнiх процесiв, завдавши собi при цьому непоправноi шкоди, бо пiдсудний став би об’ектом пильноi уваги з боку мстивих судовикiв. Нiзащо не слiд привертати до себе уваги! Треба поводитись тихо, навiть якщо це суперечить усякому глуздовi! Спробуйте зрозумiти, що цей великий механiзм правосуддя певною мiрою завжди перебувае в станi неперервноi змiни i що людина, самостiйно змiнивши щось у ньому, сама вибивае собi грунт з-пiд нiг i може навiть упасти, тим часом як великий механiзм, реагуючи на те невеличке порушення, десь в iншому мiсцi – адже все взаемопов’язане – дуже легко знаходить собi замiну й зостаеться без змiн, якщо не стане – а така ймовiрнiсть дуже висока – ще закритiшим, пильнiшим, могутнiшим i лихiшим. Тож лiпше не заважати адвокатам, а полишити iм усю роботу. Докори дають небагато користi, надто коли не можна виразно показати всю важливiсть пов’язаних iз ними причин, але все-таки не можна не згадати, якою великою мiрою зашкодив собi К. своiм ставленням до начальника канцелярii. Цього впливового чоловiка вже майже можна викреслити зi списку тих, хто мiг чимсь зарадити К. Навiть побiжнi згадки про процес вiн зумисне пускав повз вуха. А в багатьох аспектах судовики мов дiти. Часто вiд безневинних дiй – шкода, що поведiнку К. годi назвати безневинною – вони почувалися такими ображеними, що навiть припиняли розмовляти з найкращими друзями, вiдвертались вiд них, коли iм траплялося зустрiтись, i в усьому намагалися протидiяти iм. Проте згодом цiлком несподiвано й без нiяких причин вони собi дозволяють засмiятись, почувши невеличкий жарт, на який друзi зважились тiльки тому, що все видавалося безнадiйним, i примирюються. Отже, спiлкуватися з ними водночас i важко, i легко, а дотримуватись певних принципiв не конче. Інколи аж дивуешся, що, розглядаючи судову справу, пересiчна людина спроможна так багато розумiти i працювати з таким незмiнним успiхом. Проте настають i тяжкi часи, коли нiхто, як здаеться, не мае щонайменшого успiху, i тодi виникае враження, що добре закiнчуються лише тi процеси, яким спочатку судилося мати добрий кiнець, байдуже, буде якась допомога чи нi, натомiсть iншi зостаються програними попри всякi сприяння та намагання, всi невеличкi начебто здобутки, з приводу яких було стiльки радощiв. Отож зникае впевненiсть i вже не зважуешся заперечувати, почувши деякi запитання, тодi як при процесах, якi закiнчуються добре, саме до таких запитань удаються, щоб завести слiдство на манiвцi. Але навiть у цьому криеться своерiдна самовпевненiсть, хоча це вже едине, що тодi зостаеться. Такi оказii – звичайно, це тiльки оказii, не бiльше, – найчастiше трапляються з адвокатами тодi, коли iх раптом не допускають до процесу, який вони досить довго й задовiльно провадили. Це найприкрiше, що може спiткати адвоката. Але його усувають вiд процесу не через звинуваченого, такого не трапляеться нiколи, звинувачений, отримавши певного адвоката, мусить завжди спiвпрацювати з ним. Як узагалi звинувачений може захищатися сам, якщо вiн уже звернувся по допомогу? Такого теж нiколи не стаеться, зате часом трапляеться, що процес повертае в той бiк, куди адвокатовi вже не можна. Тодi процес, звинуваченого i таке iнше дуже легко вiдбирають у адвоката, i вже не зараджують навiть найтiснiшi зв’язки з судовиками, що й самi не знають нiчогiсiнько. Процес тодi опиняеться на тому етапi, коли звинуваченому вже нiчим не можна допомогти, коли справу розглядають недоступнi судовi палати, коли навiть адвокат уже не може доступитись до свого клiента. Одного дня адвокат може повернутися додому i побачити на своему столi всi тi численнi заяви, якi вiн так ревно складав, маючи щонайкращi надii на успiх захисту, iх повернули назад, бо на новому етапi судового розгляду вони стали вже непотрiбнi, обернулись на безвартiснi клаптики паперу. Але й тодi процес iще не конче вважати за програний, вiн не програний, принаймнi для такого припущення нема жодноi вагомоi пiдстави, просто людина нiчого не знае про процес i вже не дiзнаеться нiколи. На щастя, такi випадки – винятки, i навiть якщо процесовi К. судилося стати таким винятком, поки що йому ой як далеко до того останнього етапу. Отже, адвокат матиме тим часом не одну нагоду успiшно провадити захист, i вiн таки скористаеться ними, тут К. може не сумнiватись. Вступноi заяви, як уже сказано, адвокат iще не подав, але з нею можна не квапитись, набагато важливiше – провести попереднi розмови з визначними судовиками, а вони вже вiдбулися. Але, слiд признатись одверто, з рiзним ступенем успiху. Проте тепер краще не розповiдати К. жодних подробиць, бо вони можуть негативно на нього вплинути, виповнивши душу надмiру радiсними надiями або ж нагнавши на нього завеликого страху, треба лише сповiстити, що дехто висловлювавсь дуже прихильно, виявивши бажання допомогти, натомiсть дехто був не такий прихильний, але й без iхньоi допомоги аж нiяк не можна. Одне слово, наслiдки загалом утiшнi, проте не слiд робити далекосяжних висновкiв, бо всi попереднi переговори починаються саме так i лише дальший розвиток подiй виявляе iхню справжню вартiсть. В усякому разi ще нiчого не втрачено, i якщо попри всi зусилля ще не пощастило прихилити начальника канцелярii, – а тут уже всiляких способiв добирали, – то загалом, як кажуть хiрурги, рана чиста i дальших наслiдкiв можна чекати без тривоги.
На такi й подiбнi до них балачки адвокат був просто невичерпний i при кожних вiдвiдинах знай торочив про те саме. Завжди був якийсь поступ, проте адвокат нiколи не мiг пояснити, в чому ж вiн полягае. Вiн ненастанно працював над вступною заявою, але вона й досi не була готова, проте при наступнiй зустрiчi це виявлялось величезною перевагою, бо тепер – хто б тут спромiгся передбачити? – оприлюднення такоi заяви завдало б великоi шкоди. Коли геть знесилений читанням, К. iнодi зауважував, що адвокат, навiть узявши до уваги всi труднощi та перешкоди, просуваеться дуже поволi, йому заперечували, що рух уперед аж нiяк не повiльний, хоча можна було б просунутись набагато далi, якби К. вчасно звернувся до адвоката. На жаль, цього не зроблено, i така його помилка матиме згодом iще тяжчi наслiдки, не тiльки тимчасовi.
Єдиною розрадою та втiхою пiд час вiзитiв до адвоката була Ленi, що завжди примудрялася подавати адвокатовi чай у присутностi К. Тодi вона ставала позаду К., удавала, начебто дивиться, як адвокат трохи пожадливо низько схилявся над чашкою й сьорбав чай, а сама потай дозволяла К. узяти ii за руку. Це дiялося серед цiлковитоi тишi. Адвокат пив, К. стискав руку Ленi, а Ленi подеколи наважувалась нiжно погладити К. волосся.
– Ти ще тут? – запитував адвокат, упоравшись iз чаем.
– Я хотiла прибрати посуд, – вiдповiдала Ленi, i ось руки стискалися востанне, адвокат витирав рота i з новим завзяттям брався напоумляти К.
