– Пан адвокат хворий, – почулося десь позаду. Тi слова якнайтихiше прошепотiв добродiй у халатi, що стояв у дверях на iншому краi коротенького коридору. Розгнiваний довгим чеканням, дядько нараз обернувся й закричав:
– Хворий? Кажете, вiн хворий? – i загрозливо ступив уперед, немов сам той добродiй був хворобою.
– Вам уже вiдчинили, – проказав добродiй, показуючи на адвокатовi дверi, пiдiбрав поли халата i зник. Дверi й справдi були вiдчиненi, молоденька дiвчина – К. знову побачив темнi, трохи банькатi очi – в довгому бiлому фартусi стояла в передпокоi й держала в руцi свiчку.
– Наступного разу швидше вiдчиняйте! – звелiв дядько замiсть привiтання, тим часом як дiвчина легенько вклонилася. – Йозефе, ходiмо, – звернувся вiн потiм до К., що поволi обминав дiвчину.
– Пан адвокат хворий, – похопилась дiвчина, бо дядько, не зупинившись, уже прямував до дверей. К. й далi розглядав дiвчину, що тим часом вiдвернулась, замикаючи надвiрнi дверi; в неi було кругле, мов у ляльки, обличчя, заокруглювались не тiльки блiдi щоки i пiдборiддя, а й скронi та чоло.
– Йозефе! – знову гукнув дядько, а потiм запитав дiвчину: – В нього серцевий напад?
– Мабуть, так, – мовила дiвчина, що вже встигла вийти зi свiчкою наперед i вiдчинити дверi кiмнати. В кутку, куди свiтло свiчки ще не доходило, на лiжку пiдвелося чиесь обличчя з довгою бородою.
– Ленi, хто прийшов? – запитав заслiплений свiчкою адвокат, не роздивившись гостей.
– Альберт, твiй давнiй приятель, – вiдповiв дядько.
– Ах, Альберт, – протягнув адвокат i дозволив собi впасти на подушки, немов для цих вiдвiдин уже не було потреби прикидатись.
– Невже тобi справдi так погано? – запитав дядько й сiв на край лiжка. – Не думаю. Це просто серцевий напад, що мине, як i всi попереднi.
– Можливо, – стиха промовив адвокат, – але менi ще нiколи не було так зле. Менi важко дихати, я зовсiм не сплю i щодня пiдупадаю на силi.
– Отже, – мовив дядько i величезною рукою мiцно насадив бриля на колiно, – твоi справи кепськi. Тебе хоч доглядають як слiд? Тут так похмуро, так темно. Ох, скiльки минуло часу, як я був у тебе востанне, але тодi здавалось, нiби тут веселiше. Та й твоя служниця, здаеться, не дуже привiтна, – чи це вона, може, прикидаеться?
Дiвчина й досi стояла зi свiчкою бiля самих дверей; як можна було визначити з ii непевного погляду, вона дивилася скорше на К., нiж на дядька, дарма що той говорив тепер про неi. К. зiперся на стiлець, пiдсунувши його ближче до дiвчини.
– Коли людина така хвора, як я, – казав адвокат, – iй потрiбен спокiй. Для мене ця кiмната не похмура. – І пiсля невеличкоi паузи додав: – А Ленi дбае про мене добре, молодець.
Проте дядька цi слова не переконали, вiн вочевидь був упереджений проти служницi i, хоч i не заперечував хворому, суворо дививсь, як вона пiдiйшла до лiжка, поставила свiчку на тумбочку, схилилась над хворим i, поправляючи подушки, шепотiлася з ним. Дядько, незважаючи на хворого, пiдвiвся i став походжати позаду служницi, i К. не здивувався б, якби вiн схопив ii ззаду за одяг i вiдтягнув вiд лiжка. Сам К. спокiйно приглядався до всього, адвокатова немiч була йому навiть на руку: вiн нiчого не мiг протиставити тiй ревностi, з якою дядько взявся до його справи, зате зрадiв, побачивши, як i без його зусиль ця ревнiсть угамувалась. Дядько знову заговорив, певне, тiльки на те, щоб образити дiвчину:
– Панно, будь ласка, залишiть нас на хвилину, менi треба поговорити з приятелем про особистi справи.
Дiвчина, що й досi схилялася над хворим i саме розгладжувала простирадло пiд стiною, повернула голову i спокiйнiсiнько вiдказала:
– Пане, бачите, що вiн хворий i не може говорити нi про якi особистi справи.
Спокiй дiвчини становив разючий контраст iз розгнiваним дядьком, що йому спершу неначе аж зацiпило, проте невдовзi слова знову лились розбурханим потоком. Дiвчина, певне, повторила останнi дядьковi слова задля зручностi вислову, проте неупередженому спостерiгачевi вони могли видатись глумом, i дядько, звiсно, пiдскочив, мов ужалений.
– Кляте дiвчисько! – загорлав вiн, проте вiд лютi та збудження його крик був досить нерозбiрливий. К. перелякався, хоча й сподiвався чогось такого, i пiдбiг до дядька з намiром обома руками затулити йому рота. На щастя, за дiвчиною пiдвiвся на лiжку хворий, дядько похмуро скривився, нiби ковтнув щось огидне, i сказав уже спокiйнiше: – Ми, звичайно, ще не втратили розуму; чогось неможливого я б не вимагав. А тепер, будь ласка, iдiть!
Дiвчина випросталась коло лiжка, всiм тiлом обернувшись до дядька, i К. здалося, нiби вiн помiтив, як вона погладила адвокатовi руку.
– При Ленi можна казати все, – озвався хворий, i в його голосi безперечно вчувалось наполегливе прохання.
– Ідеться не про мене, – пояснив дядько, – ця таемниця не моя. – І вiн обернувся, наче передумав говорити, проте часу на роздуми вiн, власне, й не мав.
– Про кого ж тодi йдеться? – запитав адвокат кволим голосом, знову лягаючи на подушки.
– Мого небожа, – вiдповiв дядько, – я от привiв його з собою. – І вiн представив: – Прокурист Йозеф К.
– Ох, – куди жвавiше вимовив хворий, простягаючи руку К., – вибачте, я й не помiтив вас. – Ленi, вийди, – звернувся вiн до дiвчини, що вже й не боронилась, i подав iй руку, немов у них попереду була довга розлука. – Отже, ти, – нарештi заговорив адвокат до дядька, що, вгамувавши свiй норов, пiдступив трохи ближче, – прийшов не провiдати хворого, а в справах. – Мабуть, у гостей сформувалося хибне уявлення про стан хворого, бо адвокат видавався тепер набагато дужчим, вiн увесь час спирався на один лiкоть, що, певне, потребувало значних зусиль, i повсякчас смикав себе за пасмо посерединi бороди.
– Вiдколи та вiдьма вийшла, тобi наче й здоров’я додалося, – зауважив дядько i пошепки додав: – Б’юсь об заклад, вона пiдслухае! – Дядько метнувсь до дверей, але там не було нiкого, вiн повернувся, зовсiм не розчарований, тiльки трохи, правда, пригнiчений, немов вiдсутнiсть пiдслухачки свiдчила про ще бiльшу пiдступнiсть.
– Ти просто ii не знаеш, – сказав адвокат, облишивши боронити свою доглядачку; либонь, вiн хотiв наголосити, що iй не потрiбен захист. Але потiм заговорив куди люб’язнiшим тоном: – Що стосуеться справи твого шановного небожа, то я, зрештою, був би щасливий, якби менi вистачило сили для цього надзвичайно складного завдання; я дуже й дуже боюсь, що сили менi забракне, але, хай там що, я таки спробую; якщо моеi сили не стане, можна звернутись до когось iншого. Як по щиростi, я так зацiкавився цiею справою, що менi, певне, було б несила зректися бодай малоi участi в нiй. Якби мое серце не витримало, я принаймнi мав би поважну причину вiдмовитись.
К. навряд чи зрозумiв бодай одне слово з цiеi промови i подивився на дядька, наче шукаючи в нього пояснень, але той зi свiчкою в руках сидiв на тумбочцi, з якоi вже поскидав на килим пляшечки з лiками, кивав головою на кожне адвокатове слово, з усiм був згоден i вряди-годи поглядав на К., очима вимагаючи такоi самоi згоди й вiд нього. Може, дядько ще ранiше розповiв адвокатовi про процес? Але ж це неможлива рiч, подii сьогоднiшнього вечора засвiдчували якраз протилежне.
– Не розумiю… – нарештi видушив К.
– А може, це я вас не розумiю? – запитав адвокат, не менш здивований i збентежений, нiж К. – Я, напевне, трохи поквапився. Про що ви хочете зi мною говорити? Мабуть, про свiй процес?
– Звичайно, – вiдповiв дядько й запитав К.: – Чого ж ти тодi хочеш?
– Гаразд, але звiдки ви знаете про мене й мiй процес? – не мiг вийти з дива К.
– Ах, ось воно що! – засмiявсь адвокат. – Я ж таки адвокат, я кручусь помiж судовцiв, там розмовляють про рiзнi процеси, i найпомiтнiшi з них, надто коли йдеться про небожа мого приятеля, залишаються в пам’ятi. Тут нема чого дивуватись.
– Чого ж ти тодi хочеш? – знову запитав К. дядько. – Ти такий неспокiйний.
– Ви знаетеся з судовцями? – запитав К.
– Атож, – кивнув адвокат.
– Ти запитуеш, наче дитина, – дорiкнув дядько.
– З ким же я маю знатись, як не з людьми свого фаху? – додав адвокат. Його вiдповiдь видавалася такою неспростовною, що К. промовчав. «Таж ви працюете в палацi правосуддя, а не в канцелярii на горищi», – хотiлося сказати йому, проте вiн не мав сили навiть розтулити рота. – Подумайте про те, – провадив адвокат далi таким тоном, неначе вiн мимохiдь i без усякоi потреби пояснював щось очевидне, – подумайте про те, що завдяки такому спiлкуванню я можу неабияк допомогти своiм клiентам, i то багатьма способами, – про таке, власне, не варто й розводитись. Звичайно, тепер унаслiдок хвороби я трохи вiдстав вiд життя, але ж мене провiдують моi добрi приятелi з апарату правосуддя i про дещо я таки дiзнаюся. Дiзнаюся, може, навiть бiльше, нiж той, хто з наймiцнiшим здоров’ям цiлий день просиджуе в судi. От, скажiмо, саме цiеi митi мене провiдуе любий приятель, – адвокат показав рукою в темний закуток.
– Де ж вiн? – з несподiванки майже брутально запитав його К. Вiн невпевнено озирнувся: маленька свiчечка аж нiяк не спромагалась освiтити протилежну стiну. А в кутку й справдi щось заворушилось. Дядько високо пiдняв свiчку, i тепер можна було добачити, як там за невеличким столиком сидить лiтнiй добродiй. Вiн, напевне, й не дихав, якщо так довго про нього нiхто й не здогадувавсь. А тепер вiн повагом пiдвiвся, вочевидь незадоволений тим, що на нього звернули увагу. Здавалося, нiби вiн руками, ворушачи ними, наче куцими крильцями, хоче вiдборонитись вiд будь-яких знайомств та привiтань, нiби вiн нiзащо не хоче заважати рештi людей своею присутнiстю й наполегливо просить, щоб його знову повернули в темряву й забули про його iснування. Але цього йому вже не дозволили.
– Ваша несподiвана поява трохи злякала нас, – сказав адвокат замiсть пояснення й пiдбадьорливо моргнув добродiевi, щоб той пiдходив ближче, i незнайомець справдi повiльно, вагаючись, поводячи очима на всi боки, пiдступив до них, – пане начальнику канцелярii. Ох, даруйте, я не представив вас, це мiй приятель Альберт К., це його небiж, прокурист Йозеф К., а це пан начальник канцелярii, – вiн був такий люб’язний, що теж провiдав мене. Власне, по-справжньому оцiнити цi вiдвiдини можуть лиш утаемниченi, знаючи, який переобтяжений роботою пан начальник. Але вiн таки навiдався до мене, ми по-дружньому розмовляли, наскiльки дозволяла моя хвороба, щоправда, не заборонили Ленi приймати вiдвiдувачiв, бо нiкого й не сподiвались, проте тримались думки, що нам треба розмовляти вiч-на-вiч, аж тут, Альберте, ти грюкнув у дверi, пан начальник канцелярii посунувся зi стiльцем та столом у закуток, а тепер, проте, виявляеться, що нам, можливо, тобто якщо в нас з’явиться бажання, треба обговорити спiльну справу i можна зiйтися всiм докупи. Прошу, пане начальнику канцелярii, – адвокат, схиляючи голову й догiдливо посмiхаючись, показав на фотель поблизу лiжка.
– На жаль, я ще можу побути лише кiлька хвилин, – приязно вiдказав начальник канцелярii, недбало сiдаючи у фотель i дивлячись на годинника, – мене кличуть справи. Але, хай там як, я не можу проминути нагоди познайомитись iз приятелем мого приятеля. – Вiн легенько нахилив голову в бiк дядька, що, здаеться, був дуже задоволений новим знайомством, проте мав таку вдачу, що нiяк не мiг виявити запобiгливостi й покори i через те супроводив слова начальника канцелярii збентеженим, але голосним пiдсмiюванням. Яка прикра мить! К. мiг спокiйно до всього приглядатися, бо на нього нiхто не звертав уваги, начальник канцелярii – напевне, то була його звичка, яку вiн виявив лише щойно, – взяв керування розмовою в своi руки, адвокат, чия хвороба, можливо, була тiльки приводом спекатись нових вiдвiдувачiв, приклавши руку до вуха, уважно слухав, а дядько як свiчконос – вiн утримував свiчку в рiвновазi на колiнi, адвокат не раз занепокоено поглядав на нього – вже оговтавсь i лише чудувався тому, як своерiдно вимовляе слова пан начальник i якими м’якими хвилястими рухами рук вiн супроводить iх. К. прихилився до бильця лiжка, начальник канцелярii, либонь, зумисне навiть не дивився на нього, тож К. правив старим тiльки за слухача. А втiм, вiн навряд чи й розумiв, про що точиться розмова, й думав скорше про дiвчину i те, як брутально поставивсь до неi дядько, згодом про те, чи йому вже не доводилось бачити начальника канцелярii – можливо, навiть на зборах пiд час першого розслiдування. Якщо вiн, може, й помиляеться, то начальник канцелярii, напевне, все-таки був на зборах, ставши десь у першому ряду помiж лiтнiх добродiiв iз рiденькими бородами.
У передпокоi раптом щось дзенькнуло, неначе розбилася порцеляна, кожен прислухався.
– Пiду подивлюся, що там, – сказав К. i поволi вийшов з кiмнати, немов даючи рештi змогу затримати його. Тiльки-но вiн ступив до передпокою i хотiв зорiентуватись у темрявi, як на його руку, якою вiн iще тримався за дверi, лягла чиясь рука, набагато менша за руку К., i легенько причинила дверi. То була служниця, що чекала на нього пiд дверима.
– Нiчого не сталося, – зашепотiла вона, – я просто жбурнула в стiну тарiлку, щоб витягти вас звiдти.
К., збентежившись, вiдповiв:
– Я теж про вас думав.
– Тим лiпше, – мовила дiвчина, – ходiмо.
Ступивши кiлька крокiв, вони опинились перед дверима з матового скла, дiвчина вiдчинила iх.
